журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУБ’ЄКТИВНІ ЗАУВАГИ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ВИСТАВКИ

ПОРТРЕТ ЗБЛИЗЬКА

ЛІТЕРАТУРНА ПАЛІТРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2003

КНИГА I РИНОК

Шукати спільне, а не відмінне

Олександр Афонін: «Хоч усі люди різні, є певні точки дотику, в яких вони перетинаються, переживаючи схожі почуття...»

Причини чи не всіх державних проблем коріняться, як на мене, у наших суто людських якостях: моральності, рівні вихованості, відкритості до нового – надто інтересів і турбот, які цієї миті тебе начебто не стосуються; у мірі життєвої необхідності знайти відповідь на те чи інше запитання.
Часто здається, що людина вдома – одна, на роботі – інша, з друзями – одягає третю маску або знімає всі. Проте бажання і вміння зацікавлено обговорити з сином прочитану книжку, з чиновником – необхідність такі книжки видавати, у друга – спитати поради, як краще зробити і те, й інше, – однаково важливі й однаково важкі. Скрізь тобі допомагають або заважають особисті риси, прояви яких навряд чи завжди контролюються тобою. А до інших людей ставимося так, як до себе...
На українське книговидання, якому поки що бути означеним епітетом «неблагополучне», мені здалося доцільним подивитися саме крізь цю призму. Тож не поспішайте, будь ласка, нарікати на можливу суб’єктивність, як мою, журналістську, так і мого співрозмовника – президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна. Гадаю, цікаво також замислитися і над суб’єктивністю власних оцінок, шановний читачу...

Розвиток, помітний уважним

– Олександре Васильовичу, чи не набридає Вам говорити про книжки? Якби була така можливість, чому б Ви надали перевагу перед цими розмовами?

– Якщо коротко – не набридає. Бо, власне, про книжки я говорю дуже мало, а більше про те, що діється навколо книжок, про те, хто, як і чому робить книжку. Можливо, у вас виникло таке запитання через те, що коли ви бачите мене на телеекрані або чуєте по радіо, то я виступаю, як-то кажуть, в одному ракурсі: потрібно захистити книгу, потрібні законодавчі норми, потрібно ще щось. Але життя багатогранне. І, якщо говорити про мою роботу як президента Української асоціації видавців, то вона виходить далеко за межі однієї пропаганди державної підтримки книговидавничої справи в ракурсі оформлення законодавчої бази.

– Наприклад?

– Доводиться займатися і авторськими правами, і захистом видавництв від незаконних «наскоків» фіскальних структур, «наїздів» місцевих адміністраторів на книжкові магазини, захистом і підтримкою громадських та приватних поширювачів книжки. Тобто коло питань, якими ми мусимо опікуватися сьогодні, надзвичайно широке. Іноді це набридає. Напевне, можна зайнятися й чимось іншим. Але я тоді запитую себе: «Хто, крім тебе, буде робити це?»

– Ви сказали про один і той самий ракурс, в якому щоразу з’являєтесь перед глядачами, слухачами, читачами. Можливо, є сенс змінити цей ракурс?

– Я маю на увазі одну й ту саму особу, яка говорить про книжку. Але той, хто уважно слухає, не міг не звернути уваги на змістовий розвиток моїх виступів.

Спочатку держава в особі чиновників Мінфіну, Мінекономіки заявляла про непотрібність Україні законів, які б захищали вітчизняного видавця і книгорозповсюджувача. Держава запевняла, що зняття оподаткування з російської книги не заважатиме і не загрожуватиме нам. Я ж говорив про те, що не може бути фактично в одному економічному просторі різних податкових навантажень на книжку. Інакше ми втратимо український ринок для української книжки, втратимо професіоналів книговидавничої справи, оскільки видавництва змушені будуть згортати свою діяльність. Власне, це і відбулося. Коли сутність ситуації, яка склалася, було донесено до розуму наших чиновників, я почав обгрунтовувати, чому необхідно ухвалити певні закони, нормативні акти. Зрештою, почали готуватися перший, другий, третій укази Президента держави, який виступав як ініціатор ухвалення Закону 2001 року, хоча його було розроблено ще у 2000 році.

Це вже був інший ракурс. Цьому закону потрібно було надати максимально вигідного, оптимального для видавничої справи контуру.

Іншими словами, можна спостерігати поступовий прогрес у стосунках між асоціацією і владою в розумінні ролі книжки та її значення для держави, зіставлення позицій, з яких можна або ні підтримувати книжку. Тобто, якщо порівняти мій виступ 1995 року і останній – у журналі «Друкарство» за травень цього року, – розвиток і динаміка у стосунках видавців із владою незаперечні.

Якщо у 1995 році українські видавництва, особливо ті, які тільки-но з’являлися, не знали одне одного, то сьогодні вони є громадою, яка усвідомлює і свою значущість, і свої завдання, і позиції, що їх потрібно відстоювати, і методи відстоювання.

– Упродовж певного часу Ви були зацікавлені у цих змінах і як видавець...

– Так, на посаду президента асоціації видавців я прийшов не «з неба». Перед цим сім років сам видавав книжки, очолюючи досить відоме видавництво «Абрис». Але паралельно опікувався діяльністю асоціації. Згодом переді мною поставили умову: або залишити своє директорське крісло в «Абрисі» і займатися винятково асоціацією, або поступитися керуванням асоціації. Крім того, я й сам на той момент дійшов думки, що захищати когось можна лише тоді, коли маєш абсолютно чистий тил.

З урахуванням методик чи механізмів, за допомогою яких сьогодні влада розправляється з тими, хто має іншу, ніж вона, думку і має сміливість заявити, що дії цієї влади не відповідають інтересам держави, народу України, – відразу вишукуються способи, як зупинити цих людей.

І є стовідсотковий спосіб досягти цього: аби людина не займалася розв’язанням проблем інших, потрібно їй створити власні проблеми. І поки я поєднував посади директора видавництва і президента асоціації, мені власні проблеми створювали дуже часто, оскільки надзвичайно важко відслідковувати кожен свій жест, кожен свій рух, підпис, кожну проплату, щоб не потрапити в тенета тих людей, які хотіли тебе зупинити. І одночасно займатися питаннями загальними, які мені завдавали, швидше, шкоди, ніж приносили задоволення.

Фактично до середини 2001 року діяльність асоціації фінансувалась переважно за рахунок видавництва «Абрис».

– Іншими словами, посаду президента асоціації має займати, так би мовити, книжково незаангажована, книжково аполітична людина?

– Так, безперечно.

Захист від поганого – це пропаганда найкращого

– Поділіться, будь ласка, з читачами «Книжкового огляду»: яким чином Ви закохували у книжки, в читання власних дітей? Чи маєте якісь особисті методи?

– Особистих методів у мене немає. Власне, я сам закоханий у книжку з раннього дитинства. Моя старша сестра навчила мене читати. Тоді у нас інших джерел інформації крім нашої сільської бібліотеки не було, але, на щастя, вона була дуже багатою на книги. І я читав усе, що потрапляло мені до рук.

– А першу, прочитану самостійно, запам’ятали?

– Першою книжкою, яку я сам прочитав, була «Білосніжка». А наступною книжкою, яку я прочитав з великим задоволенням, була книжка «Під дубом зеленим» Наталі Забіли.

Що стосується дітей, то син почав читати рано, як і я, потім з’явилося багато інших подразників: телебачення, перші комп’ютери. Я намагався не примушувати, а наполегливо пропонувати, проте зрозумів, що цим лише виховаю відразу до книги. Тому припинив ці дії. А десь з сьомого-восьмого класу він повернувся до читання. У нього з’явився потяг до нової книги, я підсовував йому Хемінгуея, Ремарка, Дімарова, книги якого давно не видавалися, тобто речі психологічні, що спонукають замислитися над життям. Я підклав йому «Швейка» – це моя улюблена книга, вона дуже філософська, незважаючи на гумористичний виклад. Далі, навчаючись в університеті, мій син сам зверстав чимало книжок, а зараз вони з другом створили невелике приватне видавництво «Тріада А», яке щойно почало свою роботу. Вони самі шукають свою власну нішу і намагаються зустрічати «завтра».

Донька, на жаль, серйозно взялася читати десь у дев’ятому-десятому класі, хоча дуже активно: і класичну літературу, зокрема українську, і сучасну. Дістала десь пошарпану книжку «Республіка Шкід». Я кажу: «Ти ж кіно бачила...» «Бачила, – каже, – але з’явилося раптом бажання почитати».

– Мій тато говорив мені у дитинстві: «Коли ти дивишся кіно, то не можеш відчути, скажімо, що пахне гречка»...

– Саме так. У мене в самого непогана бібліотека – близько десяти тисяч томів. І ця бібліотека, так би мовити, неінтелігентна. Лише у 80-ті роки, коли з’явилася можливість трохи більше купувати, я придбав зібрання творів Чехова, того ж Ремарка. А взагалі ще з того часу, коли працював на авіазаводі, брав по п’ять карбованців із авансу чи получки і купував ті книжки, які мені подобалися.

– Вам би хотілося, аби ті принципи, за якими Вам прищеплювали любов до читання, потім – Ви своїм дітям, було покладено в основу державної програми з пропаганди читання?

– Так, я дійсно хотів би, щоб ці методики застосовували на державному рівні – ненав’язлива пропаганда книги.

Книжка зникла з ефіру. Скажімо, на Національному радіо Олександр Коваль двічі на місяць веде передачу, яка якимось чином стосується книжки, проте не є її пропагандою. Іноді про проблеми книговидання, а просто про книжку – ні.

Я пам’ятаю час, коли по радіо читали твори, наприклад, фрагменти з роману. Сьогодні книга вважається чимось несуттєвим, бо життя диктує свої умови: треба швидко бігти, заробляти гроші, люди часто не усвідомлюють, що потрібна книжка навіть допоможе заробити їм ті гроші.

Ми мусимо повертатися до книжки. Статистика часом говорить про жахливі речі. Я натрапив на таку цифру, що до 5% призовників по Одеському округу – фактично неграмотні люди. Сьогодні знання, книга, патріотизм нівельовані. Окрім окремих виступів деяких політиків, цілеспрямована робота не ведеться. Немає системної пропаганди книги, читання.

Коли я навчався в школі, шкільні бібліотеки мали велику кількість різнопланової художньої літератури – від фантастики до тогочасних «жіночих» романів. Але за підручниками не йшли до бібліотеки. Йшли за дитячими, підлітковими книжками. Були книжки, можливо, не так сильно прикуті до якихось чарівничих якостей героїв, як у «Гаррі Поттері». І, як кажуть, без «откровенной бойни между добром и злом». Сьогодні підліткова книга як така відсутня. У «Гаррі Поттері», як на мене, немає нічого надзвичайно оригінального. За популярністю цього твору стоїть піарівська кампанія просування конкретного автора, конкретної книги, заробляння грошей.

– За нашої розмови п’ять років тому Ви зауважили, що жанр підліткової художньої літератури – серед деяких інших відсутніх в Україні жанрів. Невже сьогодні немає навіть натяку на те, щоб цей жанр почав у нас формуватися?

– Немає. Дублюється те, що було притаманне радянській літературі 60-70-х років минулого століття, тобто тиражуються старі видання, здебільшого це робиться російськими видавництвами. Причому вони вже прилаштувалися – перекладають їх українською мовою, зберігаючи обкладинку та дизайн книжки. До речі, у більшості випадків переклад українською дуже поганий, неякісний.

А нові книжки не з’являються. Ті, які видаються для підлітків, не витримують жодної критики. Не хочу образити одне шановне українське видавництво, що надрукувало книжечку, в якій, вибачте, тільки «відвертого мату» немає. Її жаргон – лексика в’язниці, лексика задвірків – присутній яскраво, наче намагання подати це як сутність нашої сучасної мови, спілкування у молодіжному середовищі.

Проте я буваю дуже часто у такому середовищі: і серед друзів мого сина – це вік 24-25 років, спілкуюсь із друзями доньки – 16-18 років. Певною мірою є вкраплення – скажімо, слівця, стилізовані під іншомовні, однак криміналізації мови немає. Можливо, є прошарки, з якими я не перетинаюсь, але які спілкуються саме так, але я не думаю, що це більша частина нашої молоді, юні.

– Як Ви вважаєте, чи можливе і чи потрібне регулювання того, що читають в Україні – аби менше поглинали читва, а більше було би цілеспрямованого читання?

– Мене життя навчило, що чим більше забороняється, тим більше хочеться. Якщо людині стає зле від купленого і скуштованого продукту, вона його більше не буде купувати й їсти, образно кажучи. Втім, заборона спричиняє підвищену цікавість до тих джерел, де можна-таки знайти те, що забороняють читати. Як це було свого часу з «Доктором Живаго», «Одним днем из жизни Ивана Денисовича». Це не метод захистити від гіршого – це сприяння пропаганді гіршого. На противагу – потрібно популяризувати краще. Організовувати пропагандистські кампанії на рівні держави, на рівні нашої асоціації, асоціації бібліотекарів. Цим структурам треба давати доступ до телебачення, до радіо. Бо чому сьогодні я особисто з’являюсь часто на екрані? Для телебачення цікаво, коли є проблема: ось вам п’ять хвилин, і ви скажіть, будь ласка, як вам не йдуть назустріч, перешкоджають гарним починанням. Я розумію, що це робиться для популяризації свого каналу, свого видання і т.ін. А треба, щоб був час для нормальної, здорової пропаганди книги.

– Так, хіба це нормальна ситуація, коли ЗМІ зіштовхують лобами громадські організації і, скажімо, владу, замість того, щоб допомогти знайти спільну мову, посприяти розв’язанню проблеми. Жага «смажених» фактів з книжкової ниви свідчить також про те, які глибокі проблеми має ця нива в Україні. Можливо, прийшов час розробляти Національну програму підтримки, пропаганди читання?

– Безперечно.

– Мені відомо, що державні інститути, які так чи інакше дотичні до книжки, закидають порушення цієї проблеми громадським організаціям. Асоціація видавців робила щось у цьому напрямку, чи, може, потрібна-таки ініціатива організації не нижче рівня ЮНЕСКО, хоча це не громадська, а міжурядова структура?

– Ні, ЮНЕСКО не буде займатися цими проблемами, хоча, скажімо, в Єгипті дружина президента країни Мубарака взяла на себе цю відповідальність: їздить по пустелі, розвозить книжки і пропагує читання. І, хочу сказати, в останні роки дуже багато зроблено в Єгипті у плані просвітництва для бедуїнів, тієї частки населення, яка до цивілізаційних джерел доступу не має. Результати цієї роботи було свого часу підкреслено на конференції ЮНЕСКО в Софії, в якій я брав участь.

– І саме ЮНЕСКО виявило свого часу факти так званої «функціональної неграмотності»...

– Так, причому ЮНЕСКО звертає увагу поки що на ті країни, які вважаються країнами «третього світу» і до останнього часу не мали доступу до книги, до належних джерел інформації – наприклад, африканські країни, Непал тощо.

– Чому тільки на ці країни, адже, наскільки мені відомо, досить невтішну ситуацію з «функціональною неграмотністю» було виявлено і в Німеччині, Нідерландах, Канаді, інших розвинутих країнах, після чого вони розробили і ввели у себе державні програми на підтримку читання, наскрізний захист книжки і тих, хто її виробляє і пропонує.

– Це так, але спочатку під увагу ЮНЕСКО потрапили саме країни «третього світу», а напрацювання ці справді було рекомендовано і країнам Європейського Союзу. Причому ЮНЕСКО зробило лише перший порух, а в подальшому свої проблеми розв’язували уряди цих країн, державні інституції, які опікуються станом культури, освіти, духовності.

В Україні з боку органів державної влади ініціативи в останні роки не було. Все, що відбувалося навколо книги, читання, взагалі проблем духовного розвитку, ініціювалося саме такими громадськими об’єднаннями, як наше, «Просвіта» та інші.

– А Ви згодні з тією думкою, що цим мусять займатися не урядові структури, а громадські організації?

– Я згоден, але певною мірою. Для того, аби звернути увагу влади на стан національної книги, нам знадобилося вісім років. Вісім років! Це фактично щоденні дзижчання, як набридлива муха: публікації, виступи, сперечання, по суті, лайка з певними чиновниками, які говорили: «Та йдіть ви зі своєю книгою... вона мене не обходить! Тут питання державної ваги: бюджету не вистачає...» і т.ін.

І зовсім інша ситуація, скажімо, в тій же Іспанії, де існує Конфедерація видавців, яка має абсолютно вільний доступ до Кабінету Міністрів, коли документи обов’язково передають на візування керівникам цієї конфедерації – вони мусять подивитися, якою мірою положення цих документів відповідають часу, реальності, проблемам видавничої галузі тощо.

В Україні ж ти приходиш з пропозиціями, які йдуть від життя – не надумані, не взяті зі стелі, а від тебе просто відмахуються, говорячи, що вони нікого не цікавлять, бо існують інші проблеми.

Про солідарну відповідальність і відповідальну солідарність

– Наступного року Асоціація видавців святкуватиме 10-річний ювілей. Що із зробленого її членами, асоціацією в цілому – поки що за минулі дев’ять років – вбачається Вам найважливішим? Які методи роботи, знахідки стали і залишатимуться «прогресивною традицією», а які Ви віддаєте на відкуп старому мисленню?

– Найголовніше, що нам вдалося зробити, – це стати крихітною часткою громадянського суспільства, того, яке пропагується, але для існування якого в Україні дуже мало робиться. Мабуть, чи не найперші з громадських організацій ми почали співпрацювати з владою. Якщо виникали якісь проблеми, то лише тому, що траплялися при владі люди, які не бажали ані слухати нас, ані говорити на ці теми.

Останнім часом ми зустрічаємо дедалі більше порозуміння. І сьогодні після наших наполягань більшість робочих груп, що розробляють ті чи інші закони, постанови, розпорядження, включає до свого складу представників асоціації.

– А від чого б Ви, маючи певний досвід, застерегли колег?

– Хочу сказати одне: працювати в громадській організації і займатися своїми особистими проблемами неможливо. Точніше, ставити роботу в громадській організації на службу інтересам власного бізнесу, власної справи не можна...

Якщо хтось збирається це робити, краще йому й не починати. Він дуже швидко втратить довіру колег і не зможе працювати з органами влади, бо над ним постійно висітиме страх, він відчуватиме оцю свою двоїстість, двозначущість.

Аби працювати на громаду, людина має бути трохи жертовною.

– А що від вашого найбільшого досягнення – налагодження діалогу з владою – має звичайний конкретний читач: чи стали люди більше читати, чи стали внутрішньо багатшими?

– Читачі, безумовно, стали багатшими внутрішньо, чого не скажеш, якщо брати до уваги наявні в них кошти. Тобто книга залишається для більшості малодоступною. Я не маю на увазі дешеве читво – дешеве не лише в плані моральних чи духовних істин, а й у плані матеріальної ціни: заплативши за такий «покетбук» 2-3 гривні, після прочитання його не шкода залишити у трамваї чи на зупинці.

Справді, наші люди духовно виросли. Вони знову почали повертатися до книги. І бібліотекарі фіксують зростання кількості читачів. Якщо згадати навіть першу половину 90-х років ХХ століття, то у бібліотеку ходили у випадку крайньої необхідності. Сьогодні читають набагато активніше, причому не лише сучасних авторів різних жанрів, а й класику.

Потрібно сказати, що кількість найменувань книжок, виданих у 2001-2002 рр., виросла майже на п’ять тисяч порівняно з попередніми роками. Тобто розширюється ніша інформативного пошуку, в якій видаються книги.

Питання в іншому – не зросли тиражі.

Хоча у 2001 році у порівнянні з 2000-м вони збільшилися досить суттєво.

Останнім часом тиражі тримаються на певному рівні, незважаючи на значне зниження фінансування обов’язкових програм – із забезпечення підручниками, Національної програми, було знято кошти з Національної академії наук і т.ін. Інакше кажучи, те, що недодав бюджет, було заповнено ринковою книгою. Книжкова галузь поступово починає нагадувати ринкову. Дотепер вона була дотаційною відсотків на 70 – за рахунок бюджетних коштів, коштів фонду «Відродження», за рахунок допомоги посольств, Ліги українських меценатів тощо.

– Що було поштовхом до розробки Програми стратегічного розвитку УАВК на шляху її перетворення на професійну громадську організацію європейського типу? Хто її ініціював?

– Це була моя пропозиція, базовий документ, основу писав я, а потім вже він опрацьовувався членами правління з внесенням змін та доповнень.

Головна мета – щоб не епізодично, а на постійній основі і комплексно громадська організація, якою є УАВК, була дотичною до тих документів, до тих рішень, які приймаються на рівні держави, і допомагала формулювати їх таким чином, щоб вони впливали позитивно на галузь, а не знищували її. Тобто перетворити асоціацію в нормальну європейську громадську структуру, яка формує нормативне, законодавче поле навколо суб’єктів галузі і дає можливість динамічно розвиватись, працюючи і на себе, і на державу.

– Цю програму вже затверджено чи вона ще в стадії розробки?

– Її затверджено як програму асоціації. Положення документа внесено до програми діяльності асоціації на цей рік. Також уже існує «сирий» варіант, проект договору про соціальну співпрацю між Державним комітетом телебачення і радіомовлення України та Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів. Ми хочемо, щоб такі угоди було підписано з Міністерством культури і мистецтв та Міністерством освіти і науки, щоб це стало договірною, постійною основою співпраці.

– У проекті Програми стратегічного розвитку УАВК ви планували виїзди в обласні центри з метою залучення до складу асоціації нових суб’єктів видавничої справи і створення, як я розумію, переважно їхніми силами офіційних представництв вашої організації у регіонах. А ви їхньою думкою поцікавилися – потрібно їм це?

– Так ставити запитання дещо некоректно, тому що ми нікому не нав’язуємо членство в асоціації. Але коли у видавництв – членів асоціації в областях виникають проблеми, вони телефонують мені в Київ: «Допоможіть!» Втім, по-перше, навіть якщо за добу до нас звернеться тільки по одному видавництву з кожної області, допомогти їм у нас просто не вистачить фізичних сил, бо в асоціації працює аж чотири людини – президент, секретар, бухгалтер, водій, ну, і ще юрист за сумісництвом. По-друге, якщо з центральними органами влади співпраця більш-менш налагодилася, то влада на місцях для нас залишається «терра інкогніто».

Знов-таки не вистачає ані часу, ані рук. Крім того, видавець чи книгорозповсюджувач з області міг спокійно існувати без нас років п’ять і раптом на шостому році захотів вступити до асоціації. Запитую: «Чому так і несподівано?» І чую у відповідь: «У мене серйозні проблеми – і мені потрібна ваша допомога».

–Тобто, наскільки я зрозуміла, підхід до членства в асоціації у багатьох суто споживацький, особливо в регіонах?

– На жаль, поки що це так. Ми справді дуже вболіваємо за суб’єктів видавничої справи, за розвиток цієї справи в регіонах. Утім без бажання видавців нам самим важко докладати зусиль для створення оптимальних умов роботи. Асоціація тут, у Києві, їм нічим, або мало чим, допоможе. Приміром, усі українські видавці – є вони членами УАВК чи ні – користуються, за великим рахунком, напрацюваннями асоціації за останні роки: наслідками дії тих же галузевих законів, розробку яких ми ініціювали і ухвалення яких просували. І на здоров’я, як-то кажуть, ми того і прагнули. Проте бувають випадки, коли влада на місцях перешкоджає діям цих законів.

Ніхто не зможе в цій ситуації зарадити видавцям краще за місцеві осередки нашої асоціації. Хоча асоціація і зараз допомагає всім видавцям, які до неї звертаються.

– Чим, наприклад?

– Видавець телефонує до нас: «Знайшов гарного автора. Витратився на те, щоб зробити макет книги. Звертаюся до поліграфістів – у нашому регіоні вирішити це питання неможливо, кредит узяти не можу. Чи не знайдете ви мені партнера-інвестора?» Знаходжу партнера, у якого є трохи вільних грошей, але на той час немає гарного макета, який можна було б у роботу запустити. Я познайомив цих людей. Вони видають книжку, її реалізують і повертають свої гроші – і той, хто дав їх на макет, і той, хто оплатив папір і поліграфічні послуги, та ще й з прибутком.

Мушу підкреслити, що наші рекомендації безкоштовні. Асоціація та я як фізична особа чи як президент асоціації нічого від цього не маємо.

Моральна мілина для фахових «китів»

– Один із предметів уваги асоціації – книгорозповсюдження. Колишню систему книжкової торгівлі зруйновано, а нова, за Вашими словами, має триматися на двох «китах» – системній оптовій торгівлі та системі електронної каталогізації нових видань. Які перешкоди існують для їх створення? І чи можна побудувати книгорозповсюдження на якихось альтернативних чинниках?

– Та система, яка сьогодні працює у нас, найменш ефективна: базари і супермаркети, які нещодавно з’явилися і в основі створення яких лежить російський капітал і продукція російських видавництв. Вони мають надзвичайно обмежений асортимент.

Російська продукція представляє, як правило, лише кілька видавництв Росії, що намагаються просто нав’язати свою продукцію, абстрагуючись від реальних потреб українських читачів. Сюди везеться здебільшого легке або наближене до нього читво, а серйозна, висока література надходить надзвичайно рідко. Бо нею нецікаво займатися: аудиторія читачів таких книжок значно менша, книжки реалізуються одиничними примірниками.

Натомість у світовій практиці існує система інформування населення за всіма напрямками книжкової продукції, яка перебуває у виробництві і продажу. І альтернативи цій системі немає. Вона просто може прийти до нас пізніше.

Є чимало факторів, що заважають зробити це сьогодні. Скажімо, я оприлюдню свою ідею щодо видання певної книжки, а інший перехопить цю ідею і почне видавати книжку сам. У західних видавців не виникає таких побоювань, вони друкують плани на два-три роки наперед, бо самою системою передбачено, що коли про книжку заявлено, то можна бути певним на сто відсотків, що ні у кого не виникне думки перехопити ініціативу або робити щось подібне.

– Культура ведення бізнесу вища..

– Культура ведення бізнесу, повага до авторських прав, до власності як такої. У нас у цьому плані ще багато проблем: виникають питання додруків на поліграфічних підприємствах. До речі, харківське видавництво «Торсінг» звернулось до мене стосовно передруку їхніх видань. Чи не по ночах в якихось друкарнях дублюються видання, що мають попит на ринку, а потім їх «викидають» у продаж, а видавництво, яке витратило гроші на підготовку книги, на розрахунки з авторами, мусить згортати свою діяльність через збитки.

Тож, на жаль, є чимало проблем, але, на щастя, вони розв’язуються. Може, не так швидко, як хотілося, але, я певен, що через рік-два ми все одно прийдемо до системи books-in-print, до електронного інформування про появу книжок на ринку, про місця їхнього продажу. Цю систему буде поширено і на області.

– Тобто створення систем гуртової торгівлі і каталогізації видань унеможливлюється передовсім низьким рівнем загальної культури і залежить від моральних якостей конкретних операторів видавничого ринку?

– Від рівня економічного мислення – від видавця до державного службовця.

– Тоді мене дивує ще більше, що у проекті вашої Програми стратегічного розвитку УАВК передбачено співпрацю з відповідними силовими структурами з метою виявлення піратів, порушників авторських прав, застосування до порушників санкцій тощо. Ви вважаєте, що вам вдасться створити острівець щастя і добра посеред суцільного бруду, невігластва і хабарництва?

– Ми не збираємося створювати цей острівець, просто зараз ведеться робота із СБУ, з податковою міліцією для того, щоб наші дії було скориговано не стільки з вилучення контрфактної книжкової продукції, скільки з пошуку виконавців, котрі нечесно заробляють гроші. І для покарання їх на рівні зі злочинцями, які посягають на особу, її фізичне здоров’я.

Уявіть собі таку ситуацію, коли невеличке видавництво вдало відшукало тему, знайшло автора, видало книжечку, і вона пішла, як кажуть, з першого заходу, через тиждень видавці приходять на ринок і бачать, що всі ятки заповнено передруком, який коштує вдвічі дешевше і його швидко розкуповують. Що це означатиме для їхнього бізнесу? Людина втрачає віру, втрачає гроші, у неї розлади сімейні і т.ін. Тобто фактично йде посягання на особу, її права, її власність, моральний і фізичний стан.

І тому ми маємо намір вимагати, аби було внесено відповідні зміни і в законодавство, зокрема, до законів, що регулюють питання авторського права, бо там не визначено права видавництв. А скрізь у Західній Європі видавництво є структурою, яка захищає і відстоює права автора. І сьогодні дивує, коли трощать колесами і гусеницями диски, волаючи, як багато втратив бюджет від CD-піратства, і водночас проходять повз піратство книжкове. А книжкове піратство просто жахливе, особливо на ринку освітньої книги – це мільйони і мільйони гривень.

Незатребуваність висоти

– Як Ви вважаєте, українські книжкові виставки-ярмарки виконують ті обов’язки, які беруть на себе? Чи не занизько ставлять собі планку?

– У світі існує два типи виставок-ярмарків. До першого належать ті заходи, на яких демонструють новинки і продають права на їх перевидання іншим видавництвам, в інших країнах. До іншого типу належать ярмарки, на яких продають книжкову продукцію. Найтиповішим ярмарком другого типу є Тегеранський. Він проводиться раз на два роки, і протягом семи-восьми днів, поки він триває, на Південно-Східну Азію, Цетральну Азію продають книжки з Європи, інших країн світу на суму до 40 млн. доларів. Причому значна частина книжок закуповується і урядом Ірану, навіть існує для цього спеціальна система розрахунків. А перший проект яскраво представляє Франкфуртський ярмарок: товарну партію книжок там продати не можна, хіба що з полиці або з-під поли комусь вдається – колись за німецькі марки, нині за євро.

Українські ярмарки до жодного з типів віднести важко. Питання купівлі-продажу прав вони не вирішують: в Україні така мізерна кількість видавців, що вони протягом року одне одного знайдуть і вичерпають всі питання. Іноземці до нас ще не їздять. Вважати серйозно росіян іноземцями і розраховувати на те, що вони будуть купувати права на видання наших книжок, не доводиться. Вони «купують» наших авторів, автори із задоволенням їдуть до Москви, продають там свої рукописи, видають твори, які повертаються в Україну, але вже у вигляді книжок російських видавництв. У більшості обласних центрів є більші чи менші книжкові базари, невеличкі книгарні. Тому можна сказати, що за ідеєю найбільше наближений до Тегеранського ярмарку Львівський Форум видавців, бо туди з’їжджається вся Західна Україна.

Аби асортимент в областях розширити, видавці та книгорозповсюджувачі їдуть восени до Львова. А для роздрібного покупця це велика кількаденна виїзна Петрівка. Видавці ж мають змогу продати навіть те, що залежалося на складі. Крім того, для них це місце спілкування. Після року завантаженості роботою видавцям теж хочеться коли й чарку випити, а то й просто посидіти у колі знайомих, поспівати, потанцювати. Ну і, як кажуть, не без зиску – вони отримують гроші.

Харківський, обидва київські ярмарки, швидше, можуть бути виставковими у перспективі, бо в цих містах все-таки розгалуженіша книжкова торгівля, ніж у решті міст. У столиці, зокрема, це й орфеївські магазини, «Буква», які вже відкрито у різних куточках Києва, це і «Моя книга», і система старих державних магазинів, які нині перепрофілюються, хоча їм активно заважають це робити, проте згодом вони теж перетворяться на сучасні супермаркети. І тут є Петрівка. Тобто здивувати киян чимось надзвичайно важко. Тому Київ і Харків у подальшому як виставкові заходи можуть збирати видавців з інших країн, але це станеться не раніше, як український книжковий ринок, принаймні, добереться до цифри три книги на душу населення.

По-друге, на серйозні міжнародні ініціювання можна розраховувати лише тоді, коли Україна як держава серйозно заявить про себе на міжнародних книжкових виставках. За роки незалежності, окрім нашої Асоціації (яка не має грошей, і звичайно випрошує, виканючує безкоштовний стенд площею 8-12 кв. м, намагаючись виставити хоч трохи книжок, аби не забули, що є Україна, що в ній теж видають книги), держава жодного разу на офіційному рівні не провела презентації себе як книжкової держави у світі: чи-то у Франкфурті, чи то в Лейпцигу, Парижі, Лондоні. Було кілька виїздів, я знаю, до Аргентини – там велика українська діаспора, але стенд оплатила вона, а оскільки туди лише один авіаквиток коштує 1000 доларів, то за власний кошт могли поїхати тільки 5-6 видавництв. Тому вважати це презентацією всієї України дуже складно.

Нещодавно у мене відбулася зустріч з аташе з питань культури Посольства Німеччини в Україні паном Арно Кірхгофом на його прохання. Він, зокрема, зауважив, що останнім часом Україна робить значні кроки у намаганні стати членом Європейського Співтовариства, членом НАТО, про це заявляють офіційні особи. У Німеччині з цього приводу було проведено експрес-опитування і виявилося, що німці про Україну не знають нічого... а якщо знають, то з негативного боку: збиті літаки, корупція, Лазаренко, вбитий журналіст Гонгадзе, Чорнобиль. З кращого, що знають німці про нас – це брати Клички.

Так от, пан аташе був більш ніж здивований тим, чому уряд України ніколи не використав такої гарної можливості для проведення піарівської акції на Франкфуртському книжковому ярмарку! «Адже ви знаєте, яка шалена преса щороку буває навколо ярмарку, особливо навколо країни, яка заявлена як «господарка року»; відбулися роки Ірландії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Польщі. Навіть, – каже Арно Кірхгоф, – був уже рік Литви, і преса писала, що ця країна з її трьома мільйонами населення показала високий рівень поліграфії і авторської думки тощо. Нинішній рік – рік Росії. На ярмарку від неї готується стенд площею 500 кв. м.

Чому Україна жодного разу не скористалась шансом продемонструвати, що, крім речей неприємних, в Україні є інше? Є інша Україна – така, що вміє мислити, художня, творча?!»

Я йому сказав, що мене це теж дивує страшенно. І запропонував подивитися мій старий передвиборчий сайт, де є інтерв’ю «Щоб не було соромно, що ми українці». У такий спосіб я намагався достукатися до Кабміну, аби довести, що нам потрібен загальнонаціональний стенд на Франкфуртському ярмарку. І навіть покроково розписав, що можуть зробити для цього обидві сторони – уряд і асоціація. Втім, так того й не було зроблено через незацікавленість держави.

А держава сьогодні від цього втрачає. Ми проводимо такі парадні виставки, як цьогорічний «Книжковий сад». Зібрали купку видавців, високі посадовці походили виставкою, а потім про виставку забули: учасники ходили від стенду до стенду, випивали по чарці, чи не за поли хапаючи поодиноких відвідувачів. Іншими словами, це була дискредитація виставки як такої.

Я не кажу, що їх не треба проводити: добре, коли знаходяться доброзичливці з зайвими грошима, вкладеними в організацію цих книжкових дійств, це так чи інакше пропагує книгу, працює на неї. Але я проти, аби для цього використовувалися бюджетні гроші, які потім відмиваються і розкладаються по кишенях.

Професійний порадник видавця

– Чи задовольняє ваші професійні та естетичні смаки галузева преса?

– Ні.

– Якими вам бачаться книжкові журнали, газети?

– Хочу зробити комплімент вашому журналу. «Книжковий огляд» перетворюється сьогодні на дедалі професійніше видання, яке намагається охопити всі сфери життя книжкового світу. Скажімо, «Книжник-рев’ю» – радше літературна критика вузького кола видань, які вписуються у розуміння української книги тієї категорії людей, що працюють у газеті. Анонсування інших книжок або з’являється на шпальтах газети з критикою, далекою від літературної, або взагалі обминається.

Галузева преса мусить давати широкий спектр проблем, які стосуються книговидавничої справи, починаючи від кадрових. Можливо, варто навіть ввести рубрику «Пропонується робота», адже фахівці знають, як важко часом знайти справжнього спеціаліста. Також, на мою думку, варто публікувати рейтинги, ринкові новинки, інтерв’ю читачів, орієнтири на інші професійні видання авторам, видавцям. Книжкові газети і журнали мусять бути джерелами найнеобхіднішої інформації та аналізу. Виходу кожного наступного номера видавці мають чекати з нетерпінням, повертаючись до нього ще і ще після першого прочитання. Такий журнал має стати професійним порадником для видавця.

Нехай буде менше критики самих видавництв чи літературної критики, бо це в одних викликає захоплення, а іншого показано у непривабливому ракурсі. «Книжковий огляд» – це все, що болить видавцеві, це відповіді на ті питання, які шукає поліграфіст, видавець.

На круглому столі у рамках «Книжкового саду-2003» я запропонував утворити конфедерацію учасників видавничого процесу, залучити до неї не тільки видавців, книгорозповсюджувачів і поліграфістів, а й тих же виробників паперу. Бо сьогодні, скажімо, спостерігається тенденція внести зміни до Закону України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», які б вектор, спрямований на книгу, перетягнули і на виробництво паперу. Я з розумінням ставлюся до виробників паперу, але все одно у книзі папір – це сировина, а не інтелектуальний продукт.

– А читачі, скажімо «Товариство книголюбів», можуть входити до складу конфедерації?

– Безперечно, читачі можуть бути такою собі експертною групою.

– І наостанок. Що Ви зараз читаєте, хоча б у ті півгодини, які Вам випадають впродовж дня? З ким поділитеся думками щодо прочитаного?

– Я закінчую читати «Петербургскую сторону» Андрія Бітова. Він дуже специфічний, психологічний автор. Читаючи, пригадую пісню Окуджави: «Каждый пишет так, как слышит…». Книжка ця вимагає не стільки розумового, скільки емоційного переосмислення: потребу відчути стан автора, коли він писав це чи думав пр

Розмову провела Олена Холоденко

 
© агенство "Стандарт"