журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРОЕКТИ

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

АНОНС

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Критика в суспільстві напівсвободи:

діалог сліпого з німим

Нинішня напівсвобода завдала літературній критиці разючого удару a la Кличко, і вона відверто не витримала. Бо не тренувалася, або не ті тренери були, що одне й те саме, – або не була готова.

І то правда: минулися дитячі забавки в абракадабру в колі розкутих докторес, які поділилися на менш талановитих і більш обдарованих, а потім з того добрі люди посприяли вичавити еліту, провели санацію довкільних кнайп і магазинів горілчаних виробів, і на ранок… з болем у голові побачили, що критики в нас і нема. Тобто є розповіді літературних китів про те, що, хто й де чув або, може, ще й бачив, або вважає з приводу того, чого не читав, читав по діагоналі або не вчив. Як колись комсомольський лакуза Семичастний, щоправда наразі без оргвисновків старших товаришів по КДБ. Або ще хтось комусь заплатив, хтось когось попросив… і ми читаємо бісбатьказнащо про поета-банкіра, президента-літератора. Чи нову хвалу «потрібній темі», де замість Ленін, партія, комунізм стоїть Україна, незалежність, національна ідея. При цьому всі вимучують скупу сльозу, галайкають в оточенні архітектурного бабушкінізму на плитах і плитках під скляними ковпаками імені міського голови осанну кожному волоцюзі в полі зору, а який-небудь ошалілий голомозий епатист …узина починає задирати жінкам спідниці й залізати чоловікам у штани, аби перевірити, як у них із постмодернізмом.

Тверезо і прагматично про те, що може слово в суспільстві, як це не дивно, я за останній час прочитав лише в монографії пана Литвиненка, розрахованій на повчання силовиків. Натомість книговидавці…

За незалежності (за поодинокими винятками) видавництва створювалися так: або від державних видавництв відривали й усамостійнювали більш перспективні напрямки для подальшої комерціалізації, або треба було під іншою вивіскою робити традиційну справу з незначною ретушшю в словах і текстах, що вже муляли очі (ну, наприклад, атеїсти назвалися реліґієзнавцями, пропагатори марксистсько-ленінської політекономії стали виступати

за суспільно корисний менеджмент, а фахівці з історії КПРС стали суспільствознавцями), або структури, які воліли лишатись в тіні й лише інколи виступали в ролі наглядової ради, робили маріонеткове якесь утворення (наприклад, «Видавничий дім «Журнал «Президент» на чолі з другом керівництва країни Валерієм Кодру), або просто треба було якось прилаштувати в житті дітей, коханок та інших сподвижників різних можновладців. Також проявилося чимало видавництв, що існували всередині тих або інших зовсім або не зовсім закритих організацій. Все це вкупі назвалося видавничим ринком, який зазнав протягом останніх років кількаразового переділу (точнісінько, як у ЗМІ та засобах телекомунікації).

Сьогодні встановити, хто за ким стоїть, хто кому належить і хто ким паняє, вкрай важко, а часом і небезпечно, бо в обігу перебувають багатозначні кошти.

У результаті – всі за Україну, але літератури як потоку нема. Як раніше – всі були за КПРС, а як та гидота розвалилася, то виявляється, що насправді всі безпартійні і коні не винні.

На цьому тлі – тобто невизначеність теорії + затуманеність видавничих процесів – народжується те, що ми бачимо сьогодні на українських розпологах і в книгарнях. Цебто силеча графоманії, недолугого белькоту, погано редаґованих, всліпу рецензованих видань. За вигідними для видавництв ґрантами випускається чимало застарілих і навіть антиукраїнських книжок. На Майдані Незалежності в столиці можна купити багато фашистських, юдофобських книжок, літературу проти різних іновірців.

Я погоджуюсь із одним дуже шанованим київським видавцем, який нещодавно виступав на шпальтах двотижневика «Книжник–Ревю» проти принагідного зневажання відомих авторів, але треба визнати, що у нас справді щось негаразд у таборі притомних клясиків і лявреатів.

Усе-таки дозволю собі сказати (попри те, що найвищій владі, за великим рахунком, на українську книжку начхати), що не можна нехтувати в цій справі ринком. Український ринок відрізняється від російського тим, що в нього вибагливіший читач, бо ним здебільшого керує національна свідомість, а не буденне споживацтво. Так от, деякі, навіть дуже дорогі, гарні книжки розкуповують за будь-яких умов. Це саме стосується і підручників, яких дивним чином не можуть видати подостатком видавництва, які не завантажені роботою. А інші видання з'являються чиїмось зарядом, хоча й за дешеву ціну, і виявляються нікому не потрібні.

Ні, я не буду вдаватися у тонкощі книговидавничого бізнесу, – то не моє поле. Але я хочу вас спитати: де критика, яка однозначно називає базгранину базграниною, яка аналізує твори, перевіряє навіть у докторів і академіків (а може, й передусім у них!) їхню доказову базу й … цитати. Бо, виявляється, усе те можна висмоктати з пальця, можна трактувати про поважні речі, нічогісінько на них не тямлячи й прикриваючись численними наліпками «рекомендовано…». Якось я чарівній панночці зауважив, що в її науковій роботі не все гаразд із посиланнями, а вона, зробивши вічки по яблучку, відказала: «Ви – дивак. Хто сьогодні й що перевіряє? Я вам зараз будь-яку цитату встругну…» Як рецензент у «Книжнику…» я на кожному кроці зустрічаю ці неподобства в десятках книжок найшанованіших авторів.

А що ж іменита наша критика? Приміром, беру я одну перекладну книжку з візантології й пишу, що для перекладу обрали не той ориґінал, а інший іменитий рецензент пише про значення Візантії для України. А хто з належною відвертістю рецензує плин можновладної графоманії – від написаних анонімним гуртом спогадів до повчань «Мономаха» дітям?

Хто, до речі, звернув увагу на те, що в нас коїться з реліґійною літературою? Чому не можна, наприклад, критикувати репринти видань, що принципово засуджувалися всією поступовою критикою ще в ХІХ ст.? Чому вся критика набрала до рота води з приводу фальсифікації історії церкви, вірувань, книговидання тощо? Церква у нас відокремлена від держави, але ж видавана література продається в книгарні й на розпологах, а, отже, не відокремлена від суспільства і повинна перебувати в полі уваги критики!

Звичайно, за нашої напівсвободи кожен має право в рамцях закону видавати й писати, що йому заманеться, але повинна бути твереза критика, яка доказово належно все поцінує. Бо ринок ринком, а істина – передусім. А в нас істина залежить від того, хто скільки кому заплатить. Це прикра правда, і не треба цього боятися, і не треба на це ображатися.

Лесь Герасимчук

 
© агенство "Стандарт"