журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРОЕКТИ

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

АНОНС

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2003

СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

Мій і не-мій Харків

(Нотатки зацікавленого)

Останнім часом мені доводиться бувати в Харкові досить часто, і з кожним разом я все дужче боюся цього міста. Боюся його ідіотів-водіїв, які на «зебру» не гальмують, а додають швидкості; його парків, дерева в яких підрізaли років зо двадцять тому, так що будь-якої миті на голову може звалитися величезна суха гілляка; штукатурки на його будинках, яка осипається брилами на голови перехожих; балконів, під якими ходити не безпечніше, ніж під одеськими; боюся вулиць, які востаннє замітали певно тоді ж, коли підрізали дерева в парках; боюся його величезних газетних розкладок, на яких удень із вогнем не знайти жодної нормальної газети – я й не підозрював, що стільки лайна може продукуватися водночас…

Ні, нині це далеко не той мітичний Харків 20-х, овіяний романтичним ореолом літературної слави. Навіть на знаменитому будинку «Слово» збереглися лишень зо дві меморіальних дошки, встановлені ще совітами, – все інше попропадало якось дуже швидко, майже одразу по встановленні. Кажуть, нібито «ловці за металом» постаралися, та якісь воно дуже підозрілі «ловці», для яких придатним на металобрухт виявляється чомусь лишень усе українське. Однієї чудової ночі на Сумській – центральній вулиці Харкова! – раптом зникли меморіальні дошки Павлові Тичині, Василеві Еллану-Блакитному та Юліусові Фучику. І що б ви думали: за якийсь час поновили лишень дошку… Фучіку – мовляв, місцеві «журналісти» дуже цим обурилися й навіть спеціально гроші зібрали. Обуритися за Тичину й Еллана бажаючих не знайшлося! Про те, що в цьому місті колись жили й творили Леся Українка, Микола Костомаров, Іван Сошенко, Семен Климовський, Яків Щоголів, Петро Гулак-Артемовський, Михайло Старицький, Дмитро Яворницький, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Володимир Свідзінський, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Михайль Семенко, Іван Багряний, Юрій Шерех-Шевельов та ще як мінімум кілька десятків визначних діячів української культури, – про все це без спеціального гіда-старожила, яких усього декілька на два мільйони мешканців, дізнатися просто неможливо. У будинку родини Алчевських – унікальній архітектурній пам'ятці, яка «тіпа охраняється государством», – не музей, не культурний чи освітній заклад, а якийсь мєнтовський кабак із мєнтовською ж таки сауною! Нинішні господарі квартири Хвильового в будинку «Слово», де так само мусив би бути музей, кожного, хто просто підходить до дверей, у кращому разі залюбки обкладають гидким кацапським матюччям, а в гіршому – спускають собаку й наряд міліції! Та що там Хвильовий… У центрі двору Покровського монастиря стояла стела – пам'ятний знак на честь того, що тут колись був Харківський колеґіум, у якому викладав Григорій Сковорода. Нинішні господарі монастиря – так звана УПЦ МП – дозволили собі перенести цю стелу в глибокий закуток, аби… не впадала в очі. А в скверику поза монастирським подвір'ям – пам'ятник Сковороді роботи Івана Кавалерідзе, «старший брат» відомого київського пам'ятника з Контрактового майдану. Там Сковорода тримає ще Біблію, а в Києві вже торбу – наставали часи комбезбожництва… Нині ж харківський пам'ятник – місце «паломництва» відвідувачів розташованого поруч кафе: як тільки стемніє, вони один по одному так поза пам'ятник і бігають…

Харків! Він ще багато чого пам'ятає, але з кожним роком відходять знакові особистості, й пам'ять відходить. Наприкінці дев'яностих помер Володимир Гаряїв – єдиний учасник знаменитої семенківської «Нової ґенерації», що дожив до Незалежности. Він усе життя писав одну поему-епопею, свій інтелектуально-духовний заповіт сучасникам і нащадкам, так досі повністю й не опублікований; він іще встиг багато про що розповісти молодшій письменницькій ґенерації, і навіть у поемі своїй нас згадував – Жадана, Мельникова, мене… Якою хвилюючою була мить зустрічі «Нової ґенерації» з «Новою деґенерацією» через сімдесят років, своєрідної «передачі естафети», духовного благословення! З ним відійшла епоха, і без нього ми ніколи вже не дізнаємося чимало такого, що мусили б знати.

Але ще багато можемо дізнатися від Василя Борового. Він дебютував у леґендарних «Українському засіві» та «Новій Україні» за часів німецької окупації. Даремно потому Юрій Шерех-Шевельов, як зізнавався в спогадах, розшукував Борового під час евакуації на Захід – поет залишився в Харкові на нову окупацію, радянську, й отримав за свої вірші про Голодомор десять років Норільських таборів. Згодом життя ніби й налагодилося – був реабілітований, працював завідувачем відділу поезії журналу «Прапор» (тепер «Березіль»), видав кілька поетичних збірок, багато зробив для збереження текстів геніального Володимира Свідзінського, котрого знав особисто, – аж у сімдесяті нова хвиля репресій, і Борового виключають зі Спілки письменників разом із Миколою Лукашем і Григорієм Кочуром, оголосивши мало не «головним харківським українським націоналістом». (Що може бути вищою відзнакою для поета, ніж таке формулювання й така «компанія»!..) Тільки щойно у видавництві «Майдан» з'явилася збірка вибраного Василя Борового «Полинова сага» – нарешті заслужене визнання, пристойна поліграфія, передмова Івана Дзюби, післямова Миколи Ільницького, суперове художнє оформлення молодої, а вже знаної художниці Уляни Мельникової…

Ні, ще не пропащий для України цей монструозний Харків. Пропаща його влада, котра не годна ні вулиці замести, ні про людей – живих і мертвих – подбати. Не українська влада! Але, незважаючи на всі руйнівні зусилля цієї влади, Україна в Харкові живе. Щось таки вирізняє Харків від типового провінційного міста, закутка цивілізації й культури; щось таки й тут має невідворотний присмак столиці – не першої, про що без жодних на те підстав так полюбляють потеревенити місцеві владці, а все таки й не випадкової… Аура високого минулого руйнується не так швидко й не так просто. Ще є літературний та історичний музеї з їх унікальними фондами; як мінімум два університети, в стінах яких де-не-де та й проблисне живе світло справжньої науки, продовжуючи справу Олександра Потебні чи Миколи Сумцова…

Вже кілька років не виходить відновлений наприпочатку дев'яностих «Український засів», але справдешнє «друге дихання» відкривається в «Березоля» – найперше завдяки його новому головному редактору, письменнику Володимирові Науменку. «Березіль» за останні півтора-два роки успішно повертає собі реноме одного з найкращих українських літературних часописів. Ще тут виходить часопис «Слобожанщина», де час від часу з'являються цікаві матеріали – втім, назагал він надміру провінційний. Про періодику нелітературну мови нема: останню україномовну газету «Слобідський край» рік тому очолив ставленик теперішніх горе-владців, і вона одразу ж стала «двомовною» – у провінційній практиці це означає, що українською там тепер публікуються хіба якісь дурнуваті прес-релізи адміністрації. Жодної ж столичної української газети в кіосках знайти неможливо – буваючи в Харкові, я мушу знайомитися з ними виключно через Інтернет, бо іншої ради нема. Кажуть, щоправда, нібито в науковій бібліотеці імені В. Короленка (там теж унікальні фонди!) іноді можна дещо почитати – єдине публічне місце, де їх передплачують. Місцеве телебачення також усуціль нелюдськомовне, і навіть на радіо останнім часом таких програм усе більшає. Триває тотальна агресивна русифікація, котра поступово поглинає все і вся; для української громади залишається з кожним роком усе менше й менше «місць зустрічі» – розташована в колишньому кінотеатрі «Спорт» Святодмитрівська церква, де править архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (у миру – кандидат української філології, дослідник давнього українського письменства Юрій Ісіченко); літературний музей, де постійно проводяться цікаві мистецькі акції; український культурний центр, позначений, щоправда, шароварно-гопачковим духом провінційности…

Індустріальне місто, Харків уважається одним із центрів книговидання й поліграфії, проте й на цьому поприщі втішного небагато. Чи не найпотужніше місцеве видавництво «Фоліо» бачиться радше аполоґетом російської експансії українського книжкового ринку. Щоправда, останнім часом вони час від часу видають і цікаві речі – зокрема, багатотомник Павла Загребельного, тритомник Юрія Шереха-Шевельова, твори Олеся Ульяненка, Юрія Покальчука та кількох інших сучасних українських письменників; томи серії «Вершини світової літератури» в найкращих українських перекладах, кілька поетичних збірок. А поряд із цим – спроба перекуповувати українських авторів для роботи на російський ринок. Зрештою, справжнім аполоґетом російськомовної бездарщини є інше харківське видавництво – «Клуб сємєйнава дасуґа», який не гребує публікувати й декотрі відверто україноненависницькі горе-твори й нахабно нав'язувати їх спраглим на книгу читачам у провінції, котрі «купилися» на роздуту рекламу.

На щастя, маємо й докорінно протилежні приклади: приватне харківське видавництво «Ранок» (директор Віктор Круглов) видає напрочуд цікаву продукцію для школи – хрестоматії, методички, довідники тощо; світову класику мовою ориґіналу – також для потреби школи; а нещодавно за власні кошти запустило серію «Програма з літератури», де вже з'явилося дванадцять книжок української класики, декотрі з них, як от «Поети Нью-Йоркської групи», справді унікальні. Тепер «Ранок» готує серію зарубіжної класики, зорієнтовану на школу й не тільки, а головне – доступну, як і вся інша продукція цього видавництва, для сучасного не надміру грошовитого читача. Або видавництво «Майдан» (директор Анатолій Стожук), яке також на власні кошти готує серію «Бібліотека слобідської класики». Або видавництво журналу «Березіль», де з'явилися унікальні спогади Юрія Шереха-Шевельова й низка інших не менш цікавих книг. Або наукове видавництво «Акта» (директор Галина Федорець), де протягом кількох останніх років вийшла ціла низка надпотужних томів – уперше перекладена українською «Історична фонологія української мови» все того ж Шевельова, «Український літературний барок» і «Філософія Сковороди» Дмитра Чижевського, найповніша бібліографія Сковороди, теологічні праці Ігоря Ісіченка, філологічні студії Юрія Барабаша, Григорія Сивоконя, нарешті низка праць про давнє українське письменство Леоніда Ушкалова, який і виконував в «Акті» обов'язки головного редактора видань з української гуманітаристики.

Щоправда, придбати справді цінні харківські видання легше десь у Києві чи Львові, ніж у самому Харкові. Єдина тутешня українська книгарня «Шафа» займає малесеньку кімнатку-»шафу» в літературному музеї й відкрита власне завдяки приватній ініціативі залюблених у літературу його працівників. У більшості ж інших книгарень, за винятком хіба «Поезії» (там вона, на відміну від Києва, якимось дивом збереглася!), до української книжки ставляться, м'яко кажучи, без ентузіазму. Найреспектабельніший, приміром, книжковий супермаркет «Букс» відвів під неї маленьку етажерку в самісінькому закутку свого фешенебельного приміщення, – аби туди дістатися, треба прорватися крізь великанські завали гидкої кацапської попсятини; а діставшись, знаходиш там у кращому випадку декілька замшілих томиків кількохрічної давности, а в гіршому – декілька ротапринтних збірочок місцевих нелюдськомовних графоманчиків.

Поміж тим, літературне середовище тут цікаве – починаючи від заступника директора літературного музею, знаного поета-паліндроміста Анатолія Перерви та єдиного харків'янина-лавреата Шевченківської премії Степана Сапеляка, колишнього борця-політв'язня, й закінчуючи літературними студіями, в тім числі й при місцевому відділенні Спілки письменників, очолюваному Іваном Перепеляком. Про знамениту «Червону фіру» вже й не кажу – імена Сергія Жадана та Ростислава Мельникова справжнім любителям поезії багато про що говорять. А серед наймолодших вирізняються два гурти – «Весло слова» з університету імені Каразіна та «Zakharpolis MM» із педуніверситету імені Сковороди. У першій компанії вирізняється наразі потужний, хоч і дещо розхристаний голос Олега Коцарєва; а в другій знаходимо вже двох поетів, чиї тексти вирізняються серйозною культурою письма – Сашка Ушкалова і Тетяну Дерюгу. «Молода молодь» помалу готує й свої видання – журнал «Сад БП» (редактори Тетяна Дерюга і Сергій Лапко), самвидавівська газета «Сьоме око» (редактор Сашко Ушкалов), альманахи «Весло слова» (редактор Роман Трифонов) тощо.

Отакий він, мій і не-мій Харків – місто, в якому я десять разів оглядаюся навсібіч перед тим, як перейти вулицю, але разом із тим місто, яке я в глибині душі давно полюбив, хоча нерідко дивуюся своїй любові, а подекуди й страшуся її. Таким не повинно бути українське місто, – але разом із тим я певен, що його українські корені живі, й до сонця, попри тотальний ворожий тиск, уже тягнуться живі молоді пaгони. Зрештою, читайте Миколу Куліша – і ви багато чого збагнете про це дивне місто Харків.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"