журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРОЕКТИ

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

АНОНС

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Олександр Ірванець:«Мої твори про жах – це намагання протягнути руку допомоги»...

... із побажанням читачеві позбавитися своєї внутрішньої очамимрі

Схилок червня... Під аркою Возз'єднання у Києві тріпоче повітряний змій – алегорія очамимрі. Пориви вітру, сили, яка не відає зла, не пускають Змія у Небо. За цією драмою спостерігає товариство, що зібралося на презентацію новодруку столичного видавництва «Факт» – книжки прози Олександра Ірванця, до якої увійшли повість «Очамимря» («казочка у дігерському стилі»), що дала назву всьому виданню, оповідання «Львівська брама» (химерна інтерпретація сучасної політичної ситуації в країні) і чотири ранні оповідання автора з так званого «піонертабірного циклу».

...Спостерігаю це дійство і я. Аби вже потім зрозуміти, чому на акції «Очамимря гряде!» пролунали саме ті Сашкові, як називають його друзі, вірші: «Любіть Оклахому», в якому прочитується не лише розмір «першоджерел» Сосюри і Рильського, а й «клич» уже сучасних партій і лідерів («Коханий любити не стане тебе, /Якщо ти не любиш Невади...» – осучаснений варіант формули кохання «я + ім’ярек + Україна = Любов); вірш-спроба збагнути роль білого песика у передачі «Новорічне привітання Президента України» (чи не «собачого життя» побажали нам у Новому році?); поезія, присвячена міліціонерові, який, зокрема, вартує сплату податків з кожної заробленої нами копійчини... Аби пізніше, читаючи презентовану книжку, якоїсь миті відчути: рівно як Очамимря не може вже не їсти «чоловічинки», тобі вже несила не читати Ірванця. Так, так, бо саме найвищий ступінь натуралізму несподівано принесе пронизливе розуміння найщемливіших особистих переживань. Можливо, то міць органічного єднання авторської мови і задуму витягає з підсвідомості найнеприємніші знання про тебе самого, щоб ти побачив їх «в обличчя» і міг би дати відкоша?..

Так чи інакше, але занурюючись в «Очамимрю», вкотре переконуєшся: жодна тварина і жодне природне лихо не здатні завдати такої жорстокої руйнації людині, природі, Всесвітові, як здатна людина. Натомість – те, з чим не впоратися чарівникові – доброму духові, – під силу людині. Навіть після смерті відродитися. Здається, Олександр Ірванець згодний із цим...

Особистістний контекст/ Контекст особистості

– Отже, пане Олександре, ваша візитівка – як ви себе відчуваєте у житті?

– Олександр Ірванець, 42 повних роки, письменник, який намагається писати в усіх жанрах. Таких письменників є багато, одна й та сама людина може писати вірші, прозу, критику, есеїстику, я крім того, пишу ще й п'єси – інколи. Підтвердженням цього книжка «П'ять п'єс», яку я вам щойно подарував, потім у мене ще вийшла книжка п'єс у Польщі. Я взагалі у житті своєму і перекладав, і писав не скажу, що літературно-критичні розвідки, але рецензії, тобто намагався охопити всі жанри. Оце моє самовизначення на сьогодні.

– У чому, як ви вважаєте, найбільша цінність справжнього художнього твору, який вже є класикою або який може нею стати?

– Власне, відповідь – у вашому питанні: у художньому творі найважливіша художність. Автор може брати бозна які високі теми, філософські ідеї, але якщо їх нехудожньо викладено, тоді це нехудожній твір. На жаль, дуже багато всякого занудства трапляється читати. Для мене «художній» – це твір, передусім гарно й цікаво написаний.

– Чи можете ви назвати визнані класичні твори, які для вас такими не є? Саме за цією вашою ознакою – відсутність художності...

– Наприклад, я був і лишаюсь у захваті від «Імені троянди» Умберто Еко, але потім його «Маятник Фуко», з понад семисот сторінок я «вгриз», чесно кажучи, двісті. Думав, може, щось я не доганяю, та я вже старий, щоб собі брехати. Якщо воно не йде – то не йде. До цього твору дуже багато претензій, в тому числі не повна відсутність, але брак художності, недостатня її міра... Це перше, що мені спало на думку, втім таких творів досить багато.

– Якщо чесно (а ви зізналися, що себе не обманюєте), для вас багато важить, аби ваші тво-

ри читачі розуміли, сприймали близько до авторського задуму?

– Гм, ну-у, і «так», і «ні». Дякую, бо тут є над чим поміркувати. Взагалі – це прозвучить надзвичайно зухвало і самовпевнено – коли я пишу, то орієнтуюсь на себе. Тобто, якщо мені це цікаво, якщо мені в кайф перечитувати, значить, воно вдалося. І в той момент мене не обходить, що буде думати і відчувати читач. Хоча тут вже є свого роду лукавство, тому що насправді я, написавши так гарно і кайфово, як мені здається, вже думаю, як ловитиме подібний кайф читач, і вже мені робиться приємно – тішу своє самолюбство. Ось така відповідь – і «так», і «ні».

– Чи трапляється, що у бачення твору читач вкладає дещо таке, про що ви навіть не думали, працюючи над ним?

– Трапляється, але це, як правило, кваліфікований читач – свій брат-письменник. Інколи у розмовах з друзями-письменниками я чув якісь такі речі і думав: «О, ти ба, я таке, виявляється, написав...» От нещодавно я зустрічався із своїм приятелем (не буду називати прізвище), зайшла мова про мій роман «Рівне/Ровно (Стіна)». Це цілком уявний сюжет про розділене на дві частини місто Рівне. Західна частина, як колись Західний Берлін, перебуває маленьким демократичним анклавом, її відгороджено муром, а східна частина – це такий обласний центр Соціалістичної Республіки Україна, яка у мене в романі існує. І справді, я не писав його як фантастику, а, на жаль, як реальну річ, тому що будь-яке місто і село в Україні розділене на «західну» і «східну» частини. І мій приятель раптом відкрив мені, що я сумістив у романі й антиутопію, й утопію, яка теж є антиутопією. Я замислився і зрозумів, що він-таки каже правду, а я коли писав, про це не думав. Для мене це було приємним відкриттям.

– А про діаметрально протилежне прочитання своїх творів різними людьми чути доводилося?

– Якщо говорити про цілковите нерозуміння, то на таке я ніколи не натрапляв, на діаметрально протилежні бачення теж. Але були доволі різні, і були випадки, коли хтось один мені говорив про якогось мого персонажа, який він хороший, а хтось інший того ж самого героя оцінював негативно. Таке було. Проте я люблю лишати відкриті фінали, не люблю завершеності, моралізаторства, скажімо, мораль цієї казочки, діточки, така: не можна брати чужого, треба мити руки перед їдою. Люблю недомовленість, яка вже й спричиняє не діаметрально протилежні, але різні прочитання.

– Скажіть, будь ласка, ваші колеги по перу, колежани, вони для вас лише співробітники по письменницькому цеху чи люди, близькі вам внутрішньо, по духу?

– Ну, не всі, звичайно. Але друзі, друзі, безперечно. Я взагалі людина безконфліктна, я ні з ким радикально не посварений. Тому є порівняно прохолодні і тепліші стосунки, а є просто близькі друзі. Знов-таки ні в якому разі не треба думати, що письменники, зустрічаючись, починають говорити про літературу. Насправді ми говоримо про все на світі: про футбол, політику, погоду, врешті-решт, про книжки прочитані, найчастіше перекладні. Але так, щоб «От Сашко, я тебе зустрів і хочу сказати про твою повість «Очамимря»...», такого, слава Богу, немає! (сміється) Іншими словами, у мене серед письменників немає ворогів, я так вважаю, є просто приятелі і є близькі друзі – їх меншість, але вони найважливіші і найдорожчі.

– Ви відчуваєте, що разом з цими людьми ви певним чином або навіть істотно впливаєте на літературний процес в Україні?

– Як впливаємо? Ми його творимо! Ми перебуваємо в ньому. Звичайно, все бачиться на відстані. І, скажімо, сьогодні, 18 років потому, як ми створили групу «Бу-ба-бу», коли я пригадую ті наші поетичні вечори, то думаю, як би там не було, а тоді все-таки творилася література на тлі того, що взагалі нічого не було. Виявилося раптом, що Юрко, Віктор, я можемо робити щось таке... ось зараз я розумію, як це було велико.

А те, що ми зараз у процесі, очевидно: намагаєшся відслідковувати, читати й окремі видання, і журнали найцікавіші – «Кур'єр Кривбасу», «Березіль», «Сучасність». Ну, і звичайно, ми творимо цей процес. Але, знову-таки, я всіляко застерігаю трактувати так, що зустрілися, приміром, Ірванець із Жаданом і сказали одне одному: «Ну, пішли творити літературний процес».

– Це спосіб життя, так?

– Це невід'ємна складова, досить значна, способу життя.

– А чи впливають на вас розповіді чи прочитане про літературне життя ваших попередників? Як ви це сприймаєте?

– Розумієте, питання досить легке. Насправді літературного життя як такого до нас не було. Це дуже зухвала знов-таки заява, але так воно і є. Тобто, Спілка письменників, яка сьогодні перебуває просто у жалюгідному стані, зіграла свій максимально позитивний акорд під час перебудови, бо консолідувала всі інтелектуальні сили. Якесь літературне життя буяло у Харкові у 20-30-ті роки до того, як «розстріляне відродження» було розстріляно. А в іншому – яке літературне життя, починаючи від Києва і закінчуючи обласними філіями Спілки? Іван приходить до Петра, і, якщо вони друзі, вони розпивають пляшку і починають розповідати одне одному, які вони великі. Якщо вони недруги, то говорять одне одному мерзоти: «От ти написав такого поганого вірша» – «А ти написав ще гіршого!» Вибачте, літературне життя – це справжні поетичні, літературні вечори, втім нічого подібного в Україні до появи «Бу-ба-бу» не було. А потім почало з'являтися.

Останній на слуху – вечір Андруховича, Жадана і Бондара піврічної давнини у Молодому театрі. То була колосальна акція, коли зала була набита – люди сиділи «на люстрах». Я був у тій залі, сидів не «на люстрі», а в кріслі і думав, як приємно, бо ми ж це народили.

– Вам тією чи іншою мірою доводиться відслідковувати політичне життя країни. Що це для вас: професійна необхідність, хобі, щось третє? Спостереження ці вас засмучують, тішать, втомлюють?

– По-перше, політикою просякнуте все життя. Подорожчання нещодавне хліба і крупів – теж політика, яка стосується читачів не тільки газети «Факты», а й вашого високочолого журналу, бо білий батон хочеться купити щодня. Ну, це таке узагальнення. А насправді я сам по собі. Я людина відкрита, екстравертна і люблю бути у гущавині всіх подій, люблю про них, принаймні, знати.

А поза тим ваше питання перехрещується з питанням, яке мені поставили нещодавно у приватній розмові люди, яким я розповідав сюжет нової своєї повісті. Її, як ті речі, які ви могли прочитати, – «Очамимря», «Львівська брама», пронизано сучасним матеріалом. Робоча назва цієї повісті – «Львівська брама – 2», вона розповідає про тунелі, які прокладено-сплетено під Києвом. І хтось із друзів-менеджерів так скорботно сплеснув руками: «Ой, Сашко, ну чого ти, чого такий наскрізь «сиюминутный»?» Мене це так зачепило – я кажу: «А ти знаєш, друже любий, що, наприклад, «La Divina Commedia», «Божественна комедія» Данте, писалася у той час, коли у Флоренції йшла війна між двома партіями – гвельфами й гібелінами. І у нього у «Пеклі» цілі розділи є, де він описує своїх політичних супротивників, уже загнаних у пекло, – це все одно, що нинішніх нардепів описати у «Пеклі». І цей факт не заважає «Божественній комедії» залишатися твором на всі часи. Так що, вибачте, я розумію, що я не Данте, але не треба мене заганяти у такі вузькополітичні рамки, начебто, написане мною швидко минеться, забудеться... Коли забудеться, тоді й скажете мені. Поки що воно на часі.

Розімкнути коло

– А якщо конкретно говорити про повісті «Очамимря» та «Львівська брама». У них є герої, котрі прочитуються, як кажуть, на раз: Кнєзь з рідким рудим волоссячком, Азар'ян, відповідальний за збір податків, жінки – одна термоядерною слиною бризкає, а друга випускає пазури на зустрічах із виборцями і т.ін. Чи не доводилося вам чути враження самих прототипів після прочитання цих ваших творів?

– Були ображені прототипи першого мого роману «Рівне/Ровно». У ньому мені ще вистачило часу і тактовності зробити пояснювальну записку: «Кожен збіг вважати випадковістю», але знайшлися люди, які образилися і по сьогодні ображаються. Втім, по-перше, я ніколи не описую конкретно, навіть у випадках найсимволічніших для вас постатей – все одно хоча б одна рисочка є від когось іншого. Наприклад, мій Кнєзь їздить на коні, а той, на кого ви подумали, ви його на коні бачили коли-небудь?

– ... (здивування, сміх)

– Ну, все, будь ласка, будь ласка! (сміється). Що ви ще хочете? Тож взагалі, як на мене, глупо й тупо завжди брати Петра у сірих штанях і його саме таким змальовувати. Можна йому штани перефарбувати, і це вже буде літературний персонаж.

А стосовно образ, то вся українська література стоїть на образах. Вибачте, поема Шевченка «Сон», за яку він отримав своє заслання, призвела до образи государині імператриці, і відтоді започаткувалася традиція «ображати» в українській літературі.

– Коли ви відчули, що вже не зможете не написати вашу «Очамимрю»?

– Дякую за запитання, бо я про це думаю... От недавно була розмова на цю тему. Я належу до людей, які мало пишуть. Причому я визнаю своїх друзів, колег, подруг, письменників та письменниць, які живуть за принципом «ни дня без строчки». Я так не вмію. Тобто у мене воно мусить настільки визріти, що ті герої вже живі і стоять у мене перед очима, отоді сідаю й пишу. Причому, коли був молодший, теж так жив, але тоді я зовсім зневажливо ставився до тих, хто пише щодня, – я був менш терпимий. Зараз я визнаю, що це нормальний спосіб життя, що письменники можуть жити і так.

Взагалі першим задумом у мене було зробити казочку, зовсім маленьку – сторінок на десять-п'ятнадцять, потім я почав розмірковувати, її розкручувати, і, зрештою, вийшла теж невелика, але повість.

Трохи більше як рік тому, коли її вже розвивав у голові, я отримав стипендію від австрійської фундації «КультурКонтакт» і на два місяці приїхав до Відня. І там почав писати «Очамимрю», потроху, три-чотири сторінки у день. А повернувшись, восени її дописав, зліпив докупоньки, дошліфував.

– А стосовно філософії змісту – що дало поштовх до народження образу? Чому відчули бажання вилити це на папір, аби й інші відчули?

– «Очамимря» – чому вона така? Це не є зло і водночас є зло всенебезпечне і непоясниме. Зараз в Україні дуже багато пояснимого зла: наслідки Чорнобильської катастрофи, наслідки віковічного панування москалів, бездарний уряд, погані народні депутати, продажні політичні партії. А є така наука футурологія, яка ніколи не вгадує точно, як буде, – вона описує варіанти, як може бути. І я вирішив описати найменш припустимий варіант і вибрав оцю ящірку.

А перед поїздкою до Відня я дуже багато часу проводив на Подолі і на «Поскотинських» горах (Щекавиця, Замкова гора, урочища Гончарі і Кожум’яки, місце колишнього кладовища для населення Подолу і двох урочищ, а пізніше – ченців Флорівського монастиря. – О. Х.), де, власне, відбувається дія повісті. Ну, а Поділ – це ж кожум’яки, урочище Кожум'яки, і повість – перелицьована легенда про Кирила Кожум’яку.

– По-перше, «очамимря» – звуковий образ вигаданий, так?

– Так, це словотвір, я його сам собі придумав.

– Як на мене, цей – саме звуковий – образ сприймається як щось безпорадне, навіть беззахисне. По-друге, для мене дуже дивно, що ви вважаєте створену вами очамимрю злом. Бо навіть у тексті повісті ви порівнюєте поведінку гігантської ящірки з вітром. У чому полягає зло, якщо ця істота хоче їсти?

– О! О! Дуже хороше і правильне запитання!

– Тобто, у чому винний вітер, коли він віє й ламає дерева, зриває дахи? Очамимря, як і вітер, як я розумію, не відає, що коїть, не знає, що таке зло, на противагу великою мірою позитивному герою Кирюсi, який гине від удару хвоста Очамимрі, бо він, відаючи, що коїть зло, все одно його коїть!

– Так, так. Тут мусив би літературознавець розглядати ці архетипи... Очамимря є злом в якому сенсі? Вона є погибеллю роду людського, того, який вже вцілів після першої погибелі, тобто це вже погибель у квадраті, бо світ повісті є постядерний світ. Поза тим «Очамимря», як i роман Флобера «Воспитание чувств», – це повість статевого дозрівання, у ній я намагався це відслідковувати. То є звірячий, звіриний еротизм, який, замість того, щоб подовжувати рід, нищить його. Саме цей еротизм вбиває, врешті-решт, Очамимрю на багнетику Бабиродіни. Власне, ця повість про те, що роблять не тільки з людиною, а взагалі з будь-яким створінням фізіологічні відчуття.

– Повість «Очамимря» має підназву: «Повість безврем'яних літ». Що за нею ховається? Як на мене: Очамимря – це велика рептилія, ящірка, може бути, змій. Якщо згадати змія, що полює на власний хвіст, – то це символ...

– ...мудрості...

– ...так, по-перше, а по-друге, Вічності, циклічності життя: смерть є початком нового життя. Тобто я відчула «Очамимрю» як те, що відбувається з нами щомиті, рівно як щожиття, а для історії людства – щодесятиліття, щовіку, щоери. Відтак, символ Очамимрі – спіраль.

– От бачите, дуже приємно, дуже приємно, що ви прочитали це у моїй повісті!

– Тож, як на вашу думку, ми зараз на підйомі чи на спуску цієї спіралі?

– У вертикальному перерізі спіраль це все-таки коло. От ви теж прочитали деякі мої думки наперед, бо цю книжку, коли вона вийшла, двом чи трьом своїм знайомим я підписав так: «Дарую цю книгу із побажанням долати свою внутрішню очамимрю». Про тих людей я знаю, що в них вона є.

А взагалі хотілося написати річ багатопланову. Насправді це книжка навіть не про панування того Кнєзя, а про те, що прийде після

нього. І можливо, коли це станеться, то «Очамимрю» буде прочитано ще по-інакшому. Поживемо – побачимо. Але у кожному разі я радий, що мені вдалася така багатошаровість тексту, яка прочитується і яку можна по-різному інтерпретувати.

– Герої повісті живуть у «недонародженому світі». Чому? Можливо, через те, що у них немає богів (вони їх втратили), які б берегли від гріха, коригували поведінку, вчинки людини, за словами автора, з Неба? А Бог у серці кожного – коли він з'явиться?

– От, от... Розумієте, зараз, може це не кожному помітно, – я кажу це як людина, яка регулярно читає Святе Письмо, – надходить ера Водолія, власне кажучи, надходить епоха інших релігій. Непомітно. Християнство начебто не здає своїх позицій, але насправді як далеко від постулатів християнства теперішня цивілізація: де «Не вбий», де «Не вкради», де «Не забажай жони ближнього свого»? Всі ці заповіді нехтуються. І події в Іраку, і щоденні події в Україні, коли тільки й чуєш, що когось вбито, пограбовано тощо є підтвердженням цього. І для мене ось такий обезбожілий світ було дуже важливо показати саме на переломі релігійних епох: одна релігія вже відійшла, а друга ось-ось мала народитися, але їй того не вдалося. Згадувані в повісті два Спалахи – то й була спроба викристалізації нової релігії, без якої світ є безвідповідальний, безорієнтирний, я би так сказав, внаслідок чого «розброд і шатаніє» по тому Граду весь час відбуваються. Саме такий світ я прагнув показати і дедалі більше переконуюся, що я нічого не вигадав – воно так і є.

Не залиши порожнім

«святе місце»

– Чи можна книжку «Очамимря» розглядати як вашу спробу відгукнутися на болючі реалії останніх років: реальне телебачення («Поза склом», «Останній герой»), методи і принципи роботи, поведінки, способу мислення сучасної влади, політичного бомонду, а також – багатьох з нас щодня? Як спробу спонукати читача зазирнути у найгірші закутки свого «я»: бажання підгледіти, підслухати, жага шпигунства, яке стало нормою життя? Зрозуміти, що ми переносимо свої – людські – вчинки, думки і поведінку на тварин (Очамимря, гігантські комахи, потвори з улюблених дітьми фільмів), роботів, у Космос («Зоряні війни»). А там – рукою подати до подвійних стандартів, витонченої підступності, яку спостерігали 11 вересня і бачимо щодня...

– Ну, по-перше, я вважаю, що будь-яке вивільнення енергії на користь. Вивільнення своїх підсвідомих страхів, жахів, не знаю, як читачеві, але принаймні мені як авторові йде на користь, оскільки я справді звільняюся. Але ця відпо-відь, звичайно, неповна, тому що, скільки не вивільняли свої підсві-домі страхи американці, скільки вони ні знімали бойовиків із захопленням літаків, – це буде майже цитата з вірша Андруховича – завжди з'являвся або Брюс Вілліс, або Чак Норріс, або Арнольд Шварценеггер, який в останню мить давав відсіч мерзотникам – і все миналося. І тут виявилося, що не минається, і 11 вересня було страшним підтвердженням того.

– І їхніми ж методами...

– Абсолютно! Передбаченими у тих самих бойовиках. Хоча, з іншого боку, якщо говорити про подвійні стандарти, то, вибачте, кожного року від повеней в якій-небудь Бангладеш, від голоду і засухи в якому-небудь Сомалі гине вдвічі-втричі більше людей, ніж у World Trade Centre. Але World Trade Centre, Манхеттен, Нью-Йорк перебувають у фокусі світового зору, а на те нещасне Сомалі ніхто ж не звертає уваги. І це теж дуже страшно.

А стосовно підглядання, підслуховування, шпигування, то не дуже й треба підглядати, тому що абсолютно мерзенні речі говоряться вголос – з високих трибун і в мікрофони. Скажімо, зараз американський президент намагається виправдатися, що, хоча донесення розвідки виявилися неправдивими, але в Ірак все одно треба було заходити. Російський лідер спокій-но дозволяв собі в мікрофон казати: «Мочить в сортирах!», а наш український прем'єр днями (інтерв'ю записано 25 липня. – О. Х.) проголосив, що тим, хто спекулює зерном, він поперебиває ноги, а потім голови. Вибачте, такі речі чути від перших осіб держави... Причому, це ж не те, що я підкрався – підслухав, що там каже Янукович у кабінеті, – я це побачив з телевізора, і не я один це побачив, а 48-мільйонний український народ. Тобто, тут не треба навіть напружувати зір, слух чи нюх: воно все настільки розлито у повітрі, що часом варто затикати носа, бо надмірно вже смердить.

Утім, з іншого боку, чому такою шаленою популярністю користуються романи Стівена Кінга і фільми за його сценаріями? От я недавно переглянув його «Dream catcher» – «Ловець снів», досить цікавий фільм. Цей автор – людина, яка має ціле море фобій, але яка надзвичайно талановито з ними розправляється, описуючи їх у своїх текстах. Принаймні, це є очищення для автора, а якщо, читаючи, глибоко проникнути у текст, то і для читача теж.

– Щось на зразок «Капричос» Гойї?

– Можливо, так.

– Проте саме таким чином ми, як підлітки у ваших «Піонертабірних оповіданнях», програмуємо своє майбутнє, виливаємо страх, темряву із думок і душі у реальність, від якої мусимо потім захищатися. Нас не цікавить, звідки воно виникло, тобто ми ігноруємо своє минуле – індивідуальне й історичне (причини), через що не розуміємо потім, чому так погано живемо, страждаємо (наслідки), ми навіть не завжди усвідомлюємо, що страждаємо – точнісінько як жителі Граду з «Очамимрі».

– Прояви свого внутрішнього світу ми множимо, це безперечно. Але й одночасно десь консервуємо. Я недарма вище згадував футурологію. В Америці за часів «холодної війни» існувала ціла купа інститутів: кремленологи, футурологи, які розробляли різні сценарії розвитку Радянського Союзу, і ніхто з них не передбачив його розпаду у 91 році. Вони запланували десь 2050-2100 роки, гадали, що імперія ще простоїть. Але це не означає, що вони не принесли своєї користі – їхні гіпотези корисні як варіанти того, що могло статися. Тому будь-які роздуми про майбутнє, як фільм Еріха Дьонекіна «Спогади про майбутнє», корисні, бо, проговоривши цю біду, вербалізувавши, ословеснивши, якщо ти не зовсім її долаєш, то, принаймні, мінімізуєш. Це моя думка, я її нікому не нав'язую, але я це так бачу.

– Найкращі, позитивні моральні якості ваших героїв, їхні надії-сподівання збігаються з вашими особистими? Чи можете ви сказати, що живете – як пишете і – навпаки?

– Це завелика честь сказати, що ти пишеш, як живеш, тому що, передусім, я починав як поет і досі є поетом. А поетам властиво вживати гіперболи. Написав, скажімо, поет: «Я волком бы выгрыз бюрократизм...» – то йди і вигризай!? Або описав себе птахом – то й полетів, чи що? Ні, ні. Я багато над цим думаю. Ясна річ, що ще наше покоління хоч трохи намагалося жити так, як пишемо. Інша справа, що життя не зажди цьому сприяє, і людина рано чи пізно піддається тиску з боку життя. Хоча, з іншого боку, є якісь головні параметри: не вір, не бійся, не проси. І до цього я приєдную ще одне, лікарське, «не»: «Не зашкодь». Якщо не можеш допомогти, то хоча б не перешкоджай. Ось на цих чотирьох «не» я і намагаюся базуватися і, думаю, що і мої герої, яких ви називаєте кращими, теж. Але, знов-таки, з тими чи іншими відступами варіативними в той чи інший бік.

Сказати, що я свого ідеального героя вже написав, – ні, немає його ні в романі, ні в повістях, ні навіть у п'єсах, тобто, мій Зорро чи мій Фантомас ще у майбутньому (сміється).

– Ваша книжка «Очамимря» поповнила серію, яку задумало видавництво «Факт», «Exceptis excipiendis» – «Усе, крім того, що треба виключити» або «За винятком невключеного». Якщо розуміти ці слова буквально, що дає вам внутрішню впевненість вважати, що ваші твори – саме ті, які мають залишитися?

– «Залишитися» – це ви дуже високо сформулювали... Під час презентації я казав, що у моєму випадку це майже ідеальне визначення, тому що із моїх завершених прозових творів тут уміщено все, крім роману «Рівне/Ровно» і крім дечого з «Піонертабірних оповідань» (я живу на дві хати – під Києвом й у Рівному, то у мами в архіві я не можу знайти ще 3-4 «піонертабірні оповідання», які б мусили ввійти до книжки).

Це таке буквальне трактування того, чому я вийшов у цій серії.

Книжка сама по собі трохи, як кажуть, переважує в голову, тому що спочатку йде «Очамимря», потім «Львівська брама» і чотири маленькі оповідання, але мені було важливо їх теж вмістити, бо це мої практично перші спроби прози. Вони свого часу друкувалися в журналі «Сучасність», в «Україні», в журналі «Візантійський ангел», який видавав тоді Ігор Кручик, і потім я їх зібрав зовсім не для того, аби доповнити обсяг – я б міг видати і тоншу книжечку. Втім, вони туди лягли – вони теж про жах. Але про інший – дитячий, адже перші два твори – про жахи дорослі.

– Чим ці конкретні жахи мають обернутися для людей, які читатимуть вашу книжку?

– Якщо серйозно подумати, то щось, кимось описане, передумане легше до засвоєння, як у Войновича «вторичный продукт». Можливо, люди просто матимуть менше своїх фобій, хоча це не є моя головна задача як письменника. Але кожного разу це є певною спробою подати руку допомоги.

Провела інтерв'ю
Олена Холоденко

 
© агенство "Стандарт"