журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРОЕКТИ

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

АНОНС

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Андрій Курков:«Діючі можновладці не викликають у мене натхнення»

Казкар, новеліст, кіносценарист (за його сценаріями знято понад
20 художніх та документальних кінострічок, з-поміж них фільм «Приятель небіжчика», який номінувався на європейську кінопремію), автор дванадцяти різних за жанром романів (антиутопія, фантастичний реалізм, пригоди, детектив, трилер) та багатьох нарисів, статей, есе тощо – все це відомий київський письменник Андрій Курков.

У своїх творах Андрій, у притаманному для нього іронічному стилі, намагається художньо-документально відтворити гостру проблематику сьогодення України. В його романах багато динаміки, неочікуваних сюжетних колізій, парадоксів тощо. Пише Андрій Курков по-російському. Його книги перекладено на англійську, німецьку, французьку, іспанську, турецьку, корейську та інші мови світу, а бестселер «Пікнік на кризi» видано українською під назвою «Смерть чужого» у перекладі відомого літературознавця Леся Герасимчука. У березні минулого року на вже традиційній акції «Людина року» в номінації «Література» Андрія визнано найкращим. Про книжкові ярмарки, авторське право, сучасний стан літературної критики та інші актуальні питання наша сьогоднішня розмова з Андрієм Курковим.

– В Україні й не тільки наявна проблема стосовно порушення видавництвами прав авторів. Письменники достеменно не знають реальних тиражів своїх книжок, видавці час від часу вводять їх в оману. Як у тебе складаються стосунки з видавництвами?

– У мене немає претензій до видавництв, із якими я співпрацюю. Склалися коректні стосунки з українськими видавництвами «Фоліо», «Альтер-Прес» та з «Махаоном», яке нещодавно з любов'ю видрукувало мою дитячу книжку «Пригоди пустомеликів». Були певні проблеми ще на початку 90-х, коли вийшло піратське видання «Чепухоносиков», яке красиво видали у Ленінграді, ще й 100-тисячним накладом. У той час я був цим тільки задоволений. Тому у мене немає підстав аналізувати стосунки автора й видавця з точки зору збереження авторських прав. Знаю, що і в Росії, і в Україні порушення прав письменників одні й ті ж. У Росії видавництва не приховують, що в угодах і вихідних даних зазначається наклад книги, приміром, 20 тисяч примірників, а фактично друкують 200 тисяч. Зрозуміло, що за 180 тисяч примірників автор ніяких відшкодувань не отримує. Він ніколи й знати не буде, скільки загалом було книжок. Це класичне порушення, яке неможливо довести. Хіба що наймати детектива, який буде ходити, винюхувати у друкарнях, скільки було видань, впродовж скількох днів друкували, який щоденний обсяг накладу. Але ж ніхто з письменників не хоче влазити у ці судові тяжби. На Заході все по-іншому. Та й взагалі, авторські права у літературі – річ абстрактна. Плагіату як такого немає, бо література не товар, а інтелектуальний продукт. Загроза крадіжки виникає, як тільки книги стають товаром. У цьому є суттєвий нюанс – крадуть ідеї, сюжетні лінії. Найнебезпечніша крадіжка, коли поцуплюють ідеї книг, бо довести це майже неможливо. На Заході є люди, які торгують не сюжетами й сценаріями, а саме ідеями. Досить часто у західних кінострічках автори ідеї й сценарію – різні люди. У цьому випадку людина, яка поцупила й продала ідею, добре заробляє, тому що ідея коштує не менше сценарію – 300-400 тисяч доларів США плюс процент від прокату.

– Тобто негативного досвіду щодо порушення твоїх авторських прав ти не маєш?

– Колись давно мав. Під чужим прізвищем друкувалося моє оповідання в газеті «Литературная Россия». Коли я дізнався про це, надіслав листа до редакції, та відповіді так і не отримав. Це сталося ще за радянських часів, сьогодні ж інша епоха. На Заході моїми авторськими правами займаються літературні агенти швейцарського видавництва «Діогенес». Там, наскільки мені відомо, все законно.

– Поодинокі літературні агенції є вже й в Україні. Як, на твою думку, чи допомагають вони письменникам?

– Досвід літературних агенцій Заходу показує, що вони необхідні письменникам. Коли в автора є свій літературний агент, який звільняє його від тягаря менеджерської діяльності, що суттєво заважає йому працювати, якщо він бере на себе промоцію письменника, то це ж тільки добре. Виходить, агент упевнений, що на цьому письменникові можливо заробити. Чим більше він продасть прав письменника, тим більше він заробить. Тут пряма, конкретна зацікавленість. Тобто, ніякі симпатії чи антипатії у цих випадках не відіграють жодної ролі. Продаються твори письменника – агент щасливий, не продаються – агент повертає права письменникові й останній летить у вільному польоті до того часу, коли його не візьме інший агент, або зовсім випадає з обойми. Бо надто часто, за статистикою десь близько 80%, життя письменників (у розумінні професії. – Авт.) на Заході нетривале. Тобто, якщо після другої-третьої книжки не відбувся прорив у середній прошарок, якщо наклад перший і він же останній не перевищує 2000 примірників, до прикладу, у таких країнах як Англія, США, Німеччина, то в принципі цей письменник не жилець із професійної точки зору. Тим паче, якщо не має перевидань його книжок. Там перевидання регулюється виключно за умови продажу книжки та надходження замовлень на неї від книготорговців. Якщо книжка продавалася повільно й замовлень на неї не надходило, тоді її просто не перевидають. Закони ринку надто жорстокі.

– Якщо проаналізувати книжкові фестивалі, ярмарки-виставки вітчизняні й інших країн, у яких ти брав участь, які відмінності або недоліки ти помічав?

– На Заході книжкові ярмарки різні за завданнями. Є міжнародний професійний Лондонський книжковий ярмарок, у якому письменники майже не беруть участь. Це ринок торгівлі правами письменників між літературними агентами. Книжковий салон у Парижі, який теж, як і Лондонський ярмарок, напівпублічний. Проводиться він на околицях Парижу, і щоб там спостерігалось стовпотворіння, я би так не сказав. Франкфуртський книжковий ярмарок, найбільший Форум видавців світу, який впродовж двох-трьох днів дозволяється відвідувати виключно професіоналам, книготорговцям, спеціалістам, а вже потому двері відкриті для всіх бажаючих. В Україні найбільший і найповажніший щорічний Львівський форум книговидавців. Торговий ярмарок є в Одесі, куди ніколи не приїздять письменники, а просто йде гуртова торгівля. Ще є сімферопольський ярмарок, майже непомітний. Останнім часом набирає потужності харківський ярмарок, який уже проводився дев'ять разів поспіль. Стало більше реклами, багато людей приїздить, з кожним роком усе більше книг продається. Також вони запрошують письменників. Цього року була у них в гостях Дарія Донцова. І природно, що завдяки східному розташуванню міста у Харків приїздить багато російських видавництв. Обидва київських ярмарки, на превеликий жаль, слабкі. Цьогорічний «Книжковий сад» пройшов майже непомітно, а «Книжковий світ» перенесено на листопад-грудень замість вже традиційного серпня, але, мені здається, скоріше за все його зовсім не будуть проводити. На мою думку, якщо вже влаштовувати книжковий ярмарок у Києві, то треба робити це «не лівою ногою» і не адмінресурсом. Тобто потрібно вкладати багато грошей у рекламу, привозити письменників із усієї України й робити з цього столичне шоу. Тому що професійний ярмарок у Києві не пройде, тут не зосереджені видавництва. Як не дивно, та найбільше торговців книжками знаходиться у Донецьку й у Харкові. Тобто Київ споживає книги, але помірно. Окрім того, що є доступність книг у книгарнях і на книжковому ринку Петрівка. Купувати книгу на виставку кияни не підуть, як, приміром, у Львові. Я би у цій ситуації активно розвивав тільки дві регіональні виставки – Харківську і Львівську. Тому що Львівська – це українсько-польська, яка може залучати книговидавців зі Східної Німеччини, Угорщини. А Харківська, як центральна українсько-російська. У Києві я брав участь у кількох ярмарках й, виходячи з власного досвіду, вважаю, що потрібно або вкладати великі гроші, які не повернуться все одно від проведення їх, або ж улаштовувати просто авторський фестиваль, впродовж тижня провадити виступи по всьому Києву авторів, письменників, поетів з усієї України. На це народ піде, і на таке дійство не потрібно багато реклами.

– Як ти вважаєш, чи потрібні такі організації, як Спілка письменників, Асоціація письменників України?

– Справа в тому, що є організації, які створюються для вирішення конкретних політичних завдань, а є зовсім іншого плану, наприклад, як на Заході, де багато письменницьких профспілок. Якщо це організація, що захищає інтереси письменників та допомагає їм, вона має право на існування. Я знаю, що НСПУ намагається знаходити гроші, щоб дійсно допомогти бідним письменникам-пенсіонерам, членам спілки. На превеликий жаль, сьогодні Спілка письменників є жертвою історії. У ній багато людей, які за радянських часів ідеологічно обслуговували існуючий устрій. Часи змінилися, й минулого статусу, який мав радянський письменник, уже не повернути.

– Андрію, наскільки мені відомо, коли ти очолював журі літературного конкурсу авторів-початківців, який провадив харківський «Клуб родинного дозвілля», була ідея виховати через цей конкурс своїх літературних критиків. У зв'язку з цим запитання стосовно сучасного стану літературної критики?

– Так, була ідея спробувати виховати літературних критиків з аматорів, вона ще не вмерла. Але виховувати в принципі не має особливо з кого, тому що наш принцип літературної критики всім відомий – хвалимо своїх, лаємо чужих. Тобто критика сьогодні напівкланова, напівтусовочна й до неї серйозно ставитись не можна.

– І все ж таки, літературна критика є у рецензіях на книги авторів, і, може, тому складається помилкове враження щодо лапідарності цих текстів, бо така форма критики більше схожа на рекламу?

– Ти надто красиво її описуєш. Вона й близько не така. Вона простіша. Вона або схожа на «наїзд», у переважній більшості кримінально-літературна, або вихваляння (панегірики). Хвалять свої своїх. Треба ж показувати, за що ти хвалиш, чим цей автор кращий за інших. А загалом пишуть набір епітетів, які ні про що конкретно не говорять.

– Може, потрібно друкувати полярні рецензії, проводити дискусії?

– «Книжник-Ревю» намагався провадити сутички протилежних думок, як ще за радянських часів робила «Литературная газета». Але це теж нагадує, з одного боку «наїзд», з іншого «відмазку». Аналізу не так багато. Якщо умудряються на велику критичну статтю не навести жодної цитати з твору, про який розповідається, то про яку літературну критику тут можна говорити? Без коментарів. Це виходить якась псевдокритика. На Заході теж половина критики мертва. Не стільки мертва, а в переважній більшості використовує матеріали, надані видавництвами. Якщо ця книга зачепила якесь видання, сподобалась редакторові, то він просто використовує надісланий видавництвом прес-реліз, змінює перший рядок і друкує у своїй газеті. Зазвичай до такого вдаються тільки другорядні газети. Поважні національні видання, такі як New-York Time, Тimes, Frankfurter Allgemeine Zeitung, такого собі не дозволяють. Вони дійсно замовляють статтю, навіть не знаючи, чи сподобалась книга загалу чи ні, поки не отримають статтю.

– Останнім часом в Україні проводиться чимало різноманітних літературних конкурсів. Які відмінності між ними?

– Головне завдання цих конкурсів – популяризувати масову літературу. Щодо відмінностей то, приміром, у «Золотого Бабая» наголос ставиться на україномовність, цим обмежується число авторів. Його організатори вважають, що українська література – це література, написана винятково українською мовою. Треба вводити якісь розмежування, придумувати нові визначення. До прикладу, українська література та література України, яка може бути написана мовою будь-якої національної меншини України. На мою думку, високе звання «українська література» нехай залишається за україномовною, я не сперечатимусь, але ж дайте можливість дихати іншим літературам. Конкурс авторів-початківців, який провадив харківський «Клуб родинного дозвілля», мовних обмежень не мав.

– Чи повинен письменник, на твою думку, мріяти про Нобелівську премію?

– Ні. Я вважаю, що це нездорова мрія. Якщо письменник «захворів» цим, то він перестає бути письменником. Позатим, Нобелівська премія має великий політичний присмак. Нею нагороджують не обов'язково за великі літературні досягнення. Наприклад, письменники, громадські діячі Гюнтер Грасс, Олександр Солженіцин... Я переконаний, що Г. Грасс заслужив цю премію не тепер, а ще двадцять років тому за роман «Жерстяний барабан». Усе, що він написав, потім ставало все слабкішим у літературному сенсі. У різних країнах світу є поважніші премії, і якби у нас була премія з репутацією справжньої літературної, то було би природно мріяти про неї.

– У нашій державі письменники часто стають політиками. Ти не збираєшся наслідувати їхній приклад?

– Зазвичай, у політику йдуть ті письменники, які непевно почувають себе в літературі. До речі, потім і в політиці вони почуваються непевно. Обмежена фантазія слабких письменників та ніжна емоційність національно налаштованих поетів створюють образ плаксивого інтелігента-шістдесятника, неспроможного на рішучі дії, але який має великий досвід «внутрішнього» та «зовнішнього» ворога.

– Читав уривки твого нового роману «Прощальна любов Президента». Якщо можна, кілька слів про нього...

– Рано говорити. Він ще у роботі. Рухаюсь до фіналу. Цей роман я означую, як романтика політичної утопії, у яку я намагаюсь вкладати якнайменше політики і якнайбільше реального життя й романтики. Єдине, на що я звертаю увагу – щоб головні герої не були схожими на жодного з діючих політиків. Сподіваюсь, мені це вдається, тому що діючі можновладці мене не надихають. Це спроба повернутися до жанру антиутопії, але я не збираюсь на ньому зациклюватися. Наступний роман буде любовно-психологічний трилер.

– До прикладу, якщо взяти Жоржа Сіменона, у творчому доробку якого переважна більшість любовних романів, хоча зазнав він всесвітньої популярності саме як детективіст.

– Так, це відома ситуація. Всесвітньовідомого Корнелія Чуковського завжди будуть сприймати як дитячого письменника, хоча він ховався в дитячій літературі, а насправді був найкращим літературним критиком у Російській імперії. У 1913-1914 роках його літературно-критичні статті виходили окремими книгами, збірками з газетних публікацій і добре продавались, були бестселерами. Кого як сприймуть. Як мене будуть сприймати – мені все одно.

– Останнім часом письменники перестали бути «інженерами людських душ». Це тебе не ображає?

– Письменник – така ж людина, як і всі. Йому складніше заробляти гроші, ніж людям інших професій, за винятком хіба що придворних письменників, які є в кожній недорозвинутій країні. Ні, мене це не ображає. Сьогодні слово журналіста цінується значно вагоміше, ніж слово письменника. Тому що, на відміну від письменників, журналісти мають справу з обробкою реальності. Вони стають «інженерами людських душ», вони формують думку загалу, позицію людини. Та, в принципі, роль письменника вже дійшла до нормального стану, такого, який існує на Заході. Серед письменників є одиниці, які стають символами епохи. Наприклад, Умберто Еко – письменник світового рівня.

– Сьогодні багато лунає критики від мовознавців щодо вкраплення запозичених слів з іноземних мов в українську. Інколи навіть доходить до абсурду. Є з-поміж захисників мови такі, що пропонують телевізор називати далекоглядом, а комп'ютер – обчислювачем. То, на мою думку, вже якісь крайнощі?

– Кожна мова живе у своєму середовищі й розвивається відповідним чином. З-поміж рокерів свій сленг. Це як частина мови. Якщо якесь слово виходить за межі цього сленгу і стає у вжитку та його доречно використовують журналісти, воно приживеться. Просто традиційно вже склалося в українців, росіян, французів захищати мову з піною у роті від якогось чужого впливу, якогось засмічення, від змін. А в Англії та США навпаки інакше ставляться. Мова розвивається, граматика змінюється у бік спрощення, але при цьому ніхто не виступає на її захист, а просто вважають, що відбувається природний процес. І, врешті-решт, ми ж оновлюємо тлумачні словники новими означеннями, тлумаченнями. Якщо є слово, яке означає теж саме і воно у вжитку, а не забуте (мертве) в українській мові, то немає сенсу використовувати іноземне (запозичене). Але якщо є такі слова, які не передають повного змісту (семантики), до прикладу, частенько сьогодні використовують у молодіжному середовищі слово «драйв» – внутрішня енергія, якщо можна сказати одним словом, то воно має право на існування. Чим більше значення можливо передати одним чи двома словами, навіть якщо вони надходять з інших мов, але відповідають п'ятьом нашим словам, то хай вони будуть. А стосовно тих, хто пропонує замінювати іноземні слова на українські, доходячи до абсурду, це, мабуть, хворі люди.

– Як, на твою думку, можливо виховати повагу до закону?

– Внутрішній кодекс людини виховується в другому, а то й у третьому поколінні лише в тому випадку, коли перше покоління вже боялося порушити закон. Повага до закону базується в початковій стадії розвитку якої завгодно формації суспільства – на страху. Навіть не те що на страху, а на впевненості, що неможливо відкупитись, тому що кожна людина, порушуючи закон, уявляє ситуацію, коли її спіймають. Якщо люди будуть упевнені, що вони не зможуть викрутитись, наступне покоління поважатиме закон. В Англії у XV – XVI сторіччях, коли приймалася переважна більшість законів, чинних і до сьогодні, законослухняність трималася на страху. Більше боялися не поліцейських, а суддів. Бо останні були найжорстокішими в англійській історії. Вони виносили смертні вироки навіть за вбивство оленяти. В ті часи всі олені Англії належали королеві. Після такого жахливого покарання ні діти, ні онуки цього мисливця ніколи ніяких злочинів не скоювали. Закон – це кам'яна стіна, з якою нічого не зробиш, яку не обійдеш. Формування поваги до закону в тій же Англії зайняло багато століть. Тож робіть висновки, скільки років знадобиться нам...

– Андрію, може, поділишся секретом такої вражаючої (шаленої) працездатності. Мабуть, досконало самоорганізовуєшся чи, може, знаєш якусь таємну формулу успіху?

– Ні, я погано організований. Більше страждаю від дезорганізації. Та з другого боку, чи багато я працюю? Мені важко сказати. Якщо порівнювати з українськими письменниками, то, мабуть, багато, а якщо із західними – я працюю менше, ніж вони, більшість з них сидить з ранку до ночі за комп'ютером. А щодо формули, то вона спрацьовує за наявності в характері людини низки компонентів. Не обов'язково бути геніальним чи талановитим, треба мати здібності, які ти сам у собі постійно розвиваєш. Письменникові потрібно володіти своєрідною психологічною гнучкістю, вміти дослухатися до всіх почутих думок. Визначати, що насправді є істинним. Треба бути безмежно самовпевненим, тому що людина потребує психологічного захисту, і водночас контролювати, щоб ця самовпевненість не трансформувалась у зарозумілість та ненависть до критики. Аби не стало байдуже, що про тебе скажуть, напишуть, як поцінують твою роботу. Насамперед письменникові потрібно визначитися, для кого й для чого він пише. Для вічності? Для себе? Для своїх читачів? А головне – багато працювати, незважаючи ні на що. Не відволікатись на дрібниці, рухаючись обраним шляхом.

Біографічна довідка

Курков Андрій Юрійович народився 23 квітня 1961 року в Ленінграді (Санкт-Петербурзі). З трьох років – киянин. Закінчив Київський інститут іноземних мов, експериментальні курси японської мови, Московський інститут культури (заочно), музичну школу-десятирічку з класу фортепіано. Андрій – член британського ПЕН-клубу, журі Європейської кіноакадемії, Національної Спілки письменників України. Переможець міжнародного літературного конкурсу Фонду Генріха Белля (Німеччина, 1995) – за філософсько-фантастичний роман «Улюблена пісня космополіта». Лауреат премії «Ренесанс» (Росія) за оповідання «Пам'яті російської культури» (1991), а його роман «Бікфордів світ» висувався на Букерівську премію (1994) (лауреат премії «Странник»). Літературно обізнаній спільноті він відомий за книгами, окрім уже названих: «Добрий ангел смерті», трилогія «Географія самотнього пострілу», «Гра у відрізаний палець», «Сади пана Мічуріна», «Закон равлика» (продовження роману «Пікнік на кризі»).


Розмову вів
Сергій Гайдук

 
© агенство "Стандарт"