журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

КОНКУРСИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2003

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

Міф як троянський кінь у школі

Історії однаково чужі як політиканство, так і тенденційність

Становлення сучасної української історичної науки супроводжувалося рядом явищ, що притаманні перехідному періоду. Передовсім це спричинило різке зростання зацікавленням історією та одночас зневіру до провідних істориків, які вважалися виразниками скомпрометованої радянської науки. Все це призвело до появи наукових міфів, що на деякий час підмінили собою офіційну науку.

Значною мірою це стосувалось і прадавньої історії України, яка водночас стала об'єктом значного інтересу національно свідомої громадськості. Традиційно розповіді про первісне життя не надто привертали увагу громадян. Писемна історія виглядає дещо привабливішою. Ситуація різко змінилася в останнє десятиріччя, яке породило ряд химерних наукоподібних міфів, що й досі активно циркулюють у пресі.

Під міфами маємо на увазі стійкі погляди на певні історичні події, що не мають наукового обгрунтування. Деякий час міфи були головним джерелом пізнання вітчизняної історії. Як писав академік Д.Лихачов: "Міфами марить людство і йде до майбутнього, борючись із міфами, маючи міфи десь перед собою". Шкідливість міфотворення зрозуміла, проте належної відсічі їм так і не було зроблено.

На сьогодні вийшло вже багато науково-популярних робіт, що розвінчують міфи, однак переважна їх більшість не дійшла до широкого читацького загалу. Офіційна наука не сприйняла простий і зрозумілий усім транспорантний стиль, засвоєний міфотворцями. Внаслідок цього розроблені науковцями-істориками узагальнення у переважній більшості так і не ввійшли в підручники.

На початку 90-х років, що були часом найбільшого поширення історичних міфів, будь-яка розмова із знайомим, що цікавився історією, закінчувалась рекламою нової книги чергового міфотворця (Шилов, Канигін etc.). Будь-які пояснення щодо абсурдності викладених там нісенітниць закінчувались звинуваченням у слідуванні комуністичному вихованню, ретроградстві та непатріотизмі. В такі моменти я сподівався, що масове захоплення міфами такого гатунку має ось-ось зійти нанівець, що воно є тимчасовим. Однак, переглядаючи останні видання, мав змогу переконатися, що цей прогноз, якщо не провалився, то, принаймні, відкладається на невизначений термін.

Перш за все, міфотворення проникло у середню школу. Поштовхом для цього твердження став виданий "Основою" у цьому році посібник для вчителів "Україна давня". У посібнику чільне місце відводиться розробкам міфотворців, що подаються як загальноприйняті наукові концепції. Книга рекомендована Міністерством освіти та науки, однак чи не є вона тим самим троянським конем?

Далі ще складніше – вже вийшла значна кількість підручників регіональних вищих навчальних закладів, де в історіографічних розділах відкрито посилаються на "міфологічну" літературу. Міфотворення вийшло із окремих брошур і отримало власне життя. Склався своєрідний парадокс – праці, що не визнаються академічною (державною) наукою, поширюються завдяки державній освіті.

Які ж саме історичні міфи сьогодні найбільш поширені у суспільстві? Основною метою усіх міфів є доведення винятковості української нації, її найдавнішої історії та особливого місця у світі. Найпоширенішими залишаються міфи про виняткову давність української нації. Їх поширення на початку української державності було зумовлене масовим національним піднесенням. Однак шкода від них величезна – на певний час у світовій науці запанувала думка, що метою сучасної української історичної науки є лише пошук найдавніших пращурів українців та доведення їх особливості.

Першопрохідцем на ниві пошуків знатних пращурів можна назвати письменника Сергія Плачинду. Ще в середині 80-х років минулого століття у романі "Меч Арея" ним було поставлено знак тотожності між етнічними українцями та історичними скіфами. Над романом познущалися історики, але масовий читач, що чекав сенсацій, прийняв роман "на ура". Втім, зауважу, що тут річ йде лише про художній роман, що не претендує на науковість.

Лише на початку 90-х років у зв'язку із кризою науки почали з'являтися концепції більш-менш наукові. Скіфи як пращури уже не підходять. Основним постачальником сенсацій стає трипільська археологічна культура, що існувала на території України у мідному віці (V-ІІІ тис. до н.е). Її особливе місце в уявленні наших громадян пояснюється вишуканою керамікою цієї культури, яку чомусь постійно порівнюють із традиційною українською. Серед інших "точок дотику" називають основне заняття – землеробство (мовляв, українці традиційно ще від трипільських часів були землеробами та мали обмазані глиною житла).

Пізніше і трипільської культури для формування українського самоусвідомлення стало замало. Настав час пояснити чільне місце української нації у світі, що має найрозвиненішу культуру. Для цього використовуються два шляхи: містичний та псевдонауковий. Якщо "містичний" напрям, до якого можна віднести "Шлях аріїв" Ю.Канигіна, ніколи не претендував на науковість (для самого Канигіна, за його словами, історичні події менш важливіші за легенди), то псевдонаукові видання і досі залишаються шкідливими.

Переважна більшість міфотворців, маючи початкову історичну освіту, в змозі лише виривати певні факти із підручників та тлумачити їх за власним розумінням. На щастя для офіційної науки, майже всі вони у своєму незнанні азів історії легко можуть бути виставлені на посміх, а тому є відносно безпечними. Ну, наголошував, наприклад, вже згадуваний Сергій Плачинда, що початок українства він бачить у "могильнику давніх українців у Королево, якому вже мільйон років". Справді, є така стоянка (не могильник), яка приблизно так і датується. Втім, час її існування передує складанню біологічного виду Homo sapiens, а отже, згадувати про українців ще зарано. Таким саме чином "лопались" інші аматорські версії. У середині 90-х було модно, не маючи лінгвістичної освіти, читати трипільські орнаменти (які, однак, насправді не були написами). Тепер все рідше й рідше можна почути версію на кшталт тієї, що українці пішли від гетів, бо "у нашій мові є слова гей, геть та гетьман". На сьогодні доба аматорів закінчується.

Втім, офіційній науці ще зарано святкувати перемогу. Як відомо, найнебезпечнішою є та дезінформація, що замішана на справжніх фактах. Кандидату історичних наук Юрію Шилову вдалося створити дуже стійкий міф щодо походження України. Нині саме його найчастіше цитують як альтернативу загальноприйнятій науці. До того ж, він єдиний з усіх міфотворців, хто має союзників. Зазвичай усі інші страшенно ворогують між собою, вважаючи лише себе остаточною істиною.

Чим саме так привабливі міфологічні побудови Ю.Шилова? Для ілюстрації візьмемо його останню книгу "Джерела" (Київ, 2002). Початок української державності Шилов вбачає в добі пізнього палеоліту (14 тис. років тому). Пізніше всі надбання цієї держави, а також її назву – Аратта успадкувала нова українська держава, що була сучасником найдавніших держав Дворіччя.

У чому особливості цього міфу? Окрім того, що відповідно до нього Україна є найдавнішою державою в світі, а ширше – найдавнішою людською цивілізацією, до цього міфу залучені матеріали, що роблять його досить вірогідним у сприйнятті нефахівців. Зокрема, держава Аратта дійсно існувала, але не на території України, до того ж, її назва співзвучна назві арійського етносу, завдяки чому робляться висновки про українські корені аріїв, культура яких була знищена семітською.

Не вдаючись у дискусії, відразу відзначу певні висновки цього міфу: якщо традиційна українська культура є арійською, то усі пізніші культурні нашарування є ворожими їй. До ворожих нашарувань пан Шилов відносить і Біблію, вбачаючи у ній семітську спробу знищення арійства. Завдяки цьому національному підгрунтю всі опоненти Шилова (включаючи провідних співробітників Інституту археології) були ним означені як приховані семіти або (якщо семітське походження довести не вдавалося) семітські запроданці. Боротьбі пана Шилова із світовим семітством присвячена його книга "Победа".

Як було зазначено, у своїх розробках Юрій Шилов не є поодиноким. Серед його союзників слід насамперед назвати московського "шумеролога" Анатолія Кіфішина. У минулому році в Києві було видано перший том праці "всього його життя" "Кам'яна могила". Ідеєю фоліанту є "переклад" наскельних написів культової пам'ятки Українського Надазов'я Кам'яної Могили. Цю пам'ятку згадуваний нами Шилов бачить величезним архівом знань Аратти. У свою чергу, Кіфішин робить переклад та пояснення написів цього архіву. Хоча на перекладах Кам'яної Могили пан Кіфішин зупинятися не збирається. Другий том проанонсовано як переклад усіх палеолітичних печерних комплексів Європи, які Шилов із Кіфішиним вважають пізнішими копіями-списками Кам'яної Могили.

Шкоду від названих книжок важко оцінити. Один мій знайомий зауважив, що, якщо вийде другий том кіфішинської "Кам'яної Могили", то це буде кілок у серце вітчизняній науці. Однак справжня шкода буде тільки тоді, коли міфи ввійдуть до підручників та посібників. На жаль, цей процес уже почався. Мною вже згадувався посібник для вчителів "Україна давня". До речі, ця книжка, видана "Основами", є першою, на яку немає рецензії фахівців. Виходить, нині думка науковців не враховується.

Що всьому цьому може протиставити офіційна наука? Звичайно, статті-відповіді вчених на названі міфи виходять регулярно. Однак переважна їх більшість вміщується у спеціалізованих виданнях, що не розраховані на пересічного читача. А фаховий історик і так знає ціну міфотворчим концепціям. Тому лише побіжно звернемося до робіт, що вийшли останнім часом.

На сьогодні існує кілька подібних видань, де викладено точку зору вчених Академії наук. Це передусім тритомна "Давня історія України", яка є найкращою узагальнюючою працею з даної теми. Втім, зазначену працю також не можна назвати популяризаторською. Пізніше Інститутом археології було видано "Етнічну історію України", яка становить скорочений і дещо спрощений виклад положень тритомника. Однак і це видання не розраховане на масового читача.

Зараз є лише дві праці, в яких популярною мовою з наукової точки зору викладено первісну історію України: колективний твір "На світанку історії" – перший том 20-томного видання "Україна крізь віки" і підручник "Первісна історія України" Леоніда Залізняка (за Шиловим – головного семітизатора вітчизняної історії).

Звичайно, існуючих праць явно недостатньо для припинення потоку міфотворення. У свою чергу, позиція Міністерства освіти та науки, що рекомендує підручники, не порадившись із фахівцями, залишається незрозумілою.

Насамкінець зазначу, що міфологізм є реалією нашого життя і попит на міфи буде завжди. Єдине, що варто зробити – не плутати міфи з наукою і не міняти їх місцями.

Юрій Панченко

 
© агенство "Стандарт"