журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

КОНКУРСИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Оксана Забужко: the room of her own

Роздуми про "жіночий" досвід і "жіночу" літературу, навіяні презентацією книги "Сестро, сестро"

"The room of their own" – це вислів Вірджинії Вульф, українською мовою перекладений як "власний простір", що означає замкнутий в собі специфічно жіночий світ, незнаний і закритий для чоловіків. На презентації в рамках Форуму видавців Оксана Забужко розповіла, що, прочитавши в підлітковому віці романи Ернеста Гемінгвея із властиво яскравим і точним зображенням "світу чоловіків", відчула бажання так само репрезентувати жіночий світ, який у західній культурі аж до дев'ятнадцятого століття проіснував у цілковитій мовчанці, ніби темний бік місяця. Найкращі мислителі-чоловіки бовкали повні бздури, щойно мова заходила про жінок; письменники-чоловіки ніби наштовхувались на глуху стіну, продукуючи якихось іконних ангелів-Беатріче або фатальних Єлен із диявольською вродою та підступністю, або пласких однозначних статисток, що грали епізодичні ролі в бурхливому чоловічому житті. В кращому разі жінка в чоловічих творах виступає непізнанною інакшістю, майже потойбічною істотою, як-от у Фаулза в "Жінці французького лейтенаната": "...Он гордо шел вперед, постигший все на свете. То есть все, кроме Сары".

У фільмі Альмадовера "Поговори з нею" санітар Беніціо закохується в молоду танцівницю, яка наразі є безнадійно недоступною для нього. Але вона потрапляє в автокатастрофу і опиняється в коматозному стані, тобто її тіло абсолютно нормально живе і функціонує, але свідомість є повністю відключеною через пошкодження кори головних півкуль мозку. І Беніціо з любов'ю піклується про її тіло й веде довгі розмови з нею, причому в нього виникає ілюзія цілковитої присутності й реальності тієї жінки, яку він сам вимріяв, до такої міри, що плекає серйозні наміри одружитися з нею. Це, можна сказати, образ ідеальної жінки – є тіло і ніщо не заважає накладенню на нього чоловічої мрії. Врешті-решт вона завагітніла від нього, і його посадили у в'язницю – знову ж таки символіка статевого акту з коханим об'єктом, настільки невідомим і незрозумілим, що це тотожне його неіснуванню.

Жінка, загнана в соціальну традицію, мусить набагато більше прикидатися і грати ролі, ніж чоловік, і якщо вона це усвідомлює, якщо відділяє себе від своєї "жіночої" ролі, то це зумовлює складність, неоднозначність й інтелектуальну насиченість її світу. Це дуже добре розумів, наприклад, Шадерло де Лакло. У відомому його романі "Небезпечні зв'язки", написаному ще у 18 столітті, героїня маркіза де Мертей з незмінним успіхом вдавала з себе напрочуд добропорядну жінку, насправді цілком усвідомлено будучи протилежністю тому, що вона вдавала: підступною, розпусною, цинічною тощо, але симпатичною через свій проникливий вільний розум. У її оточенні була єдина людина, віконт де Вальмон, яка знала і розуміла справжню сутність маркізи. Але попри любов і дружбу кожен з них прагнув влади над іншим, і це занапастило їх обох, причому автор таки не втримався від моралізаторства і ще й змусив маркізу захворіти на віспу, що спотворила її вроду, щоб остаточно покарати зухвалу.

Тема неможливості кохання і навіть розуміння між чоловіком і жінкою, потенційно рівних один одному волею, розумом і духовним розвитком, також поширена в літературі – і в "Одержимій", "Лісовій пісні" та "Кам'яному господарі" Лесі Українки, і в "Марусі Чурай" Ліни Костенко, і в "Польових дослідженнях українського сексу" Оксани Забужко. "Не суждено, чтобы сильный с сильным соединились бы в мире сем… не суждено, чтобы равный с равным" (Марина Цвєтаєва).

Сильну залежність жінки від тієї ж таки соціальної традиції показано в народно-містичній "Казці про калинову сопілку": до старшої сестри, красуні Ганни, залицяється "перший парубок на селі" Дмитро, але робить це владно і принизливо, і Ганна бере його на кпини. Молодша ж сестра, Оленка, змалечку була для Ганни мов більмо в оці, вона втілювала якусь традиційну "бабськість": постійне лицемірство, підлабузництво, дріб'язкову підлість і паскудство, підступність і брехливість, і Ганна дивувалася, як це оточуючі не помічають усього цього. Дмитро й Оленка тишком-нишком вирішили побратись – по-перше, щоб принизити Ганну, а по-друге, тому що вони цілком зручно зжилися б один з одним, маючи відповідні характери. Але якби не змагання з Ганною, то Дмитро б і не глянув у бік Оленки. Приниження Ганни полягало в тому, що коли молодша сестра одружується раніше від старшої, то старша автоматично переходить у страшну категорію старих дівок. Таким чином, зовсім непотрібний Ганні Дмитро може принизити її тим, що одружується не з нею, а з Оленкою. Але хитромудрій комбінації Оленки не судилося збутися – Ганна вбиває рідну сестру.

Цікавість жіночого світу саме в його маргінальності. Чоловічий світ наразі є цілком доступним і проникним для жінок у розумінні як культурного, так і особистого досвіду. Щодо культурного досвіду, то справді і в класичній, і в модерній парадигмі "чоловіча" культура виступала синонімом загальнолюдської культури, яку сприймають і чоловіки, і жінки. Щодо особистого досвіду, то так звані "чоловічі" сфери життя і чоловічі компанії в наш час є відкритими для жінок – було б тільки бажання – зовсім не проблематично зробитися повноцінним партнером, суперником чи друзякою чоловіків, хоча до певної міри це все ж таки буде досвідом жінки в чоловічій команді. Взагалі у жінок потенційно є вільний вибір: їм однаково доступне чоловіче і жіноче вбрання, вони можуть покращувати/змінювати зовнішність за допомогою косметики, а можуть ні, дівчинка може бути як чемною панянкою, так і пацанкою, а згодом як залежною дружиною, так і самостійною одиначкою, врешті, жінки можуть народжувати дитину, а можуть ні – і те, і те допустиме. Натомість чоловіки дотепер сильно детерміновані чоловічою роллю з традиційним баченням жінки, вони абсолютно відчужені від "жіночого" досвіду, і це зумовлює їх повне нерозуміння і неприйняття "жіночої" культури.

Оксану Забужко спроможна зрозуміти кожна рефлексуюча жінка, а проте далеко не кожен чоловік, і саме чоловіки витворили довкола неї якийсь скандальний вульгарно-феміністичний міф. У чоловіків існує дуже вузенька шпаринка для отримання специфічно жіночого досвіду: це гомосексуалізм або трансвестизм. Саме через те, наприклад, Жан Жене є геніальним знавцем жіночого світу.

Я розрізняю для себе письменників, що якимось незбагненним чином вміють влізти в чужу шкуру, зрозуміти чуже життя чужих людей як своє власне й словом оживити будь-який сюжет або історію, і письменників, які "пишуть власною кров'ю", вихлюпують на папір свій досвід і своє життя. До оцих останніх, на мою думку, належить Оксана Забужко, якій, за її власними словами, творчість дає змогу дати собі раду із хаосом життя. І як не дивно, між рядків завжди дуже добре відчувається – чи це індивідуальний біль автора, чи тільки перфектне розуміння і вживлення в чуже. Скільки геніальних творів присвячені, скажімо, вбивству, але дуже рідко виникає відчуття, ніби вбивство прямо чи непрямо пропущене через власне життя автора – таке відчуття, і дуже сильне, виникає, наприклад, коли читаєш "Злочин і кару" або "Братів Карамазових".

Якщо, як це часто роблять, поставити поряд Оксану Забужко і Юрія Андруховича як дві єдині дійсно культові постаті сучасної української літератури, то я б сказала, що у Андруховича нема трагедії як такої, є карнавал людей і історій, а от твори Забужко болять. Два лейтмотиви її творчості виражені в одному реченні з "Польових досліджень...": "якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!)". Скажімо, я теж українка і жінка, але дискурс жіноцтва і українства цікавить мене лише з аналітико-дослідницького погляду, а на емоційному рівні доля жінок і українців мені по цимбалах, це не зачіпає глибоко мого життя, я не відчуваю глибинної приналежності і закоріненості в ці соціальні категорії – мені це не болить, а найглибші думки і найяскравіші образи зазвичай виявляються саме в тих, кому болить, хоча вони ж іноді виявляють також певну обмеженість й зацикленість. Саме тому письменники, які навмисне шукають безпосереднього життєвого досвіду для того, щоб потім написати книжку, в такий спосіб можуть написати тільки щось на кшталт журналістського розслідування, якщо їх не зачепить до глибини душі те, що вони пережили. Хоча, якщо письменнику й не обов'язково переживати те, що переживають його персонажі, він мусить дуже багато про них знати: наприклад, один із героїв Юрія Андруховича хотів написати роман про гуцулів, але відчував неможливість цього через те, що йому для того, щоб згадати одне-єдине зілля, яке використовують гуцули, треба знати сотню назв гуцульського зілля і способів його приготування; кожна дірочка для шнурівки в гуцульському взутті має свою назву і йому треба усі ці назви знати, а щоб їх знати, треба бути гуцулом, от і все.

Оксана Забужко вважає себе language writer. Language writer – це письменник, в творах якого головне не сюжет, ідея або людські характери, а мова – як у поезіях. Прикладом чистого language writer для мене є Бруно Шульц, а в творах Забужко мене однаково захоплює і мова, й ідея. Справді, є багато прозаїків із досить примітивною "журналістською" мовою, які вражають саме сильною ідеєю, сюжетом, людськими характерами: наприклад, я кілька днів ходила під враженням книжки Томаса Харріса "Ганнібал", мова (або переклад) якої просто жахливі. Найкраще, звичайно, коли перфектні і мова, і сюжет – як, наприклад, у "Майстрі і Маргариті" Булгакова.

У книзі Оксани Забужко "Сестро, сестро" твори "Сестро, сестро", "Дівчатка" і "Казка про калинову сопілку" вперше з'являються разом, об'єднані темою сестринства, причому сестринства нереалізованого. Сестринство – це великою мірою мрія про ідеальну любов чи форму близькості, яка нібито неможлива між чоловіком і жінкою, про поєднання дружби, розуміння і кохання, можливо, фізичного, лесбійського, а, можливо, просто кохання як почуття. Сестринство – це спосіб життя жінок у жіночому світі, в який не допускаються чоловіки, насамперед, певне, через тягар статевої сексуальності.

Забужко вважає, що "вік жіночої геніальності – це, грубо кажучи, вік набоковської Лоліти – дев'ять, десять, одинадцять років". Вона має рацію в тому, що це "геніальність не за результатами", а за станом: "коли постійно пре. Двадцять чотири години на добу. Абсолютно нестримний натиск ідей, які блискавично хапаються, блискавично реалізовуються в різних виглядах. І потім таке вже ніколи не повториться". На мою думку, в цьому віці дитина (а на переконання Забужко, саме дівчинка) раптом усвідомлює себе мислячою істотою, так, як колись вона вчилась говорити, тепер вона вчиться рефлексувати, й ця рефлексія тут-таки виливається в творчість. Дитині здається, що попередні свої роки вона прожила у якісь темряві, а тепер їй зблисло могутнім світлом розуму, і вона починає цікавитись всіма науками й видами мистецтва, припадаючи до культури, як до материних грудей. Філогенез виявляється в онтогенезі: ця стадія розвитку направду схожа на Просвітництво або на зародження філософії в античності. Я в такому віці писала релігійно-філософські трактати і щось там відповідала Кантові, а моя подруга критикувала теорію відносності Ейнштейна. Але звичайно геніальні відкриття таких дітей стають мавпуванням відкриттів, що їх уже зробило людство; дитина ще немає достатньо знань, щоб адекватно перевести своє натхнення в сучасні культурні коди. Через кілька років починається певний "відходняк", наче протверезіння, усвідомлення того, що мої думки, мої образи, які мали б струснути світ, давно відомі людству, причому відомі настільки, що стали банальностями.

Інтернетом гуляє потрясаючий вірш Оксани Забужко, який, я гадаю, належить саме до того німфеточного періоду дитячої геніальності ("у мене йшла така абсолютно патріотична дитяча графоманія в режимі традиції Симоненка, Холодного"):

Мова кожного народу

неповторна і – своя;

в ній гримлять громи в негоду,

в тиші – трелі солов'я.

На своїй природній мові

і потоки гомонять;

зелен-клени у діброві

по-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,

колосисту – на віки –

українську рідну мову

в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати

буду всюди й повсякчас,

бо ж єдина – так, як мати,

мова в кожного із нас!

Забужко застерігає батьків від співання своїм творчим діткам дифірамбів й виносіння їхніх творінь на публіку – "дайте дитині спокій", бо, замість того, щоб розвиватись, вони вчитимуться подобатися дорослим. Вона розповідає, що щасливо уникла долі маленької поетеси Ніки Турбіної, яка свого часу гриміла на весь Союз, а коли обдарована дівчинка виросла, їй було дуже важко у житті, і остання з її численних спроб самогубства виявилася успішною. Коли Оксана Забужко була у віці Ніки Турбіної, збірку її віршів також збиралися видавати, але не зробили цього через посилення "боротьби з націоналізмом". Під час перегляду запису виступів Ніки Турбіної, коли вона експромтом складала поезії, мене вразило, звідки у дитини може бути такий досвід, звідки вона може знати такі речі про доросле життя? Езотерики стверджують, що при натхненні людина підключається до "всесвітнього інформаційного поля", тільки не всі можуть адекватно донести отримані откровення до людей чи перекласти їх на мову мистецтва...

І нарешті, якщо я пишу про Забужко, то як же ж мені не згадати за фемінізм! Бо жіночий світ – це якщо не кухня, то звісно ж фемінізм.

Ну, ви знаєте: "просто неудовлєтворьонним жінкам не вистачає справжніх чоловіків, а якби вони були, то здався б їм той фемінізм!"

Іноді маєш нібито нормальне спілкування з чоловіком, у якому присутня дружба і взаємоповага, і раптом він як заговорить про жінок – мамцю рідна! – наче підміняють людину. Мимоволі стаєш "затятою феміністкою", коли доводиш йому, що "немає чоловіка чи жінки, є неповторна лю-ди-на"... Але тут ніякі слова не доходять, наче горохом об стінку: "Женщіна должна бить женствєнной" – і хоч ти лусни. – "Ніхто нікому нічого не "должен", людина вільна вибирати" – "Природа створила жінку слабкою, а чоловіка сильного, і що ти доведеш проти природи?" – "Хто сказав, що я слабша від тебе?" – "А ти можеш підтягтися дванадцять разів?", "А ти можеш видертися он на ту скелю?.." і тому подібне. Це те саме, наприклад, якби білий заприятелював з чорношкірим і раптом почав йому доводити, що всі негри неповноцінні і лайна варті...

Та люди, та майте се до стримання! Фемінізм – це напрям в науці, літературі і філософії, що включає дуже багато різних концепцій і методів, а "фемінізм" у побуті – це просто "обзивалівка", яку тулять всюди, де з'являється якась цікава жінка: Оксана Забужко, Соломія Павличко, Ніла Зборовська, хто там іще? Я читала багато інтерв'ю із Соломією Павличко – там кожне третє питання про фемінізм: "Як живеться феміністці в Україні?", "Протистояння двох статей, чоловічої і жіночої, нездоланне. Тому Соломія Павличко феміністка?", "…я вбачаю певний символ, може навіть феміністичний… (в фотографії С. П. – І. В.) ", "Хто ви – кабінетний учений чи хранителька домашнього вогнища?", "В тебе є донечка Богдана. …Чи можеш сказати, що її виховання має феміністичний напрямок?", "Чи правда, що "Коханець леді Чатерлей" – антифеміністичний роман?", "Ви думаєте, жінці потрібна сильна воля і характер?", "Якою мірою ви феміністка в житті?" і т.ін., і непрямі "наводящі" запитання, які також насправді покликані викривати "фемінізм" респондентки: "Що ти найбільше цінуєш і зневажаєш у чоловіках?", "Як часто чоловіки дають вам привід до розчарування?", "Які чоловіки вам подобаються?", "Яка роль батька у вашому житті?", "Мене здивувала відсутність макіяжу на вашій фотографії…", "Мене здивувало ваше висловлювання "заміжжя – це зло"…, "Яке значення для вас має мода і косметика?" – всі процитовані інтерв'ю вельми схожі. За такого тиску й найрозважливішу врівноважену людину рано чи пізно почне тіпати від слова "фемінізм".

Отже, ми з нетерпінням чекаємо від Оксани Забужко нових феміністичних злетів у літературі і бажаємо їй простого феміністичного щастя.

Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"