журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ЛАБІРИНТИ ПРАВОЗНАВСТВА

ВИДАВНИЧІ ПРОМОЦІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2003

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Про українські переклади: «Здесь чудеса, здесь переводят»

Мене завжди страшенно дивувало і зараз продовжує дивувати, чому українські переклади, як правило, видаються на гранти маленькими тиражами, і щоб придбати їх, "мєста надо знать", і майже всі мої улюблені наукові праці та літературні твори іноземних письменників успішно видають російські видавці і заробляють на них грубі гроші. Адже, здавалося б, переклади – це золотоносна жила для українських видавців і потужний засіб популяризації української книги.

Щодо світлих мрій про видання українських книжок величезними тиражами, то пошук національних талантів для написання масової "попсової" української літератури (запеклі дискусії в середині 90-х: чому такої літератури в нас немає і звідки її взяти?), на мій суб’єктивний погляд, з блиском провалився: гадаю, що українські книжечки з доларами, пістолетами, фотошопськими жіночими обличчями чи рожево-блакитними закоханими парами на обкладинках не витримують конкуренції аналогічних російських не тому, що вони українські, а просто за якістю в межах означеного жанру.

Логічно було б видавати кількадесятитисячними тиражами якісні переклади найкращих зарубіжних письменників і науковців, особливо якщо в нас немає російських аналогів. Ще за радянських часів ми пережили "всесвітівський" бум – "Всесвіт" Віталія Коротича тоді навіть "побив" за популярністю "Иностранную литературу"; на початку доби незалежності однією з піонерів перекладацької справи була Соломія Павличко, яка серед багатьох інших творів дуже гарно переклала "Володар мух" Голдінга і "Коханець леді Чатерлей" Лоуренса, започаткувала видавництво "Основи", яке згуртувало маститих українських перекладачів, склала довжелезні списки літератури для перекладу на українську тощо. Зараз українських перекладів є направду дуже багато, і серед них направду багато чудових якісних професійних перекладів – але де вони всі?! Видадуть книжку тисячним тиражем на грант, буде вона продаватися невідомо де, а через рік-два і зовсім зникне, як корова злизала, і перевидаватися не буде. Наприклад, зараз у київських книгарнях і на Петрівці повно книжок всесвітньо-відомого соціолога-футуролога Елвіна Тофлера ("Третья волна", "Метаморфозы власти", "Шок будущего"). Видавничий дім "Всесвіт" ще в 2000 році видав якісний переклад "Третьої хвилі" Тофлера, коштує вона не дорожче від російського Тофлера, тираж іще не розпродався, але хто знає, де ця книжка продається? Тільки втаємничені. Те саме стосується чудових книжок видавничого дому "Альтернативи", видавництва "Літопис" і, що там казати, майже всіх інших – винятком з цієї загальної тенденції є, наприклад, твори Паоло Коельо, видані "Класикою", що успішно конкурують з російськими. Українське видавництво "Фоліо" в спілці з російським "АСТ" видають дуже дешеві серії (6-8 гривень) перекладів, серед яких багато саме відносно рідкісних у нас творів відомих письменників (Ж.-П. Сартр "Фрейд", У. Голдінг "Бумажные людишки" тощо) і на них зазначені тиражі 4-5 тисяч примірників – при таких цінах. Це заперечує тезу про те, що російські видавці заробляють на перекладах, а ми ні, бо "в них великі тиражі". Врешті-решт, що нам заважає, щоб і в нас такі були? Мало в Україні читачів? Висока собівартість? Але при маленьких тиражах вона ще вища…

Як зауважив Леонід Фінкельштейн у минулому номері "КО": "…поки що ми не знаходимося в такому стані, що можемо купувати авторське право, перекладати за свій кошт і т. ін." (втім, судячи з усього, видавництво "Факт" активно "пробиває" перекладацьку лінію). У даній статті я спробую виявити, які в нас на це "5 причин", тобто з’ясувати практичні аспекти видання перекладної літератури.

Пошук власників копірайту та його купівля

Якщо автор твору не перебуває в могилі ще з початку минулого століття, то варто купити ліцензію на переклад і видання цього твору. Я вирішила докладніше розпитати про цю процедуру у Марії Зубрицької, літературознавця і перекладача, авторки багатьох літературних досліджень, одне з яких має влучну назву "Українська література та український читач: взаємна туга за присутністю". Зокрема, вона є укладачем і перекладачем багатьох статей із "Антології світової літературно-критичної думки ХХ століття" та статей, що ввійшли до видання "Маятника Фуко" Умберто Еко.

–Як ви гадаєте, чому на російських перекладних виданнях майже ніколи не зазначені жодні гранти й фундації (часто не зазначено і те, з дозволу якого видавництва друкується текст або за яким виданням здійснено переклад), а більшість українських перекладів друкуються виключно на гранти? Тобто росіяни вкладають свої гроші в переклади і заробляють на них, а ми ні. Може, вони порушують авторські права?

–Неправда те, що росіяни вкладають у переклади свої гроші. Я певний час викладала в МГУ і знаю, що фонд "Культурна ініціатива" зафундував приблизно 10 мільйонів доларів на російські переклади, тимчасом як українські перекладацькі гранти складають лише близько мільйона. Це дало їм необхідний старт, "розкрутку"… ну, а про пільги та сприятливі умови для книговидання в Росії ви й самі, певне, знаєте.

–Як зазвичай відбувається пошук власників авторських прав на закордонні тексти, які, наприклад, ви пропонуєте видавництву? Ви особисто цим займались?

–По-перше, я не маю права цим займатися: приватна особа не може звертатися з проханням надати дозвіл на видання твору, тільки видавництво. А відбувається це дуже просто: у вас є книжка, яку ви хочете перекласти, і ви через Інтернет дізнаєтесь про електронну адресу відповідного видавництва, через Інтернет можна дізнатись майже про всі видавництва, які видавали цей твір, і посилаєте їм всім запити щодо авторських прав із інформацією про ваше видавництво. Якщо видавництво не є власником авторських прав, воно переадресує вас до іншого, аж поки ви не знайдете власника.

–Це, певне, може тривати дуже довго…

–Так, такі переговори часто тривають дуже довго, іноді навіть близько року.

–А як це можна прискорити? Чи не продуктивніше часом буває дізнатися про електронну адресу автора і звернутися просто до нього?

–Звертатись до авторів із західних країн здебільшого немає сенсу, оскільки все вирішують їхні літературні агенти і видавництва. Винятком є Умберто Еко, який завжди сам приймає рішення щодо видання своїх творів.

–Так, з самих його творів видно, як він ставиться до різних навкололітературних "паразитів"; так само й Голдінг у "Бумажных людишках"… А чи буває таке, що бідній Україні безкоштовно дають дозвіл перекласти і видати якусь книжку?

–Безкоштовно ні, буває, що продають ліцензію за символічну суму, зазвичай це 100 доларів. Але ви краще зверніться у видавництво "Літопис", тому що я не дуже обізнана з практикою видавничого процесу.

– Дякую вам.

Отже, я звернулася до президента видавничого дому "Літопис" і головного редактора журналу "Всесвіт" Олега Микитенка. Ось що він додав до того, що розповіла пані Зубрицька:

–Посилаючи запит до власників авторських прав, неодмінно слід вказати, яким тиражем видаватиметься книжка і яка її випускна ціна. Є така міжнародна практика, що власники копірайту беруть 5-7% від цієї ціни, помноженої на тираж.

–Чи часто українським видавництвам продають ліцензію за символічну суму, скажімо, за 100 доларів?

–Раніше дуже часто давали, тепер вже, на жаль, ні. Але деякі іноземні видавці охоче дають дозвіл на перше "пробне" видання однотисячним тиражем за невеликі суми. А от друге видання вже, ймовірно, коштуватиме значно дорожче.

–Ви частіше шукаєте власників копірайтів через Інтернет чи через напрацьовані зв’язки вашого видавництва, ваших працівників та перекладачів?

–Трапляється і так, і так. Набагато зручніше, звичайно, через зв’язки перекладачів. Крім того, часом різні міжнародні організації самі пропонують нам перекласти ту чи іншу книжку.

–А ви маєте право перевидати переклади з тих "Всесвітів", що вийшли за радянських часів?

–Термін дії тих угод уже давно минув, але моральне право на перевидання творів, які вперше публікував "Всесвіт", звичайно, залишається за нами.

–Дякую.

На мою думку, все одно видавцям варто було б перевидати найкращі переклади зі старих номерів "Всесвіту"…

Стосовно того, що процес пошуку власників авторських прав і переговорів з ними може затягнутися дуже надовго, то цієї проблеми звичайно не існує для видавництв з добре налагодженими зв’язками з українською діаспорою – вони дізнаються про умови купівлі копірайту за лічені дні.

Найцікавіше в усьому цьому – міжнародна практика, про яку розповів пан Микитенко, – щодо того, що власники копірайту беруть 5-7% від випускної вартості тиражу. З ціною нашим видавцям, певне, важко буде щось "нахімічити", щоб менше заплатити за копірайт ("там також не дурні сидять"), а от з тиражем – запросто. Видавництва, правду кажучи, можуть написати і, коли це вигідно, справді пишуть на книжці будь-який тираж, який їм заманеться – це дуже важко проконтролювати. Для податкової інспекції звичайно пишуть реальний тираж, а на книжці – зовсім інший, і все гаразд.

Адже є, наприклад, видавничі відділи при друкарнях, які друкують свої книжки так званими "заводами", тобто по 1-2 тисячі, то які в кого до них претензії, якщо вони запланували видати 10 000 і написали цей тираж на книжці, але видали лишень 3 тисячі? Якщо для податкової бажано було б написати більший тираж, ніж насправді, то з погляду угоди з автором, яка звичайно поширюється лише на такий-то тираж, а далі вже треба автору доплачувати, вигідно нишком додрукувати собі кілька "заводів", а автору сказати, що ще ті перші 3 тисячі не розпродалися. Це давній і дотепер надзвичайно популярний спосіб дурити авторів: якщо автор і виявить, що його дурять з тиражами, то довести це майже неможливо. Це я веду до того, що, певне, легко можна написати власникам копірайту, що тираж буде 1000 примірників, а самому надрукувати 5 тисяч або додруковувати його собі потроху, скільки потрібно, – такі речі дійсно важко перевірити. Хоча не схоже на те, щоб наші видавці так робили, бо більшість гарних українських перекладних видань можна придбати максимум у трьох-чотирьох точках на величеньке місто, а коли їх за 2-3 роки таки розкуплять, то видавці зовсім не поспішають додруковувати чи перевидавати, тому ці книжки можна знайти хіба що у "Вернадці".

Гранти, перекладачі, продаж

Гранти, певне, найбільш вигідні перекладачам. Якщо грант покриває 50% видавничих затрат, та ще й державі дістанеться 30% від цієї суми, та ще й за умовами гранту ви повинні належно винагородити перекладача – тоді, грошей, які у вас залишаться, може навіть не вистачити на купівлю копірайту. Коли наші видавці перекладають книжки за власні кошти, перекладачам, зазвичай, перепадає значно менше (скажімо, 2-3 долари за сторінку!), ніж за наявності гранту.

Я запросила до розмови працівників львівського видавництва "Літопис" – головного редактора Мирославу Олійник та Корнелію Цептер.

–Наскільки мені відомо, "Літопис" частіше перекладає і видає книжки на гранти, ніж своїм коштом. Чому ж в Україні невигідно вкладати гроші у видання іноземних бестселерів?

Мирослава Олійник: Коли ми видаємо не на гранти, а своїм коштом, то майже нічого не заробляємо – десь, може, 50 копійок на книжці, бо інакше її ціна буде взагалі захмарною. Дещо заробити ми можемо тільки завдяки грантам.

Корнелія Цептер: Зараз, наприклад, надзвичайно популярні книжки з психології, і є багато зарубіжних психологічних бестселерів, що ми їх хотіли б видати, але за них просять астрономічні суми, яких ми не можемо собі дозволити.

–У вас невеликі тиражі. Як швидко вони розкуповуються?

М.О.: Розкуповуються … не дуже добре. Ну, як от бачите, наприклад Ніцше "Генеалогія моралі", Віслава Шимборська, Леопольд Захер-Мазох, Юрген Хабермас, Станіслав Лем – у перший же місяць після виходу цих книжок 200 примірників обов’язково розкуповує богема… а далі вже вони розпродуються досить повільно.

–Чи виникають у вас проблеми з некомпетентністю перекладачів, і як ви шукаєте нових перекладачів?

К.Ц.: При виданні наукових праць виникають проблеми з тим, що українська наукова термінологія дотепер є слабко розвиненою, іноді перекладачам доводиться її творити практично на порожньому місці, і для цього справді необхідна компетентність.

М.О.: Нові перекладачі зазвичай приходять до нас за рекомендаціями "старих". Інколи трапляється також, що перекладачі приходять до нас самі, і тоді ми даємо їм пробний текст для перекладу.

–А ви залучаєте до перекладу студентів зі Львівського університету ім. Франка?

М.О.: Один раз ми спробували дати студентам перекладати промови папи Римського, але це був невдалий експеримент. По-перше, їхній переклад був незадовільним, а по-друге, треба ж іще наймати наукового редактора, який належно обробить і уніфікує студентські переклади. Тобто праці і витрат більше, а результат далеко не кращий, ніж коли над текстом працює один досвідчений перекладач.

– Дякую вам за розмову.

Хоча в "Літописі" дійшли висновку, що переклад тексту по частинах студентами або командою молодих перекладачів (яким звичайно платять дуже мало) під керівництвом редактора для них невигідний, проте досить-таки багато книжок видається без зазначення перекладачів: "переклад здійснено під науковою редакцією такого-то". Я вважаю, що це обурлива практика – виходить, переклад узявся з неба чи комп’ютерних програм-перекладачів? Тут перекладачі виступають літературними неграми, що не мають навіть права на ім’я. А взагалі і "Літопис", і "Основи", і "Всесвіт" практично не шукають перекладачів, з цього можна зробити висновок, що в нас їх поки що вистачає.

Отже, в нас загалом достатньо гарних перекладачів і достатньо гарних видавництв, що спеціалізуються на перекладній літературі, і є лише дві тривіальні проблеми: де взяти кошти і як потім розпродати тираж? Я гадаю, що перше тут випливає з останнього. Українські видавці розповідають про співпрацю з книгарнями і книготорговельними організаціями таке: по-перше, неможливо "всучить" їм українські книжки навіть на реалізацію через усталений стереотип щодо їхньої нерентабельності, по-друге, вони нерідко ставлять ці книжки в темному куточку, куди до них ніхто не добереться, по-третє, навіть коли партія книжок дуже швидко розкуповується, власники книгарень парадоксальним чином зовсім не поспішають брати нову партію.

"Богема", що розкуповує перші 200 примірників, про яку розповідала Мирослава Олійник – це не просто ті, хто цікавиться відповідними авторами, а насамперед ті, хто знає про існування видавництва "Літопис". Якби їхні книжки повсюдно продавалися, ситуація була б зовсім іншою. За законами економіки, після стадії домінування багатьох невеликих видавництв, що відважно борсаються в важких умовах ринку, настає стадія видавничих гігантів із потужними дистрибуторськими мережами, що масштабами своєї діяльності подолають навіть невигідне книжкове законодавство. Чи справдиться це в нас? Поживемо – побачимо.

Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"