журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ЛАБІРИНТИ ПРАВОЗНАВСТВА

ВИДАВНИЧІ ПРОМОЦІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Поети нерестяться в метро

або Чом не пишеш ти на мові, мабуть, з москалями в змові?

Є, є в нас культура! Хто б сумнівався, адже стільки дбайливих рук і світлих голів опікуються нею, що я часом проливаю гіркі слізки над чужими і своїми (як платника податків) грошима на їх утримання.
Тоті просвітлені, що ходять на "секцію з питань культури і мистецтв" в фонді "Відродження", знову знайшли щось таке, що є, наприклад, в Парижі і в Москві, а в нас нема, і раденько ухвалили завішати стіни метро "постерами" з віршами Першої трійки форвардів – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а також Євгена Плужника, Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Олени Теліги та інших, українськими перекладами та творами сучасних поетів. Скоро, певне, вийдуть також постери з портретами вищеперелічених і займуть чільне місце поряд з Наташею Корольовою та Дмитром Нагієвим.

Втім, я не проти, про мене най си тішаться й популяризують хоч і на туалетному папері, трамвайних квитках або обгортках від чіпсів. Якщо зараз на перших сторінках тоненьких бліденьких книжечок поезій, що швидко зникають безвісти (куди їм і дорога), розміщені поетичні оди шоколадкам "Світоча" чи каві "Галка", то чому б не запустити зворотний культурний процес, щоб оці віршики друкувалися на самих шоколадках "Світоч"? Тільки б Шевченка й Тичину не залучали до цієї культурної акції.

Організатори, явно прихильники наукового підходу, почали з визначення культури: "за визначенням провідних світових та європейських міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи, Світовий банк, ЄБРР та ін.) культура сьогодні є не лише (курсив мій.– І. В.) ключовим елементом сталого соціально-економічного розвитку, а й головним чинником національного самоусвідомлення (ідентифікації) та суспільної злагоди". Кризовий стан, у якому опинилася українська культура протягом останніх років (ти ба, в нас культура, і та в кризовому економічному стані), вимагає невідкладного розв’язання багатьох проблем. Це, зокрема, й стало однією з головних причин проголошення наступного, 2003 року, Роком культури в Україні з метою зробити розвиток національної культури, її входження в європейський культурно-інформаційний простір одним із пріоритетів державної політики 2003 року і т. ін. До проекту залучили понад 1000 (!) культурних діячів, щоб вони відібрали "вьоршики" для народу.

Мене зачепив за живе зовсім не сам факт, що "поети висять у метро і їм там не місце" (заради Бога, де вони тільки не висять, то чому б і не в метро, раптом дійсно хтось прочитає, захопиться й перенесеться думкою в десь інше місце), а чисто совєтський запах цієї акції чи, принаймні, галасу круг неї. В кращих традиціях ХХ століття до "народу" ставляться як до величезної урни, яку владна еліта (в тому числі заслужені культурні діячі) може заповнити чим завгодно, був би розмах, чи до якогось стада "братів наших менших", що їх слід "одухотворити в техногенному суспільстві", "пробудити інтерес до вищих духовних цінностей", "викликати інтерес і повагу до рідної культури", коротше кажучи, ПОВПЛИВАТИ, ПЕРЕВИХОВАТИ, ЗМУСИТИ бидло ЧИТАТИ ВІРШІ. (Звідси також огидне твердження, що повинно бути дві історії України: одна для "народу" і утвердження національної ідеї "серед мас", друга, справжня, тільки для істориків або культурної еліти.) Коли нас таким чином змушують купляти якісь миючі засоби чи голосувати за якусь партію, то це закономірності сучасного життя, всім зрозуміло, що це реклама заради чиєїсь вигоди, але коли разом з рекламою народ "годують "культурою" як риб’ячим жиром, то мені особисто стає гидко.

З цієї ж опери традиція "соціальних" плакатів, коли серед киян популяризують Київ написами "Як тебе не любити, Києве мій", а одухотворений народ, маючи єдино гумор як захист проти усіх "культурних" впливів, озивається тисячоголоссям: "Як тебе розтрощити/розбомбити/не пропити…, Києве мій"; і в аналогічному, вже геть дурдомівському "Ти не захворів – ти закоханий у Львів" дотепний народ просто ігнорує слово "не".

…Причастившись до прекрасного з поетичного постера в вагоні метро, я попрямувала до виходу і рефлекторно прихопила календарик на 2003 рік, що лежав на перилах на вході до екскалатора. "Вау, і тут поезія!":

Хитрый Коля "у субботу",

взяв решительно штаны,

В ресторан жену

красиво приглашает:

– Да потратим

штуку баксов,

развлечемся как паны,

Знаю я один трактирчик

в нашем крае.

– Та ты шо!??

– взмолилась Машка.

– Стоко денег извести?

– Да нам хватит их на…

Тут жена запела:

– Лучше ляг-ка

на диванчик,

да футбольчик посмотри,

А я, милый,

за поллитрой полетела.

Автора цих рядків в стилі "тихий жах" (сам автор красиво називає це "епатажем") звуть Євгєній Юхніца. Люблячи розважитись графоманською впертістю і самовдоволеністю, я зазирнула на його сайт, вказаний на календарику PoetryClub.ru. (із сайта: "Кто Юхница? Крейзи – точно! Талант – точно. Невоспитан – точно! Жесток – точно. Добр – точно! Фанат – точно. Ненавидим – точно. Восхищаем – точно. Сентиментален – точно. Тонок – до ужаса. Груб с близкими и сотрудниками – точно"). Поетичний клуб майже "целіком" присвячений творчості Юхніци (щоправда, там є ще "вход для членов клуба" за сімома печатями), але на головній сторінці сайту якогось дива розміщено портрети Миколи Рубцова, Олександра Пушкіна і Сергія Єсеніна ("великие учителя"?) і ще є розділ "поэты Украины", де є Богдан Лепкий, Василь Симоненко, Лесь Танюк, Віктор Неборак, Іван Малкович, Володимир Яворівський – всі вкупі вони доволі, скажімо так, колоритна компанія. Інші поетичні доробки Юхніци мало відрізняються від вищенаведеного. Сам автор родом із Жмеринки, пише російською мовою з нальотом українського суржику і навіщось часто відстоює оце своє право, іронізуючи: "чом не пишеш ти на мові, мабуть, з москалями в змові". Але врешті він все-таки не втримав свого пристрасного бажання друкуватися будь-де і будь-як і в 2002 році видав збірку "Чаша для причастя", перенасичену російськими кальками, у видавничому центрі "Просвіта" (з сайту: "Про мову Євген писав: "Тепер палке лишилося бажання, Щоб нею – я народу віру відродив"). Василь Довжик, який у тоні хитрого українця написав рецензію на цю збірку, з одного боку цілком доброзичливо хвалить автора, а з іншого вказує на певні недоліки, ті ж таки кальки, і врешті робить двозначний висновок: "поет – це невиліковне. Ні психлікарнею, ані тюрмою з гулагами". Приєднуюсь. Гадаю, що якби, скажімо, якісь французькі меценати запропонували б Юхніці видати збірку французьких поезій, він купив би курс "Єшко" і спішно нашкробав би віршики французькою.

Отже, сучасні поети йдуть у народ, чи то пак їдуть у народ – у метро. Як писав незабутній Олександр Іванов: "Пегас – не роскошь, а средство передвижения", – поезії боятися – в метро не ходити.

Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"