журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУБ’ЄКТИВНІ ЗАУВАГИ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ВИСТАВКИ

ПОРТРЕТ ЗБЛИЗЬКА

ЛІТЕРАТУРНА ПАЛІТРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Деклінація поезії

Поет у світі шоу і бізнесу

Коли за перебудови в «Березолі» я писав про те, що українську поезію давно час оцінювати за европейськими мірками, одна пані, що тільки бралася до польових дослідів, не посідала себе з обурення. Вона вважала, буцім наша поетична творчість заслуговує лише на специфічні місцеві способи поцінування, розроблені в тодішній СПУ та Інституті літератури.

Я щоразу ті марниці пригадую, коли зустрічаюся з цікавими іменами, котрим тим часом пощастило не належати до кланових бездарних ієрархій. Бо доробок Івана Андрусяка, з якого боку не поглянеш (і з ґендерного, і з нормального), цілком заслуговує на порівняння з явищами зарубіжної постмодерністичної поезії.

У «покрайніх записах» (у «нотатках на берегах» – аби було зрозуміліше для пересічного читача) до останньої збірки автора «Дерева і води» (Харків, 2002) Леонід Ушкалов називає вірші п. Андрусяка солілоквієм. Солілоквій – це промовляння актором у п’єсі «внутрішнього монологу».

Можна сперечатися про окремі твердження післямови (чи є богонатхненним образ вавилонських річок чи, точніше, каналів; чи належить сто тридцять сьома псальма Давиду; чи є богонатхненним образ знищуваних дітей тощо), але помічена критиком гіпертекстовість дискурсу і запровадження терміну «солілоквій» на означення жанру ліричної поезії в постмодернізмі – можна зарахувати до справжніх прозрінь. Не приведи лишень, Боже, аби в нас почали масово творитися солілоквісти на кшталт метафористів і сповідальників.

Цікаво, що текст першого рівня в п. Андрусяка сам по собі не складний. Часом він близький до авторської пісні, часом – до метафоризму, як його тлумачили у вісімдесяті й дев’яності, але за своєю естетикою споріднений з концепцією брандмауеру або сараю в архітектурі постмодернізму. А вже відтак починаються складні виходи на поетичні кластери різних епох і народів. Одні прочитуються просто (якщо це улюбленець Андрусяка п. Герасим’юк або Антонич чи ще хтось із наших відомих західних поетів), інші алюзії другого й третього рівня треба пошукати у німців, австрійців, поляків, американців. Тобто зручність постмодернізму полягає в тому, що на кожному рівні інтелектуальних можливостей можна прочитати своє. І читач з простими запитами також не буде писати до якого-небудь органу-притулку для радянських літераторів, зойкуючи про модернову незрозумілість творів Івана Андрусяка. Так само буває з полотнами знакомитих малярів та опусами музик.

І в цьому, звичайно, є чимала заслуга харківського видавництва «Акта», яке вміє знаходити й публікувати справжню поезію, а не ту бридню, котру підпирають ріжні ґранти, фонди, банки… І це природньо, бо сміття доживе до найближчої весни й позмивається в риштаки, в забуття.

І все-таки є у нас поети ще й іншого напряму, творчість яких виростає з пізнього концептуалізму й близька до віртуальної поезії, що поволі приходить на зміну постмодернізму. Я маю на оці «Звичні речі» Олеся Ільченка, що з ними мені поталанило познайомитися приватно. Поет Андрусяк – за

п. Ушкаловим – актор у нинішній кримінальній п’єсі, котру можна було б назвати «Президентські/парламентські вибори на Гончарівці», а п. Ільченко – сумний холоднуватий філософ, схильний до глибоких поетичних узагальнень.

Якщо мені дозволить п. Ушкалов, то я хотів би йому заперечити, що не може «душа поета» перебувати «ген-ген унизу» ні «стрімчастої ліствиці воплочень», ні просто драбини суспільної ієрархії. Справжній поет разом зі своєю душею йде радше за настановою Єшуа – «а ви такими не будьте». Засада інакшебутності – найперша для поета і для нас, його шанувальників. Дай Боже, щоб до цього схилилися й видавці, помічаючи не тільки тих, хто оспівує, тобто пропагандистів, асенізаторів реформ, а й тих, хто просто мислить разом з нами, створює поетичну тканину для людей та історії.

Бо, щиро кажучи, сучасна поезія дедалі більше нагадує наш шоу-бізнес, де виступає дедалі більше митців без голосу, слуху; вони не вміють грати, у них погані музичні інструменти, співаки не вивчали сценрух, у них нетреноване тіло. Того тілький й є, що ґранти, продюсери й промотори.

Лесь Герасимчук

 
© агенство "Стандарт"