журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУБ’ЄКТИВНІ ЗАУВАГИ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ВИСТАВКИ

ПОРТРЕТ ЗБЛИЗЬКА

ЛІТЕРАТУРНА ПАЛІТРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

В’ячеслав Медвідь: «Література за будь-яких обставин залишається єдиним духовним материком життя»

Знаний український письменник В’ячеслав Медвідь – цьогорічний лауреат найвищого літературного визнання нашої держави – Національної премії України імені Тараса Шевченка. Закиди щодо стилю його письма полярні. Одні визнають, що прозу В’ячеслава Медведя важко читати й сприймати, інші стверджують, що його текстам притаманна неповторна стилістика, збагачена власними цікавими неологізмами. Автор романів «Заманка», «Збирачі каміння», «Кров по соломі», збірок новел «Розмова», «Льох», філософських щоденників та есеїв «Pro domo sua» («На свій захист»), перекладач та упорядник поетичних і прозових антологій, заступник голови Національної Спілки письменників України В’ячеслав Медвідь – наш сьогоднішній співрозмовник.

Про культуру

– 2003 рік оголошено «Роком культури в Україні». Ваше ставлення до таких декларативно-помпезних означень?

– Насамперед треба починати із засадничих моментів. Проблема культури нашої держави, я маю на увазі не народ, націю і не конкретно письменників, учителів, наявна, очевидно, в політичному та культурно-елітарному прошарку, який, скажімо, представляє Україну в Україні й за її межами. Я не буду вдаватись до характеристики цього прошарку, він надто строкатий. Про що йдеться. Ми завжди квапимось показати щось таке, мовляв, не гірше у світі. У радянські часи це був знаний хор імені Верьовки і відповідно світ мав уяву про українців, як про націю з певними культурними традиціями. Сьогодні Україна представляє себе у світі досить химерно. З одного боку, може бути всесвітньовідомий музикант з України, але немає знаного у світі українського письменника. Оскільки може бути всесвітньовідомий винахідник або лікар, але немає знаного діяча, який би був авторитетом для світу. Про Україну світ знає крім Чорнобиля ще частково через дисидентів-»шістдесятників». Оскільки політв’язні так чи інакше входили в політичні й культурні дискусії Європи та Америки. На сьогодні у такому культурному вимірі ми не маємо певного представництва. Зокрема, щодо літератури, то є поодинокі з’яви творів наших авторів у Росії, Польщі, Угорщині, менше в США та Канаді. Та йдеться про видання малотиражних книжок, що не мають всеєвропейського чи всеамериканського звучання. Мені якось довелося розмовляти з польськими перекладачами, які бралися перекладати українських письменників, зокрема, й мої твори, але потім сказали, що вони надто складні. Проблема полягає у тому, що немає повної літературної мапи України. Тобто йдеться про певну літературну корпоративність. Відомо, що за радянських часів існувала певна світоглядно-рекламна державна система, коли йшлося про видання творів Олеся Гончара чи Михайла Стельмаха. Їхні книги виходили в Китаї, Німеччині. Це не означало, що українська література мала світовий розголос, але система існувала. Сьогодні ж якщо десь на теренах України живе талановитий письменник чи письменниця, і його (її) думки варті уваги, щоб представляти нашу державу у світі, то, на жаль, київська літературна богема не враховує цього. Тобто, у самій літературній культурній атмосфері є певні елементи недужості, нездорової конкуренції. Це не означає, що я хотів би бачити Україну винятково у презентованому літературному розумінні. Але я переконаний, що з часом усе ж таки літературний феномен виявляється найбільш стабільним. Бо світова культурна ситуація може забутися, наприклад, що там відбувалося у США за президентства Кеннеді, але завжди будуть пам’ятати, хто такий Фолкнер, Хемінгуей. Мені здається, що наші українські проблеми пояснюються сьогодні тим, що на арену суспільного тривання виступили різні, в певному розумінні, антиагонізуючі потуги. Засоби масової інформації вийшли на ширшу арену, ніж література. Це є закономірність, тому що суспільство так чи інакше почало раптом споживати різноманітну інформацію, зумовлену свободою слова. Крім того, є ще один момент, який я помітив десь на початку дев’яностих, коли власне політики усвідомили себе, кажучи жартома, теж письменниками. У той час багато талановитих письменників не мали змоги видати бодай одну книжку, однак виходили томики вибраних статей, біографічних нарисів усіх провідних політиків. Це було досить цікаво, але разом із тим і тривожно. Наразі долучилися так звані візуальні мистецтва, шоу-бізнес, який користується найбільшим попитом і підкріплюється гарним фінансуванням. Тобто сьогодні, умовно кажучи, спонсору цікавіше побути дві години на концерті поп-зірки і вкласти туди кілька мільйонів гривень чи доларів, ніж профінансувати видання скромної поетичної чи прозової книжки, навіть за умови, що там навіки буде записано його прізвище на подячній сторінці. На мій погляд, проблема у тому, що поняття «український народ», нація, суспільство вже переустаткувалося у інші виміри. Скоріше сьогодні про українську націю можна говорити як про певні корпоративно-виробничі об’єднання. Тобто, ми все ж таки прийшли неминуче й дуже швидко до корпоративного суспільства. Я не кажу про ринкові умови, про капіталізацію всіх суспільних процесів. Сьогодні говорити про якусь одностайну етнічну масову націю не доречно. Тим більше, що стався страшенний злам у психіці народної свідомості й у свідомості індивіда як такого. Я вже не кажу про всілякі пародійно-рекламні моменти на ТБ, у пресі, що показують українця у пародійному вигляді, це, зрештою, не винахід теперішнього часу. Воно ще тягнеться від тих, перепрошую, шароварних представлень українсько-радянської республіки у всьому світі. Поки ми не з’ясуємо цих моментів, то всілякі ін’єкції, приміром, те, що ми покажемо щось нечуване чи якогось письменника, який пише еротичні романи, що такого навіть у США немає, це не допоможе. У нас суспільство, в якому всі проблеми дискусійного характеру. Чи це стосується мови, чи – проблеми професії, коли мільйони професіоналів дискваліфіковано, йдеться про фахових працівників заводів. Декому з-поміж них удалося реалізувати себе за кордоном чи у нас збутися, але більшість усередненого професійного етносу лишилася нереалізованою і, власне, викинутою у хаос так званого ринку. Треба бути великим оптимістом і романтиком, щоб сьогодні якимось чином представити Україну в Україні та за її межами. Якщо ми досі сперечаємось довкола Шевченка, довкола будь-чого, то, на мій погляд, ми є тим суспільством, яке наразі відповідає пророкуванню Олександра Довженка, яке він висловив у Києві одразу після закінчення Другої світової війни. У дні, коли відбувалася героїчна відбудова Хрещатика, коли було піднесення у масах, викликане переможним завершенням війни, саме тоді цей геніальний чоловік висловив сумнів щодо існування української нації. Це було стратегічне пророкування. Тобто, він не мав на увазі якісь конкретні економічні виміри, а, очевидно, проникнув у певну суттєву обставину національного життя, доторкнувся до якогось суттєвого нерва. На жаль, я повинен констатувати, що наразі якихось оптимістичних тверджень чи пророкувань не спостерігається у суспільстві. Чи сьогодні хтось може спростувати думку Довженка? Я це підводжу ще до однієї суттєвої проблеми у сенсі Україна й світ, і Україна в Україні. Вона полягає у відсутності серйозних філософських дискусій не тільки серед письменників, філософів, педагогів, а й на загальнонаціональному рівні. Наше суспільство має ще одну проблему, коли на початку 90-х років декларувалась демократія, я маю на увазі конкретних представників. Попри всі їхні зусилля, жертовність, я вважаю, що ці люди не врахували багатьох моментів і якоюсь мірою завели націю у безвихідь. У мене більше до них претензій, аніж до тих, скажімо, олігархів, що якимись способами розбагатіли. Принаймні з ними все зрозуміло: або вони крали, або заробляли чи намагались заробляти, але культурна еліта не знала, в якому напрямку йти.

Про літературу

– Ви є членом журі найтривалішого в Україні літературного конкурсу авторів-початківців «Гранослов». Де знаходите кошти на видання книжок лауреатів?

– У мої обов’язки як заступника голови НСПУ входить координування роботи з молоддю. Це передбачає проведення щорічних всеукраїнських нарад молодих письменників майже з усіх областей України, започаткованих уперше в Україні саме Спілкою. Раніше ми провадили їх в Ірпені, останніми роками в Ялті та Коктебелі. Упродовж тижня на цих заходах відбуваються творчі семінари, зустрічі з читачами, школярами, студентами. Другий вагомий напрям моєї спілчанської діяльності з молоддю – Міжнародний конкурс кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов», який започаткований ще у дні проголошення Незалежності нашої держави. Він був одним із найперших в Україні. Конкурс провадиться Спілкою письменників спільно з Комітетом у справах сім’ї та молоді. Фінансується він більшою мірою комітетом, і частково з бюджету спілки. Незмінний голова журі конкурсу Василь Герасим’юк цього року став лауреатом Шевченківської премії.

– Пане В’ячеславе, але до чого ж тут «міжнародний»?

– До 2001 року конкурс відбувався, не відповідаючи означенню міжнародний. Раніше на це чомусь ніхто не звертав уваги, хоча, звичайно ж, він передбачає залучення авторів з-за меж України. Цього року нам удалося, у порівнянні з минулими роками (раніше видавалося 4-5 книжок), надрукувати 10 книжок переможців, з-поміж них 7 поетичних збірок і 3 прозових. Зокрема, серед останніх – одна драматургічна. Щоб хоч якось виправдати назву «міжнародний», я цього року зініціював видання поетичних книжок двох кримськотатарських поетів. Зараз їх перекладають на українську. Це буде такий білінгвістичний варіант книжок – кримськотатарською й українською мовами. Ці дві книжки ми додатково включаємо у серію, й таким чином частково засвідчимо, що йдеться про міжнародний статус конкурсу у вимірах України. Плануємо й надалі представляти авторів різних національностей і залучати не тільки російських, а й молодих письменників із Закарпаття, інших регіонів нашої країни, які пишуть угорською, румунською, молдавською. А от щодо міжнародного моменту поза межами України (йдеться про Європу, Америку, Росію, Азію), то з’ясувалося, що там практично не виявляється молоді, яка пише українською. Я намагаюся з’ясувати стосовно слов’янізованих українців, тобто покоління молодих, яке поволі стає не українцями за походженням, приміром, у Словаччині, їм простіше бути словаками – поширене там явище, вони пишуть словацькою чи німецькою, але ж вони є українцями.

– Твори яких сучасних українських письменників вам цікаві?

– Сьогодні про це говорити цікаво, але, з іншого боку – небезпечно, бо немає ієрархічного ставлення до літературних традицій, взаєморозуміння, виважених критеріїв оцінки художнього твору. Крім того, літературна ситуація досить подрібнена у корпоративному розумінні на асоціації, спілки, літературні угруповання і є тенденція щодо їх зростання. Бентежить те, що цим побиваються люди, в художньому плані малопродуктивні. Тобто, витворюється феномен літературного функціонера, який є більше функціонером, ніж письменником. Я за досить консервативний вимір. Письменник має бути професіоналом, більш самотньою людиною, але це неможливо, за багатьох обставин. Я не осуджую літературну молодь, там, де немає суспільних гарантій заробітку, де видавництва не працюють так, як належить, через відсутність багатьох законодавчих актів, вони змушені гуртуватись, але водночас це шкодить літературі й письменнику. У корпоративному об’єднанні обов’язково утворюються естетичні вимоги, із яких конкретна особистість не може випадати, тобто наявні уніфіковані літературні стандарти й стереотипи. Коли читаєш багато конкурсних рукописів, вони якісь дуже стерилізовано-однотипні як стилістично, так і за своїм світоглядом. Мене особисто дивує, що за 10 років молоді письменники так розучились мислити й писати по-українськи. Я завжди з великою повагою ставлюся до письменників продуктивних, незалежно від рівня їхнього професіоналізму, але які вперто працюють. Це засвідчує, що література, попри будь-які обставини, залишається єдиним духовним материком у нашому житті, де ще можливі оптимізм, надія, сподівання. Так би мовити, втішання людини словом. Чим більше цього буде, тим краще для наступних поколінь письменників і загалом для літературної ситуації. Мабуть, не буду оригінальним, якщо назву таких майстрів слова, як Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, патріарх української літератури, що мешкає у Білій Церкві, Віктор Міняйло, не кажучи вже про тих, кого я шанував і любив, та які вже відійшли. З-поміж письменників середнього покоління у мене викликають повагу прозаїки-жінки. Прекрасні новелістки Любов Пономаренко, Валентина Мастєрова, Галина Пагутяк. Вони мужні люди, які, незважаючи на традиційні дискусії стосовно чоловічої та жіночої прози, переважають майстерністю чоловіків. Тобто я хочу сказати, що спостерігається симптом фемінізації чоловічої літератури. Сьогодні багато талановитих письменників грайливо балансують замість того, щоб подати мужню жорстку прозу чи поезію. Така інтелектуальна гра, породжена грою уяви, якимось внутрішнім сум’яттям, відсутністю стержневого світогляду, породжує такі ж грайливі тексти, які є дуже майстерними, метафоричними, образно й мовно розкішними. Зокрема, українська поезія сьогодні у світі є чи не найвищому рівні, оскільки вбирає в себе древню традицію – літературну, міфологічну, фольклорну. Мені цікава творчість Юрія Андруховича, Оксани Забужко. Особливо хотів би звернути увагу на свого земляка Євгена Пашковського, лауреата Шевченківської премії, який, можливо, єдиний в українській літературі останнього десятиліття вніс у художнє мислення момент суворого ієрархічного мислення. Там є, з одного боку, складність стилю, мовний стилістичний потік, разом із тим дуже виважена висловлена концепція про призначення людини, літератури тощо. Наразі часто смакують у пресі моменти якоїсь оригінальності, обсервування недозволених раніше проблем. Я хотів би навести для прикладу твір Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», якого ані критика, ані преса серйозно не зрозуміла. На мій погляд, це була досить оригінальна спроба саме моменти інтимного життя, сексуальні почування людини пов’язати із соціальними проблемами. Тобто, якщо людина соціально травмована, відчуває якусь нез’ясованість проблем, як кажуть, в обличчі своїх батьків, предків, вона неминуче обмежена цими проблемами, сумнівами, навіть комплексами. І тому саме такі люди не можуть бути щасливими. Тобто, авторка подає момент такого сексуального збурення, момент щастя, але все закінчується, зрештою, трагічно. Я думаю, що цей твір дуже цікавий саме у такому розумінні, а всі інші хворобливі інтереси до нього не є суттєвими. Мені приємно, що з’являються цікаві імена і поетичні, й прозові. Тобто, загальний рівень прози й поезії добротний, але яскравих вибухів не спостерігається. Я думаю, що література просто переживає ще один черговий бум, як кажуть інтимної саморефлексії, самоспостереження. Молоді творчі люди бояться втручатися у соціальні проблеми, оскільки їхнє покоління певною мірою зомбоване страхом, насамперед страхом нереалізованості, нестабільності, що відповідно і породило оці моменти компромісності. Це, звичайно, тваринний спосіб виживання, і тому творчі люди досить помірковано починають говорити про дуже болючі проблеми національного буття. Я радий навіть тому, що вони пишуть якісь декларативні поезії чи новели. Часто моїми колегами такі твори сприймаються з іронією, скепсисом. Але я не відкидаю їх, бо справа не в тому, наскільки майстерні ці твори, а в тому, що вони засвідчують якусь нову хвилю, імпульс нової свідомості.

Про цензуру

– Останнім часом з’явилося багато кітчу в кіно, літературі. Журналісти й письменники вживають у своїх текстах недопустимі слова, засмічують мову. Може, варто запровадити інституцію моральної цензури?

– Коли про це починаєш говорити, одразу ж у відповідь чуєш, що це спроба повернення до старих часів. Тобто дискусія переводиться у площину дешевих політичних розкладок. Насправді запаморочення свободою надто затяглося. Література, до речі, в цьому має найбільшу провину, бо, як я розумію, почалося із заперечення радянської літературної традиції. Це запаморочення й досі подовжується. Воно, власне, внутрішньо вичерпалося, вже немає чого заперечувати, вже дійшло до того, що сьогодні ті ж релікти, що творили українську радянську літературу, і далі працюють на потужному професійному рівні, і їхні заперечувальники виглядають пігмеями порівняно з ними. Своїми якимись дешевими медитаціями, еротичними заглибленнями, різножанровими вкрапленнями з намаганням зробити українську літературу масовою, популярною і щоб ще й на цьому заробляти. Тут література зазнала, на мій погляд, великої поразки. Я особисто нічого проти не маю, література повинна заглиблюватись у різні виміри буття, тим більше, якщо враховувати те, що раніше було заборонено: еротичні моменти, вживання нецензурних слів, все це припустимо, якщо це зроблено у вимірах культури літературного жанру як такого. Я бачу велику потребу в поверненні до суспільної ієрархічності, оскільки держава з декларованими свободами сповідань, конфесій і взагалі зі свободою слова, то ця ієрархічність мусить вступити у свої права, бо досі цього не відбулося. Я переконаний, що церква має, нарешті, теж сказати своє слово і втручатись у так зване світське життя. Я розумію, що і там тривала боротьба, часом дріб’язкова, але якщо, до прикладу, узяти США: які б не несли вони сюди викиди фальші, порнографії і літературної дешевизни, справжня Америка у своїй суті, принаймні, намагається бути здоровою. Тому що суспільне життя там усе-таки будується за принципами общинних засад. Будь-яка община або мешканці якогось штату, до речі, із дуже виразними релігійними дотриманнями у релігійній сповідності, контролюють відповідність щодо моральності фільму, книги, реклами. У них достатньо прецедентів, коли демонстрацію кінострічки або продаж книги забороняла церква. З одного боку, це начебто якесь порушення, такого не має бути, але, з іншого, це є самозахист, і я вважаю, що нам цього бракує. Може, не в такому розумінні, бо українська нація має, звичайно, якісь древні смаки, погляди, свою еволюцію, свої стосунки зі світом, космосом, і якщо взяти якісь сороміцькі моменти чи еротичні, особисто для мене це не є відкриттям. Згадати хоча б галицько-руські переповідки, що укладав Іван Франко і які видавалися у Львові в серії НТШ. Тоді навіть мови не було про цензуру, подавалися прислів’я, приказки, приповідки сороміцького характеру і це сприймалося нормально, бо організм нації був здоровий. А сьогодні, переживши страшне ХХ століття, нація знищена геноцидами, війнами, і коли народу в такому стані пропонують порномоменти у художньому вигляді, то нездоровий організм сприймає це з хворобливою зацікавленістю. Література тут мала б сказати більш суттєве слово, а не розважатись на цій руїні. Окрім того, що це є святий обов’язок держави, цю ситуацію оздоровить у силу своїх можливостей, але все-таки церква, релігія і скромнішими зусиллями література повинні цим перейматися. Я думаю, що церква має втручатися і навіть осуджувати порнографію і всілякі моменти карикатуризації нації тощо. Мені пригадалося, що Сомерсета Моема як католика було відлучено від церкви за те, що один із його творів, на погляд церкви, був у певному розумінні аморальним, який порушував не тільки християнські канони, але й міг впливати на свідомість людини і руйну вати її гармонію.

Бесіду вів Сергій Гайдук

 
© агенство "Стандарт"