журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

КОНКУРСИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2003

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Володимир Загорій: "Українська книга – стратегічний продукт"

Розмова з президентом Ліги українських меценатів В.А.Загорієм

– Володимире Антоновичу, як правило, найчастіше меценати жертвують гроші на книговидання. В української книжки – особлива доля, як не прикро, але вона завжди потребувала фінансової підтримки. Причини цього відомі. Члени Ліги українських меценатів продовжують цю давню традицію: вони підтримують видання книжок. Якщо зібрати все, що було видано за їх кошт, то це, мабуть, буде вже ціла бібліотека.

– На жаль, у будь-який період нашої історії українській книзі було нелегко – і тоді, коли ми були бездержавною нацією, і зараз, коли ми вже і вільні, і незалежні. Якщо зазирнути в історію нашого книговидання, то майже біля кожної з наших найвідоміших книг стоїть ім'я мецената. Скажімо, одне з видань "Кобзаря" Шевченка з'явилося у світ завдяки фінансовій підтримці незабутнього Платона Федоровича Симиренка. А "Енеїда" Котляревського вийшла коштом поміщика Папури. Інколи мені здається, що українська книжка, українське друковане слово, українська література і українське мистецтво у часи бездержавності вижили лише завдяки меценатам. І, до речі, бути меценатами тоді було престижно. Усі без винятку (це вважалося неписаним правилом) представники козацької старшини – полковники, генеральні судді, осавули, не кажучи вже про гетьманів, опікувалися шпиталями, монастирями, книговиданням...

Але минули віки, та, на жаль, і сьогодні українська книга потребує підтримки вже у незалежній Українській державі. Чому так – незрозуміло. У тій же Російській Федерації книговидання – одне з пріоритетних завдань національного будівництва, і там нині можна спостерігати справжній книжковий ренесанс. В Україні ж цього і близько немає, тому за багатьма виданими в нашій державі книгами стоять або гранти різних фондів і фундацій, або меценати.

Якщо говорити про Лігу і її членів, то насамперед мені спадає на думку ім'я громадянина США Мар'яна Коця. Він – яскравий взірець того, що може зробити одна людина для нашого книговидання. Книжок, які побачили світ завдяки пану Коцю, десь до сотні – і це дуже важливі книги. Серед них – "Портрет темряви", двотомник матеріалів, кожен з яких десь 700-800 сторінок, присвячених голодомору, двотомник спогадів Юрія Шереха-Шевельова, щоденник Аркадія Любченка, по суті енциклопедія "Словник українських співаків"… Нещодавно Мар'ян Коць профінансував ще одну унікальну книжку про поета Розстріляного Відродження Тодося Осьмачку "Поет із пекла" нашого відомого письменника і, до речі, виконавчого директора ЛУМ Михайла Слабошпицького. Це унікальна річ, бо автор піднімає у ній незаймані пласти нашої культури. Книжка висунута нині на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка. Тож, як бачите, кожна з цих книжок – показова, знакова, епохальна.

Ми раді, що цей чоловік сьогодні з нами. Незважаючи на свій поважний вік, він перейнятий українськими справами. Щойно Мар'ян Коць передав усю свою книгозбірню, а це десь 6 тисяч томів, і зібрані ним твори мистецтва Львівській обласній науковій бібліотеці ім. Стефаника. Він також дав кошти на ремонт спеціального приміщення, де все це буде розміщено. Пан Мар'ян 58 років жив на Північноамериканському континенті і збирав ці скарби, аби передати їх в Україну, і цей вчинок викликає захоплення, слугує високоморальним прикладом.

– Окремою сторінкою в історії сучасного українського меценатства стоїть діяльність Володимира Кашицького, члена ЛУМ, людини унікальної долі, яка на війні втратила обидві руки, але зуміла не лише вистояти, не лише фінансово забезпечити себе, а ще й допомагати іншим. Він також став одним із тих, хто фінансував українські книжки…

– Це унікальний випадок: людина скалічена війною, взагалі незрозуміло, яким дивом вижила і вціліла після всього, що довелося пережити, а скільком здоровим людям за життя дала приклад мужності й стійкості. Ми видали книжку спогадів про Володимира Кашицького "Галицький лицар". Про це унікальне життя розповідають люди, яким пощастило його знати. Згадуючи різні епізоди з життя Володимира, вони одностайні в одному: він повсюдно ніс з собою українську історію, культуру, мистецтво. Книговидання було особливою сторінкою в благодійницькій діяльності Кашицького. Свого часу він профінансував кількатомне видання "Депортація", унікальну книжку, де було зібрано сотні документів, що правдиво свідчили про трагічні події насильного виселення українців з їхніх споконвічних земель на території Польщі. Лемки – так зветься ця багатостраждальна гілка нашого народу – стали жертвою змови московських і варшавських комуністів, які вирішили жорстоко покарати лемків за їхню допомогу УПА. Окрім цієї книжки, Володимир Кашицький профінансував ще десятки і десятки книг, зокрема, й "Історію української музики". Поза сумнівом, такі люди складають золотий запас будь-якої нації, піднімають престиж того народу, до якого належать.

– Коли йдеться про лемків, згадується ще один чоловік, для якого тема трагедії лемків дуже болюча і завдяки якому було профінансовано чимало книг про Лемківщину. Це член Ліги меценатів Андрій Тавпаш, генеральний директор кондитерської фірми "Світоч"...

– Для Андрія Івановича Тавпаша це не просто болюча тема, це трагедія його родини, яку було депортовано. Природно, що він підтримує усе, що стосується Лемківщини. Але Андрій Тавпаш не замкнувся лише на лемківській темі. Він мислить загальноукраїнськими категоріями і саме тому підтримує найрізноманітніші культурні акції, що відбуваються в нашій державі – чи то якийсь український фестиваль, чи то конкурс… А книги, які профінансувала кондитерська фірма "Світоч", – і про Андрея Шептицького, і про Львів, і про храми Львова, і про образотворче мистецтво… Андрій Іванович часто передає до Ліги ці прекрасно оформлені, яскраві, дороговартісні, престижні видання. Їх ніде не соромно показати.

– Нещодавно член Ліги Марія Фішер-Слиж була нагороджена церковним орденом, який вона одержала з рук самого патріарха. Серед її благодійницьких справ – підтримка української книжки також…

– Це кожного разу приємно, коли достойних людей вшановують на такому рівні. І, головне, помічають. Адже наша пані Марія дуже скромна, мовчазна жінка, яка ніколи не стане похвалятися собою та своїми справами. Ще в 60-ті роки, працюючи лікарем-педіатром у США, вона дала свій перший даток на видання двотомника Наталени Королевої, і після того, мабуть, не було таких культурних, історичних, літературних проектів в Америці чи в Канаді, які б вона не підтримувала, якщо, звичайно, знала про них. За її кошт вийшли десятки і десятки книжок. Мені часом здається, що вона вже й сама не згадає їх усі. А ще ж Марія Фішер-Слиж – меценат канадсько-українських бібліотечних центрів, яких в Україні відкрито вже дванадцять, і майже в кожному вона фінансувала перевезення цих книг. А це ж кошти, кошти, кошти…

– У пресі часто з'являється ім'я Михайла Гояна з Австралії, який не видає, а закуповує виключно україномовні книжки для шкіл. Віднедавна цей чоловік – член Ліги меценатів…

– Входження Михайла Гояна у Лігу було абсолютно природним і закономірним, адже він вже давно співпрацював з нами. Зрештою, його життя – це життя мецената. Свого часу на Першому Всесвітньому форумі українців усім делегатам і гостям було подаровано великий, прекрасно виданий том "Великий українець" про Михайла Грушевського, який вийшов у світ коштом родини Михайла та Марії Гоянів. Після того я бачив десятки книжок, на яких написано слова найщирішої і найглибшої подяки цьому подружжю. А їхня благодійницька програма "Українську книгу – українським дітям" добре відома в Україні, адже було закуплено тисячі книг для десятків шкіл, куди сам Михайло Гоян їх і відвозив.

До речі, Михайло Гоян – один із меценатів конкурсу з української мови імені Петра Яцика, має багатьох лауреатів свого імені. Нещодавно він телефонував до нашої канцелярії і повідомив, що незабаром прилетить до Києва і хоче знову закуповувати книжки для шкіл.

– Постать українця з Канади Петра Яцика ще за життя була овіяна легендами і міфами. І для нього видання книжок було не епізодичним явищем. Зокрема, переклад англійською "України-Руси" Михайла Грушевського...

– Це людина, яка переросла своє ім'я і перетворилася на справжній символ меценатства і подвижництва в ім'я української справи. Петро Яцик – один із найпопулярніших і найвідоміших українців Заходу і, очевидно, найбільший український меценат з усіх, хто жив будь-коли в діаспорі. Цей чоловік стає у нашій історії (тепер ми можемо так сказати, бо його вже немає разом з нами) поряд із Симиренком, Чикаленком, Галаганом… Можна говорити про багато його проектів, але, звичайно, не може не вражати його дуже амбітний, прекрасно амбітний проект перекладу англійською мовою "України-Руси" Михайла Грушевського. Жодна наукова українська інституція на Заході не наважувалася взятися за цей проект, взявся Петро Яцик зі своєю Освітньою фундацією. І це не єдиний книговидавничий проект мецената. Нині видання "України-Руси" завершує його донька пані Надя Яцик, яка успадкувала, зайняла його місце в ЛУМ. Хто захоче більше дізнатися про цього унікального чоловіка, може прочитати книжку Михайла Слабошпицького "Українець, який відмовився бути бідним", де розповідається про всі його видавничі проекти – від відомої книжки Івана Коляски "Освіта в Радянській Україні" аж до книжки сенатора Юзика про українців в Канаді, про їхній внесок у розбудову Канади, про те, скільки зробила українська еміграція для благополуччя Канади. Це була дуже важлива на той час книжка, оскільки давала українцям грунт під ногами: вони мали право почуватися за океаном не прийшлими, не нахлібниками, а людьми, які мають право там жити, бо освоювали, окультурювали ці прерії.

Одне з найунікальніших видань діаспори – Енциклопедія Українознавства, і її найбільший меценат також Петро Яцик. Впродовж десятиліть він давав на неї кошти, почавши з якоїсь дуже символічної суми в 500 чи 700 доларів і дійшовши до 400 000 доларів. У 60-70-ті роки це була величезна сума. А взяти внесок Петра Яцика у розвиток української науки у західних інституціях! Він дав мільйон доларів для Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті в Канаді, понад мільйон доларів на Український дослідний інститут при Гарвардському університеті, більше мільйона доларів для інституту Гаррімана при Колумбійському університеті… Петро Яцик започаткував своїм коштом українські лекторії в Лондонському університеті (в провінції Онтаріо) і в Лондонському університеті в Британії.

– Один із членів Ліги нині задумав фестиваль молодіжної музики, який за потужністю і масовістю може конкурувати з конкурсом української мови, започаткованим Петром Яциком…

– Так, на цьогорічних зборах Ліги було винесено і схвалено цей проект Костянтина Темертея, але поки що він у стадії підготовки. Як і Петро Яцик, Темертей має завжди амбітні проекти і ніколи не йде на малі справи. Якщо готується до видання якась книжка, то це, наприклад, альбом-монографія "Корисні копалини України" англійською мовою, який є просто фантастичним проектом. Його собівартість, якщо я не помиляюся, понад 200 тисяч доларів. У ній будуть карти, кольорові репродукції мінералів, корисних копалин. Ця наукова монографія переконуватиме увесь світ: ідіть в Україну з інвестиціями, це багатий край, працюйте! Поза сумнівом, коефіцієнт корисної дії від цього видання буде високий, бо притягуватиме іноземний капітал в Україну.

А ще Костянтин Темертей – один із керівників ради директорів оперного театру в Торонто. Він має свою фундацію. Тут підтримується класична музика, живопис, книговидання. Нещодавно з'явилося прекрасне видання "Кобзаря", фінансоване Костянтином Темертеєм.

– А чи не має Ліга меценатів планів зорганізувати виставку книжок, виданих її членами? Це, мабуть, було б вражаюче…

– Звичайно, але просто не вистачить місця, щоб виставити усе. Єдине, що ми можемо зібрати на цю виставку у нашій виконавчій дирекції, це найпомітніші видання, аби їх побачили журналісти.

– Чи є у планах ЛУМ якийсь спільний проект щодо підтримки української книги або окремих авторів?

– Ми не маємо якогось окремого проекту щодо підтримки української книги чи окремого автора. Кожен із членів Ліги діє на свій розсуд, але, як бачите, кожен підтримує дуже важливі книжки.

Виконавча дирекція нині завалена проектами. Їх – сотні. І ми думаємо, як створити окремий фонд для підтримки книговидання. Цей проект, очевидно, вже буде винесено на наступні збори Ліги, оскільки все впирається у гроші.

– Яким ви бачите майбутнє української книжки? Невже вона ніколи не стане комерційним продуктом і завжди потребуватиме допомоги меценатів?

– Українська книжка не може загинути. Політична погода, сприятливий чи несприятливий клімат з погляду історії міняються швидко. Це нам, людям, чий вік на землі обмежений, усе видається дуже довго. І як на людське життя 12 років – це дуже багато. Я не виправдовую те, що відбувається нині в Україні, все мало б бути набагато краще, якби Бог дав нашим правителям розуму, патріотизму, послідовності, та й народу – національної самосвідомості і патріотичної волі, то набагато б швидше і в кращий бік мінялася погода.

Але все одно ситуація зміниться, адже українська книжка – це стратегічний продукт. І нові люди, які прийдуть в українську політику, будуть людьми українського духу. Вони зрозуміють, що книжка – це стратегічний товар у будь-якій державі, а отже, держава має стати меценатом української книжки, і прикладом цього є все та ж Росія, яка вже нині твердить, що наступного року кожна п'ята книжка, яка виходитиме у світі, буде російська. Тут коментарі зайві, бо ж спостерігаємо тут приклад державного піклування про національну книжку. Те саме можна сказати про Казахстан, де національний лідер Нурсултан Назарбаєв разом з казахськими інтелектуалами зініціював цілу програму казахського книговидання, відродження казахської мови. Мені нещодавно потрапила до рук його книжка про казахську історію. Це приклад вболівання за долю своєї нації, своєї історії, рідної мови.

А українська книжка ще стане комерційним продуктом. Я, як підприємець, це виразно бачу, але для цього потрібні нормальні умови, тобто пільги для неї. Коли у тій же Росії було знято податок на додану вартість, то почався справжній книжковий бум і грошові надходження від книговидання стали дуже відчутними у державному бюджеті Росії. Наші ж чиновники нині хочуть негайного прибутку від книги, як від ковбаси.

– А як же оте нав'язливе твердження, що українська книжка менш прибуткова, ніж російська?

– А чому естонська книжка в Естонії, латвійська у Латвії, казахська у Казахстані є прибутковими? Там же менше населення, менше потенційних читачів, аніж в Україні. Відповідь проста: потрібне нормальне ставлення до цього питання, потрібна політика державного протекціонізму. Кожна держава захищає свій ринок. Скажімо, італійське кіно давно могло бути знищене американським, голлівудівським, але держава Італія (те саме можна сказати і про Францію) укладає угоду про культурний обмін. Якщо 10 американських фільмів ввозять до Італії, то 10 італійських їдуть до Америки. Якщо Америка хоче демонструвати ще 90 своїх фільмів, вона платить. Ці твори, як кожен товар, обкладаються митом і, до речі, високим митом. Ввозячи фільми, Америка сплачує це мито. Виручені кошти держава Італія вкладає в розвиток італійського кінематографу. Таким чином з'являються додаткові кошти, які спрямовуються на розвиток того, з чим конкурує американське кіно. Те саме і з книгою. Наприклад, фіни забороняють ввозити таку кількість іноземних книжок, яка перевищує підписану спеціальними угодами. У нас, до речі, теж є підписані з Росією угоди, відповідні документи та інструкції, але вони не виконуються.

Наскільки мені відомо, націонал-демократи вже розробили законопроекти щодо книговидання, вони існують, треба лише, щоб парламент їх прийняв, а для цього знову ж таки потрібні розум, добра воля і патріотизм. Три речі – і все може зрушитися. Потім загальнодержавними заходами треба підняти престиж української мови, стежити за тим, аби державна мова переважала в усіх державних закладах, зокрема, освітніх… Це сприятиме пропаганді української книжки, а отже, тому, аби вона стала комерційною…

– Чи не тому конкурс з української мови підтримали українські видавці, подарувавши переможцям бібліотечки книжок?

– Це показало, що гуртом можна зробити багато, а добру справу люди завжди підтримають. Ми чудово розуміємо, що ці бібліотечки – продукція видавців, в яку вони вклали гроші. Якби вони продали ці книжки, то заробили б гроші. Але вони їх подарували. І це також меценати: Іван Малкович з "АБАБАГАЛАМАГИ", Василь Клічак з "Просвіти", Наталя Охмакевич з "Оберегів", Олег Погрібний з "Махаон-України", Ігор Яценко зі "Школи", Осип Зінкевич зі "Смолоскипа", Віра Півень з "Вищої школи", Андрій Савчук з "Юніверса", Михайло Зяблюк з "Української енциклопедії", Костянтин Сігов з "Дух і літери", Ігор Алексєєнко з "Наукової думки"... Цей список можна було б продовжувати і продовжувати.

– Своєрідною підтримкою для книговидавців стала премія імені Дмитра Нитченка, відомого пропагандиста української книги в Австралії, заснована нещодавно Лігою українських меценатів…

– Цій премії лише кілька років, а вона вже набула серйозної популярності в Україні. Щороку ми маємо десятки достойних номінантів на неї з усіх куточків нашої держави. І серед лауреатів премії імені Дмитра Нитченка – письменники, журналісти, книговидавці.

Окрім премії імені Дмитра Нитченка Ліга має ще й літературні премії – імені Володимира Свідзинського та імені Бориса Нечерди. І ми пишаємося, що серед наших лауреатів такі відомі письменники як Василь Герасим'юк, Ігор Павлюк… У такий спосіб ми підтримуємо те, що здорове, творче, здібне і обнадійливе в нашій літературі.

– У чому, на вашу думку, секрет успіху книжки Михайла Слабошпицького "Українські меценати", виданої, до речі, за фінансової допомоги ЛУМ, адже два перші наклади розійшлися миттєво. І сьогодні є потреба у її перевиданні. Зокрема, у ній також ідеться про книговидавничі діяння українських меценатів від давніх часів аж до сучасних.

– Це свідчить про одне: тема благодійництва цікавить загал, адже ще донедавна вона була одна з найменш відомих. Скажімо, що ми знали до початку 90-х років про подружжя Ханенків, яке створило прекрасний музей мистецтва? А який бій треба було витримати, щоб створена ними галерея стала називатися ханенківським музеєм! Чомусь в Росії є Третьяковка, а ми не могли назвати прізвищем меценатів мистецьку галерею, яку вони ж і зібрали.

А що було відомо про Симиренків? Знали, що є яблуко Ранет Симиренка і що колись Платон Симиренко профінансував видання Шевченкового "Кобзаря". А ще ж був великий меценат Василь Федорович Симиренко! А чи знав хтось про меценатство Івана Мазепи? І от як Атлантида з води постає розмах і масштаб меценатської діяльності цього великого державного мужа. А що ми знали про митрополита Андрея Шептицького? Нічого. А він же був ініціатором заснування підпільного українського університету, створив художню школу для Олекси Новаківського і утримував її, а ще фундував музеї. Це взагалі був державний муж і великий меценат. А меценат митрополит Петро Могила, який був, можливо, одним з найбільших діячів просвітницької доби, доби національного відродження в усій Східній Європі. Це один зі світочів гуманізму і великий меценат. Він розумів значення майбутньої академії для України, недаремно радянські владці скреслили її колишню назву "Києво-могилянсько-мазеповіанська академія"…

– Тираж у 3 тисячі замалий для такої книжки…

– Звичайно, замалий. Ми зараз вивчаємо можливості її перевидання, доповненого новим матеріалом з багатьма ілюстраціями.

– Чи сприяє фінансово Ліга виданню книжок українських авторів?

– Ми маємо цілу низку прекрасних рукописів і також вивчаємо можливості, як їх видати. Серед них і Петро Перебийніс, і Світлана Йовенко, і Володимир Пасько, і Валерій Гужва… Це тільки з сучасних авторів. Нещодавно ми видали книжку епіграм видатного українського перекладача Миколи Лукаша "Шпигачки". А книжка відомого вченого і лікаря Володимира Берсенєва "Тримаю удар" вийшла у серії книг нашої спільної з Інститутом проблем болю програми "Здоров'я нації". До речі, книжки цієї унікальної людини ми видаватимемо й надалі, оскільки вони є дуже і дуже важливими.

До нас інколи приходять зі своїми рукописами люди, що тільки зробили перші кроки в літературію Це надто велика розкіш – підтримувати аматорів у той час, коли в рукописах лежать справді видатні твори.

Нещодавно ми видали збірку віршів лауреата Шевченківської премії Володимира Забаштанського "Браїлівські балади", двотомник спогадів класика нашої літератури Анатолія Дімарова "Прожити й розповісти", а також том його прози "Зблиски", стали одним з меценатів чотиритомного видання листів до Михайла Коцюбинського... У серії "Бібліотека українських меценатів" видаємо книги про благодійництво і про меценатів. Вже з'явилися книжки про Дмитра Нитченка, Володимира Кашицького...

– Чи про всіх членів ЛУМ будуть книжки у цій серії?

– Ні, ці книги про тих благодійників, кого вже немає з нами, а також про визначних людей нації.


Записала
Світлана Короненко

 
© агенство "Стандарт"