журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ЛАБІРИНТИ ПРАВОЗНАВСТВА

ВИДАВНИЧІ ПРОМОЦІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2003

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

Актор у протигазі

Книга "Приховані фільми" Лариси Брюховецької як спроба нагадати про існування українського кіно

Нещодавно відбулася презентація книги Лариси Брюховецької "Приховані фільми. Українське кіно 1990-х". Гості нового книжкового маркету "Цитрус" змогли поспілкуватися не лише з авторкою кінематографічного дослідження, але й з головними героями її книги, творцями сучасного українського кіно. На презентацію прийшли Роман Балаян, Михайло Ільєнко, В’ячеслав Криштофович, Олесь Санін та Тарас Денисенко.

Лариса Брюховецька – редактор ілюстрованого журналу "Кіно-Театр", відомий кінокритик і знавець українського кіно попередніх десятиліть. Книгу "Приховані фільми" присвячено перехідному, а тому і складному, як взагалі для України, так і для українського кіно, періоду. Через перехід однієї форми державності в іншу відбулися процеси, які позначилися на кіновиробництві, кінопрокаті, взаєминах кіно і телебачення. Якщо за радянських часів нам не дозволялося мати справжнє висококласне українське кіно, то в Україні на зміну творчій несвободі прийшла несвобода економічна. Книга про те, що сталося з кіногалуззю в умовах трансформації суспільства саме в "перехідні" 90-ті, в найбільш вразливому суспільстві, що обирає свій шлях.

На презентації говорили багато і про комплекс меншовартості, і про бідність сучасного українського мистецтва, і про "відсутність пророка на своїй землі". Якщо письменник, зрештою, може писати твори на дешевому папері звичайною ручкою, то кіно без грошей не створиш. Навіть один малобюджетний кінофільм вимагає сотень тисяч гривень. Попри все в 90-ті роки виходили фільми, відбувалися події, українські режисери, оператори, актори здобували нагороди на вітчизняних та міжнародних фестивалях. Прикладів можна знайти багато, але в Україні ми про них не знаємо. На жаль, новий фільм Олеся Саніна "Мамай" наші підприємці не мають можливості показати в Україні, тому його зараз купують американські прокатники (не українська діаспора!), і він буде демонструватися восени в наших кінотеатрах паралельно з американськими бойовиками. Принизливо визнавати, що ні юридичної, ні технологічної можливості показати "Мамая" українці українцям безпосередньо не можуть, тому іноземці-бізнесмени роблять українську справу.

І все ж, попри вихід досить товстої книги у широкий світ, багато хто з гостей презентації говорив про недолугість українського кінематографу, відсутність вміння заробляти гроші. Ми маємо потенціал, який не реалізується не тільки через відсутність потужних кадрів, а й через упередженість інвесторів і пересічних українців. Порівнюючи стан сучасного українського кіно, легко помітити аналогію між українськими книгами та українським кіно. Може, проблема в українськості? Недарма на обкладинці книги зображений актор Тарас Денисенко у фільмі "Кисневий голод" (Київська кіностудія ім. О. Довженка, українсько-канадська кінолабораторія "Кобза інтернешенел корпорейшен енд Кобза джоінт вентуре", режисер Андрій Дончик, 1991), який отримав у 1992 році приз за кращу чоловічу роль на МКФ в Салоніках. Актор, що одягає протигаз, символізує сучасний клімат в країні для українського кіно, як, зрештою, і для всього українського.

Декілька слів від авторки і героїв "Прихованих фільмів" про книгу і про сучасне українське кіномистецтво загалом.

Лариса Брюховецька: "На жаль, у свідомості пересічних українців глибоко закорінена думка про те, що українських фільмів немає і не може бути, а якщо вони є, то погані. Кіно – це можливість показати не лише реальність, але й думки, почуття, переживання. Хто ж, як не самі українці, може показати власний настрій, націоетнічну культуру? Можна пошкодувати, що більшість українських фільмів не показують в Україні на широкому екрані. Я знаходжуся в привілейованому становищі, бо бачила, мабуть, усі прем’єри, тож вирішила розповісти широкій публіці про сучасне українське кіно. Я намагалася зробити книгу і аналітичною, і інформативною, написати про нові напрямки в українському кіно в 90-х роках, яких досі українське кіно не торкалося, оскільки вони були заборонені для наших митців. В окремому розділі подається аналіз найпомітніших ігрових та документальних фільмів. У "Додатках" – стисла характеристика українських кінофестивалів, хроніка кінематографічних буднів, а також довідки про творчі надбання українських режисерів, операторів, акторів за останнє десятиріччя".

В’ячеслав Криштофович, режисер: "Я радий, що книга вийшла. Сумно, правда, що українських фільмів зараз з’являється мало, безперечно мало для такої великої країни, як наша. Але моя робота, роботи моїх колег свідчать про те, що все-таки українське кіно є, воно існує. Загальновідомо, що чим більше знімається фільмів кожного року, тим більше шансів отримати щось достойне. Але якщо знімати лише одиниці (як на Київській студії ім. О. Довженко – всього два фільми на рік), то і ця можливість зменшується. На жаль, кіно, яке несе в собі культурні цінності і має змогу зачепити людську душу, насправді в першу чергу є індустрією, що вимагає значних капіталовкладень".

Михайло Ільєнко, режисер, декан факультету кінорежисури Київського інституту ім. І. Карпенка-Карого: "Ми – країна парадоксів. З одного боку, є багато гарних фільмів, але про них ніхто не знає, ніхто не говорить і ніхто не показує. Я не знаю, що потрібно зняти, де завоювати нагороди, щоб фільм показали в Україні. Наприклад, вийшов в світ анімаційний фільм Степана Коваля "Ішов трамвай № 9", який зібрав один за одним три призи на міжнародних фестивалях, але на жодному українському телевізійному каналі його не було показано, навіть вночі, в найбільш дешевий час. Зараз, напевно, треба привезти приз із Марса, щоб фільм показали в українському ефірі. Ось чому ніхто і не знає українських фільмів, українських митців, які попри все працюють, створюють, творять. У даній книзі всього 384 сторінки, я б додав ще 50-60, щоб охопити все, що вийшло в 90-х ХХ століття".

Олесь Санін: "Вихід цієї книги означає, що фільми з цієї книги, які не показують на екранах, дійсно приховані, але не замовчувані. Тепер про них стане відомо всім бажаючим. Зараз, в Україні кінокартини розглядаються так: "наші" й "іноземні", причому "наші" обов’язково і безперечно в уяві українців гірші за "іноземні". За кордоном, навпаки, розглядають наші фільми як іноземні, тобто теж щось інше, гарне, відповідно нам хоча б дається шанс на інтерес, показ і як результат для деяких картин, – нагороди. Крім того, там про нас пишуть статті, критичні відгуки. А взагалі кіно 90-х років, кіно з внутрішнім сумом, депресією – наслідок ставлення держави і людей до власного кінематографа".

Леся Костів

 
© агенство "Стандарт"