журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

КОНКУРСИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Євген Дудар: "Мені сцена допомагає творити"

Сьогоднішнім представникам українського політикуму та багатьом можновладцям Євген Дудар не подобається. І ця нелюбов пояснюється просто – вони стають "героями" його гострих сатирико-публіцистичних звернень, памфлетів, гуморесок, фейлетонів, реплік, заяв тощо. Письменник висловлюється як від себе особисто, так і через своїх колоритних персонажів. До прикладу, його збірка "Плацдарм", де йдеться про нашу дійсність з її радощами й печалями. Дії відбуваються на хуторі Мозамбік із його мешканцями Ванею Молдаваном, Вітею Царапкіним, дідом Тимохою, свинаркою Астраущенко, Стасом Патехвоном, буфетницею Клавою та іншими, що їх дотепно представляє читачеві житель цього хутора Гаврило. Діапазон проблем, які тривожать автора, безмежний. Він сміливо боронить українську державність, мовлячи правду в очі сучасним керманичам. Здається, немає таких питань чи подій нашого суспільно-політичного життя, які б не помітив або залишився стояти осторонь них Євген Дудар. Йому вдається у своїх творах кумедно висвітлювати серйозні події, які відбуваються в Україні та за її межами, змушуючи водночас читача сміятися й розуміти актуальність теми. Та, власне, зустрічайте, сьогоднішній гість нашої "Літературної вітальні" – відомий український письменник-сатирик Євген Дудар.

ПОЛІТИКА Й САТИРА

– Пане Євгене, як ви означаєте сьогоднішній стан політичної культури нашого суспільства?

– За радянських часів, коли партійний чиновник десь заривався, його виключали з партії, критикували, а сьогодні, що? Князі керують всім, на опозицію навіть уваги не звертають. Вибачте, але опозиція має бути, бо якщо одна позиція, то це вже диктаторство. Немає нині толерантності. Мене страшенно дратує, коли на телеекрани вистрибують всілякі брудомази, які продаються за гривню чи за долар. Учора він гавкав на Марчука, а сьогодні Марчук у команді президента, то вже він йому дифірамби складає. То постійно б'ють Ющенка. Це, знаєте, якесь духовне кілерство, якщо дивитись з точки зору законності, Конституції України. Що можна сказати про політичну культуру, якої немає? Безкультур'я. Можна критикувати, боротися з супротивниками, доводити свою правоту, але все повинно відбуватися в рамках культурного спілкування. А сьогоднішній стан політичної культури можна визначити як політичне безкультур'я. Може, парламентарі десь на Заході деруть чуби, але доходити до такого, як у нас, щоб безкарно, безвідповідально брудом обливати будь-кого тільки тому, що тобі він не подобається, або тобі за це заплатили. Мені, власне, багато чого не подобається. Наприклад, мені може не подобатись мій сусіда – не так ходить. Але це його справа, як йому ходити. Я маю рамку дозволеності. Я повинен, зустрівши сусіда, привітатись з ним та посміхнутись. Чи я його поважаю, чи ні – це інша справа. Але коли я йому скажу: "Добрий день", то й він відповість, а якщо я вийду й скажу, що він поганий, він уже буде налаштований ще гірше мені відповісти. Усе залежить від нас самих і від того, що нас оточує. Сьогоднішня політична культура на наднизькому рівні, але вона йде зверху, від голови. Як хочеться найголовнішому, так і буде. Ланцюгова реакція починається. "Как изволит царь", в який бік він подивиться, туди й дивляться менші. Ага, дивиться у той бік, то й ми будемо дивитись туди ж.

– Але ж…

– Так, я вас зрозумів правильно, ви про демократію. Пам'ятайте, що людям, вихованим за тоталітарного режиму, не можна одразу давати свободу і демократію. Людей треба навчати демократії. До прикладу, випустили із в'язниці злочинця-рецидивіста, який виховувався в суто кримінальному режимові: вбивати, красти. Він що, не піде знову красти чи не буде вбивати? Він піде знову. Для того, щоб була демократія в дії, треба їй навчати. Візьміть навіть звичайну побутову річ. У нас сплачували платню за воду та газ з розрахунку на одиницю, тобто кожного мешканця, однаково, незалежно від того, скільки він використав їх. Вода лилася собі, й особливо ніхто не переймався кількістю її. Коли ж встановлюєш лічильник, то вже починаєш задумуватись над цим. Отой, так би мовити, лічильник треба ставити в душі людини. Та людина повинна перевіряти: я маю право робити свинство іншій людині чи ні? А якщо завтра він мені зробить ще гірше свинство? До свободи й демократії людей треба привчати, перш ніж давати їх.

– Пане Євгене, ви пишете гострі політичні памфлети, фейлетони, гуморески, в яких висміюєте можновладців й накликаєте на себе їхній гнів. Чому обрали саме такий небезпечний жанр?

– Жанр політичної сатири я обрав, коли писав дипломну роботу за творами Костя Кутка. А це якраз політична сатира. Саме тоді я почав писати свої перші політичні памфлети та гуморески. Я обирав теми, в яких проблеми були схожими з іншими країнами. Я нібито висміював Захід, а насправді мав на увазі радянське. І одного разу стався курйозний випадок під час мого виступу на телебаченні. Я тоді прочитав політичний фейлетон "Цивілізований хам", у якому йдеться про Кенію, де англійський колоніаліст кинув портрет Джомо Кінтагі й почав його топтати... Пишучи про поведінку цього імперіалістичного хама, я мав на увазі радянського хама. Я писав про те, що вони прийшли на ту землю загарбниками, що вони розбивали могили похованих героїв, які боронили свою землю. Ніколи в Кенії ніхто не розбивав могили героїв, а от у Західній Україні руйнували. І коли я закінчив, до мене підійшов студент-кенієць, він теж мав виступ, бо був одягнутий у вишиту сорочку, грав і співав українських пісень, і сказав: "В Кеніі нє біл могіл", а я йому жестикулюю пальцем, мовляв, мовчи, тихо. Хіба ж я міг пояснити йому все, щоб він зрозумів. З дитинства я багато читав, знав напам'ять майже всього Шіллера. У 14 років я начитався "Молодої гвардії" і під враженнями організував дитячу підпільну організацію МУНГ (Молода Українська Національна Гвардія). Пам'ятаю, потрапила мені до рук книжка англійського філософа. У книзі були виділено чорним параграфи: "Як поводитись" і т.ін., і я цю книжку простудіював і на її матеріалі розробив цілу брошуру. Вона й досі збереглася. З тієї книжки я повиписував правила, і на кожне правило розробив своє розуміння, навіть проілюстрував їх своїми недолугими віршами. Так що то була спроба політичної брошури. Потому, коли вже служив в армії, я пробував писати публіцистику. Щось на кшталт "Про шкідливий вплив алкоголю". Якось переглядав і наштовхнувся на такі фрази, що здивувався, як я тоді міг знати те чи інше. Правда, трохи й наївного зустрічається. Тобто, безпосередньо до жанру політичної сатири я долучився під кінець студентських років.

СЦЕНА Й САТИРА

– Коли я знайомився з вашою біографією, то найбільше в ній мене вразило число ваших сценічних виступів, зустрічей на радіо та телебаченні – понад 10 000. Розкажіть про це.

– Якщо говорити про самодіяльну сцену, то вийшов я на неї ще у дитячі роки. Перший мій виступ відбувся у першому класі, де я повинен був зі сцени славити "Сталінську конституцію". "На другій строфі мене заклинило. Мало звучати: "...Пункт про працю, відпочинок у законі тім стоїть. Більшовицьке тверде слово: "Хто не робить, той не їсть!.." Та коли я вірша вчив і дійшов до цих слів, тато, жартуючи, сказав: "Хто не робить – той їсть..." Тоді я вагався: читати, як було написано, чи так, як підказав тато? Але повторив кілька разів "пункт, пункт, пункт"... Махнув рукою і пішов зі сцени... Що викликало надзвичайно веселу реакцію публіки". (З книги "Спогади про себе", "ДЖУРА", Тернопіль, 2001). Потому я читав багато віршів Тараса Шевченка "Кавказ", "Гайдамаки". Вже за радянських часів багато грав у п'єсах, зіграв понад 30 ролей у самодіяльності. Після закінчення десятирічки поступав до театрального інституту й успішно провалився, бо на іспитах так емоційно читав вірша Максима Рильського "Вогонь, залізо і свинець...", що викладачі не могли мені простити порушення їхнього сну. Я їх будив. Я думав, якщо я буду більше лаяти москалів, то більше сподобаюсь комісії. А от щодо професійної сцени, то вийшов я на неї вперше 1979 року. Мій дебют відбувся у Жовтневому палаці (нині Міжнародний центр культури та мистецтв. – Авт.). Я прочитав тоді кілька речей і бачив, що публіка добре сприйняла мій виступ. І вже наступного року, коли вперше організували фестиваль гумору, який згодом почав називатися "Вишневі усмішки", в палаці "Україна" я вже там півгодини читав свої гуморески, бо мене не відпускали зі сцени. Тоді я зробив фурор, після якого мене почали запрошувати у професійні концерти. З того часу я виступаю на професійній сцені щороку на "Вишневих усмішках". Гастролював з різними концертними колективами, із своїми авторськими програмами. Той же одеський фестиваль "Біла акація", донецький "Самоцвіт" тощо. Окрім того мав виступи у трудових колективах від Спілки письменників України. І сьогодні інколи виступаю, коли запрошують. Хто боїться, той уже не запрошує, щоб щось зайвого не ляпнув. Бо у ті часи мене партія не боялася, хоч і правду говорив. Їм навіть подобалось. Так, я не виходив за межі, знав, де треба зупинитися. Я пригадую один випадок, який стався зі мною в палаці "Україна". Коли я вийшов на сцену і вперше прочитав фейлетон про страйки, а організатор цього дійства стояв за лаштунками і керував звідти, я почув його слова: "Что он делает? Меня же посадят". А в залі сидів Л.Брежнєв і В.Щербицький, це з нагоди відкриття пам'ятника "бабі" був концерт. Спочатку стояла суцільна тиша, а потім поодинокі хі-хі-ха-ха, а далі сміх. Після закінчення виступу до мене підбігає Борис Іваненко, гарний чоловік, працівник ЦК і каже: "Женя, молодец. Генеральный сказал, включить тебя в концерт, посвященный открытию очередного съезда партии". Той організатор підходить після цього до мене і теж почав говорити, що я молодець. Я його відшив. Ніхто мене на той концерт більше не запрошував. І це зрозуміло. Я виступав відверто й зараз я не йду на якісь легкі оплески. Для мене головне у цих виступах, щоб я бачив очі людей, їхні обличчя, реакції на мої слова. Я люблю сцену. Звичайно, важко, й роки не ті, але я на сцені відроджуюсь. Мені легше на сцені дві години працювати, аніж байдикувати або просидіти на нецікавому концерті. Було багато авторських концертів, та й таких, де я виступав в обоймі. Та перевагу я віддаю авторським, бо там я маю волю, хоч це й тяжко. Коли в обоймі – здається, легше, вийшов, прочитав кілька речей, та й пішов собі з Богом. Авторський концерт дає мені велике моральне задоволення. Ось ми говорили про політичну культуру, наведу приклад. Коли я виступаю, то знаю, що у залі сидять люди, які мене не сприймають. Інколи хтось і свисне. У такому разі я кажу, от ми говорили про те, чи є у нас дурні, ось воно і проявляється. Щоб виступати зі сцени, треба подобатись людям, бути щирим. Людям подобається оголена правда, а не завуальована. Треба вміти подати її в такому ракурсі, щоб там відчувалась і гострота, й дотепність тощо. Мені сцена допомагає творити. Мене часто запитують, чи не заважає сцена писати. Навпаки, вона додає мені сил. Коли я сідаю писати, у мене відразу є контроль: а як це сприйме слухач чи читач? Отримую багато листів. Слухачі пишуть, що після концерту набралися сил, одужали. Тобто мої виступи допомагають людям, навіть у морально-психологічному аспекті. Нещодавно одержав такого листа від одного чоловіка, який написав, що мої твори допомагають молоді: вони не дають їй заснути.

КНИГА Й САТИРА

– Кожного автора хвилює питання стосовно видання його творів. Як у вас із цим?

– За радянських часів я як письменник матеріально жив на порядків десять краще. Коли виходила моя книжка обсягом 10 видавничих аркушів, то я мав можливість за гонорар придбати авто. Крім того, я не турбувався, чи ця книга розійдеться. Я знав свій рейтинг, який був високим, бо книжка не затримувалась на ятках й продавалась упродовж трьох місяців стотисячним накладом. Тобто матеріально я був забезпечений дуже добре. А от із точки зору правової я був незахищений. Мені могли дати більший чи менший гонорар, бо їх як хотіли, так і нараховували. Дякуючи Богові, до моєї творчості ставилися прихильно. Мені платили за найвищою ставкою. На той час вони були такі – від 150 до 400 карбованців за аркуш, остання для лауреатів премій. Я одержував 350 крб. Стосовно свободи творчості, то тут вже немає про що говорити. Тоді ти мусив писати таку сатиру, щоб вона була водночас смішна, гостра, але в міру. Щоб, не дай Боже, не зачепила амбіції партійного керівництва, не кинула тіні на радянську дійсність, і не дай Бог, щоб її передрукували за кордоном. Доводилось танцювати з-поміж тих стовпів увесь час. Все треба було виважувати, бути завжди насторожі. З одного боку, це було важко робити, з іншого – цікаво. Мисливцеві прийти до лісу й побачити, що довкола повно кабанів, тільки стріляй, не цікаво. От коли йдеш за ним, вистежуєш його, кабан хитрий, ти теж, тоді цікавіше його вполювати. Для мене як сатирика та мисливця було цікаво тоді писати. Я знав, що маю перехитрити систему. От навіть взяти, до прикладу, такий політичний памфлет як "Демократія по-вашингтонськи". Я брав сполученоштатівських імперських мужів, а вони своєю поведінкою співпадали з радянськими. Розумні люди читали й казали мені – і в нас такі є. Я відповідав, що я не знаю, я ж пишу про американських, хоча, пишучи, мав на увазі саме наших. Завдяки цьому я ніколи не дрімав. Це навіть відчували партійні діячі, які запрошували мене для виступів. Мене часто запрошували виступати і в КДБ. Нині писати легше. Те, що хочеш, те і пишеш. Спасибі Богу, що у мене немає проблем з виданням книжок. Мені видавництва самі пропонують видати ту чи іншу книжку. Слава Богу, до мене звертається багато редакторів з газет і журналів. Тільки давай. Проблема в тому, що я не встигаю. І книжки мої виходять. Видавництво "Джура" видало нещодавно нову мою книгу "І силою, і правдою". Незабаром вийде двотомник вибраних творів. Пропозиція надійшла така – хочемо видати друком повне зібрання ваших творів і розповсюдити їх по всіх школах Києва. Та я відмовився, бо, по-перше, повне зібрання видають тоді, коли людини вже нема. По-друге, тих грошей все одно б не вистачило, щоб все написане мною видати. Я ще продукую якусь річ, і воно вже не може бути повним. Погодились на двотомник.

– То, може б, так і назвали жартома "Неповне зібрання творів Євгена Дударя"?

– Чи "Найповніше…" – як один із варіантів. Двотомник уже на виході. Я підписав із ними угоду. Тобто, у мене проблем із цим питанням немає. Проблема у тому, що я за знаком Зодіаку Водолій. А люди цього знака трішки ліниві. Хоча, якщо виходити з того, скільки я написав, то мені кажуть, що я надто багато працюю, а мені здається, що мало. Минулого літа просидіти на хуторі й написати всього п'ять чи сім памфлетів – це надто мало для мене. Раніше я міг за 20 днів, відпочиваючи на курорті, написати книжку. Сьогодні, з матеріальної точки зору, мені складніше. Спасибі, що видають, але ж дадуть кілька примірників виданої книги або частину тиражу, мовляв, сам продавай, і на тому все. Я тішуся тим, що не мушу платити гроші, щоб мене видали, як це змушені робити сьогодні багато авторів. Але ж з правового та матеріального погляду, я мав би отримати гонорар за свою працю. Щодо раніше згадуваного двотомника, то тут вже я підписав угоду з видавцями, в якій є пункт про сплату певної суми гонорару, і з "Джурою" також підписано угоду, де йдеться про грошові відшкодування. Тепер вони юридично відповідають за це й мусять, як би там не було, сплатити мені гроші.

Біографічна довідка.

Дудар Євген Михайлович народився 24 січня 1933 року в селі Озерна Зборівського району, що на Тернопільщині. 1962 року закінчив факультет журналістики Львівського університету. 1962-1963 рр. працював редактором хмельницької молодіжної газети "Прапор юності". 1963-1965 рр. – директор студентського клубу, редактор видавництва Львівського державного університету ім. І. Франка. З 1965 по 1981 рік працював у редакції гумористично-сатиричного журналу "Перець". З 1981 року – на творчій роботі. Автор численних публікацій у періодиці та двох десятків збірок сатири та гумору: "Прошу слова" (1967), "Вуглеводи і віники" (1968), "Операція "Сліпе око" (1970), "Сусіди не дрімають" (1973), "Коза напрокат" (1974), "Дисертація" (1976), "Сеанс гіпнозу" (1978), "Профілактика совісті" (1981), "Робінзон з Індустріальної" (1981),"Шедевр за вуаллю" (1982), "Директор без портфеля" (1985), "Антифас" (1987), "Дон-Жуан у спідниці" (1988), "Рятуймо жінку" (1989), "Хунта діє" (1993), "Штани з Гондурасу" (1993), "З публічних марафонів" (1993), "Плацдарм" (1996), "Українці мої, українці" (2001), "Спогади про себе" (2001). Окремі його твори перекладені багатьма мовами світу. Пан Євген талановитий виконавець власних творів зі сцени. У його артистичному доробку понад 10 000 виступів, творчих вечорів, теле– і радіозустрічей. Член Національної спілки письменників України (з 1973 р.), Заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні (1985), лауреат міжнародної премії ім. Пилипа Орлика (1995), лауреат премії ім. Микити Годованця (1997), лауреат премії ім. Петра Сагайдачного (2000). Він представляв українське письменство на Всесвітньому фестивалі сатири та гумору в болгарському місті Габрово. Євгена Дударя нагороджено "Золотою медаллю Тараса Шевченка" (Спілка визволення України, Австралія, 1990).


Інтерв'ю провів
Сергій Гайдук

 
© агенство "Стандарт"