журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРОЕКТИ

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

АНОНС

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2003

ПРОЕКТИ

Спроба голографічного сканування: школа, якою вона є

Неупереджене слово про сучасну школу як унікальний книжковий проект

Факт якщо не безпрецедентний, то принаймні рідкісний для українського книговидання: презентація книжки, якої ще немає. Яку не те, що не надруковано, – її ще навіть не написано. Мова йде про громадське дослідження «Поза межами можливого: школа, якою вона є», що має увінчатися виходом у світ однойменного друкованого видання. Й організатори проекту – український Благодійний фонд «Перше вересня» та Міжнародний фонд «Відродження» – вирішили розповісти про нього саме зараз – на старті безпосередньої роботи над проектом. Адже…

По-перше, приблизно в середині осені, коли буде готовий рукопис, видавництва можуть позмагатися за право на друк цієї унікальної книжки: погодьмося, нагода друкувати 10-тисячний наклад випадає далеко не щоразу. По-друге, у січні-лютому наступного року, коли новодрук почне знаходити своїх читачів, видавці і книгорозповсюджувачі матимуть змогу зробити перевидання або додаткові тиражі книжки на суто комерційній основі. І, нарешті, по-третє: автори цього проекту наважилися апробувати й запропонувати колегам нову і досить цікаву форму роботи над підготовкою і написанням книжки – «сканування» певного явища. Відтак майбутня книжка може розпочати серію видань про різні сфери життєдіяльності людини, різні явища суспільного життя, про які ми маємо побутове або однобічне уявлення: це не лише освіта, а й охорона здоров'я, культура, наука, дозвілля, сфера обслуговування, бізнес, а також черга, ятки, виборчі перегони тощо.

Докладніше про диво-проект – в інтерв'ю директора Благодійного фонду «Перше вересня» Марини МОСІЄНКО та директора освітніх програм Міжнародного фонду «Відродження» Георгія КАСЬЯНОВА.

Відсканував,

побачив, розв'язав

– Назва проекту і майбутньої книжки – «Поза межами можливого: школа, якою вона є». Чому сказати правду про сучасну школу, як можна зрозуміти із назви, якщо не неможливо, то дуже важко?

Георгій КАСЬЯНОВ: «Поза межами можливого» – це, власне, метафора, запозичена у Івана Франка. Свого часу він написав однойменну статтю, яка присвячувалася ситуації в українському національно-визвольному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ми використовуємо цю метафору, аби підкреслити: фактично сучасна школа існує поза межами можливого. До деталей вдаватися немає сенсу – це загальновідомі речі: рівень зарплати, соціальний статус вчителів і т.ін.

Але, знаєте, є така прикметна суспільна риса: всі знають, що є проблеми, але лише говорять про них. Приміром, усім відомо, як виховувати дітей, коли стикаються з дитячим непослухом, усі знають, як грати в футбол, коли спостерігають за грою по телевізору, всі знають, як малювати картини, коли дивляться на них, але ніхто свої знання не втілює у реальну практику або не формулює в якихось узагальненнях. Ми вирішили так: «Добре, нехай про школу всі знають, але давайте скажемо про це структурно, зробимо, так би мовити, сканування сучасної школи, школи як явища. Не місця, де продукуються освічені суспільно-адаптовані індивіди, а місця, яке в певному сенсі фокусує в собі все суспільство, бо до школи мають дотичність абсолютно всі, хто живе в цій країні.

– Існує безліч публікацій про школу – ви хочете об'єднати вже написане чи зробити щось інше, чого не було раніше? Інакше кажучи, у чому новизна проекту?

Марина МОСІЄНКО: Педагогічні проблеми школи висвітлює спеціалізована галузева преса. Статті про шкільне життя, цікаві загалу, що їх друкують громадсько-політичні видання, подають сьогодні здебільшого крайні погляди. Перша група публікацій – дещо романтичні, захоплені самою темою. Умовно я називаю такі статті «Ой, які у них оченятка!» або «Боже мій, як ця вчителька любить дітей!», коли написане пройняте притаманним нашому українському менталітетові милувальним пафосом. Друга група публікацій стосується того, що вчителі або керівники шкіл беруть хабарі, а вчитель або вчителька «небайдужі» до хлопчиків чи то дівчаток і т.ін. Це дві крайні точки, і немає спокійної, толерантної середньої позиції… Така позиція з'являється лише подекуди, скажімо, у «Дзеркалі тижня», газеті «День», журналі «ПіК» – і це майже все.

– Що ви маєте на думці під словом «спокійний»?

М.М.: Дуже важливо, розповідаючи про ситуацію навколо сучасної школи, не впадати у крайнощі, тримати серединну лінію, подати неупереджений позитив або негатив.

– Тобто зайняти позицію стороннього спостерігача?

М.М.: Так, «позицию просвещенного читателя», за Чернишевським.

– В описі проекту акцентується увага на існуванні двох систем уявлення про школу: професійно-освітянської та соціально-батьківської. Коли і ким було помічено, що ці системи майже не перетинаються, існують автономно, і які проблеми це спричинило?

Г.К.: Проблема номер один. Є система освіти – школи, управління освіти, Міністерство тощо, яка нібито орієнтована на суспільство, і суспільство, безперечно, зацікавлене в її існуванні. З іншого боку, є мільйони клієнтів цієї системи: учні і батьки. Фактично зараз взаємини між цими двома великими групами зводяться до того, що клієнти отримують послуги від освітньої системи, але вплинути на якість цих послуг вони не мають ніякої можливості. Ми хочемо, щоб це змінилося (гадаю, у цьому зацікавлені всі), щоб якість послуг було пов'язано з побажаннями й інтересами батьків та учнів. Тому запланована книжка – один з кроків до того, аби побачити проблему. Коли її побачиш, тоді вже можна зарадити собі. Це один з кроків до серйозного діалогу між усіма учасниками навчально-виховного процесу.

– А ви впевнені, що це потрібно обом сторонам, у тому, що є соціальне замовлення?

Г.К.: Ідея проекту обговорювалася на різних рівнях, і всі люди казали, що це – супер, що це дуже цікаво, потрібно. І, до речі, одностайність спостерігалась у тому, про що казала пані Марина: не потрібна «чорнуха», потрібно дати більш-менш зважену картину, коли всі впізнають, зрозуміють ту чи іншу проблему, але не впадуть від цього у депресію, песимізм тощо. Варто казати правду і при цьому пам'ятати, що є різні ступені напруги. Можна сказати: «Ой, лишенько, всюди корупція, здирництво-хабарництво, наркоманія!», а можна й так: «Є корупція, є здирництво, але є також можливості дати собі раду».

– Інакше кажучи, з одного боку, з'ясувати причини певних явищ, а з іншого – показати бодай кілька напрямів розв'язання цих проблем або хоча б дати поштовх до пошуку...

Г.К.: ... тим більше, що приклади виходу із ситуації, яка склалася навколо української сучасної школи, є.

М.М.: І просто розповісти про освітню систему і про школу. Тому що пересічному громадянину відомо про школу небагато: він може розрізнити шкільну будівлю серед інших споруд, він знає, що у школяра заважкий ранець, що у школі є директор, класний керівник, вчителі-предметники, що конкретна Марія Іванівна має претензії до дитини через її нечемну поведінку, скажімо, йому відомо, що збираються гроші з батьків на підручники, ремонт класу, школи і т.ін. І в принципі, все. Але йому невдогад, як побудовано освітню систему, яке місце займає школа у цій системі, хто вирішує, за якими підручниками навчатиметься дитина, чи потрібна шкільна форма, які компоненти навчання є обов'язковими, а які – ні, на які з цих рішень можуть вплинути батьки. Чому їхня участь у навчанні й вихованні власної дитини обмежується винятково фінансовими питаннями? Аби показати можливості участі батьків у вихованні і навчанні власних дітей, потрібна ця книжка, написана прозоро і просто.

Звідки кошти

на безплатні книжки?

– Скажіть, будь ласка, хто був ініціатором проекту?

Г.К.: Ідею вперше сформулювали Євген Бистрицький та Богдан Кравченко. У приватній розмові у них виникла думка: «Чому б не створити щось на зразок книжки під назвою «Феноменологія школи»?» Вони поділилися цією ідеєю з різними людьми, почули схвальні відповіді. Єдине, що викликало сумнів, – слово «феноменологія» важко вимовляється і потребує окремого пояснення. Впродовж розмов з потенційними авторами поступово сформувався титул: «Школа, якою вона є» і – «Поза межами можливого».

– Нинішній проект – не перший, який Україна здійснює спільно з Міжнародним фондом «Відродження». Пане Георгію, яку користь, який зиск фонд матиме від участі конкретно у цьому заході? Перепрошую, запитання дещо некоректне, втім, мені б дуже хотілося почути відповідь на нього...

Г.К.: Фонд «Відродження» – благодійна організація. Єдина користь полягає в тому, що фонд профінансує проект. Як людина, яка має відношення до цієї організації, я можу сказати, що головним її пріоритетом є розбудова громадянського суспільства. А гарна ідея, потрапляючи у суспільну практику, не завжди відповідає задуму. Тому, очевидно, тут немає ніякого мрійництва чи наївності щодо того, що ми так легко розбудуємо в Україні громадянське суспільство. Натомість, коли Франко писав свою статтю, було таке гасло: «Органічна робота». Тобто, крок за кроком, маленькими справами створювати грунт для чогось суспільно корисного. У цьому і полягає завдання фон-ду – поступово вживлювати в суспільну свідомість ідеї, які дозволять цьому суспільству бути суспільством, а його громадянам – громадянами.

М.М.: Цей проект є абсолютно органічним для фонду. Чому? Тому що у «Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті» записано, що ми будуємо державно-суспільну систему освіти. Але ніхто не уявляє собі насправді, як це зробити, бо реальних механізмів на

сьогодні не існує – їх потрібно створювати. Проте в усьому цивілізованому світі освіта є або державно-суспільною галуззю, або суспільно-державною. І наш проект – один з кроків до створення такої системи.

– Ви дуже слушно згадали про Доктрину розвитку освіти в Україні... Зараз я висловлю свою особисту думку, втім, є люди, котрі її поділяють. Мені довелося бути присутньою не на одному засіданні з обговорення проекту доктрини. Наш міністр освіти, інші керівники міністерства справляли враження ідейних і матеріальних заручників фонду «Відродження», Світового Банку, Інституту Освітньої Політики (Будапешт) у товаристві представників цих міжнародних структур. І я подумала: невже в Україні немає власних авторитетів від освіти, які генерують ідеї, органічні для українського інтелектуального, морального, духовного грунту, зрештою, корифеїв української педагогічної думки? А з іншого боку – я чула від компетентних людей, що в Україні вистачає внутрішніх коштів, аби власними силами впоратися з подібними проектами... Пані Марино, що заважає фонду, який ви очолюєте, можливо, спільно з іншими, але також українськими фондами, внутрішніми силами реалізувати проект «Поза межами можливого...», який вочевидь потрібний нам усім?

М.М.: Так, потрібний. У результаті роботи буде не просто зроблено книжку, а мінімум 10 тисяч її примірників, які безкоштовно розійдуться по освітніх установах та бібліотеках. Фонд «Перше вересня», операційно здійснює проект за підтримки, до речі, хоча й міжнародної, але української установи – фонду «Відродження». Так що можна говорити впевнено, що проект здійснюється внутрішніми силами: українські установи, автори, видавці... До того ж, я знаю небагато вітчизняних видавництв, які передають свої книжки на благодійних засадах бібліотекам, школам, дитячим садочкам. Саме для цього й існують в усьому світі фонди, аби здійснювати благодійництво. А до появи фондів на межі ХІХ-ХХ століть цим займалися меценати...

Г.К.: По-перше, є видавництва, які безкоштовно роздають книжки, але їх, знов-таки, профінансовано фондами, зокрема тим самим фондом «Відродження», який підтримував цілу низку видавничих програм.

Друге: я абсолютно згодний з тим, що у країні нашій є величезні гроші, які можна вкласти в освіту. На жаль, ставлення до освіти ми отримали у спадок від радянських часів. Радянська освіта була збитковою галуззю, але гроші на неї все одно знаходилися. Зараз від влади чуємо, що у держави мало грошей на освіту. Все одно я мушу сказати, що державні видатки на систему освіти дуже великі. Проблема не стільки у кількості коштів, скільки в якості їх використання. І це одна з найбільших проблем, над якою сьогодні працюють експерти, Світовий Банк зокрема, – йдеться про раціоналізацію й оптимізацію використання коштів. Я впевнений, що навіть за наявних коштів можна було б набагато пристойніше утримувати систему освіти. Проте, мушу сказати, що в усьому світі освітні ініціативи такого характеру, як ця, наприклад, підтримуються зазвичай не за державні кошти, а за благодійні. За внутрішні – також, але я можу навести приклади, коли навіть фонди США – безумовно, багатої країни – подаються до іноземних фондів за грантами, отримують їх і працюють. Скажімо, гроші в американські громадські освітні проекти вкладає Голландія.

Чи вдасться бути

«давньогрецьким хором»?

– Майбутня книжка складатиметься з трьох частин – яким буде наповнення кожної з них?

Г.К.: Будова книжки пояснюється наміром дати два рівні осмислення проблеми: показати загальні речі, а потім проілюструвати їх най-

презентативнішими прикладами.

М.М.: Перша частина – «Школа в системі координат» – це короткий опис освітньої системи України і місце, яке займає в ній школа. Якраз у цій частині читачі знайдуть відповіді на запитання «Хто приймає рішення?», наприклад, про 12-річний термін навчання, про тривалість уроку в 45 хвилин, про форму парт і т.ін.

– І що за цим стоїть?

М.М.: Наша позиція, принаймні, особисто моя як керівника організації, що здійснює цей проект, подібна до позиції хору в давньогрецькому театрі. На сцені відбувається трагедія або комедія, на неї виходять актори, виплескуючи певні емоції – гнів, сміх, пристрасті. І є хор, який безпристрасно констатує те, що відбувається: «Ось його дружина, вона від нього пішла; ось її чоловік, він наклав на себе руки». Так от слово «сканування», що його вжив пан Георгій, найбільше підходить, аби передати нашу участь, участь авторів, метод роботи над книжкою. При цьому я усвідомлюю, що нам-таки не вдасться робити це без жодних емоцій, адже кожний автор є особистістю і має неабиякий життєвий і професійний досвід за плечима.

Другий розділ називається «Школа, якою вона є». Наше завдання – показати, що таке школа, дати типологію шкіл, уявлення про шкільну будівлю, посади директора, завуча, про кількість працівників, їхні зарплати, призначення учительської. А третій розділ ми назвали «Головні герої», він про учнів, батьків, педагогів і директора школи, адміністрацію.

– Знаєте, мене зачепила за живе фраза з плану реалізації проекту: ви хочете показати «типові долі вчителів». Утім, як на мене, школа тією мірою є яскравою «особистістю», якою особистість цінується у кожного з педагогів, учнів, їхніх батьків. Тож чи не краще наголошувати саме на індивідуальних рисах учителя, зма-

льовуючи його образ?

Г.К.: Дуже добре, якщо ви тільки-но познайомилися із проектом, і вас вже щось зачепило за живе! Ми сподіваємося, що у самій книжці кожне речення зачіпатиме за живе. Що стосується вашої пропозиції, я думаю, це дуже цікаво. Серед учителів є особистості, очевидно, непересічні. Я знаю людей, які пішли у школу за покликан-

ням, – їм пропонувалися і наукові кар'єри, і бізнес, але вони обрали школу, як і педінститут колись, і цілком свідомо, знаючи, що на них чекає у матеріальному сенсі. І, безперечно, це треба врахувати, працюючи над книжкою.

М.М.: Але для нас дуже важливо показати типову картину: якою є середньостатистична вчителька і її доля теж, який вигляд має шкільний клас, парти, чим учні пишуть. Чому? Тому що мине 50-100 років, залишиться багато педагогічних статей, але ніхто не знатиме, що ж являв собою клас: скільки у ньому було дітей – 35? 30? 15? У що вони вдягалися? А що було у портфелях? А чим учні обідали на перервах? Так само, як ми не знаємо про колишні гімназії, ліцеї – втрачено багато саме етнографічних деталей, суттєвих для системи освіти. Сьогодні нам відомі розклад занять, перелік предметів, програми, ми користуємося тодішніми підручниками навіть зараз, але позбавлені багатьох відомостей саме щодо побудови шкільного життя.

– Ви говорите про сканування, тобто відтворення сучасної ситуації, але, я так розумію, з певним заглибленням в історію?

Г.К.: Коли йтиметься про освітню систему, можливо, буде наведено, справді, якісь статистичні дані, які відобразять динаміку її розвитку впродовж останніх ста років. Втім ми прагнемо звести до мінімуму статистично-описову систему найзагальнішу, бо це можна знайти у спеціальних виданнях. Це просто той фон, на якому ми хочемо далі давати конкретні приклади, з яких складатиметься загальна мозаїка під назвою «Школа, якою вона є».

– Якою мірою буде чути голоси людей, які виступатимуть об'єктами опитування? Що в інтерв'ю-сповідях вчителів, батьків, учнів підлягатиме монтажу? Чи не «звучатимуть» думки цих людей швидше через призму бачення авторів, які зводитимуть матеріал у книжку?

Г.К.: Спосіб обробки матеріа-

лу – справді серйозна проблема. Я думаю, ми залучимо фахівців з соціологічних опитувань, аби протестувати всі опитувальники, щоб усі анкетування, інтерв'ю було зроблено за єдиною схемою і максимально уникнуто будь-яких реінтерпретацій думки не у той спосіб, в який вона подавалася.

Хоча все одно відбиток суб'єктивний буде. Єдине, що рятує, – книжка робиться однодумцями, людьми, які перебувають на одній емоційній й аналітичній хвилі і зможуть між собою домовитися. І це дозволить уникнути мікроспотворень зібраного матеріалу.

– Мене зацікавили деякі речі, на які, за планом, мають звернути увагу дослідники. Скажімо, кольори стін і підлоги у школі, кольори ручок, якими пишуть учень і вчитель. Причому поряд стоїть слово «улюблені». Улюблені – для кого? Це надто цікаво... У зв'язку з цим, скажіть, будь ласка, якими будуть «найменші дрібниці» і «найбільші глобальності» навчально-виховного процесу, життя школи, що їх торкнеться проект?

М.М.: Це залежатиме від особистості авторів. Нам зараз важко говорити про такі речі, тому що книжка тільки пишеться. Але коли ми прописували структуру і закладали принципи побудови видання, зрозуміли, що є улюблені системою кольори стін, підлоги і навіть сходинок, є принцип, як їх потрібно розфарбовувати. Скажімо, праворуч і ліворуч сходів мають бути сині смужки 10 см завширшки.

– Як сторонній спостерігач я зауважила: у сучасній школі, дотичних до неї сферах чимало такого, що демонструє підміну понять, подвійні стандарти. Наприклад, у першому класі учням не повинні ставити оцінок. Натомість вчителі використовують кумедні печатки: «посмішка» – це «відмінно», «пальмочка» – «добре» і т.ін. Або, скажімо, реклама, яка пропонує канцелярське приладдя для школярів у вигляді іграшок... Кого ми хочемо обдурити? Дитину з напрочуд чуйним серцем і ще пластиліновою волею? Адже діти, передусім підсвідомо, наслідують дорослих, зокрема вчителів!.. Чи будуть до роботи над книжкою залучатися психологи, люди, які розуміють, чого варті отакі «дрібнички», я б сказала, малі дози духовної радіації?

Г.К.: Я гадаю, що обов'язково такі сюжети будуть, хоча, звичайно, їх не буде сформовано в якийсь окремий блок. Як сказала пані Марина, вони будуть значною мірою залежати від уподобань та інтересів авторів. Але очевидно, що ці люди домовлятимуться між собою звертати увагу на певні спільні речі. Ті великі «дрібнички», про які ви говорите, справді підсвідомо чи свідомо впливають на дитину і, зрештою, формують смак, тип поведінки і т.н. І цікаво буде подивитися, якими вони є у сільській школі, а якими у міській, у так званій елітарній школі і звичайній школі мікрорайону.

Варто сказати, що фактично головний наголос у цій книжці робиться на тому, що називається «соціальна антропологія» – на структурах і культурі повсякденності, власне, на тому, що формує людину: який вигляд школа має з погляду на це і як вона функціонує в цьому.

«А судді хто?»

– Ми вже неодноразово згадували у розмові авторів майбутньої книжки – безпосередніх виконавців проекту. Одразу виникає запитання: «А судді хто?» Хто визначав їхню компетентність у дорученій справі і чи є серед них звичайні (за посадою) вчителі, котрі щодня спілкуються з учнями?

М.М.: У нас небагато авторів. Наприклад, першу частину – «Школа в системі координат» пише доктор педагогічних наук Ігор Лікарчук – начальник Управління освіти і науки Київської облдержадміністрації. Це людина, яка пройшла через всі ланки освіти, непересічно мислить і вміє писати. Ми подумали, що це буде найвдаліший вибір, якщо згаданий розділ напише саме Ігор Лікарчук.

У другій частині маємо, приміром, розділ «Сільська школа», який виконає Іван Осадчий. Він завідує районним відділом освіти одного з районів Київської області. Людина, яка чудово володіє мовою, чудово пише, яка багато років очолювала школу, зараз – район. І те, що робиться у цьому районі, варто популяризувати і знати...

– ... і, певно, наслідувати?

М.М.: Так, так. Тож Іван Григорович знає всі проблеми сільської школи насправді. Так само про міську школу пише Віра Зоц, кандидат педагогічних наук, головний редактор газети «Завуч», знана і шанована людина в освітньому просторі України. І так далі. Тобто, обираючи авторський склад, ми звертали увагу, щоб люди були професіоналами в освіті і саме в тій галузі, про яку вони писатимуть. Інша вимога – вміння просто і популярно висловлювати свої думки на папері. Нам здається, що ми знайшли саме таких.

Г.К.: Попередньо написані частини книжки будуть рецензувати-

ся – текст не буде прийматися як істина в останній інстанції. Проект супроводжуватиметься громадським обговоренням первинного матеріалу, публікаціями в пресі, іншими публічними акціями. Знов-таки, у написаному відіб'ється суб'єктивний погляд, але суб'єктивний погляд людей, які матимуть об'єктивну цілісну картину того, про що (або про частину чого) вони пишуть.

– Ваш підхід до підбору авторського колективу має свою логіку. Але, якщо змінити погляд... Знову поділюся враженнями від особистих спостережень упродовж багатьох років. Як на мене, вчителі, ширше – освітяни – чи не найзакріпаченіший прошарок нашого суспільства: вони залежать від керівництва школи, від інколи недолугих вказівок з боку місцевих відділків освіти, від батьків, які мусять дати гроші на ремонт класу, від учня, батько якого наближений до влади, приватних уроків, бо тільки вони й годують. Хіба можна навчити дитину того, чим не володієш сам, – навчити свободи, її відчуття? А в досвіді письменницькому – змалювати внутрішньо незаангажовану картину? Можливо, варто залучити до співпраці яскраві особистості неосвітян: приміром, батьків, а краще «останніх із могікан» культурологічної ниви, таких як Мирон Петровський, Вадим Скуратівський?

Г.К.: Поки що у нас такої думки не було, адже «в один мішок усього не напхаєш». Треба відбирати певні сюжети і тримати дисципліну внутрішню, бо сказати хочеться багато. Навіть те, що є у задумі, що вже просіяно, потребує багато зусиль, часу й енергії. Будуть інші проекти – будемо звертатися до інших людей, будемо писати інші книжки. «Біблію» ми написати не можемо. Мабуть, і не варто...

Й успішний фініш

стане стартом…

– І нарешті – читачі: хто вони? Ви сказали, що наклад книжки становитиме 10 тис. примірників, які безплатно отримають, зокрема, бібліотеки. Проте книгозбірень в Україні – майже 45 тисяч, тобто далеко не кожна з них матиме примірник дуже цікавого і потрібного видання. А за великим рахунком, книжку варто було б покласти до кожної поштової скриньки, бо її читачами, як на мене, є всі ми: нинішні і майбутні батьки, педагоги, школярі...

Г.К.: Десять тисяч – це мінімальний наклад, передбачений благодійним проектом. Якщо наша книжка матиме успіх, ніхто не заборонить видавати її на комерційній основі і за мінімальною ціною.

М.М.: Або за державні кошти як держзамовлення.

Г.К.: Втім, про це ще зарано говорити. Так, 10 тисяч – насправді, мало, хоча для України сьогодні такий тираж – досить пристойний, а з іншого боку, це те, що у наших можливостях.

– Чи є прецеденти у світовій практиці щодо написання подібних книжок і можливих позитивних наслідків у системі освіти тієї чи іншої країни?

Г.К.: Такої інформації у нас немає. Я не думаю, що з появою цієї книжки щось одразу зміниться в системі освіти. Скажімо, наслідок залежності вчителів, про яку ви говорили, – це їхній консерватизм. Але вчителі такою мірою перевантажені і засмикані, що чекати від них якоїсь суперініціативи суспільної дуже важко. Хоча ініціативні люди серед педагогів були, є і будуть, і це залежить, я думаю, не стільки від факторів суспільного становища, скільки від особистих якостей кожного з них.

А головним суспільним наслідком появи цієї книжки, як на мене, буде те, що люди побачать: про все це можна сказати не емоційно, не рефлективно, а структуровано, на певній зваженій основі, а потім спільно пошукати шляхи розв'язання тієї чи іншої проблеми.

– Аби бажання... Я вам дякую.

Розмову провела
Олена ХОЛОДЕНКО

 
© агенство "Стандарт"