журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУБ’ЄКТИВНІ ЗАУВАГИ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ВИСТАВКИ

ПОРТРЕТ ЗБЛИЗЬКА

ЛІТЕРАТУРНА ПАЛІТРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2003

КНИГА I РИНОК

Білоруське книговидання: користуйся тим, що маєш

«У Білорусі на кожну хорошу книжку завжди
знаходиться 2-3 тисячі «ідіотів», котрі, попри свої матеріальні труднощі, цю книжку придбають».

Лише кілька попередніх штрихів до загальної картини.
Кожна білоруська бібліотека володіє багатотомним виданням серії «Шкільна бібліотека», до якого входять геть усі літературні взірці білоруської і світової художньої класики, а також найкращі твори сучасних авторів... На щорічний книжковий ярмарок у Мінську, вхід на який платний, вишикується черга... Білоруські видавці твердять, що їм завжди щастило на чиновників від книжки...
Штрихи, безумовно, привабливі, тим більше – на тлі подеколи набагато значніших проблем, ніж ті, що їх мають українські книжкарі.

Віднині в Україні діятиме відділ білоруської книжки, де постійно продаватиметься література Республіки Білорусь. У рамках заходів «Книжкового саду-2003» його відкрито у Міжрегіональній академії управління персоналом. Ця українська ініціатива стала кроком у відповідь: уже кілька років у Мінську існує відділ української книжки, а найближчим часом подібні з’являться у Гомелі та Могилеві. Коментуючи подію, гість виставки-ярмарку з Білорусі, директор державного видавництва «Бєларусь» Євген Малашевич сказав: «Не можна книжку забирати у людей, ділити за національною ознакою. Завжди знайдеться людина, чиє коріння і в Україні, й у Білорусі, і ще десь. І навіть справа не в етнічних, національних коренях – у професійних, інших інтересах, у потребі інтелектуального спілкування. Ми маємо знати, що видається в Україні». Пан Євген з приємністю для себе відзначив, що експозиція МАУП містила літературу, надруковану білоруськими видавництвами три роки тому.

Нині без пільг...

...А почалося все з білоруського книжкового ярмарку – «кермаша», на який українські видавці отримали запрошення (після розпаду Союзу довелося відновлювати втрачені зв’язки, встановлювати нові контакти). І вже третій рік поспіль видавці з Білорусі є бажаними гостями і учасниками українського «Книжкового саду». Причиною тому – взаємна цікавість до розвитку книжкової справи одне одного, та й проблеми однакові.

Так, одна з нагальних проблем останнього часу полягає в тому, що будь-яка українська книжка у Білорусь потрапляє через Росію, так само, як білоруська в Україну. За словами Євгена Малашевича, домовленості нещодавньої зустрічі галузевих керівників обох країн дозволять зняти перешкоди постачання книжкової продукції напряму, без участі згаданої посередниці.

Років два з половиною у Білорусі існували сприятливі умови для книговидання, й узятий з Росії приклад приніс відповідні плоди: звільнення виробників книжки від ПДВ та податку на прибуток дозволяло їм більше продавати своєї продукції, більше заробляти, а відтак надходження до держскарбниці були значнішими. Втім, «у когось склалося не дуже вірне враження про те, що видавничий бізнес – чи не третій за прибутковістю після нафтогазового і горілчаного. Хтось вважав, що книжки – вельми прибуткова і легка справа. Нічим іншим зняття пільг з видавців я пояснити собі не можу», – говорить Євген Малашевич. Як би там не було, але помилка ця коштує країні багато, адже це – повернення галузі «на круги прежния». Білоруські видавці розраховують на те, що й у Білорусі знайдуться розумні голови у найвищому керівництві, аби конструктивно скористатися досвідом Росії, а віднині й України, і забезпечити підтримку книговидавничій галузі як такій з можливістю гідно позиціонуватися на зовнішніх книжкових ринках.

...але за державної опіки

У чому держава безумовно сприяє білоруським видавцям, так це у випуску соціально значущої літератури. Як стало відомо «Книжковому огляду», Національна програма держзамовлення у Білорусі дуже велика, сумарні субсидії, що виділяються на її здійнення, значні й упродовж останніх п’яти років не скоротилися. І, крім обов’язкового сегмента підручників та іншої навчальної книжки, білоруські видавці формують цю програму самі – держава не обмежує їх ані в тематиці, ані в художньому оформленні. Пропозиції на внесення того чи іншого книжкового проекту до плану дежзамовлення завжди грунтуються на ретельному вивченні загальнонаціональних потреб, потреб конкретних категорій читачів. Єдине, що, звичайно, і за найбільшого фінансування на все, що хочеться надрукувати, грошей не вистачить, тому учасники реалізації держзамовлення у Білорусі мусять рахуватися з реаліями.

Причому виконавцями державних замовлень виступають як державні видавництва, так і приватні. За словами пана Малашевича, у країні залишилося не більше 6-7-ми державних видавництв, найбільше з яких «Бєларусь». Держзамовлення у їхньому річному плані складає приблизно 30% (а це часом вдвічі-втричі більше, ніж в українських колег), решта плану – госпрозрахункова, тобто комерційна діяльність. Приватних (різних форм власності) зареєстровано близько 500, з яких реально діють 100-150. Із них 10-15 підприємств щільно працюють і за держзамовними проектами теж. Комерційні видавництва достатньо охоче йдуть назустріч замовникам від держави: часто маючи ширші можливості щодо закупівлі видаткових матеріалів, забезпечення технологічного рівня виконання, вони несуть нижчі видатки, ніж їхні колеги з держвидавництв, завдяки менш громіздкій інфраструктурі.

Щороку у Білорусі друкується у середньому 6 тис. найменувань книжок загальним накладом близько 5 млн. примірників, тобто на душу одного середньостатистичного білоруса припадає не більше двох книжок. Якщо раніше звичайними були 100-200-тисячні тиражі, то нині одна назва друкується тиражем у 2-5 тисяч. Звісно, це негативно впливає на ціну видання. «З одного боку, для деяких видань такі тиражі замалі, з іншого – ми розуміємо, що купівельна спроможність жителів Білорусі сильно впала, – пояснює Євген Малашевич. – Утім як позитивіст я кажу так: у нас на хорошу книжку завжди знаходиться 2-3 тисячі, даруйте за брутальність, «ідіотів», які, незважаючи на свої матеріальні труднощі, цю книжку куплять».

Ба, знайомі проблеми!А їх розв’язання?

Частка імпортної книжки на білоруському ринку досить значна. За офіційними даними Республіки Білорусь, книжковими магазинами реалізується приблизно 70% завезеної літератури. Білоруські видавці з прикрістю відзначають, що приватні книготорговельні фірми передусім працюють на привізній продукції. Здебільшого це бестселери з серії читва, найкращі з яких – книжки на кшталт Мариніної, любовні романи з Росії. Завозиться також наукова література. Якщо захищати свій споживчий ринок, вітчизняного виробника, частка імпорту зменшиться. «Хоча ми не проти припливу свіжих ідей, приміром, через наукову літературу, – чую від Євгена Малашевича, – просто слід захищати свого споживача від низьковартісної літератури. «Покетбуки» добре почитати в електричці, але стільки, скільки їх до нас завозиться, певен, нам не потрібно».

На експорт Білорусь відправляє здебільшого наукову книжку з усіх галузей знань російською мовою. Як твердять білоруські видавці, ця література досить популярна в Росії, інших країнах СНД, у Польщі. Що стосується книжок українською мовою, то білоруські видавництва таких проектів поки що не мали: розробляти їх з метою ввезення в Україну немає сенсу, а українська діаспора у республіці не дуже значна, тож доцільніше завозити україномовні книжки з її історичної батьківщини. Спільні ж проекти, як, приміром, підготовка нарисів про білорусько-українські літературні зв’язки, які у Білорусі вийшли білоруською, а у нас вже перекладатимуться українською мовою – явище дещо іншого плану.

Винятком є замовлення українських видавництв на поліграфічне відтворення тиражів у Білорусі: там досі було дешевше (колись поліграфісти мали пільги, плюс досить дешева робоча сила). Ще недавно Мінський поліграфічний комбінат кольорового друку на 95% було завантажено замовленнями з Росії. Проте пільги знято, а вся поліграфічна сировина у республіці імпортна...

Говорячи про зміст серйозної національної літератури, білорусам є на чому виховувати читачів. Традиційно і поезія, і проза у Білорусі мали глибокі корені і мають їх понині. Також сильною є наукова білоруська книжка. То вже суто економічні проблеми, що, скажімо, поезія, і не лише національна, користується сьогодні низьким попитом. Якщо говорити, скажімо, про детектив, то, як твердять білоруси, більшість їхніх авторів, які пишуть у цьому жанрі, працюють переважно на Москву: «Хіба що Янка Мавр колись-но щось подібне робив».

Запитання, чи не спадала білорусам на думку ідея розробки Національної програми підтримки читання, яку б здійснювали всім світом на всіх рівнях – від батьків до Президента держави, від автора і видавця до бібліотекаря, повернуло нашу розмову з Євгеном Малашевичем до держзамовлення. Як виявилося, такої широкої пропаганди читання у республіці поки що не ведеться, але Міністерство інформації Білорусі в цьому плані щойно закінчило певний етап. Спочатку було видано серію пригодницької літератури, яка нараховує близько сотні томів і в друкуванні якої брали участь усі видавництва. А впродовж останніх років восьми реалізувалася державна програма «Шкільна бібліотека». Під однойменною назвою було видано багатотомне зібрання творів білоруської і світової класики, а також кращих зразків літератури сучасної, знов-таки, як світової, так і національної. За словами пана Малашевича, рік-півтора тому навіть виникло питання: а що ще включити до цієї серії? Причому її назва, як бачимо, цілком умовна, адже серія містить далеко не лише ті твори, які вивчають у школі. Твори, що читаються найчастіше, перевидаються. «Я не знаю жодного значущого твору, який би не ввійшов до цієї серії і не був надрукований, – говорить директор видавництва «Бєларусь». – Російські твори вийшли мовою оригіналу». Звичайно, наклади «Шкільної бібліотеки» не обмежувалися двома-трьома тисячами – друкувалося по 20-30 тисяч примірників кожного тому. Тож таким скарбом володіє кожна з 4,5 тисяч білоруських книгозбірень!

Утім примірників чи не решти держзамовних видань на всі бібліотеки країни не вистачає, незважаючи на те, що існує система централізованого їх комплектування найзначущими речами: бібліотечна частка держзамовлення складає, як правило, 1-2 тис. примірників. Разом з тим, місцеві книгозбірні часто-густо є єдиним місцем доступу до бодай якоїсь книжки. Скажімо, ланка споживчої кооперації, завдяки якій книжкова продукція реалізувалася у сільській місцевості, на сьогодні зникла повністю. «Якби я приїхав до своєї рідної Набрищини і побачив, що поряд з горілкою і пиріжками у магазині пропонується книжка, я б страшенно здивувався, – говорить Євген Малашевич. – Це те, що сьогодні дуже засмучує». За великим рахунком, у Білорусі збереглася стара система книжкової торгівлі. Кожна область має державний «облкниготорг». Утім, якщо раніше районні відгалуження-книгарні обчислювалися сотнями, то нині залишилося не більше 120 книжкових магазинів по всій Білорусі, які належать до системи держторгівлі. Поряд з ними заявляють про себе комерційні конкуренти.

Письменники змиршавіли, а в громади спорожніли кишені

Не можуть похвалитися білоруські видавці і потужними професійними громадськими організаціями. «На мій погляд, – говорить пан Малашевич, – Спілка письменників Білорусі стала цілковито безпорадною. Так, її члени приходять, пропонують свої твори, але навіть форма обговорення з конкретним письменником можливого видавання його творів мені не завжди імпонує». Існує в Білорусі й Асоціація видавців на зразок нашої УАВК, проте вона, за словами директора видавництва «Бєларусь», не настільки міцна, аби могла дійти до тієї людини, заради якої, власне, існує. Одне слово, «слабое звено». Усі проблеми «танцюють» від загальноекономічних. Якщо раніше цю організацію фінансово підтримували і державні, і приватні видавництва, то сьогодні не кожний видавець має зайві кошти сплачувати членські внески. Багатьом здається, що це – річ другорядна.

Те ж саме стосується галузевої преси. Якщо для фахівців ще якось видається газета «Книжный мир», яку також через обмаль коштів випускати майже несила, то для читачів оглядового книжкового видання взагалі не існує. Колись Білорусь отримувала певну кількість примірників московського «Книжного обозрения», і до нього була цікавість читачів. Нині, по-перше, це видання до республіки не постачається, а по-друге, «у людей спорожніли кишені». Хоча, за великим рахунком, знайомити білорусів з новинками книжкового ринку через спеціальне видання, як вважають експерти, недоцільно: навіть якщо галузь знайде можливість залучити на це, по суті, рекламне видання кошти, книжкові новинки, за поодинокими винятками, ніхто не буде системно купувати.

У цьому контексті варто окремо сказати, можливо, про унікальність білоруського книговидання. «Наші керівники Міністерства інформації, які опікуються книжкою, дуже влучно потрапляють на свої владні місця, – чую від Євгена Малашевича. – Досить наполегливо займаються вони тими речами, якими у вас, в Україні, можливо, передовсім опікується Асоціація видавців: узяти хоча б Закон про державну підтримку книговидавничої справи, який було ініційовано цією громадською організацією. Наші держкерівники від книжки – це люди, незаангажовані політично, які розуміють, що книжковій галузі увагу треба приділяти щодня. Я вдячний долі, що доводиться працювати з такими людьми. У нас так традиційно склалося: ще за часів Союзу був такий Михайло Іванович Зелець, який очолював Мінінформації. І він, і його команда просто вболівала за довірену справу».

...І невитравне відчуття перспективи

Наші білоруські колеги вважають, що незабаром виставки-ярмарки в Україні, принаймні, «Книжковий світ», розростуться такою мірою, що кожній з країн-сусідів – країні-господарці, Росії та Білорусі – знадобиться свій окремий презентаційний павільйон. Скажімо, на думку Євгена Малашевича, якщо Франкфуртський, Єрусалимський, інші найбільші міжнародні ярмарки не те, що підупадають, але переживають щорічне скорочення учасників, експозиційних площ тощо, то міжнародні книжкові дійства на території колишніх союзних республік, навпаки, набирають обертів, а відтак мають щасливу можливість досягати тих висот, які свого часу підкорила Західна Європа. Зокрема, гості цьогорічного «Книжкового саду» з Білорусі відзначили, що рік у рік рівень організації виставки-ярмарку зростає, дедалі приємніше вражає загальний антураж, увага до заходу засобів масової інформації. Якщо говорити про професійний бік справи, то, на їхню думку, українцями зроблено крок уперед в оформленні книжки, зростанні культури книговидання. Окремий комплімент почули видавці дитячої літератури: «Білоруських дітлахів вона б теж зацікавила!»

Єдине, що засмутило закордонних учасників нашого ярмарку – і, напевно, не лише з Білорусі, – так це невиправдано мала кількість пересічних відвідувачів, тим більше при тому, що вхід на «Книжковий сад» – вільний. Нам-то відомо, що аж ніяк не обділених книжкою киян, в принципі, важко чимось здивувати, але і без сторонніх зауважень якось прикро було спостерігати це...

Олена Холоденко

 
© агенство "Стандарт"