журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

АНОНС

ГРИМАСИ РИНКУ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2003

ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

Антоничі над вишнями гудуть...

Тягнуться з Форуму нескінченні вервечки людей із торбами і клунками, рельєфно потиканими гострими книжковими кутиками. “Що це ви понабирали, признавайтеся?” – питаю знайомих. “Андруховича новий роман…”, “Андруховича…”, “Андруховича…”, “І ми теж Андруховича… А ти?” – “А я що, ліва?
І я – Андруховича”.

На одній з презентацій видавництва “Критика” у Андрія Мокроусова задзвонила мобілка. “Як це немає Андруховича?! – дивується пан Мокроусов, переконливо змахуючи рукою в бік Андруховича. – “Он він сидить”. Послухав-послухав – і як гримне враз: “Я казав вам, що тисяча примірників – це мало! Зараз же везіть Андруховича!”

Тисяча примірників за два дні – не слабо! Спочатку Андруховича брали на форумі за дванадцять гривень, потім за п’ятнадцять, потім за сімнадцять… та йой, хоч би й за сто сімнадцять будуть купували! Заждалися, вісім років минуло з часів “Перверзій”.

Якщо ви не знали, то вам, напевне, вже сказали, що “Дванадцять обручів” – це з “Елегії про ключі від кохання” Богдана-Ігора Антонича: “кохання мапу хлопець креслив, весни дванадцять обручів”. Це що – роман про Антонича, до чого там Антонич? До всього. А що ви знаєте про Антонича? “Антонич був хрущем і жив колись на вишні”. Будь-хто міг би цим і вдовольнитися: “Ага, з Антоничем все ясно”, – але тільки не Андрухович. Однокурсники Юрія Андруховича розповідають, що Антонич був його улюбленим поетом з юності. А коли комусь чомусь дуже припадає до серця творчість якого-небудь митця, то часто виникає сильне і дивне бажання попри твори побачити справжню людину, дошукатися, доколупатися, як вона жила і ким була, що з нею трапилося, що вона отак чи отаке написала. Ніби замало того, що створено, конче треба дізнатися, хто це створив – і таким чином виникають усі оці “Мій Шевченко”, “Моя Леся Українка” ітеде. І для задоволення цього бажання, для досліджень, що проводяться від душевної потреби, часто буває краще – яким би блюзнірством це не звучало – щоб “ваш” автор вже помер. Бо часом неможливо і навіть прикро бачити “живого автора”. Адже чи не на кожній зустрічі з читачами, зокрема й на цьогорічному Форумі, письменники отримують якісь дурнуваті “недовірливі” записки на кшталт “Чому ви це написали? Як це ви таке написали? Як ви могли таке написати?”, ну, а письменники на це, наприклад, недбало стенають плечима: “Льогко”.

В одному із розділів роману Андрухович наводить спогади друга Б.-І. Антонича, в яких “п’яний дітвак із сонцем в кишені” показаний “першим студентом і зразковим відмінником, дисциплінованим тетиним небожем… з недвозначним нахилом до академічного скніння, хатніх пантофлів, халатів і повноти… млявим і навіть апатичним… нудним й до того ж замкнутим, нездатним ані розпочати розмову, ані підтримати її… доволі скупим (якщо вже комусь у товаристві і вдавалося затягнути його, скажімо, до кав’ярні, Антонич неминуче створював купу проблем під час розрахунку, мнувся, шарівся, щось невиразне лепетав – не кажучи про те, що для себе замовляв переважно найдешевший бліденький чай)… неприродно боязким… із замало не тваринним страхом перед усім на світі: псами, дівчатами, автами, бацилами, протягами і передусім – деспотичною тетою… кабінетним товстуном в окулярах”. Було б цікаво і дотепно, якби саме таким і був насправді той, хто написав “Привітання життя” і “Зелену Євангелію”. Але натомість автор тут-таки наводить абсолютно інакші спогади Антоничевого друга Курдидика, певне, маючи на увазі, передусім власні спогади про Антонича, від диких витівок якого неодноразово здригався Дрогобич, згодом і Львів, а “деспотична тета”, в якої він жив у Львові, називала його “котярою”, насправді будучи йому нестримною коханкою й вірним другом, про Антонича “напрочуд жвавого, аж наче спалюваного зсередини нікому не знаною жагою… нерозсудливо-зухвалого… що купував іранський гашиш і найдорожчих повій з Театральної… безсумнівного улюбленця жіноцтва, серцеїда, що в кожному селі і містечку залишає після себе столочені квітники, безсонні ночі-виплакані очі і позашлюбних дітей”, що замкнувся був в кімнаті із страшенно дурною, кістлявою малолітньою повією, яка до того ж вічно ссала собі палець, і складав та декламував їй “Слово про Альказар”… про Антонича – героя власних віршів.

Ви справді вірите, що Антонич помер від запалення легень? Чи ви вже останню клепку втратили на уроках літератури, начитавшись облудних хрестоматій, які склала для вас галицька передова громадськість? Насправді Антонич кохався із останньою найдорожчою своєю коханкою, ввімкнувши газ і позамикавши вікна, поки не виламали двері і не повезли її в морг, а його в клініку, де він ще досить довго вмирав, поки врешті його не поховали, придумавши для нього чи то апендицит, чи то запалення легень.

Ви справді вірите, що Антонич помер? Чи ви вже останню клепку втратили… невже не знаєте, що його нещодавно бачили на дорозі до Янівського цвинтаря? Що:

старий антонич ходить по землі

старого міста виклятого місця

його дівчатка ще такі малі

і смерть його ще дивиться на місяць

Що він може виявитися власником і спонсором, рагулем, бультер’єром і мордоворотом в ланцюгах і телефонах, що збудував собі на карпатській полонині Дзинзул химерну корчму “На місяці”, запросив туди своїх героїв і сам раз у раз приєднувається до дійства, скажімо, опецькуватим добродієм-професором, антоничієзнавцем, гобітом і мудозвоном (“Постать Богдана-Ігора Антонича, поета, критика й есеїста, перекладача, обнадійливого прозаїка, без сумніву, є однією з чільних в українській літературі нового часу”), і, повчаючи, спокушає, а спокушаючи, повчає незайманих дівчат (“непочатий край – непочатих дівчат! Непочатий рай дівчат!”). Або “хай він виявиться блідим до прозорості хворобливим підлітком, окулярником з комплексами шкільного відмінника-вундеркінда, злим комп’ютерним генієм, віртуозом-гакером... забризканим зеленою слиною маньяком-винахідником чи злим цирковим ліліпутом з бородою по коліна ... жінкою, дамою, хвойдою, відьмою, старезною гачкоподібною курвою, яка здатна перетворюватись у дивно-звабливу панночку, а та у вовчицю, ворону, змію, мрію”.

Що він наскидав у гірську яругу залізні рештки “мертвих авт”, де серед бурі кохалися чоловік і жінка, які не знали, навіщо їм бути разом аж дванадцять років і подумки складали список претензій одне до одного...

Що він актом вільної творчості убив і пустив річкою громадянина Австрії, незбагненно залюбленого в Україну й українських жінок, убив для вічного оновлення, для вшанування Антонича, для того, щоб одна жінка позбулась нарешті гніту своєї незайманості, а інша жінка вибрала-таки власного чоловіка, а не, скажімо, Орфея, щоб астральне тіло Карла-Йозефа ширяло над Трансильванією, натикаючись на ангелів.

Що він – режисер і копірайтер усіх світів, і показаних, і прихованих тим, хто відчитав їх у його поезіях. Але він знає одну, можливо, неприємну істину – що героям чи пак акторам реально начхати, хто їх смикає за шворочки, бо вони самі по собі живуть своїми життями: кліпмейкер Ярчик Волшебник заснув на вокзалі, поклавши голову на плече солдатика-дезертира, дівчина Коломея списує сто тринадцяту сторінку листа до свого найпершого коханця, Карл-Йозеф Цумбруннен сходить Світляними Сходами кудись угору, щасливе подружжя спить, міцно обійнявшись і плекаючи надію, що Артур Пепа не проспить своєї ранкової ерекції.

“– То ви диявол? – пішов напролом Пепа.

… – Я автор, – весело сказало воно, знущаючись. – Чи принаймні власник авторських прав”.

Антонич може бути всім, автор може бути всім! Може бути всім, але не є всім, тому що це неможливо, навіть маючи мільярди моніторів і прямий вхід всередину кожного екрану у будь-якому місці і часі, образі і подобі. Бо кожна гора, кожна споруда, кожна мить, кожен сон, кожна машина і кожна людина, кожна риба, ворона, вовчиця, змія, мрія, кожна любов, кожна смерть мають свої історії і ніякі автори не дадуть собі раду з усім цим, хіба тільки закрутять у дванадцяти обручах.

Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"