журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

АНОНС

ГРИМАСИ РИНКУ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2003

КНИЖКОВI НОВИНИ

ПРО ПОЧУТТЯ МІРИ Й МІРИЛО ПОЧУТТЯ

Ось і вересень, час купувати книжки. Що не кажіть, а саме під цю пору, у зв’язку з початком нового навчального року, від котрого наша книготоргівля якось аж надміру залежна, більшість із нас найчастіше й навідуються до книгарень та Петрівки. Цікаву й вельми вже показну статистику з цього приводу оприлюднила нещодавно інформаґенція УНІАН. Виявляється, як з’ясувала соціологічна служба цієї інформаґенції, 36 відсотків киян купують у середньому одну книгу на місяць, 17 відсотків можуть собі дозволити придбати від 5 до 10 книжок протягом року, стільки ж протягом місяця – трохи більше 4 відсотків, а от більше 10 книг щомісяця купують лише 2 відсотки респондентів. Кожен п’ятий киянин книжок не купує взагалі, а більшість тих, що їх усе-таки час від часу дозволяють собі придбати, зізналися, що роблять це саме напередодні 1 вересня. Завважмо, що це дані лише по Києву, де й заробітна платня посутньо вища, й освітній та культурний рівень більшості мешканців не те що в провінції: судячи бодай із того, як останнім часом жаливо стрибнули ціни на житло, складається враження, що всі більш-менш розумні люди з реґіонів уже тут, а ті, хто ще не встиг, інтенсивно готуються “міґрувати”… Гадаю, що якби котрась соціологічна аґенція зробила подібне загальноукраїнське опитування, результати були б, м’яко кажучи, значно жахливішими, навіть у вересні.

Тим часом саме під вересень наші видавництва здебільшого й приурочують вихід у світ добрячої кількости інтелектуальної й не дуже “смакоти”. Щоправда, більшість цих видань “засвічуються” на Львівському форумі видавців і в книгарні інших міст потрапляють дещо пізніше, тому наш книжковий огляд у наступному числі обіцяє бути значно місткішим, – на ознайомлення з книжками, як відомо, також потрібен час, – а наразі ж коротко оглянемо лише деякі новинки, “засвічені” трішки раніше.

“Палімпсест”

від Василя Стуса

Безперечно, подією місяця можна вважати том вибраного Василя Стуса “Палімпсест”, яким київське видавництво “Факт” продовжило свою резонансну серію поетичної класики, започатковану нещодавно чудовим томом Василя Герасим’юка “Була така земля” (про нього ми говорили в червневому числі “Книжкового огляду”).

З’ява добротного, солідного тому вибраного Василя Стуса “Палімпсест” тим паче знаменна, – адже Стус досі ширше відомий як міт, аніж як поет. Ореол борця-мученика, символ нескорености нації, людина із виключно гострим відчуттям чести й чесности, чиї останки під час перепоховання були виявлені нетлінними, що дає підстави з часом порушити питання про причислення його до лику святих, – усе це в нашій “колективній підсвідомості” якось несправедливо витіснило сприйняття Стуса як великого поета. Досі його тексти видавалися чомусь украй рідко й малоприступними накладами. Крім академічного багатотомника, розрахованого, зрозуміла річ, на фахівців, можна пригадати хіба його першу в Україні книжку “Дорога болю”, видану ще наприкінці 80-х, і нещодавній із неабиякою любов’ю впорядкований збірничок “Листи до сина”, розрахований радше на сприйняття старших школярів. Повноцінного вибраного, яке апріорі мусило би бути в домашній книгозбірні кожного освіченого українця, не кажучи вже про бібліотеки публічні, досі не було взагалі. Чесно кажучи, це якось навіть не дуже вкладається в голові!

“Палімпсест” – саме така книга. У ній найкращі тексти з усіх сформованих самим Стусом збірок, від “Зимових дерев” до “Птаха душі” – її рукопис так і загинув разом із поетом в радянському концтаборі, дивом урятована лише частина віршів. Як на мене, трохи замало перекладів, найперше із улюбленого Стусового поета Райнера Марії Рільке, – вони, зрештою, давно потребують окремого видання. Але так чи інакше нарешті Стусові тексти стають приступними широкому читачеві, тим паче, що й ціна, як обіцяють у видавництві, “кусатися” не буде.

До речі, син поета, відомий літературознавець і заступник редактора часопису “Книжник-review” Дмитро Стус нещодавно в одному з інтерв’ю наголосив на тому, що “Палімпсест” – іще й найточніша, текстологічно найбільш вивірена книжка його батька. Адже Стусові тексти, як відомо, діставалися з таборів на волю найрізноманітнішими шляхами, нерідко вкрай непростими, й поширювалися в різноманітних списках, іноді зроблених не з рукопису, а з голосу, до того ж, поет чимало працював над текстами, часто переробляв, допрацьовував їх, так що в результаті навіть найвідоміші поезії дійшли до нас у багатьох інваріантах, із неймовірною кількістю різночитань. Навіть у багатотомнику далеко не все вдалося виправити, вивірити, обравши найоптимальніші варіанти, котрі якнайточніше відповідали б останній авторській волі. У “Палімпсесті” ж вивірений у цьому сенсі кожен текст.

Прикметна й коротенька заввага у вихідних даних книжки: “Видання здійснене за сприяння Віктора і Катерини Ющенків”. No comments!

Про жаргон цілком серйозно

Ще один, м’яко кажучи, вражаючий том запрезентувало авторитетне київське видавництво “Критика” – “Короткий словник жарґонної лексики української мови”, укладений завідувачкою відділу соціолінґвістики Інституту української мови НАН України Лесею Ставицькою. Значення цього видання очевидне: мова, як відомо, має здатність змінюватися, розвиватися, але наші вчені далеко не завжди встигають бодай фіксувати ці зміни, не кажучи вже про їх наукове осмислення. Досі ми мали лише два вельми вже аматорські подібні видання – “Перший словник українського молодіжного сленґу” Світлани Пиркало і “Словник жарґону злочинців” О. Поповченка, але в обидвох випадках про якесь наукове осмислення нерідко хаотично підібраного матеріалу навіть не йшлося. Натомість словник пані Ставицької, який містить понад 3200 слів і 650 стійких словосполучень, не лише розкриває значення слова, але й подає його соціальну та стилістичну характеристику, приклади вживання в текстах художньої літератури, засобах масової інформації, наукових виданнях і навіть у живому мовленні. У більшості випадків маємо також короткий етимологічний коментар, який, приміром, дозволяє на серйозному науковому рівні вести мову про те, що український сленґ не настільки вже русифікований, як про це у нас полюбляють говорити, що запозичень із англійської, приміром, значно більше, і не лише в мові комп’ютерників, і що, нарешті, чимало новомодних слів і словечок мають походження питомо українське й вибудувані за законами власне українського словотвору.

А для хронічних консерваторів, котрі все ще сумніваються в необхідності таких видань, які нібито “калічать” нашу “солов’їну”, процитуємо шановну авторку: “Варто вчитатись у зібрані тут репліки, діалоги, тексти, щоби пересвідчитися в українськості того жарґоновживання, яке, на перший погляд, може здатися прероґативою російських розмовних моделей. Крім того, суржикове слово у суто комунікативному аспекті не завжди свідчить про брак мовної культури чи незнання українського лексичного відповідника: нерідко, особливо в інтеліґентських дискусіях, чужомовність підсилює іронічне, сміхове начало, закладене у цій лексиці”.

Інша річ, що сама пані Леся Ставицька, вочевидь, послуговується в живому мовленні зібраним нею напрочуд цікавим матеріалом, вочевидь, доволі таки рідко. Адже в книзі маємо чимало дрібних, але посутніх неточностей, котрі насамперед стосуються контекстуальних значень тих чи інших лексичних одиниць в різнорідних середовищах (приміром, слова “гопник” або “ширка” означають далеко не завжди те, що зафіксовано в словнику). До того ж, чимало словечок наразі просто не враховано, як от інваріанти особисто мною улюбленого словечка “дискурс”, котре, крім своїх питомих у мовознавстві й літературознавстві значень, може в сленґовому мовленні також означати: 1) незлостиву лайку (“дискурс ти парадигмальний”, “іди в дискурс”); 2) вставне слово-паразит на означення як будь-чого чи будь-кого конкретного, так і взагалі без жодного значення; 3) туалет (“відвідати дискурс”); 4) вітання, звертання (“старий, дискурс!”, “шановні дискурси й парадигми”) тощо. Це пані Лесі, так би мовити, до колекції – з усмішкою.

Чесно кажучи, я, попри все, тішуся цим словником, “як дідько цвичком”, і мрію про подібний англо-український і українсько-англійський словник.

Хто в “Ковчезі”?

Неабияк потішила й львівська “Кальварія”, нарешті – після дворічної перерви! – поновивши свою чудову серію-“касету” “Ковчег”. Це невеличкі, але напрочуд ошатно оформлені поетичні збірочки, тексти до яких добираються чи не найтоншим знавцем поезії Ігорем Римаруком, а тому для поетичних гурманів кожен “Ковчег” – насолода. До четвертої “касети” увійшли “Мала методика” бахмацького “відлюдника” Володимира Кашки, “Рецидив” несправедливо малознаного досі читацькому загалу рівненчанина-киянина Петра Коробчука, дебютні “Події та невідворотність” екзотичного поетичного “терориста” Андрія Підпалого й смаковите повернення в богемні дев’яності тоді ще авантюрної Вікторії Стах і її “Ритуального самогубства”.

Найцікавішою серед цих збірочок, безперечно ж, бачиться “Мала методика” – несподіваною “інтравертною” культурою письма, відчитуванням “небуденного у буденному”, схильністю до медитативних форм і якоюсь глибокою, аж глибинною печаллю, котра споконвіку є невід’ємним атрибутом поезії, сказати б, філософської – котра прагне зі світом не гратися й не загравати, а спілкуватися на рівних. Кашка вже відомий як прозаїк – його роман “Дім”, опублікований у сучасності, справив на серйозного читача неабияке враження, тепер ще й підсилене збіркою поетичною. Такого автора давно пора видавати не “по чайній ложечці”, а повноформатно – чуєте, видавці?!

Петрові Коробчуку так само не вельми щастило з друком – досі від видав лише єдине вибране “Загальний вагон”. Сподіватимемося, що “Рецидив” таки прорве “блокаду” цього цікавого автора, письмо якого позначене останнім часом якимось невиправним іронізмом – у сенсі не стільки іронізуванням, як гіркуватою, але відкритою, доброзичливою посмішкою, поза якою, на щастя, не причаїлося розчарування.

Натомість письмо Андрія Підпалого – це суцільний жодним чином не контрольований потік навіть не свідомості, а голої, нічим не прикрашеної, підкреслено безцеремонної підсвідомості. По-моєму, це більше цікаво як метод, аніж як текст. Зважаючи на перманентні терористичні рефлексії автора, я схильний відчитувати цю книжку як своєрідний юнацький гіпермаксималізм, возведений у культ внутрішньопоетичного тероризму. Зважаючи водночас на те, що непомірне “витягування” з будь-якої нагоди й без неї в текст потоків крови й бруду мене, м’яко кажучи, лякає, а перманентно повторюваний образ (чи образ?) поливання з кулемета крізь вікно з енного поверху всього, що ворушиться внизу, чести авторові, як на мене, не робить. У нас немає здорового тероризму, навіть у поезії, й це, певно, зле – бо спричиняється до тероризму нездорового, з кулеметом крізь вікно.

Вікторія Стах, наскільки я знаю, давненько вже не пише поезії, на жаль, а “Ритуальне самогубство” – її своєрідне вибране з досі невиданого. Це зазвичай тексти, добре відомі завсідникам поетичних вечорів першої половини дев’яностих – красиво авантюрна жіноча лірика з потужним (але талановитим, красивим, без паскудства) сексуальним началом. Боюся, що нинішні дівчатка-дебютантки, зациклені на сексуальній тематиці (приміром, Ірена Карпа, Ірина Цілик чи Наталя Чібісова), вже не знають міри в сенсі того, чим секс і еротика в літературі відрізняються від гидоти й розпусти, – у Віти ж присутня тонка й трепетна міра краси, яка навіть її лесбійські й садистичні рефлексування витримує на рівні мистецтва, а не перетворює на банальний “перетрах у всі діри” в стилі жорсткого німецького порно. Нині українській літературі гостро бракує тонкої, розумної, вишуканої жіночої сексуальної поезії, тож “навернення” Віти Стах сприймається суперово.

Езопова мова у незалежній Україні

Дефіцит почуття міри дуже гостро відчувається й у літературі гумористично-сатиричного штибу, що не зайвий раз засвідчила нова збірка екзотичного чернівецького сатирика-епіграміста Сергія Коваля “Пірат пера-2”. Із кількох сотень представлених тут на читацький суд гострих, злободенних, нерідко вельми ефектних епіграм є що обирати: книжка тільки виграла б, якби була вдвічі тоншою і дешевий псевдогумор про “цицьки”, “жидів” тощо був вилучений із неї ще в процесі впорядкування. Подібні вкраплення несмаку й ксенофобії лише псують враження від направду суперових епіграм і пародій, почасти жорсткуватих на кшталт “черговий з’їзд із глузду КПУ”, але здебільшого м’яко авантюрних.

Це ж стосується й нового збірника пародій знаного чернігівця Сергія Дзюби з вельми соковитою назвою “Любов з тролейбусом”. Об’єктами свого поетичного “глузування” автор зазвичай обирає найновіші резонансні поетичні збірки своїх друзів і колеґ, і справді підмічає там чимало кумедного. От лише на рівні опрацювати це кумедне в самодостатній художній текст йому не завжди вдається, так що проникливому читачеві інколи залишається хіба лише здогадуватися, що саме автор мав на увазі в тому чи іншому пасажі. Щоправда, уважне читання таки нерідко буває винагородженим – “покайфувати” тут можна залюбки.

Для наймолодших...

Натомість нова книжка для дітей “Гопки для Кракатунчика” усе того ж Сергія Дзюби, видана там-таки в Чернігові “Деснянською правдою”, справляє значно ефектніше враження. Повістина чи, власне, збірка оповідань, поєднаних одними персонажами і загальним сюжетом, має кілька посутніх ознак доброї дитячої прози: найперше, герої ориґінальні, які легко запам’ятовуються, а їхні пригоди справді здатні заінтриґувати, зацікавити дитину. Тут, що не менш важливо, розпрацьована ориґінальна “термінологія” ігрового штибу, весела, яка легко надається для “домашнього використання”. В сенсі сімейного читання такі книжки в нас усе ще напрочуд рідкісні й украй потрібні. От лише хотілося б застерегти Сергія від незрозумілих “атеїстичних” пасажів, коли “ходить привид” там, де має являтися образ святого, а монахині – це “жінки, які не захотіли виходити заміж”… Друже Сергію, якщо ти на чомусь не розумієшся, то краще цього не чіпай! Нам із дружиною, людям віруючим, довго довелося пояснювати захопленій книжкою донечці, що дядько автор у цих питаннях, м’яко кажучи, трішки балбес, і наплів дурниць не зі зла, а не подумавши. Також слід Сергієві Дзюбі бути трішки обережнішим із сферою сексуального, тонше адаптовуючи її до дитячого сприйняття. Тут іноді так само потрібні певні застереження, а будь-які застереження у результаті підривають довіру дитини до книжки.

Нарешті почало оприлюднювати книжки своїх минулорічних лауреатів київське видавництво “Смолоскип” – єдине, яке проводить конкурс для дебютантів. Маємо першу збірочку поезій харків’янина Олега Коцарєва “Коротке довге” – еґоцентричну, рефлексійну, закорінену в метакультурний простір сучасного меґаполісу верлібристику. У молодого автора виразно характеристичне екстравертне, “зовнішньо-показове” обдарування, в результаті чого ці тексти краще слухати, ніж читати. Іноді надміру виразно відчуваються впливи Іосіфа Бродського й Сергія Жадана. Найповніше Олег наразі розкривається, як на мене, в коротких іронічних епіграмах на кшталт: “То дощ, то сніг, то взагалі нічого” або ж “Поглянь на СБУ, вечірнє й млосне. Усі фіранки жовті, а одна зелена”. Разом із цим відчутний неабиякий потенціал молодого автора, який було б дуже бажано не розгубити на кульбітно-ризикованих у сенсі форми, але слабо наповнених змістом поетичних віражах.

Що день прийдешній нам готує?

А незабаром на читача чекають неабиякі сюрпризи. “Критика”, приміром, уже презентувала довгоочікуваний новий роман Юрія Андруховича; “двотомовик” Сергія Жадана: поетичну збірку “Історія культури початку століття”, яка вже встигла вийти і в Москві в російському перекладі, та першу Сергієву книжку прози “Біґ Мак”, яку склали його “віденські оповідання”; а також – що особливо відрадно – нову поетичну збірку чи не найекзотичнішого й найтаємничішого українського поета Петра Мідянки. Є новинки в резонансних серіях видавництва “Факт”: роман Олександра Стражного “Храм Афродіти” в “Exceptis excepiendis” і одразу кілька нових томиків проекту “Текст плюс контекст”. Івано-Франківська “Лілея-НВ” видала збірку критичних статей чернівчанина Олександра Бойченка, а львівська “Піраміда” – цілий блок розмаїтої “попси” переможців конкурсу “Коронація слова”. Так що наступного разу нам буде про що поговорити.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"