журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРОЕКТИ

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

АНОНС

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2003

КНИЖКОВI НОВИНИ

Щуки й пуголовки на літньому «безриб'ї»

Огляд книжкових новинок

Літо, звісно ж, не найкращий час для з'яви книжкових новинок. Традиційний сезонний спад активности на ринку дається взнаки, та й самим видавцям іноді треба відпочивати, набиратися сил і натхнення, які ще й як знадобляться у вересні, коли все повернеться «на круги своя». Тим не менше, відпочивають не всі, й новинки улітку хоч і рідше, та все-таки з'являються на прилавках і розкладках; а ще «доїжджають» до Києва книжки, видані навесні в реґіонах, але пригальмовані з якихось причин «по дорозі», – отож, і зараз є пожива для міркувань та оцінок.

А почнемо з того, чого в нашому літпроцесі дуже, можливо навіть катастрофічно, не вистачає – з драматургії. Кілька років тому зачароване коло цілковитої відсутности сучасних перспективних драматичних текстів спробував розірвати київський «Смолоскип», видавши впорядковану Недою Нежданою антологію «У чеканні театру». Не знаю, чи багато вміщених там п'єс молодих українських авторів побачили сцену, але в читачів антологія таки мала успіх, і наклад розбігся швидко. Отож, нічого дивного, що зараз у «Смолоскипі» з'явився новий варіант «У чеканні театру», із майже тим самим колом авторів – усе ще молодих, але вже значно досвідченіших, – упорядкований так само Недою Нежданою. А що, може, й у нас колись знову повиростають драматурги рівня Миколи Куліша!

Щоправда, для того, аби виросли повноцінні свої, мусимо не забувати чужих і регулярно їх на українську перекладати. І тут перед веде наразі ще одне знане столичне видавництво – «Юніверс», у серії якого «Світова драматургія» вельми цікаве поповнення – том «Новітня французька п'єса», підготовлений за сприяння Державного центру театрального мистецтва

ім. Леся Курбаса. Представлені у книзі п'єси Бернара-Марі Кортеса, Елен Суксу, Матея Вішнєка, Жаннін Вормс, Жака Моклера та Сімони Шварц-Бар цікаві не лише експериментами, якими завжди славився французький театр, але й ґрунтовним опертям на національні традиції (причому не лише французькі). А переклади «Юніверса» – традиційно – високої якости.

А чи не найбільше в контексті драматургії тішить книжечка досі невідомого львівського видавництва із симптоматичною назвою «Добра справа». Зважившись оприлюднити п'єсу для дітей молодого автора Ігоря Павлюка, знаного як поета і навіть трішки прозаїка, видавництво і справді зробило добру справу, адже текст, попри декотрі дрібні прорахунки, вийшов дуже цікавим, кумедним, веселим і справді добрим. Якщо іще десь по українських школах існують театральні гуртки, які готують аматорські вистави – то це для них репертуар ідеальний!

Є низка новинок і в царині сучасної прози. Найперше привертає увагу поповнення резонансної серії «Exceptis excipiendis» київського видавництва «Факт» – збірка із повісти та оповідань знаного бубабіста-пересмішника Олександра Ірванця. Назва її, м'яко кажучи, геніальна – «Очамимря». Повість, котра дала цю назву книжці, читається захоплююче легко, місцями навіть надміру легко. Цей текст, написаний за мотивами давньої леґенди про змія, що жив колись на столичній Оболоні, інтриґує, як то кажуть, усерйоз. Принаймні політично – адже в образі маленького рудувато-лисуватого Кнєзя, київського правителя, котрий розмовляє диким суржиком, а ще в образі його вірного поплічника Азаряна, котрий узагалі по-людськи слова сказати неспроможний, аж надміру легко вгадуються зовсім не книжкові персонажі політичного театру абсурду. Якби міністр, або й того вище, раптом подав на Ірванця в суд – він без сумніву виграв би процес, а Ірванець, без сумніву, став би знаменитим. Але, на жаль, не подадуть – вони, судячи з повісти, читати не вміють…

А якщо серйозно, то повість «Очамимря» власне з художньої точки зору авторові не вдалася. Виписана хоч і красиво, й актуально, вона – і це виразно помітно з тексту – завершилася надміру поспішно, а з криваво-збоченсько-менструально-псевдосексуальними сценами автор наприкінці відверто переборщив. А жаль – це міг би бути дуже потужний твір, якби Олександра Ірванця не зрадило почуття міри.

Натомість іншу художньо-розвагову книжку, яка нещодавно з'явилася у книгарнях, новинкою не назвеш – повістю «Зелена Маргарита» Світлана Пиркало дебютувала кілька років тому як лавреат видавництва «Смолоскип». Та й словник молодіжного сленґу, укладений Світланою, теж раніше публікувався. Проте ті наклади давно розійшлися, і тексти вірної послідовниці Оксани Забужко (мається на увазі феміністичний фронт) у барвистішій палітурці тепер перевидали брати Капранови. Я б не сказав, що це література дуже хороша й дуже масова, але молодь, найперше студентська, читає її з задоволенням.

До речі, згадана тут не всує Оксана Забужко теж нещодавно знову прийшла до читача, на цей раз у далеко не новій для неї, але так само, як і її поезія, проза та студії, цікавій для читача ролі інтерв'ю. Ошатною книжечкою, в якій уміщені записи декількох розмов Тараса Прохаська з Оксаною Забужко, поповнилася резонансна серія «Інший формат» івано-франківського видавництва «Лілея-НВ». Пані Оксана – суперовий співбесідник, надзвичайно емоційно наснажений, від її відповідей отримуєш неабияку інтелектуальну насолоду; хоча сама вона признається Прохаськові, що після смерті Соломії Павличко їй усерйоз поговорити про літературу в Україні нема з ким…

А ринок попси фронтально завойовує нещодавня переможниця «Коронації слова» Марина Гримич. Після її «Варфоломієвої ночі» респектабельна львівська «Кальварія» видала ще роман «Магдалинки» про те, як чотири членкині самопроголошеного товариства імені Марії Маґдалини (таки з літерою ґ має писатися це ім'я, дорога «Кальваріє» – до авторки не звертаюся, бо в її грамотність вірю не дуже), заручившись підтримкою одного педераста, знущаються з чоловіків. А до всього, львівське видавництво «Аверс» пропонує ще один текст цієї ж авторки під назвою «Ти чуєш, Марго?..» (а чи не Марго часом ви маєте на увазі?), про який не скажу нічого, бо в рецензентів такт, терпіння й уважність так само колись закінчуються. Але якщо трапляються педерасти й членкині жіночих товариств, яким цікаво це читати, то нехай собі буде. Хоча, як на мене, то краще вже Володимир Лис, чий роман «Романа» видала «Кальварія», а роман «Продавець долі» – тернопільські «Підручники й посібники». У цього автора є принаймні зелене поняття про стиль письма. А зрештою, попса є попса, і нічого від неї вимагати літератури. Кричали ото на всі заставки, що нам попси треба, що дайош масову літературу літературі в маси, що йоханий бабай (не плутати із золотим) і розтудить його в парадигму – ото й маємо. Читайте, дорогі читачі, й зачитуйтеся! І не забувайте при

цьому соковите слобожанське словечко «Тю!», яке «Кальварія» навчилася вимовляти з львівським акцентом. Я не жартую, бо «Тю!» – це ще одна попсова новинка від «Кальварії», роман Марини Меднікової. З мене, чесно кажучи, достатньо назви, а ви читайте, дорогі читачі, читайте – дочитаєтеся!

А взагалі, якщо й можна що-небудь читати з попси, то хіба новий роман Василя Шкляра «Кров кажана», виданий усе тією ж «Кальварією». Автор епатує якщо не з почуттям міри, то принаймні з мірою почуття; він нагнітає жахіття й порнуху якось навіть фахово-елеґансько; а головне – він уміє писати образно, художньо, стильно й уміє поза всіма отими попсячими пригодами й кримінальним маразмом виводити «академічно» ґрунтовний соціальний підтекст.

Найчитабельніший львівський прозаїк Юрій Винничук методично видає в «Піраміді» багатотомове зібрання своєї прози. Новий том – обидві частини його скандального роману «Діви ночі». Оце справжня попса, суперове чтиво – соковите, смачне! Принаймні відпочивати з Винничуком можна залюбки.

Першу збірку своєї прози «Пацюк» пропонує читачам молодий прозаїк із Дніпропетровська Дмитро Бондаренко, наївно хвалячись в анотації, що більшість оповідань, які її складають, вже друковані в періодиці загальним накладом понад 100 000 примірників. Сюжети цих текстів і справді незлі, але власного стилю автор наразі не виробив, та й мова його бідненька й кантова. Якщо вчитиметься – може з нього й вийти добрий прозаїк.

Із перекладної прози особливу увагу привертає новинка від «Кальварії» – томик прози популярного польського автора Єжи Яноша Фонфари «Коли зупинилась земля». Фонфара – неперевершений оповідач кумедних історій, а добротний переклад Дмитра Андрухова, відредагований таким майстром як Ігор Римарук – це вже запорука якости книжки.

Тернопільське видавництво «Джура» пропонує роман Миколи Руденка «Син Сонця – Фаетон» і його ж таки відоме дослідження «Слідами космічної катастрофи». Тексти відомі ще з часів авторового дисидентства, але я щось не пригадую, аби вони виходили в Україні окремою книжкою, – а це справді давно слід було зробити.

Оповідання та повісті знаменитого прозаїка старшого покоління Анатолія Дімарова «Зблиски» з'явилися в київському видавництві «Ярославів вал» за сприяння Ліги українських меценатів. Це добротна традиційна проза про «маленьких» людей – тепла, розумна, інтеліґентна, довірлива, щира. Я з дитинства люблю цього прозаїка, і гадаю, що нині він відчитується не менш цікаво, ніж років двадцять тому.

Перейдемо до видань наукових, і тут, окрім нової книжки свіжоспеченого академіка-історика Володимира Литвина (і коли він, сердешний, встигає такі грубезні томи клепати, маючи настільки відповідальну державну роботу? Чи, бува, не американські політологи йому крадькома допомагають?), маємо й справдешню поживу для спраглих душі й інтелекту. Маю на увазі перш за все ґрунтовне дослідження канадського українського літературознавця Олега Ільницького «Український футуризм 1914 – 1930», видане львівським «Літописом». Це чи не перша повномасштабна студія над природою одного з найцікавіших у літературі ХХ сторіччя явищ – справдешнім переворотом в уявленнях про мистецтво, який здійснили свого часу Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Лесь Курбас та ін. і завдяки якому лише за кілька десятиліть українська культура опинилася в аванґарді европейського артистичного життя.

Із-поміж літературознавчих новинок увагу фахового читача привертає двотомник праць завідувача кафедрою української літератури Донецького університету професора Степана Мишанича «Літературознавчі та фольклористичні студії».

А назва нової книжки відомого київського літературознавця старшого покоління, професора Михайла Наєнка ще до її виходу викликала усмішки, смішки, а то й регіт «літературної громадськості». Поміж тим, студія «Інтим письменницької праці» («Педагогічна преса», Київ) на українських теренах виглядає піонерською – такі інтимні речі досі нашими вченими ще не осмислювалися комплексно.

У несподіваній ролі перекладача наукового тексту з французької постає відомий прозаїк Леонід Кононович. Донесена ним до українського читача книжка Жерара Мере «Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади». Це студія над новітньою політикою крізь призму поняття суверенітету. Видала том все та ж усюдисуща «Кальварія» у своїй новій серії «Есеї ХХ».

Відомий західний дослідник Голодомору 1932 – 1933 років Роберт Коквест знову приходить до українського читача із ще одним ґрунтовним дослідженням на цю страшну тему – «Роздуми над сплюндрованим сторіччям» («Основи», Київ). А видавничий дім «КМ Академія» пропонує книжку «Український Голокост: свідчення тих, хто вижив», упорядковану о. Юрієм Мициком. Страшно… А від того, що досі в нас трапляються «політики», котрі твердять, нібито ніякого Голодомору не було, – ще страшніше. А від того, що в лавах партії, котра тримається таких блюзнірських тверджень, перебуває… Борис Олійник – моторошно. Але справдешній жах обіймає від того, що Надзвичайний і Повноважний Посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін на запитання журналіста про те, коли Росія нарешті бодай офіційні вибачення складе за Голодомор, відповідає, що ми, виявляється, маємо за це Росії ще… «в ноґі пакланіцца» (цитата дослівна)!!! Після такого навіть мені, людині абсолютно мирній і цілком пацифістськи настроєній, залишається тільки пошкодувати, що не маю навичок снайпера!

Збірник статей і нарисів за редакцією О. Лисяка «Броди» («Відродження», Дрогобич), який розповідає про долю дивізії «Галичина», важливий не лише тим, що привідкриває досі малознані сторінки історії, а й тим, що містить живі спогади чільних і рядових учасників тих подій.

Резонансний збірник статей американського медієвіста Едварда Кінана «Російські історичні міти» присвячений найгострішим дискусійним моментам російсько-українських історичних стосунків. Це вже друге видання книжки, дуже грамотно підготовлене київською «Критикою». Воно включає також нові студії – «Тюркські лексичні елементи в «Слові о полку Ігоревім» та «Задонщині» й «Авакум: історія безумства».

Дві історичних біографічних монографії пропонує читачам столичний видавничий дім «Альтернативи» – «Данило Галицький» Миколи Котляра і «Ярослав Мудрий» Петра Толочка. Гадаю, ними зацікавляться не лише фахові історики, а й ширше коло залюблених в історію читачів. Тим паче, що мова цих видань виглядає цілком доступною.

«Нарис історії дисидентського руху в Україні» Бориса Захарова, виданий Харківською правозахисною групою і видавництвом «Фоліо» – украй важлива й давно назріла студія про місце дисидентського руху в історичному процесі, культурологічні аспекти цього явища, розмаїття дисидентських напрямків і течій тощо. Тим паче, що побудована книжка на свіжому матеріалі – авдіоінтерв'ю з учасниками дисидентського руху.

Авторитетне київське видавництво «Дух і Літера» пропонує

монографію історика Данила Яневського «Політичні системи України 1917 – 1920 років: спроби творення і причини поразки». Попри те, що автор більше відомий публіці як колишній ведучий розвагової програми «Перший мільйон» на «1+1», він виявляє себе тут не шоуменом, а серйозним, вдумливим науковцем, який проаналізував чимало досі невідомих науковому й читацькому загалу матеріалів і документів надзвичайно важливого періоду нашої історії, і висновки його відзначаються ґрунтовністю.

Зацікавлений читач не зможе оминути увагою й новинку видавничого дому «Всесвіт» – дослідження Анґоса Фрейзера «Цигани», видане в серії «Народи Європи». У книжці описано історію цього чи не найтаємничішого на нашому континенті народу. Автор досліджує міґрації циганів, починаючи від їхніх коренів в Індії, а відтак від часів раннього Середньовіччя до сьогодення.

Актуальною в контексті нещодавнього українського-польського «примирення» (чи як вам завгодно кваліфікувати це національне позорисько!) бачиться дослідження Ярослава Царука «Трагедія Волинських сіл 1943 – 1944 років. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район» (Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, Львів). Автор досліджує ці трагічні події на прикладі одного конкретного району, і висновки напрошуються, м'яко кажучи, дещо відмінні від тих, що їх нещодавно оприлюднили парламенти наших країн. Що ж, у країні, де парламентом керують історики, історію, як бачимо, мало хто знає, а вже істориків і взагалі ніхто слухати не хоче.

Із поетичних книг привертає увагу розкішно видана антологія «Сто поетів Вінниччини за сто років» («Преса України», Київ), яка вміщує тексти цікавих і не дуже авторів, що мали який-небудь стосунок до цього реґіону – від класика Олени Пчілки до молодої, але вже знаної у вузьких колах прихильників добротної поезії авторки Катерини Калитко. Попри всю умовність подібних видань, вони, як на мене, дуже потрібні. Ще одна надзвичайно розкішно видана поетична антологія – «Посвята» («Світ», Львів). Цей збірник-альманах приурочений до 190-ї річниці Тараса Шевченка і включає тексти як класиків, від Маркіяна Шашкевича та Івана Франка, так і наших сучасників, насамперед львівських авторів. Упорядкував том відомий поет старшого покоління Роман Лубківський. І ще одна розкішна поетична новинка від «Світу» – поетичний збірник «Руський ліхтар, або Небо лемків» знаного польського поета Єжи Гарасимовича, перекладений українським класиком Ігорем Калинцем. Це вірші та поеми про Лемківщину – храми, природу й людей із трагічною долею.

Пісні на вірші російського поета Сергія Єсєніна «Є світла відрада» видав невідомий мені наразі автор Ігор (не плутайте з Олегом!) Кочевих. Про його музику не скажу нічого – це не в моїй компетенції, а от виконані ним же українські переклади текстів знаного російського попсового поета не просто погані, вони жахливі:

Гой ти Русь моя рідненька!

Хати – в ризах образи.

Край, кінець де твій далекий?

Біль в очах від синизни.

Аби не закінчувати на такій неоковирній ноті, згадаємо ще дебютну поетичну збірочку сільського вчителя з Тернопілля Івана-Марка Лобуня «Сорокавірш, або Пташина планета людей», напрочуд ошатно видану тернопільською «Джурою». Це не те, що ми звикли трактувати як «висока поезія», але в цій книжечці проглядає дуже природний, живий, незіпсований модерн. Чого й вам бажаємо!

Іван АНДРУСЯК

 
© агенство "Стандарт"