журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

КОНКУРСИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2003

ДИСКУРС

"Сонце – він, якщо яма – вона"

Прошу не сприймати цю назву як вияв "чоловічого шовінізму" й, відповідно, "жіночої упосліджености". Фемінізм – штука, звичайно, гумористична, але "нехай заспокояться феміністки" (класна назва для роману, до речі!), бо мова не про них. Просто, проаналізувавши низку цікавих і не дуже новинок, які з'явилися на книжкових прилавках і розкладках у вересні, я ніяк не міг дійти з самим собою згоди стосовно того, що всіх їх об'єднує. І нарешті зрозумів – нічого. А тому всього-на-всього вибрав для назви найпарадоксальнішу цитату – з тих, котрі зацікавлюють читача апріорі. Тим паче, що це далеко не найгірша цитата з далеко не найгіршого поета. А вже як її для себе потрактувати, вирішуйте самі…

ДИТЯЧІ НАСОЛОДИ

Наші діти виростають на книжках "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ". Це вже давно не метафора, а "історичний факт", до якого ми звикли, й сприймаємо його як належне. Ніби так і було "завжди", сиріч, так і "має бути". І побоювання критиків і читачів, не раз уже озвучувані в пресі, що за серйозною й напруженою роботою (а як же інакше!) з "серіалом" про Гаррі Поттера видавництво дещо занедбає свій давній імідж зразкового, на щастя, виявилися безпідставними. Спеціально до львівського Форуму видавців Іван Малкович підготував дві надзвичайно красиві новинки. У "Казках Туманного Альбіону" – книжки-розкоші, книжки-насолоди, книжки-апогею-книжки-як-такої! – те, що традиційно зветься "оформленням", сиріч, нібито мусить бути вторинним уже за самим своїм визначенням, насправді є виразно домінантним. Настільки, що якби раптом "з'ясувалося", нібито спершу були малюнки Владислава Єрка, а вже потім їх мешканці Туманного Альбіону "оживили" у своїх казках, – то я, чесно кажучи, не дуже й здивувався б.

А друга новинка від "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ" – "Улюблені вірші-2" – є чудовою ілюстрацією того, наскільки різноманітним має бути добрий смак. І наскільки проникливим видавець. Бо перші "Улюблені вірші" мої старші діти вже давно зачитали, разом із "касеткою", настільки, що меншенькій доні залишилися хіба "фраґменти ідеї", – а це вже ніби спеціально для неї оновлення. Гадаю, це багато сімей саме так сприймуть – і чудово! Це вже добра традиція, котра, зазнаючи видозмін, розвитку, все одно залишається актуальною. Що ж до розмаїття вишуканого смаку, то ілюстрації Костя Лавра, Оксани Ігнащенко, Вікторії Ковальчук, Олександра Кошеля, Віти Конотоп-Хайдурової та Катерини Штанько є цьому, даруйте за тавтологію, більше ніж чудовою ілюстрацією.

А от що непокоїть, так це практична відсутність у "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ" ось уже протягом мало не десяти років достойних конкурентів. Малковича це, як бачимо, не розслабляє, на щастя, але все одно хочеться, щоб наш ринок дитячої книжки кількісно насичувався саме якісною літературою, а не дешевою маразматичною порнографією, – саме так жорстко я схильний називати нашвидкуруч зліплені "конвеєрні" книженції, котрими буквально закидають книгарні декотрі видавництва, насамперед чомусь харківські (ви завважили?), й у котрих автори й редактори навіть елементарних мовних помилок виправити не здатні, не кажучи вже про "художню дикість" їхнього "тфорчєстфа".

Власне, я все це вів до того, що конкурувати з Малковичем було б реально не в сенсі виходу на "його" поле надякісної подарункової книжки, і зовсім уже не в банальному контексті "дешево й сердито", а вишукуванням паралельних ніш, досі на нашому ринку мало розроблених. Насамперед це, очевидно, сучасна українська авторська дитяча книжка. Воно, звісно, вкрай складно, бо з хорошою автурою тут у нас неабиякі проблеми, – той же Малкович, приміром, узагалі вважає, що її практично нема. Але так, певно, не вважає молоде львівське "Видавництво Старого Лева", – і його амбіції як мінімум не можуть не імпонувати. Прикметно в цьому сенсі й те, що підхід до справи тут добре продуманий, аж до спроби створення власного "міфу", спрямованого на дитяче зацікавлення й запам'ятовування бренду. В "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ" ці речі давно розроблені: всі знають слоган "від 2 до 102", та й назва, напрочуд вдало позичена в Івана Франка, промовляє сама за себе. Про "фірмові" ж Малковичеві мовні прийоми й говорити нічого. А головний редактор "Видавництва Старого Лева" поетка Мар'яна Савка знаходить свій підхід: вона творить казку про мандрівника й добряка Старого Лева, власника суперової колекції казок і віршиків, які він оповідає діткам. По-моєму, це має всі шанси прижитися, принаймні, якщо видавництво й надалі працюватиме активно й роботу художників виразніше позиціонуватиме не як "оформлення", а як співтворчість.

Що ж до авторів, то вони, якщо шукати, іноді знаходяться. А поки що цікаво поєднувати під однією обкладинкою сучасників і класиків. Саме так зроблено в "Казках Старого Лева" – "фірмовій" книжці видавництва, презентованій на цьогорічному Форумі видавців. У мене, звичайно, виникають деякі сумніви стосовно легкости для дитячого сприйняття питомо філологічних "заморочок" казкаря-паліндроміста Назара Гончара (принаймні мені воно наразі виявилося цікавішим, ніж моїй доні, – чи, може, вона просто замала ще?) або їдкої, з присмаком здорового цинізму, іронії казкаря-журналіста Богдана Волошина. Але в Ярославові Павлюку чи Галині Крук, не кажучи вже про маестро Юрія Винничука, спробуй засумнівайся!

Як, до речі, й у самій Мар'яні Савці – вишуканій, тонкій, нерідко аж філігранній "дорослій" поетці, котра своєю дитячою збірочкою "Чи є в бабуїна бабуся" мене направду по-доброму здивувала:

У зимі, зимі зимнющій, в темному барлозі

ведмедиця ведмежатку гріє зимні нозі,

тепло хухає на вушка, розтирає спинку:

"Ось такі в нас зими люті, мій коханий синку".

Ведмежатко засинає, тулиться до мами.

Хтось барлогу засипає срібними снігами.

Принагідно із отим "хтось" наприкінці я таки волів би "щось" зробити (підозрюю навіть, що в першому варіанті у Мар'яни таки був Бог, але вона вирішила зробити обережніше, і може, й даремно), – та нема меж досконалості.

"НЕКРИТИЧНИЙ" ПОГЛЯД

НА "КРИТИЧНІ ТЕКСТИ"

Із книжкових серій, що з'явилися цього року на нашому ринку, "Критичні тексти" від видавництва "Критика" – поза конкуренцією. Це вже бодай тому, що часопис "Критика" (не лише одноіменний, а й "однокореневий" із цим видавництвом, до того ж відомий не лише корпоративністю своєї автури, але й зазвичай доволі високим інтелектуальним рівнем своїх публікацій) останнім часом постійно – і, слід завважити, не завжди безпідставно – вказував нашій бідолашній літературі на майже цілковиту відсутність текстів, достойних бути на його сторінках проаналізованими. І ось тепер нарешті, як бачимо, такі тексти знайшлися, що не може не тішити.

Жарти жартами, а пропоновані в редагованій Андрієм Мокроусовим серії тексти справді варті пильної уваги й потребують деякого часу на осмислення. Так що на поетичних збірках Сергія Жадана, Олександра Ірванця і Петра Мідянки, що з'явилися в "Критичних текстах", я дозволю собі зупинитися наступного разу – коли вчитаюся. А от про книжки прозові – Юрія Андруховича й знову Сергія Жадана – поговоримо нині.

Отож, почнемо з того, що більше ніж десятилітня боротьба Юрія Андруховича з прозою нарешті завершилася перемогою прози. Андрухович, ясна річ, пручався. Він закинув своїх героїв світ за очі, у якийсь містифікаційний пансіонат на "чортопільщині", ба навіть доставляв їх туди на джипі й гелікоптері ("Рекреації"); він змушував їх безпробудно пиячити й на п'яну голову чинити всілякі дурниці ("Московіада"); він "художньо переосмислив" невловимого й багатоликого Стаса Перфецького з "Перверзій" у не менш невловимого й ще багатоликішого Власника Илька Ильковича Варцабича; та мало того – він навіть сподвигнув своїх героїв кохатися в поржавілому "Крайслері Імеріалі" посеред автозвалища (пригадаймо солодкі візії бурлеску, балагану й буфонади, по-наському Бу-Ба-Бу)… А вже про милі дрібниці й казати нічого: це якщо, приміром, героїнею є така собі німфеточка, то вона конче мусить прогулятися мимо дверей із написом "дефлораційна"…

Так що Андрухович пручався старанно й мужньо, як і належиться "патріархові Бу-Ба-Бу", але проза його таки здолала. Новий роман чи не найпопулярнішого останнім часом українського письменника "Дванадцять обручів", виданий, до речі, з неабияким смаком, можна без сумніву вважати найбільшим наразі його прозовим здобутком. І спричинився до цього, як би парадоксально воно не звучало, старий добрий прийом любовного трикутника, нібито "заїжджений" кільканадцятьма поколіннями прозаїків настільки, що вже кільканадцять поколінь критиків устигли проголосити його нецікавим. Аж ні – бо під пером справжнього маестро не звучать хіба випадкові теми, а вічні якраз розкриваються. Як саме – то вже читайте роман. Аби вас іще більше заінтриґувати, скажу лише, що такого тонкого проникнення як у чоловічу, так і в жіночу психологію я в нашій літературі не зустрічав уже давненько. Після Агатангела Кримського й Віктора Домонтовича, можливо, не зустрічав узагалі (це про психологію чоловічу, а жінки зі своєю нехай самі пораються).

А до цього ж іще карколомний міф про Антонича-розбишаку й відвідувача будинків розпусти, наскрізний у цьому "вертепі закоханих чоловіків". Що б там не казали ображені галичани, воно виписано надзвичайно кайфово! Коли ж Андрухович доводить цей міф до стадії "старого Антонича, котрим львів'яни лякають дітей" – це вже вищий пілотаж; після цього шеф-редактор часопису "Критика" Григорій (Джордж) Грабович має всі підстави засісти за книжку "Андрухович як міфотворець".

Так, "старий Андрухович" із його "ерекційно-дефлораційною" балаганщиною, котрою саме час "лякати дітей", іще відлунює зі сторінок "Дванадцяти обручів" – здебільше на рівні здорової самоіронії. Але попри це, оприявлений тут уже посутньо інший Андрухович – потужний сучасний письменник, якому під силу на рівні говорити як про "час теперішній", так і про "час вічний". А саме на місці перетину цих часів, як відомо, закінчується попса й починається література.

Тим часом: "Берлін, який ми втратили" – так називається перше з шести оповідань, які склали дебютну книжку прози "Біґ Мак" культового поета молодшого покоління Сергія Жадана. Смачні, соковиті, колоритні тексти, яких українська література досі не знала. Тексти про Європу, до якої ми нібито інтеґруємося. Там море пива, море атональної музики; там можна напитися з другом Вацлава Ґавела чи з двійником Джона Леннона; можна зустріти на вулиці "товариша Йошку Фішера"; можна ненавидіти не кацапів, а турків; можна поговорити про молоко зі старим музикантом Баланеску, в якого гнилі ясна; а можна просто пити пиво і слухати атональну музику, – саме цим зазвичай і займаються в старенькій Європі Жаданові герої в перерві між диким бодуном і не менше дикими імпрезами, суті яких годі збагнути. Ця проза читається легко, красиво, захопливо, привносить у наше майже вакуумне болітце не те щоби надто свіжий, але все ж за своєю суттю зовсім інший вітер лінивої вавилонсько-європейської втоми від життя як втоми від розваг. Так іноді можна розслабитись, але так нізащо не хочеться жити. Тепер, завдяки Жаданові, ми знаємо, що Європа так само буває різною, і знаємо, що про всілякі непотребства так само можна писати суперово, що на них можна залюбки розвивати й відточувати мову і стиль.

Але якби Жадан писав тільки про свою Європу з її вічним пивом і нав'язливою атональною музикою, – ми втратили б не Європу, ми втратили б Жадана, попри всі його мовні й стилістичні знахідки. На щастя, цього не сталося. Жадана для нас врятувало... "Порно". Це останнє, шосте оповідання його книжки, позначене вже не награно-бодунним, а таки справжнім людським болем; не химерами пересичених розваг, а кривавою усмішкою долі. Воно не про "той", а таки про "наш" світ – убогіший, нестямніший, зациклений на самому собі, провінційний, загумінковий, маргінальний, дідько зна який іще, але – справжній. Бо грані між комедією і трагедією тут ще не стерлися. Бо вічне тут – усе ще вічне, а награне видно за версту.

Якби в Жадановій книжці, так смачно виданій "Критикою", було лише п'ятірко "ситих" європейських оповідань, – це була б чудова попсова книженція, яку солодко прочитати в пітній судомній дрімоті якого-небудь приміського дизель-поїзда і, прочитавши, чемно залишити на сидінні. Але з "Порно" – це вже не розвага, це високого штибу художня література. А воно суть зовсім інші речі.

ПРАВДА ЛІТЕРАТУРИ

Й ТЕОРІЯ БРЕХНІ

Особливу увагу також привертають дві новинки в резонансній серії "Текст плюс контекст" київського видавництва "Факт". "Сорочинський ярмарок на Невському проспекті: Українська рецепція Гоголя" дбайливо впорядкований постійною й найбільш плідною авторкою проекту професором Вірою Агеєвою. Власне кажучи, ситуація, коли останній український бароковий письменник Микола Гоголь у нас чомусь вважається "російським" і навіть у школах вивчається в курсі зарубіжної літератури, викликає як мінімум подив. Та ж очевидно, що його причетність до російської літератури як мінімум рівнобіжна причетності до літератури української; що "радикально" відмежовувати його від російського дискурсу було б нині так само безглуздо й неправильно, як безглуздим і неправильним є його дотеперішнє постімперське й позалітературне відмежовування від дискурсу українського. Так що видання "Факту", витримане в річищі "популярно-науковому", – себто розумно, тактовно й доступно, – посутньо сприяє давно назрілому переосмисленню сприймання Гоголя, вміщаючи, окрім матеріалів самої шановної упорядниці, надзвичайно цікаві класичні матеріали – Миколи Євшана, Сергія Єфремова, Євгена Маланюка, Дмитра Чижевського, Павла Филиповича, Володимира Державина, Віктора Петрова; а також добротні переклади Гоголевих текстів українською мовою.

А друга новинка – дебют у серії "Текст плюс контекст" відомої львівської поетки й дослідниці "покоління дев'яностих" Олени Галети. "Досвід кохання і критика чистого розуму. Валеріан Підмогильний: тексти, конфлікти, інтерпретації". Те, що Підмогильний як основоположник "нової" української психологічної прози відомий сучасному читачеві несправедливо мало – факт незаперечний. Цю несправедливість якраз і намагається подолати О. Галета, дібравши до книжки не хрестоматійне "Місто", а "Невеличку драму" й "Остапа Шапталу", а також "оснастивши" том вельми інтриґуючими інтерпретаціями. Причому зроблено це в найкращих традиціях "Високої школи" (львівське філологічне товариство молодих науковців, до постання якого Олена, разом зі своєю подругою й колеґою Іриною Старовойт, доклала чималих зусиль) – інтеліґентно, ґрунтовно і… красиво. Люблю такі книжки!

У Ніжинському педуніверситеті ім. М. Гоголя видали цікаву, на перший погляд, книженцію – "Теорію перекладу в текстах і завданнях" Анатолія Роліка. При ближчому знайомстві з'ясовується, однак, що автор просто дібрав за різними темами – "Переклад як суспільне явище", "Основні поняття теорії перекладу", "Еквівалентність перекладу" тощо – тексти чи фраґменти текстів різних дослідників і понаписував до цих текстів "контрольні" запитання. Очевидно, йдеться про спецкурс, який авторові доводиться читати в університеті, й він видав цю книжку на допомогу студентам.

Для заліку чи іспиту в пана А. Роліка воно студентам, може, й справді допомагає, а от розібратися в тонкощах такої складнючої матерії як теорія перекладу, ба навіть в особливостях традицій української художньої перекладацької школи, вже значною мірою, на жаль, утраченої, – навряд чи. Бо "тексти" шановний упорядник обирає зазвичай не стільки концептуальні, засадничі, як принагідні; а "завдання", звісно ж, формулює в залежності від цих текстів. Сам факт, що в нас почали з'являтися подібні видання, свідчить: нарешті прокидається інтерес до перекладознавства, однак підкріпити цей інтерес добротними виданнями, залучивши західний перекладознавчий дискурс, а не лише спираючись на так званий "радянський досвід", ми наразі неспроможні. Хоча вслід за "першими ластівками" рано чи пізно мусять і "перші журавлі" з'явитися, чи не так?

Тим часом незлецький львівський поет Ігор Павлюк несподівано (принаймні для мене) виступив у ролі… дослідника брехні. Принаймні саме так – "Діагностика й прогностика брехні: Екскурси в теорію комунікації" – називається його нова книжка, видана "Споломом". Пропрацювавши десяток років у журналістиці, я "теоретично" й себе можу вважати фахівцем із брехні, але – не з її "теорії". Тому скажу про цю книжку так: не знаю, наскільки це науково, але принаймні цікаво. Особливо в контексті таких міркувань автора: "Хтось вважає, що свобода брехати більша в політиці, де вона подібна до виконавчого мистецтва, яке потребує взаємодії між актором і глядачем, не створюючи нічого, крім цієї взаємодії. Коли така свобода доводить себе до абсурду, стає ігом, терором – відбувається революція, яка чесно народжує нову свободу, новий міф зі своїми символами, нову брехню, яка намагається витіснити з колективного підсвідомого саму смерть, "побиваючи" її сексуальністю, що, звичайно, разом із тотальною технізацією найбільше руйнує людську спільноту. Смерть не варто обманювати, забувати, її не варто й любити. З неї (з нею) можна сміятися, не опускаючи ритуал до міщанських умовностей, бо вважати світ досконалим – є найбільшим проявом Віри, Надії, Любови Творця".

ХТО ПОДИСКУТУЄ

З ВИШЕНСЬКИМ?

Кажуть – і то, вочевидь, недарма, – що кожен справжній поет творить власну духовну реальність, мікрокосм, цілісний і самодостатній художній світ. Були часи, коли поети, крім власне творення цього світу, нерідко вдавалися й до спроб його, сказати б, "теоретичного осмислення", вияснення природи мистецтва. Згадаймо бодай критику Еліота, "Нелекції" Каммінґса, концепції Паунда, не кажучи вже про митців Просвітництва, Бароко чи Ренесансу. Нині ж, у добу "розгнузданого постмодернізму", коли творчість "офіційно визнана" не більше ніж грою, а письменницькі рефлексування про природу мистецтва – "напусканням туману задля омани значущості", подібні речі як мінімум немодні. Але, попри моду, справжнє мистецтво все ще далеке від того, аби покірно згодитися розділити долю постмодерних мамонтів. І черговим наочним підтвердженням тут бачиться з'ява цієї вкрай незвичної для нашого химерного літпроцесу книжки.

Станіслав Вишенський, попри його причетність до елітарної "Київської школи", завжди як поет сприймався дещо осібно. Одні критики його щиро вважають генієм, інші – мало не шарлатаном. Рецензуючи його поезію, я писав свого часу про те, що акцентний і силабо-тонічний вірш Вишенського, з феєричними й напрочуд енергетичними метафорами, сприймається значно краще, ніж його ж таки перенасичені логічними кодами-шифрами й через те дещо "розмиті" верлібри, – а разом із тим, декотрі інші критики саме верлібри відчитували в нього як пріоритетні й найцікавіші. Такий різнобій думок свідчить як мінімум про те, що ми й справді маємо справу з явищем небуденним. І ось тепер поет подарував читачам і критиці чудову нагоду цей різнобій іще дужче посилити, виступивши в київському видавництві "Юніверс" із книжкою есеїв (у авторському визначенні – хронік) "Метастази".

Є печера з малюнком вікна

і світи усередині плоду:

Сонце – Він, якщо Яма – Вона –

вихід з коду в господу.

Відштовхнувшись від власних поетичних рядків, Вишенський так пояснює в передмові мету своєї праці: "Дивитися крізь малюнок чи, радше, у малюнок: з внутрішньої реальности (коду) в зовнішню (господу). Мати мистецтво за модель виходу. Вірити в мистецтво, а отже, канонізувати його найбожистіші прояви як віру. Певна річ, міркуючи так, я опонував своїм колегам – сущим і спочилим у Бозі – з їхнім переконанням, що штука практичної вартости не має". Відтак, поет обстоює в книжці міркування, що мистецький твір – то своєрідні ліки від, здавалося б, невиліковних недуг свідомости. Автор переконаний: письменник має відображати лише той внутрішній світ, існування якого не може засвідчити ніхто, й пропонує ориґінальну концепцію "гільбертового простору", який творять промені кута зору митця.

Очевидно, довкола багатьох нюансів у концепції Вишенського можна – і треба! – дискутувати. Якби це було подано як власне науковий текст, гадаю, подібна дискусія мала би дещо більше шансів оприявнитися бодай на шпальтах малотиражних наукових часописів. Оскільки ж це "всього лише" есеї, наш неповороткий і самозалюблений літпроцес на них навряд чи відреагує належно. Втім, я дуже хотів би бодай раз помилитися в подібних невтішних прогнозах, – тим паче, що книжка Станіслава Вишенського мало не ідеально надається до того, аби відкласти бодай на короткий час балачки про "жорсткий урбаністичний верлібр", "масовий український роман" чи іншу "не більше ніж моду" й затіяти нарешті справжню літературну дискусію.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"