журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

АНОНС

ГРИМАСИ РИНКУ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО: “ЖОДНА ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ НЕ МОЖЕ ВІДПОВІСТИ НА ЗАПИТАННЯ – ЧОМУ ВОНА ТВОРИТЬ?”

Насамперед Євгенія Кононенко знана у літературних колах як перекладач французької сучасної поезії та прози на українську, за що вона й була вшанована 1993 року премією Посольства Франції в Україні. 1995 року пані Євгенія отримує премію літературного конкурсу “Гранослов”, як авторка, за збірку поезій “Вальс першого снігу”. 1998 року побачила світ збірка її прози “Колосальний сюжет”. Наступна – книжка для дітей “Інфантазії”. З часом вона починає писати детективи. Перший роман “Імітація” приніс Євгенії Кононенко лауреатство часопису “Сучасність”(2001 р.). Газета “Столичные новости” назвала її найсміливішою письменницею, оскільки в цій книзі вона порушила актуальне питання діяльності різноманітних благодійних фондів з їхніми брудними способами ошукування тих, для кого вони створені. Згодом роман залюбки видало львівське видавництво “Кальварія”. Наступного року світ побачив її новий роман “Зрада”. Обидва романи викликали помітний резонанс серед літературних критиків та здобули чималу читацьку аудиторію. 2003 рік – у тому ж видавництві виходить її новий роман “Ностальгія” та збірка оповідань “Повії теж виходять заміж”. Поза тим київське видавництво “Факт” видало в серії “Сучасний французький жіночий роман” два романи Анні Ерно – “Пристрасть” та “Застигла жінка” у перекладі Євгенії Кононенко. Пані Євгенія не зупиняється, продовжує займатися перекладами сучасних французьких письменників, працює над новим гостросюжетним романом, назву якого до остаточного написання залишимо у таємниці.

Біографічна довідка.

Євгенія Кононенко народилася у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка у 1981 році, працювала програмістом. 1994 року закінчила Лінгвістичний університет, спеціалізація – французька філологія. Член Національної Спілки письменників України.

– Пані Євгеніє, ви дебютували в літературі як перекладач французької поезії. Одержали премію Посольства Франції в Україні “За кращий переклад”. Потім оповідання, детективні романи – і знову премії. Коли відбулася трансформація – від перекладацької діяльності до написання власних творів?

– Мій літературний дебют відбувся в часопису “Всесвіт” 1990 року великою публікацією перекладів сучасної французької поезії. До речі, за нього отримала єдиний “радянський “ гонорар – 300 карбованців. На той час – чималі гроші. Тоді я ще прози не писала, але складала вірші, якими була незадоволена. Переклади якось допомагали оформити власне бажання працювати зі словом, щоб висловлювати свої почуття. Щодо премії Посольства Франції, то я вважаю, що мені поталанило, це був своєрідний аванс. Звичайно, та антологія французького сонету, за яку я одержала премію, справді якісна. Я зараз перечитую і мені нічого не хочеться змінювати. Але на той час сам доробок у мене був невеликий. У конкурсі брали участь перекладачі з неабияким досвідом, перекладацький капітал яких складав багато томів. Я ж перемогла у номінації “За дебют”.

– Ви перекладаєте з французької на українську і навпаки?

– Ні, за таке я не берусь. Натомість, все ж одного разу, під якимось впливом чи натхнення, чи від зачарованості стилістикою, я переклала вірш Наталки Білоцерківець “Саксофоніст” французькою мовою. Згодом я показувала французам цей переклад й отримала позитивні відгуки. Я вважаю, що це сталося випадково, так добре у мене більше нічого не виходило.

– Наскільки мені відомо, ви були учасницею Днів української культури у Франції, що проводились три роки тому. Які у вас враження від того фестивалю?

– Це була значна подія для України. Помітнішої, пов’язаної з презентацією української культури у світі, ми ще не мали. Я потрапила на цей фестиваль не як перекладач, а як авторка прози. Організаторами Днів виступали французи, і вони особливо не прислуховувались до порад українців стосовно відбору учасників. Вони намагалися скласти власне враження про українців: дивилися спектаклі, переглядали кінострічки, відвідували мистецькі виставки тощо. Щодо представлення сучасної української літератури, то з нею у них виходило найскладніше, бо вони не мали можливості прочитати твори французькою. Так, є антологія української літератури, видана у США 1996 року, яку організатори читали, і їм сподобалось моє оповідання “Три світи”, що було там уміщене. Згодом воно вийшло французькою у Ліоні в часопису “Діагональ”, який спеціалізується по Східній Європі, зокрема Румунії, Чехії, Польщі. Одне з чисел цього часопису було присвячене Україні, де й опубліковане моє оповідання.

– Пам’ятається, що на цю надзвичайну подію для українців відгуків у французькій пресі було обмаль...

– Була чимала публікація у газеті Le Моnde, як на мене, це досить престижно, та невеличкі статті у менш відомих виданнях. Також показували сюжети з цього фестивалю кілька їхніх телевізійних каналів. Французи не розуміють нашої мовної проблеми. Їм не досяжне, чому українці розмовляють переважно російською.

– Пані Євгеніє, давайте повернемось до вашої творчості, зокрема, детективних романів. Чи бачите ви як авторка свого читача, чи творите за принципом “мистецтво заради мистецтва”?

– Мені здається, якби було більше реклами, то й читачів було б значно більше. Якщо взяти роман “Імітація”, то я свідомо розповіла історію героїні саме так, як є, хоча її можна було б розказати по-іншому. Від початку до кінця в хронологічному порядку. Я ж почала з кінця, від загибелі, а потім – таємниця, чому загинула. Власне, я свідомо хотіла зробити детектив, щоб була загадка. Шанувальники моїх оповідань кажуть, що багато втрачається від того, що цікавий сюжет заважає помічати деталі, бо доводиться стежити за інтригою. На мій погляд, можна й перечитати. Але це не тільки загравання з читачем. Мені здається, що загадковий сюжет – це метафора буття. У нашому житті багато загадок, безліч таємничих смертей. Врешті-решт, за це хтось несе відповідальність. Наприклад, візьмемо досвідченого вбивцю – він завжди спланує вбивство як нещасний випадок. Такого у нашому житті, на превеликий жаль, багато. Тому це виправдане звернення саме до приватних розслідувань таких загадок. А чому романи? Я раніше писала багато оповідань. До написання першого роману в мене було вже десь близько 50 оповідань. Просто ніколи, як кажуть, “не розганялася” до великої форми. А стосовно принципів творення, то жодна творча особистість не може відповісти на запитання – чому вона творить? Ця загадка залишиться назавжди нерозв’язаною.

– Чи існує у вас своя технологія написання романів?

– Мені буває важко розпочати роман, попри те, що я вже знаю, чим він закінчиться. Іноді деталі виникають у процесі написання, так виводить ситуація, а заплановане не виходить. У романі “Зрада” був задуманий епізод, де героїня – психоаналітик, яка розкриває злочин, веде бесіду з убивцею. Але хід сюжету вивів так, що ця сцена випала. Тобто у процесі написання коригуються фрагменти, деталі тощо.

– За якими умовами ви співпрацюєте з видавництвами та як складаються ваші стосунки?

– Львівське видавництво “Кальварія” – на мою думку, єдине в нашій країні, яке спеціалізується на сучасній українській літературі, тому природно, що я з ними співпрацюю. Гонорари у них, соромно назвати, невеличкі, а відсотки від продажу поки що я не отримувала. Проблема видання книг стосується всіх письменників. Так, є поодинокі випадки, коли письменники мають кошти, продавши свої авторські права за кордон, або мають гранти від іноземних письменницьких фундацій. Тобто з цього поки що жити не можна. А з київським видавництвом “Факт” я співпрацюю виключно як перекладач. Вони започаткували серію “Сучасний французький жіночий роман”, у якій уже вийшли дві книги за моїми перекладами.

– Мабуть, у кожної небайдужої до літератури людини в домашній бібліотечці є своя “золота полиця”. Книги яких письменників лежать на вашій полиці?

– Мене іноді запитують, хто були моїми вчителями на ниві слова. Щодо перекладів, то я ходила на майстерні Кочура, Миколи Паламарчука. Від них я отримала багато корисних настанов. А стосовно написання прози – близьких учителів, які б мене виправляли чи давали рекомендації на кшталт – пиши так чи інакше, у мене не було. Мої перші оповідання в часопису “Сучасність” були надруковані в “нередагованому” вигляді. У мене були літературні вчителі – далекі. В основному російські письменниці. Насамперед, Вікторія Токарєва, особливо її радянський період. Останнім часом вона стала писати надто комерційно, мабуть, це пов’язано із заробітками. Також такі цікаві письменниці, як Галина Щербакова, Людмила Улицька, Тетяна Толстая, Людмила Петрушевська. Остання, як на мене, досконала стилістка, але у неї надто похмурі, песимістичні оповідання, новели. Тобто творчість цих авторок мала суттєвий вплив на мене, я багато чого в них навчилася. Це ті, кого я несвідомо наслідувала. На моїй полиці, окрім названих письменниць, переважна більшість – книжки російських поетів. Подобається творчість Андрія Вознесенського, якого я час від часу перечитую, Анни Ахматової... Усіх важко назвати.

– А хто з українських?

– Ліна Костенко, але на якомусь етапі її поезії стали мені менш цікавими. Її переростають. Сьогодні з великим задоволенням її читає моя сімнадцятирічна донька. Майже вся українська поезія 20–30-х років минулого століття, я вважаю, блискуча. Навіть російська поезія у той час не мала такого піднесення, як українська. А з класики XIX століття більше любила французьких письменників Бальзака, Мопассана, Флобера, ніж Тургенєва чи Толстого. З українських слід назвати Григора Тютюнника.

– А з українських письменників нової формації вам хтось подобається?

– Добре пам’ятаю свої перші враження від “Рекреацій” Юрія Андруховича. Сильна проза. Також цікаві його вірші. А от наступні його романи мені менш сподобались. Отримую велике задоволення від новел Любові Пономаренко, Валентини Мастєрової. Але, як на мене, у їхніх творах надто багато надається уваги соціальним питанням, якось виходить у народницькому ключі. Мені здається, було б краще гнучкіше подавати. Люди, які живуть у злиднях, думають – от би зажити у достатку і все буде добре. Тут уже знаєш, що і там добре не буде.

– Останнім часом лавина белетристики заполонила книжковий простір. Як, на вашу думку, чи не виникає через це загрози поступового зникнення високої літератури?

– Розважальна література була завжди. Насправді російська “літпопса” – низького ґатунку. Я іноді переглядаю, читаю, щоб уявити, від чого ж такий шалений успіх того чи іншого автора. Звичайно, я спілкуюсь з пересічними читачами такої прози, які ніколи не прочитають Кафку, Джойса чи Сартра. Але їм ця “попса” теж не подобається. Вони відчувають і розуміють, що це примітивно. Російські видавці вичавлюють авторів, як лимони, бо є попит. Але ж чотири романи на рік дуже важко написати. На догоду невідомо кому переповідаються у цих опусах якісь низькі людські інстинкти, скандальні моменти. Інколи це необхідно у процесі зображення внутрішнього світу героя, а загалом це шкодить книзі. А щодо вашого запитання, чи не загубиться висока література – час відсіє все зайве. Література розвивається в різних жанрах і напрямах. Мені, наприклад, до вподоби творчість Стівена Кінга. Начебто не висока література, але серед 50 його романів є два, які підійдуть цілком для читачів того ж Сартра, – “Зелена миля” та “Мертва зона”. Тобто і такий жанр дозволяє писати якісну літературу.

– До речі, щодо Кінга, то майже всі його романи екранізовано. Чи надходили до вас пропозиції стосовно екранізації ваших творів, чи замовлення на сценарії?

– Ні, пропозицій не маю. Та якщо взяти українське кіно – його взагалі не існує. Коли знаходять у бюджеті якісь невеличкі кошти, то хочуть видати “на гора” щось надто помпезне. Хоча, як на мене, було б краще зняти п’ять побутових фільмів, які були б розраховані на глядачів, ніж, приміром, “Молитву за Мазепу”, зорієнтованого невідомо на кого. Чи, може, це така реклама України? Це, звичайно, думка дилетанта стосовно кіно. Але я ніколи не любила помпезних фільмів. Мені миліші історії звичайного життя, тому, мабуть, моя симпатія більша до французького кіно, ніж до американського.

– Чи видають ваші романи іншими мовами?

– Узагалі з українською мовою це важко. Стосовно моїх романів – ні, тільки оповідання. Для цього потрібно розсилати синопсиси по іноземних видавництвах, але я не займаюся цим. Добре, що видають. Деякі автори змушені шукати спонсорів, щоб надрукувати свої книги. Багато залежить від активності самого письменника. Активність автора сприяє його популярності. Сьогодні в Україні майже немає літературних агенцій і письменникові треба самому дбати про все, що пов’язане з виданням і популяризацією його творів, а це не завжди і не в усіх виходить з різних причин. Але з іншого боку, письменник не може жити кабінетним існуванням. Йому потрібно десь черпати справжні життєві враження для відтворення їх у своїх книгах. Так само і жінка має пережити сама – і заміжжя, і материнські почуття, тоді вона матиме право говорити про жіночі проблеми. Я не хочу сказати, що жінка, яка не має дітей, якась неповноцінна. Йдеться про те, хто має право аргументовано говорити про ці проблеми, бо це не можна пізнати з чужих слів, треба самій пережити.

– Якщо вже торкнулися проблем жіноцтва, хотілося б знати, як ви ставитесь до фемінізму?

– Цей рух можна розглядати з різних боків. Про себе можу сказати, що певною мірою я – феміністка, оскільки вважаю, що врешті-решт у середньостатистичної жінки менше можливостей для кар’єри, ніж у чоловіка. Зокрема, у жінки, яка має дітей. Кар’єру чоловіка діти не гальмують або ж гальмують меншою мірою, а от кар’єру жінки помітно стримують. Та, з іншого боку, це й стимулює жінку до творчості. До прикладу, візьмемо єврейське питання. Чому серед євреїв багато видатних людей? Не тому, що це більш талановита нація, ніж інші. Всі народи талановиті. А тому, що їм увесь час доводилось стверджуватись, більше працювати, доводити, що вони не третій сорт, а перший. Так і жінці треба краще концентруватись, більше думати. Це певною мірою несе позитивний момент. Я не сприймаю нігілізм, нігілістичні погляди на життя. Не люблю, коли кажуть, що “нічого не вийде”. Хоча, можливо, нічого й не вийде, але опускати руки не треба. Я, як жінка, не маю проблем із публікацією своїх текстів, навіть навпаки, бо так збіглося, що зараз існує інтелектуальна мода на жінок. Взагалі гостросюжетні романи – жіноча парафія. Це пішло від Агати Крісті, й тому, може, тут і допомагає жіноча стать.

– За часів тоталітарної системи існувала так звана “мовна дисципліна”. Наприкінці XX століття стався “жаргонний вибух”, та й зараз у багатьох письменників можна прочитати раніше недопустимі слова. Багато запозичень з іноземних мов, безліч русизмів. Ваше ставлення до мовної проблеми.

– Щодо ненормативної лексики, я не буду стверджувати, що цього ніколи не можна вживати. Я це порівнюю із сильнодіючими ліками. В якому випадку лікар-фахівець їх прописує хворій людині? Тільки тоді, коли без них неможливо обійтися. Тобто у винятковій ситуації. Це так само, як і з еротичними сценами – іноді до них можна звернутися, а коли їх багато – вони просто губляться. Якщо письменник дозволяє собі вживання якогось ненормативного слова, значить, до цього призвела трагічність ситуації чи повне безкультур’я персонажа, і треба показати, наскільки це жахливо. А коли воно недоречне, “ріже слух” – я проти таких виразів. Гадаю, з часом письменники від цього відмовляться. Це не приваблює читача. Це, по-перше. По-друге, стосовно запозичень з інших мов. Я не люблю вживати іноземні слова і намагаюсь, наприклад, вжити слово “терпимість” замість “толерантність”. Хоча іноді виникають ситуації, коли, до прикладу, слова “імідж” і “образ”, хоч і синоніми, але вживання іноземного замінника у якійсь ситуації вже додає певний нюанс. Його можна використати, щоб збагатити мову. Автор повинен мати внутрішнього цензора, який порадить, яке саме слово вжити в тому чи іншому випадку. Щодо русизмів. Іноді це виправдано, бо передає мову якоїсь групи людей, але, знову ж, цим треба користуватись дуже обережно. Читачі можуть набратися хорошої української мови в основному з літератури. Приміром, як у Нечуя-Левицького. Багатьох сучасних письменників, на жаль, не можна сприймати як взірців мови. В моїх доробках мало русизмів. Натомість є галицизми. Це теж певна проблема. Редакторка мого роману “Зрада” викреслила слово “сухофрукти” й замінила на “сушениці”, але я однак залишила перше. Мені здається, що для київського середовища “сушениця” є діалектом. Навколо узвару з сухофруктів упродовж всього роману відбуваються певні колізії. Тобто багатьом київським читачам було б важко сприймати цей текст.

Інтерв’ю записав Сергій Гайдук

 
© агенство "Стандарт"