журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ЛАБІРИНТИ ПРАВОЗНАВСТВА

ВИДАВНИЧІ ПРОМОЦІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2003

КНИГА I РИНОК

Олександра Коваль: «Буде більше свята»

10-й Всеукраїнський Форум видавців у Львові наповнить його глибоким змістом

"Розширюючи межі..." Такий девіз для ювілейного, 10-го, Форуму видавців обрано невипадково. Хтось пов’яже його з тим, що форум, нарешті, офіційно отримав статус Національного ярмарку (принаймні, ніхто вже не зможе закинути його організаторам, що захід цей – регіональний). Цілком імовірно, що учасники форуму, вже після його закінчення, реально потурбуються про те, аби читачі мали змогу купувати більше книжок за меншими від сьогоднішніх цінами (середньостатистичний українець витрачає на книжки 10 грн. у рік). Зрештою, комусь із присутніх на львівському книжковому святі пощастить розширити межі свідомості, долучившись, зокрема, до акції "Свобода щомиті" і зрозумівши: свобода – ніщо інше, як сувора відповідальність за прояви власної волі. Відтак, якщо ми зможемо прожити девіз ярмарку по-справжньому, розв’яжуться багато проблем не тільки книжкової ниви, а й життя взагалі. Тому аж ніяк не дивно, що фахові питання у нашій розмові з Президентом Львівського Форуму видавців Олександрою Коваль тісно переплелися із загальнолюдськими проблемами і цінностями.

– Львівський Форум видавців – судячи з усього, найулюбленіше книжкове дійство в Україні. Проблеми і труднощі тих, хто видає і продає книжки, досить значні й усім відомі. Але є така пісня: "И, если что-нибудь не ладится в судьбе, Тот мир, где нет любви, на миг представь себе…" Тож, пані Олександро, уявіть собі, що відсьогодні форуму не існує. Що, на вашу думку, втратить книжковий ринок України, крім самого факту його проведення?

– Це таке сумне питання, але, я думаю, на загал для українського видавничого процесу змінилося б дуже мало. А от персонально для деяких людей, очевидно, припинення існування форуму можна порівняти з втратою близької людини, що глобально нічого не міняє, але болить лише найближчим. Хоча, звичайно, є люди, чий відхід у Вічність справді впливає і на загальну ситуацію, просто не так безпосередньо й однозначно. Ну, не було би форуму, його місце займав би інший ярмарок, які, власне, є: Київ, Харків.

–Те коло людей, які беруть участь у форумі, ви вважаєте все-таки невеликим, невеликою сім’єю?

– У жодному разі я би не застосовувала тут поняття "сім’я". У останні роки форум збирає понад 500 учасників. Без сумніву, всі ці люди так чи інакше є конкурентами, у той чи інший спосіб їхні інтереси конфліктують. У деяких випадках вони можуть об’єднуватися, у більшості випадків – ні. Тому це – не сім’я. Хоча на форумі всі виглядають дуже згуртованими і майже однодумцями.

–Якою обіцяє бути програма 10-го, ювілейного, Форуму видавців? Чим найбільше здивує він своїх учасників, над чим спонукає замислитися?

– Від самого початку я планувала форум як святковий захід. На святах не варто замислюватися, – треба просто насолоджуватися життям і тим, що є. Ми постараємося зробити більше свята цього року.

А от що би здивувало наших учасників – якби на форумі не було львівської публіки! (Сміється.) Але, я сподіваюся, такого не станеться.

–Розповідаючи якось про Франкфуртський ярмарок, ви зазначили, що на ньому щороку має бути щось нове: не лише нові автори і книжки, а й нові тенденції, свіжий погляд на швидкоплинні зміни нашого спільного світу. Напевне, це справедливо і для львівського форуму. Адже у ньому бере участь більшість найавторитетніших професіоналів від книжки в Україні, вітчизняна книжкова еліта. Відтак, реально цей захід не лише свято, відпочинок. На ньому виголошуються наболілі, найактуальніші думки, тобто форум водночас є ретранслятором ідей, здатних змінювати ситуацію на нашому книжковому ринку...

–Справді, до нас на форум приїздить книжкова еліта – вище керівництво видавництв, що свідчить про реноме і рівень ярмарку. Цей чинник важливий скрізь у світі. Присутність перших осіб видавництв на форумі дає підстави вважати, що вони спілкуються і вирішують певні проблеми.

Найперший Форум видавців у Львові було задумано навіть не як ярмарок, а тільки як місце, де вони можуть зустрітися, познайомитися і поспілкуватися між собою. Але життя диктує своє. З’ясувалося, що зустрічатися просто так – обтяжливо для керівників великих фірм. Тому спілкування треба було поєднати з чимось практичнішим, власне, з ярмарком. Так ми і зробили, і формула виявилася успішною. Втім, у жодному разі це не тільки торгівля. Хоча останнім часом мені закидають, що форум перетворився на базар.

– Економічна складова виходить на перше місце...

–Знаєте, ні я особисто, ні форум як інституція не можуть нікому нічого нав’язувати і накидати, ми не ставимо собі таких завдань. Усім зрозуміло, що будь-яке діяння має бути бодай самоокупним, якщо не прибутковим. Це стосується й видавничого бізнесу. Звичайно, видавці видають книжки, а книжкова торгівля їх продає для того, аби утворилась певна додана вартість. Тому продаж книжок – перша складова нашого заходу. Можливо, не сам роздрібний продаж. Хоча якщо у Львові немає пристойних книгарень, то чому б не дати львів’янам можливість хоч раз на рік побачити повний асортимент того, що пропонується в Україні. Це також гарна нагода – мешканці інших обласних центрів такої не мають.

Стосовно дискусій, то вони відбуваються. У певний період ті ж директори видавництв говорили мені, що їх забагато і що все одно вони нічого не вирішують. Але дискусії формують певне середовище, якусь думку в ньому. Я вірю, що рано чи пізно це дасть свій ефект.

–Скажіть, будь ласка, а чому дискусії учасників форуму не мають впливової сили? Адже у заході беруть участь і представники влади, які опікуються проблемами книжкової ниви і чують думки видавців, письменників, книгорозповсюджувачів, тобто фахівців-практиків. Обмін думками між владою і громадськістю і приводить до конструктивних дій...

– Звичайно, ми запрошуємо посадових осіб, зокрема, з Держкомінформу. Останні роки вони навіть приїздять і виступають. Проте діалогу не виходить – є два чи більше монологи. Тому що український книжковий ринок дуже неоднорідний: за способами отримання фінансування, за підходами до маркетингових і реалізаторських стратегій, а також за намірами та прагненнями всіх його учасників.

Якщо, скажімо, значна кількість видавців сьогодні виступає за скасування держзамовлення, зокрема на підручники, що я дуже підтримую, то завжди думаю: насправді вони виступають за його скасування чи перерозподіл? Адже останнім часом навіть дуже ринково наставлені видавці щораз частіше користуються бюджетними коштами, що, напевне, правильно. Якщо наша убога держава замість того, аби витрачати їх якось доцільніше, спонсорує і підтримує певні видавництва, то чому б цим не скористатися? Ми не спроможні змінити зараз цю ситуацію – у нас в країні не назріла загальна ситуація для діалогу, що привів би до конструктивних рішень.

Як мені здається, і такі ж думки висловлюють колеги, найкраще було б кошти, які виділяються за Програмою соціально значущих видань чи Міністерством освіти і науки, скерувати у бібліотеки. І кожна бібліотека сама визначить, які книжки їй потрібні, які видання є для неї важливими. Замість того днями я знов почула: "Треба зобов’язати бібліотеки, виділивши їм кошти, закуповувати по одному примірнику кожного видання". Але чому?! Що це знову за соціалістичні методи? Адже кожній бібліотеці не потрібні геть усі книжки! Так, будь-який видавець вважає кожну свою книжку унікальною. Втім, зараз така широка пропозиція всього – у різні способи можна проводити дозвілля, отримувати інформацію, знання. Хочеться, напевне, щоб книжка перебувала у центрі Всесвіту, світосприймання...

– ...але для цього вона мусить бути подією.

– Втім, подій не так багато.

– Напевне, Закон "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні" посприяє розвиткові вітчизняного книжкового бізнесу, певним чином наповнить державну скарбницю (російські книжки, які вчора завозилися до нас, завтра, можливо, вироблятимуться тут). Утім, звідси аж ніяк не випливає, що, по-перше, українці взагалі будуть читати більше, по-друге, що побільшає україномовних книжок, і по-третє, що саме їм читачі надаватимуть перевагу. Адже в Україні відсутнє регулювання видавничої і книготорговельної справи державою, більше того, держава займає пасивну позицію щодо тотальної пропаганди читання... Як на вашу думку, чи не є цей закон "відкупною картою" видавцям та книгорозповсюджувачам?

– Ви просто читаєте мої думки. Моя позиція не є новиною – я послідовно відстоюю її вже кілька років. Як на мене, суто економічні закони насправді мають не такий великий ефект. Можливо, я просто не розумію, на що сподіваються видавці? Адже всім зрозуміло, що різкого зменшення собівартості не станеться, а попит, хоч і залежить від ціни, формується теж іншими чинниками. Повинні відбутися певні макро- і мікроекономічні зміни, які зробили б видавничий бізнес стабільно прибутковим і привабливим для інвесторів.

–Міркуючи про відсутність належної пропаганди читання в Україні, щоразу, як це не дивно, згадую загибель "Титаніка". Тоді, 1912 року, у водах Атлантики загинуло майже півтори тисячі його пасажирів. Звичайно, трагедія спричинила неабиякий резонанс у суспільстві, пресі... Сьогодні, століття по тому, у водоймах України щороку гине близько 5 тисяч людей – а це майже чотири (!) "Титаніки", – проте державу, судячи з усього, це не обходить: рятувальні служби оснащено чи не довоєнними водолазними костюмами та знаряддям, що становить небезпеку для самих рятувальників, давно припинили масово навчати дітей плавати, пропаганду безпечної поведінки на воді залишено на порозі незалежності.

Звичайно, прохолодне ставлення до книжки, невміння грамотно сприймати й аналізувати прочитане до фізичної смерті не призведе (хоча чого не буває у житті), проте наслідки моральної та інтелектуальної нерозвиненості, духовної глухоти можуть бути непередбачувані. Як ви вважаєте, що має трапитися, аби посадовці, відповідальні за книжкову справу, а краще – перші керівники держави забили на сполох і звернули належну увагу на пропаганду читання в Україні?

– У вашому запитанні одночасно є відповідь. Чи ви дійсно вважаєте, що це справа держави, а, може, це все-таки справа суспільства? Я вважаю, що, в першу чергу, ми як батьки мусимо дбати про те, аби наші діти читали. Саме батьки мають турбуватися, щоб їхні діти вміли плавати, саме батьки повинні піклуватися про своє та їхнє життя, вимагаючи, щоб не будували аварійних споруд, не порушували правил техніки безпеки, не забруднювали навколишнє середовище. А чому ми цього не робимо? Я не знаю. Є окремі люди, в тому числі журналісти, які б’ють на сполох – реакції жодної, повна апатія співвітчизників. Те ж саме з книжками, з читанням. Мабуть, повинен минути певний час. П’ять років тому про це просто ніхто не говорив, а зараз – все більше і більше. Можливо, років за 5-10 нинішні розмови спричинять конкретні дії.

– Однак підмурівок закладається вже сьогодні. Минулого року Форум видавців проходив під девізом "Час читати!" Яке продовження мала ця ідея? Мені відомо, що ви працюєте над власною Програмою з пропаганди читання – що спонукало вас взятися за розробку такого документа?

– У мене є внутрішнє переконання, що її зробити треба. Очевидно, і я добре усвідомлюю, що одна людина чи одна організація не в змозі впоратися з цим завданням. Тож розробку програми й ознайомлення з нею причетних до книжки людей я почала, може, трохи для провокації, аби побачити, хто на це відгукнеться, кому насправді це цікаво.

З тих інституцій, від яких справді мало б щось залежати, а саме Міністерства освіти і Міністерства культури (я вже не кажу про роль МВС, Міністерства оборони у підтримці й реалізації програми), на жаль, ніякого відгуку немає. (Ви собі не уявляєте, який сьогодні рівень призивників! І мало хто здогадується, що строкова служба – одне з місць, де програму читання якнайкраще можна було б застосувати: замість того, аби примушувати хлопців копати безкінечні траншеї і крокувати, їх би можна було навчити читати за той час.) Передала я проект програми і до Верховної Ради, і до Кабміну – жодної реакції.

–Торік декому з керівників Міністерства освіти і науки України я показувала Концепцію російської Національної програми "Чтение". Жоден з них не констатував, що у нас існує проблема з читанням – на противагу проблемі видання книжок. Зокрема, заступник державного секретаря Міністерства Григорій Науменко зауважив, що цю проблему бачать лише окремі люди, окремі прошарки населення і що парламентарі сьогодні не готові закріпити подібну концепцію як закон, на виконання якого буде віднайдено відповідні ресурси. На його думку, спочатку потрібно сформувати суспільну думку, проводячи роз’яснювальну, агітаційну роботу, зокрема, через ЗМІ. Чи не єдине, чим Міносвіти підтримує книговидавця, – воно піклується про збереження держзамовлення, аби школярі були забезпечені підручниками і поповнювалася серія "Шкільна бібліотека". Загалом же "кивають" на Держкомінформ, вважаючи розробку такої програми прямим обов’язком комітету.

–З цим запитанням до керівництва комітету теж зверталися журналісти. Відповідь була така: про програму чули, якщо Форум видавців бажає – хай здійснює.

Відверто кажучи, я не знаю, як зрушити цю скелю. Наразі я вичерпала майже всі організаційні ресурси. Правда, зараз я міркую, як би залучити комерційних спонсорів. Але гроші тут насправді вирішують дуже мало. Потрібне переконання. Можна піти оцим приватним шляхом: переконувати у кожній школі вчителів, бібліотекарів, щоб вони про читання говорили. Втім, такий шлях задовгий.

– Прикро від того, що ми, зрештою, мало чим, за великим рахунком, відрізняємося від німців, французів, росіян, які запровадили у себе програми на підтримку читання, узявшись за справу всім світом: залучили до неї всіх так чи інакше причетних до книжки, починаючи з батьків і закінчуючи керівниками країни, використали всі можливі інтелектуальні, моральні і фінансові ресурси.

– Такі речі цілком реальні, тільки повинна бути певна громадська ініціатива.

– У нас же чи не все – від захоплюючих речей до трагедій – не отримує належного резонансу, сприймається з байдужістю.

– Так і є: повна апатія до свого життя, до майбутнього своїх дітей. Чи люди думають, що діти їхні в Україні не житимуть? Чи живуть за принципом: що не робиться – все на краще? Ну, не буде книжки, ну, не буде демократії, ну, не буде України...

– Але, як не банально, кожний має замислитися сам, подумати, що залежить конкретно від нього.

– До речі, аби трохи розворушити ситуацію, збудити громадську думку, маємо намір провести на форумі акцію "День Свободи". Ми плануємо видати книжку нарисів чи есеїв найвідоміших українських письменників, навколо якої буде проведено численні публічні акції. Можливо, люди захочуть послухати їх, почитати і самі замисляться, що для них значить свобода. Можливо, ці роздуми стануть певним поштовхом...

–Отже, ми повернулися до змісту майбутнього форуму, і, як виявилось, аби захід став справжнім святом, треба-таки ретельно попрацювати.

–Для себе я визначила певні події, які мають відбутися з ініціативи організаторів форуму. Що запропонують учасники, я поки не знаю. Тим більше невідомо, чи вони будуть локальними чи загальними.

Серед наших заходів – вже згаданий День Свободи, який може тривати і три дні. Сподіваємося провести День європейської книги, влаштувати видавничі експозиції різних країн, а також запросити письменників, культурних діячів цих країн, які подискутують з нашими письменниками про те, про що зараз дискутують всі – глобалізацію. Питання, що цікавить і стосується багатьох. Але здійснення цієї ініціативи значною мірою залежить від доброї волі посольств.

Заплановано День дитячої книги – велике свято. Минулого року ми започаткували його в рамках Програми "Час читати!" без будь-якої дотації чи підтримки. Домовилися з Львівським обласним управлінням освіти, яке провело конкурс дитячого читання. Обіцяють підготувати і в цьому році, а ми влаштуємо шоу для дітлахів.

Ну, і День фахового спілкування, літературний фестиваль... Гадаю, форум буде доволі насичений. Втім, усіх таємниць розкривати я не хочу.

– Я знаю, що ви попередньо збираєте інформацію від видавництв, книготорговельних фірм, великих книгарень про асортимент їхньої продукції, обсяги продажів, відсоток україно- та російськомовної літератури тощо. А обираєте потім тільки одного – лідера – за цими показниками. Мені довелося чути побажання від учасників форуму, аби ви оприлюднювали 10-20 позицій рейтингу, щоб можна було відслідковувати динаміку розвитку операторів книжкового ринку рік у рік.

– Дуже слушне ваше зауваження, я днями саме прийшла до цієї думки – такий рейтинг треба надрукувати обов’язково. Скажу, в чому проблема. По-перше, заповнюють пропоновані анкети далеко не всі, кому ми їх надсилаємо. По-друге, я часто буваю неабияк подивована, як їх заповнюють: один показник пишеться у кількості примірників, інший – у гривнях! Наскільки анкетні дані відповідають дійсності, я не знаю. На Заході, приміром, дуже піклуються про те, аби ці відомості були правдиві. Обіцяю – ми оприлюднимо подане нашими видавцями цього року, яким би кумедним воно не було.

–Чи зміниться місце проведення форуму – вийде він за межі Львівського палацу мистецтв?

– Що стосується самої виставкової площі, то жодним чином це неможливо зробити. У Львові, на жаль, існує ще тільки одне місце, де можна проводити ярмарки більшої площі, – воно майже за містом. Я не впевнена, що воно було б цікаве як учасникам, так і львів’янам, бо добратися туди практично неможливо. Тож буде тісно, але, я думаю, в Україні не настільки зросла кількість видавців, бажаючих їздити на форум, щоб вони не помістилися у палаці.

Натомість ми трохи розширимо, напевне, місця для вуличної торгівлі. Крім того, всі акції, презентації, зустрічі відбуватимуться поза Палацом мистецтв у гарних місцях поруч з ним. Скажімо, у Палаці Потоцьких, Будинку вчених, Будинку вчителя, театрах. Так що у цьому сенсі форум вийде далеко за межі традиційного місця проведення і триватиме довше: не три дні, як завжди, а чотири – 11-14 вересня.

– Щороку кількість учасників форуму зростає. Напевне, ви бачите своє "дітище", хоч і не вважаєте його справою життя, у перспективі. Які зміни у книжковому житті країни мають відбутися, аби ця кількість переросла у якість, тобто, щоб форум як подія піднявся на наступну сходинку?

–Як на мене, форум якісно зміниться тоді, коли відбудуться суттєві зміни у нашому житті назагал, не лише у книжковому. Напевно, більше люди читають в умовах економічної, життєвої стабільності, з тим, очевидно, теж треба рахуватися.

Якщо йдеться про загальний продаж книжок на українському ринку, який оцінюється приблизно у 500 млн. грн., то це не такий вже низький показник за офіційного рівня наших доходів. Інша справа, що 90% книжок, які продаються в Україні, то є російські книжки. Українські люди витрачають українські гроші на їх придбання і читають їх теж по-російськи. Лише зміна цієї пропорції може щось змінити для українських видавців. Збільшити відсоток вітчизняної продукції на українському ринку – це значною мірою залежить від державної політики. Якщо, скажімо, буде діяти Закон "Про мову" в Україні, якщо всі будуть у школах, вузах вивчати всі предмети українською мовою, якщо телеканали здебільшого будуть мовити національною, це змінить ситуацію. Не думаю, що воно так швидко трапиться, хоча можливий і революційний шлях. Утім, знов-таки це залежить від волі керівництва держави. Бо тут я не думаю, що навіть референдум дасть той результат, якого ми прагнемо.

–Як правило, книжкові ярмарки, що відбуваються в Україні, порівнюють із зарубіжними на користь останніх. А чого гості наших книжкових форумів можуть навчитися в українських видавців, книгорозповсюджувачів, зрештою, відвідувачів-читачів?

– Прекрасний ракурс! Ви знаєте, нічого вони у нас навчитися не можуть. Сама я не професіонал у видавничій діяльності – я інженер, закінчила лісотехнічний інститут і абсолютно випадково потрапила у цей бізнес. І, напевне, я чогось, а то й всього, не знаю. Звичайно, "по дорозі" я дечого навчилася, а до чогось – додумалася. Але я бачу, як працюють видавці і книгарі у нас і за кордоном, – між ними прірва. Починаючи від масової літератури і закінчуючи вузькоспеціальною, за кордоном усе вивірено, вираховано і тричі перевірено, а ми покладаємося на геніальність та інтуїцію.

–Там у книжковій сфері працюють професіонали вищого гатунку. Проте неможливо, щоб у нас було все погано, точніше, все гірше, ніж у них...

– Принаймні, мені невідомий жоден позитивний приклад з українського боку, вартий наслідування для наших колег в інших країнах. Це дуже цікаве запитання, може, ви іншим видавцям його поставите? Може, ми справді володіємо чимось таким, чого самі не усвідомлюємо?

–Я відчуваю, як ви кажете, інтуїтивно, що володіємо. Але, мабуть, поки що нездатні це "щось" розкрити в собі, витягти на поверхню – кожному заважає своє...

– Знаєте, інтуїція – справді щось необхідне для бізнесу. І той, хто її має, зрештою виграє. Але... Справжнім видавництвом вважається таке, що видає бодай 100 назв книжок на рік. І видавець не може вгадати напевне й інтуїтивно знати, що кожна з цих ста книжок буде бестселером. Все має прораховуватися. Якщо "шосте почуття" спрацьовує на 3%, це вже на рівні геніальності. Не можна покладатися тільки на інтуїцію. Власне, результат інтуїтивного маркетингу можна побачити на книжкових полицях...

– Як на мене, будь-який задум, і задум будь-якого заходу в тому числі, можна порівняти з притчею. Як він реалізується – як відобразиться, відлуниться ця притча – залежить від учасників заходу. Від здатності кожного інтерпретувати запропоновану думку: поглибити її або знехтувати нею, сягнути дна або ні, залишити ту чи іншу кількість концентричних кругів на поверхні...

Чого особисто ви найбільше очікуєте від ювілейного Форуму видавців? Уже бачите, власне, його відображення?

–Я, чесно кажучи, не люблю ювілеїв. Для мене 10-й Форум – просто черговий. У програмках Франкфуртського ярмарку сьогодні вже не пишуть номера – це ознака стабільності. Я взагалі прихильниця малих справ у житті. Скажімо, торік добре вдалася акція дитячого читання. До досконалості далеко, але я бачила радість цих дітей, які перемогли у конкурсі, які були нагороджені. Гадаю, через них щось правильне передасться іншим. Я дуже вірю в маленькі конкретні події, але їх повинно бути більше – у кожному місті, у кожній школі, бібліотеці. І всі ми маємо знати, що це постійно відбувається. І таким чином буде досягнуто певного ефекту. Ми ж потурбуємося, щоб на тлі цих щоденних маленьких радощів час від часу траплялося дещо феєричне.

– Одна свічка запалює іншу, вона – наступну і т.д.

– Гадаю, що так. До речі, девіз 10-го Форуму видавців – "Розширюючи межі...".

– І що він означає?

– Я думаю, кожен його може інтерпретувати по-своєму...

– ...як притчу...

Розмову провела Олена Холоденко

 
© агенство "Стандарт"