журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ЛАБІРИНТИ ПРАВОЗНАВСТВА

ВИДАВНИЧІ ПРОМОЦІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Анатолій Дністровий: «Серйозно ставитися до літератури неможливо»

Письменник Анатолій Дністровий уміє дивувати. Два його романи, що вийшли друком у київському видавництві "Факт", – "Невідомий за вікном" і "Місто уповільненої дії" – поєднують у собі саме ті риси, яких так гостро не вистачає нашій сучасній белетристиці: гострий, динамічний, "злободенний" сюжет і ориґінальну філософічність мислення, зісперту на ґрунтовні знання матеріалу. Фактично Дністровий виступає нині, як би претензійно це не звучало, започатковувачем нової української соціальної прози, гостропроблемної та, попри значну авантюрність сюжетних колізій, інтелектуально насиченої.
Отож, які заповідаються шляхи розвитку української белетристики; як вона мусить уживатися з поезією, "аполоґетом" якої Анатолій донині так само виступає; якими є місце й місія письменника в сучасному світі; що являє собою сучасний читач – про це та інше в інтерв’ю популярного молодого автора "Книжковому огляду".

– Ти починав із прози, видав збірку оповідань, згодом став відомим як поет, відтак захистив кандидатську дисертацію з філософії, а далі знову вернувся до прози й закінчуєш, наскільки мені відомо, вже четвертий роман. Це пошук себе, набуття досвіду "романного мислення" чи щось інше? В якому саме жанрі ти відчуваєш себе спроможним розкритися найвиразніше?

– Я завжди впадав у "системну залежність" від певної стабільності в манері письма. Це не стільки залежність від жанру, скільки спроба вироблення особливого типу художнього мислення, можливо з прив’язкою до жанру. На перших етапах, закономірно, випробування розпочинається через пошук своєрідного жанрового "каркасу" чи його "розмитості". В різні роки я досить зручно почувався у "сконцентрованих" верлібрах та восьмивіршах, згодом в імпульсивних новелах, які писав "гектарами" й так само "гектарами" викидав на смітник. Скажімо, сьогодні найбільші тортури для мене – це писання новели чи того ж восьмивірша, скуті межі яких не дають можливості "розливу" тієї тривоги, з якої прагну створити певну панораму чи модель. Тому – залишився роман не лише як можливість – в епічному сенсі – себе "розкочегарити", а й те безмежне поле, в якому можна творити і життя (емпірику, автобіографію), модель (паразитувати на тих чи інших практиках) і експеримент (його величність "тероризм" – у поланівському значенні). Отже – роман.

– Чи розрізняєш ти для себе попсу й белетристику, масову й серйозну літературу? Кажу це до того, що в твоїх романах прочитується тяжіння до не те щоб легкого, але принаймні доступного для широкого читацького загалу письма, але водночас у них є певна "надідея", покликана не стільки розважати читача, як змушувати його думати, ба навіть мислити, що далеко не одне й те саме.

– У 50-70-х вельми популярними були "тексти про ніщо", включно з "новим романом" (чисте письмо, як би сказали деякі мої приятелі-постструктуралісти). Перед тим активно панував модерністський роман з елементами експерименту, хоча "матрицею" для нього слугував той же автобіографізм (згадаймо Домонтовича, Фіцджеральда, Вулфа). Нині література, частково оговтавшись від постмодерністської кон’юнктури, знову повертається до автобіграфізму, сповідальності. Є ціла генерація письменників подібної традиції і до їхніх голосів дослухаються. Це Барнс, Каннінгем, Ісігуро, Уельбек та інші.

Так, умовно погоджуюся, що існують (звичайно, з розмитими межами) принаймні три річища літератури (та романів): 1) три гривні: так я жартома називаю романи-схеми для електричок на кшталт "Сліпий", "Крутий"; 2) середня полиця: тексти, які репрезентують літературу як особливий "материк", витворюють її критичну масу (такі романи виконані в оригінальній та більш-менш доступній поетиці – Ремарк, Гессе, Фаулз, Місіма, Муракамі); 3) тексти-методи, вони докорінно ламають стереотипи в літературі, відкривають нові моделі художнього мислення (Джойс, Кафка, Роб-Грійє, з наших авторів сюди можна зарахувати хіба "Воццек" Іздрика).

Власні романи прагну писати в річищі "середньої полиці". Для цього існує багато причин, в першу чергу, пам’ять і той незначний досвід, який маю. Я ніколи не буду "терористом" у літературі. Не маю для цього таланту й не знаю, чи це комусь потрібно. "Терор" у моїй творчості неможливий. Він ніколи не подолає емпіричне, яке власне й рухає мої романи. В цьому сенсі мене приваблює пізній (непсихологічний) модернізм, в якому вже визрівають обриси, перший подих постмодернізму. Людям властиві страждання, почуття, і від цього відмовитися в письмі дуже важко. Скажу навіть трішки наївно: особисто не знаю, що таке страждання. Але я багато бачив, як страждають інші. Деколи навіть моторошно. Від цього ніяк не можу звільнитися, це завжди "тримає в напрузі". Тому мимоволі забуваєш про "експеримент", "терор". Через це я ніколи не вважав літературу за розвагу, але й патетично до неї не ставлюся. Розважальні тексти, мабуть, можуть писати люди, які вели спокійний спосіб життя. Ну, звичайно, тепер, на ситий шлунок, у власному кабінеті щось модне пописують та експериментують. Під впливом чужого. Це не для мене. В цьому криється якась нещирість (брр… неточне слово). Фальш. Хочу того чи ні, але я приречений бути "письменником-ритором" (знову ж таки, за Поланом) чи "приватним фундаменталістом" (за Семківим).

– У романі "Місто уповільненої дії", нещодавно виданому "Фактом", ти звертаєшся до теми підліткової злочинності, "бродіння гормонів", що має іноді невідворотні наслідки. Твій герой виборсується з цього середовища, але в результаті гине чи не тому, що він "більше не вузьколобий". Знаю, що у своєму новому романі ти й далі розвиваєш цю тему, – що саме тебе в ній приваблює, які можливості відкриває?

– Зараз я часто згадую петеу, в якому вчився, та підліткові часи в спальному районі Тернополя. Там жорстокість була на кожному кроці й торкалася всіх: слабких і сильних. Юність – у психологічному сенсі – є вкрай екстремальним відрізком життя людини. Для мене вона виявилася найбільш чесною та правдивою (у власних поглядах, можливо, трохи в поведінці), глибоко закарбувалася в пам’яті. Підлітки – це ті істоти, в яких ще нема досвіду, отієї занудної "освітянської "феноменології" з усталеними поглядами на життя, з планами на майбутнє, а їхні вчинки базуються на дуже прозорих речах: симпатія, ворожість, обов’язок (не перед батьківщиною звісно ж), а обов’язок любити своїх, ненавидіти й принижувати чужих, відстоювати своє.

На цій темі я незациклений. Прагнув тільки написати два-три романи. Задумів є багато, але про них не буду. Зрештою, я не пишу про всіх підлітків, лише про тих, які причетні до іншого, "недомашнього", як би це сказати, "нетихого" світу. Пишу про "відморожених", "нормальних", "без башні" пацанів – пацанів вулиці, яким до лампочки "майбутнє", "кар’єра", "що скажуть люди?". Навіть у фільмі "Скіни", де блискуче зіграв ще молодий Рассел Кроу, серед неонацистів-підлітків також були нормальні. Це треба розуміти. Бо нема добрих, хороших, злих чи сумирних людей, є схильності до того чи іншого. Цей фільм через жорстокість був колись заборонений. І що там забороняти? Гарне кіно. Таке в моєму місті (в інших, мабуть, також) майже щомісяця відбувалося, особливо коли район на район чи стінка на стінку.

Свого часу, саме вони – "юні злочинці", як скаже перший кращий розумник, були "героями нашого часу". Не комсомольці, які сьогодні стали відомими письменниками… а вони, бо їх боялися. Так, колись у Тернополі приносило справжню радість відловлювати відмінників, дебілів із фарбованим волоссям у вузьких штанах… Короткострижені штемпи, які могли прийти в петеу, університет, у квартиру, сказати господарю "закрий рот і сядь у куток, я буду говорити з твоїм сином чи донькою"… чи завалити в кабак (колись забігайлівки були значно кримінальніші) і відвішати по повній програмі всім, хто не подобається… Зрештою, навіть не про це йдеться. Вони при потребі могли постояти один за одного чи віддати другові останнє. Серед них також є різні прошарки. Боягузи, які косять під серйозних пациків і яких ще не випробовувала безвихідна ситуація. Є помірковані, які стануть "нормальними людьми", коли переживуть (якщо переживуть) юність, ну потім там одружаться чи ще щось. Є навіть "пропащі", як кажуть москалі, "невменяемые", вони в будь-чому фанатично йдуть до кінця: коли грабують чи виходять один з одним на ножах. Що там казати. Для мене досвід одного такого персонажа важливіший за життя десяти-двадцяти письменників. Я завжди захоплюватимуся селінами, жене (не лише як авторами, а й як людьми), але й зневажатиму колишніх комсомольців, цих іще з юності переляканих кар’єристів, які про "важкі біографії" говорять у модних літературних салонах.

Друга обставина, яка змушує братися за цю тему, – це моя власна "мала" батьківщина – Тернопіль. Уже понад 10 років я живу у Східній Україні. Більш-менш придивився до міст, відвідав багато обласних центрів. Я ніде не бачив такого сленгу, як у Тернополі та в ще кількох містах Західної України. Колись на рубежі 80-90-х тернопільські бандити їздили бомбити (пробивати на золото, шкіряні куртки та інші речі) мешканців Івано-Франківська, Львова (станіславські та львівські пацани займалися подібними "екскурсіями"). По суті, цей географічний трикутник "Тернопіль – Івано-Франківськ – Львів" (ні, ні, Львів частково, бо надто зрусифікований) ще зберігає сленгову структуру на базі української мови. Про це мало хто знає у Великій Україні. Мало кому зі східних українських письменників, які вимучують із себе сленгову лексику, я можу пояснити, що існує наше, рідне, живе, невигадане. Василь Герасим’юк, який першим читав роман "Місто уповільненої дії", одразу цей момент вловив. Зараз навіть побутує думка, що східні письменники пишуть мертвою, книжною мовою. А хіба не так? Реальності, про які вони пишуть – російськомовні. Їхня мова "калькується" з російської; в східних містах сленгова культура фонетично – також російськомовна. Хоча… досить про це. У черговому своєму романі про підлітків-злочинців я ставлю два завдання: поглиблення сленгової мови та реконструкція підліткового Тернополя 1990-91-го років, який я добре пам’ятаю з мого петеушного життя. Що з цього вийде – подивимось.

– Якось ти обмовився про те, що світові задля, так би мовити, "оживлення" конче бракує третьої світової війни, а українським письменникам варто було б хоч трохи повоювати – як не на ній, то бодай деінде. Зрозуміло, що ці слова – не просто епатаж, а радше констатація відірваності сучасної української белетристики від житейських реалій. Чи ти вкладаєш у них якесь інше розуміння?

– Ця напівжартівлива теза має дуже серйозні підстави. Наскільки пригадую деякі відгуки в газетах, цього ніхто серйозно не сприйняв. Зроблю уточнення: колись я говорив не стільки про війну, скільки про відчуття війни. Будь-яка війна енергетично торкається не лише тих, хто страждає, а й тих, хто споглядає чи житиме пам’яттю про неї. Перша світова війна як одна з перших системних криз людства психологічно породила "втрачене покоління" (Олдінгтон, Гемінгвей), кого ще? – пізнього Рільке ("Дуїнянські елегії", "Сонети до Орфея"), Тракля, екзистенціалізм, "Безплідну землю" Еліота та багато іншого. Навіть експресіонізм, який виник дещо раніше, багато соціологів культури сприймають як провіщення тієї напруги, що охопила тогочасні європейські спільноти. Друга світова війна подарувала нам польську антиметафоричну поезію, здобутки якої використовуються майже кожною вошивою літературою, а ще поетичне мовчання Целяна. Не знаю, які ще потрібні аргументи, щоб довести, що більшість видатних здобутків літератури пов’язані з цими катаклізмами. Шопенгавер колись писав, що коли ми поглянемо на історію людства, то помітимо лише відрізки "з війни до війни". Французька революція та наполеонівські війни свого часу дали небувалий поштовх для романтизму та національних літератур Європи. Можна й глибше порпатися в історії. Суть залишиться тією ж. Війна – це завжди оновлення, перефразую дідуся Геґеля, а ще – крутий стимулятор для літератури.

Втім, є інша обставина, яка "нестандартно" впливає на подальший характер літератури: це Інтернет. Нині література буквально захворіла на фрагментарність, спонтанність, інтертекстуальність (даруйте за матюк) та непасіонарність. Якщо раніше канти, ідеалісти, спіритуалісти, містики, символісти, ще дідько знає хто намагалися запхати свого носа в "потойбічне", "ноуменальне", "трансцендентне", то тепер Всесвітня мережа все це "вивалює" в різних модифікаціях, конфігураціях, у різних масштабах і порціях, у різних образних системах. Тому багато моїх приятелів – літературних гурманів – дуже часто жаліються на синдром своєрідної ситої "читацької відрижки" (така собі епоха текстового перенасичення).

Сьогодні серйозно ставитися до літератури просто нереально й неможливо. Вона скотилася до функцій та стратегій художнього вигадування, фантазування, моделювання. По суті, вже майже нема авторів, яким притаманні такі речі, як творча еволюція, пошук нових маршрутів у творчості. Більшість відомих письменників світу – це машини вигадування, програми, які діють у власному річищі. Їм платять за конкретний тип продукції і ніяких манівців. Приклад? Ось: попсовики Стогофф, Коельо, ван Зайчик. Першого й останнього в Росії мудрі люди, здається, взагалі за письменників не вважають. Тому нав’язування – це страшна небезпека для творчої свободи письменника. Це той випадок, коли на голову авторові вилазять видавці та агенти, група підтримки, яка тебе розкручує. Насправді своїм хвалінням вони ніби заганяють літератора в могилу – чітку колію. Тому серйозно можна ставитися хіба лише до матеріалу. Тільки до матеріалу. Але не до літератури. Зрештою, хто знає, що це сьогодні означає.

– Останнім часом чималої популярності в певних колах набуває думка про те, що бестселери, за великим рахунком, можливі лише "великими" мовами, з широким ареалом поширення, а значить, великою кількістю потенційних читачів, а для, так би мовити, "малих" націй і "малих" мов, котрі не мають змоги з ними тягатися, залишається література інтелектуальна. Як ти ставишся до подібних ідей? І – в цьому контексті – які наклади для своїх романів ти вважаєш оптимальними?

– Про це я мало думаю. Втім, причетність того чи іншого письменника до "маленької" нації завжди програшна. Тут не треба тішити себе ілюзіями. За моїми спостереженнями, письменники "великої" нації – в кількісному розумінні – значно більше стають відомими (одних розкручених сучасних англійців можна згадати з десяток). А що залишається поодиноким голосам "малих" націй? Пшик? Хоча в кожній літературі є багато талановитих авторів. Українські книжки купують лише у Києві та Львові (це чув від видавців). Про що можна говорити? Звичайно, що за таких умов і виникає міф про "інтелектуальне месіанство" нашої літератури. Мене завжди нудило від цього "салонного квакання". Це, як правило, робить невеличка зграйка людей, яка на людях роздає сама собі слони. Тому то й часописи наші такі "тусовочні", однотипні, які обслуговують стабільне, вузьке коло авторів, тому то й інтелігенти наші надто корпоративні, з чіткою системою розпізнавання "свій - чужий". У цьому участі брати не хочеться. А тиражі… Гете казав, якщо у письменника нема бодай мільйона читачів – його справа безнадійна. Значить усі ми безнадійні? Так виходить? Я реаліст і знаю напевно, що моя читацька аудиторія на сьогодні навряд чи перевищує три-чотири сотні. Хоча я ніколи не думав серйозно про свого читача. Просто не було часу.

– Нині в українській літературі відчувається доконечна потреба змін. Потік концептуалістської іронії, модний протягом останнього десятиліття, здається, не лише вичерпав, але й здискредитував як себе, так і саму літературу. Які, на твою думку, можливі подальші шляхи? Себто, кво вадіс, письменники?

– Останні кілька років я активно вивчаю сучасний світовий роман і мої висновки про це… просто ніякі. Я не знаю, куди рухається література, що є літературою чи якою вона має бути. Я вже десь говорив, що гіпертрофований статус іронії в літературі властивий лише посткомуністичному світові. Це я пояснюю звільненням від страху, яке, здається, лише зараз до багатьох приходить. У крайнощі кидаються закомплексовані люди, закомплексовані суспільства. Або поплакати, або сильно погигикати. Я не звинувачую конкретних письменників України, Білорусі, Росії. Визнаю, що вони витворили відчуття такої собі "смішної епохи" переходу з чогось одного в щось інше. Однак це настільки довго триває, настільки довго вариться у власному сокові, плодить власних лакеїв, прокураторів, шнирів, офіціантів, послідовників, єшкілєвих, епігонів, які затаскали, наче старенькі джинси, цю художню практику, до неможливого зачовгали власну іронічну мову та власних кумирів, що на це вже навіть не звертаєш уваги. Це виродження того, що наприкінці 80-х і початку 90-х було унікальним та неповторним.

Втім, я не проти іронії в літературі. Я за те, щоб література була нестандартною, непередбачуваною, різноманітною, щоб у ній були і видатні "терористи", і видатні "автобіографісти", щоб над текстами не позіхали. Словом, щоб від них підривало дах.

– У твоїх романах дуже переконливі, часом аж натуралістичні чоловічі образи, але – погодься – більш розмиті, подекуди навіть ефемерні жіночі. Як ти гадаєш – чому? Яку роль у твоєму житті й у твоїй творчості відіграють жінки?

– Серйозне запитання. Можливо, це через те, що більшість жінок, яких я знав, були несповна розуму? В доброму розумінні… Але це я залишу собі…

– І, нарешті, про те, з чого почали – про поезію. Знаю, що ти не збираєшся закидати і її, принаймні написав нову поетичну книгу. Чим саме вона прикметна?

– Моя остання поетична книга, кажу патетично – остання, бо навряд чи писатиму поезію далі, відрізнятиметься від усього попереднього. В ній я намагаюся усвідомлено тікати від уяви. Говорю про звичайні прості речі, про життя старших людей, про фрагменти недавньої історії Західної України. Формую ретро-панораму. Я розумію цю обмеженість. Це література констатації. Ця книга буде вкрай консервативною, несучасною, немолодіжною, нетрибунною – на рівні мови, форми, на рівні тематичному чи смисловому. Визначальними в ній є поеми про людей, які жили в кількох епохах. Особливе місце займатиме поема "Вічні катари", вона написана у формі фрагментів із різних часових та історичних проміжків, вона буде скромним підсумком моїх поетичних поразок, шукань і надій.

Розмову підтримував Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"