журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

КОНКУРС ВИДАВНИЦТВ

ПРОЕКТИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

IСТОРIЯ I СУЧАСНIСТЬ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Світло і тінь сучасної критики

Піднімемо рівень наших дискусій до рівня кулуарних розмов!

Ще недавно літературна критика сприймалася в нас, так би мовити, "критичною більшістю" як такий собі паразит на тілі літератури.
Критик, мовляв, – це невдаха-письменник, котрий сам нічого путнього написати не може, але в літературу протлумитися має неабияке бажання, отож і паразитує на тому, що понаписують письменники нібито справжні, роблячи собі ім’я й (доки це було можливо) гроші на їхніх творчих успіхах і невдачах.

Однією з найпосутніших причин такого, м’яко кажучи, неадекватного сприймання була в нас тривала політизація літератури в умовах російської окупації, насамперед в її так званий підрадянський період, коли під "літературну критику" маскувалися банальні політичні доноси, що спричинялися до надзвичайно трагічних не лише для літератури, але й для всієї нації наслідків.

Після такого досвіду, доволі таки задавненого, що поширився мало не на все ХХ століття побутування українського письменства, зовсім не дивно, що десь наприкінці вісімдесятих – наприпочатку дев’яностих років залунали були навіть голоси про те, що критика як така нам не потрібна в принципі, що її "з корабля сучасности" слід змести поганою мітлою тощо. Це, звісно ж, були голоси поодинокі й людей, м’яко кажучи, неосвічених, але вони навдивовижу точно характеризували, так би мовити, "цимес" того неповторного часу, котрий водночас можна було б уважати й "золотим часом" літературної критики, – звісно ж, лише єдиної її грані, просвітянсько-популяризаторської, функцією якої під ту пору було відкривання якомога більшої кількости імен і творів, замовчуваних, а то й нищених російськими окупантами. Звісно ж, від публіцистики в цьому текстовому масиві було значно більше, ніж від власне критики. Але відтак практично не стало ні одного, ні іншого – другу половину дев’яностих можна вважати на цьому поприщі взагалі "мертвим сезоном".

Від Костомарова і Куліша. Короткий екскурс в історію

Загалом же, "мертвих сезонів" було в нас предостатньо. Вважається, що українську літературну критику започаткував у 1843 році Микола Костомаров статтею "Обзор сочинений, писанных на малоросийском языке", а продовжив аж 1857 року Пантелеймон Куліш епілогом до "Чорної ради". Далі була надзвичайно плідна діяльність на цьому поприщі Івана Франка, починаючи від його знаменних статей "Поезія і її становисько в наших временах" (1876) та "Література, її завдання і найважливіші ціхи" (1878), – про це вже, з цілою низкою застережень, можна було б говорити як про "розквіт". Юрій Шерех-Шевельов також вказує на відому передмову-післямову до Шевченкових "Гайдамаків" (1841) як на своєрідний "заспів", стверджуючи, що до того часу "не було жадних умов для появи літературної критики як віддиференційованого жанру. Її як окремого жанру й не було… Але це не значить, що літературна критика не існувала. Вона існувала, насамперед, у листуванні та й у товариських обговореннях. Але це були форми приватні, скиньмо їх з рахівниці" (Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. – К., 1998. – С. 36).

Звісно ж, ідеться про письменство, так би мовити, новочасне, – бо українська література до того мала багатющу традицію "старосвітську", в якій для літературної критики місце також знаходилося, – щоправда, без виокремлення її в самостійний жанр. У численних поетиках і риториках та в контексті знаменитого полемічного дискурсу барокової доби критика, хоч і в формі "латентній", вочевидь процвітала. І в приватних рефлексіях теж – згадаймо бодай відому фразу з листа поета і митрополита Дмитра Туптала, майбутнього святого Димитрія Ростовського, до свого друга, поета і митрополита, патріаршого місцеблюстителя Стефана Яворського: "Бог дал тім виршописцам типографію и охоту, и деньги, и свободное житіє. Мало кому потребные вещи на світъ происходятъ". Сказано це було про поета й архієпископа, спадкоємця знаменитого Лазаря Барановича на чернігівській кафедрі Івана Максимовича. Й суть не в тому, справедливо чи ні (хоча, як на мене, все таки справедливо), а в тому, що Максимович належав до дещо іншої ґенерації, котра інакше, ніж вишуканий "гурток Лазаря Барановича" (а саме до нього належали "православні естети" Туптало з Яворським), сприймала "літературу, її завдання й найважливіші ціхи".

До речі, в особі Івана Максимовича Володимир Литвин має достойного попередника на ниві політологічного плагіату: той свого часу переклав працю "Театр політичний" папського каноніка Амвросія Марліана й, викинувши з неї низку питомо католицьких пасажів, видав за власний твір під назвою "Театрон, альбо Позор нравоучительний"… Але це так, до слова, – тим паче, що під ту пору й саме поняття плагіату потрактовувалося досить таки "вільно". Повернемося до часів ближчих і зрозуміліших – на початок сторіччя 21-го. І тут несподівано виявимо чимало "ремінісценцій" на барокові часи не лише в політологічній, а й у критико-полемічній царині. Ось, приміром, іще одна прикметна й повчальна історія. Був свого часу такий собі богослов і поет Касіян Сакович, відомий як автор "Віршів на жалосний погреб Петра Конашевича Сагайдачного". З православ’я він згодом перейшов в уніатство, а далі й у католицизм, активно вступаючи у полеміку з православними богословами, найперше зі знаменитим Петром Могилою. Була в Саковича одна неприємна фізична вада: в дитинстві він втратив вухо, причому за доволі таки пікантних обставин: залишеному випадково без нагляду хлопчикові це вухо… відгризла свиня. Так от, опонент Касіяна Саковича Петро Могила в розпалі не фізіологічної, звісно, а таки теологічної, з літературно-критичними вкрапленнями, дискусії активно використовує цю прикру обставину: мовляв, як можна вірити тому, що говорить людина, якій навіть вухо, й те свиня відгризла…

У контексті барокового полемічного дискурсу використання подібних "арґументів" відтак рішуче припинив згадуваний уже Лазар Баранович, справедливо вважаючи, що до лайки й нечистоплотних "наїздів" у дискусії зазвичай удаються ті, кому бракує елементарних знань, інтелектуального підґрунтя. Чи то ми настільки погано знаємо історію власної ж таки літератури, чи інтелект багатьох наших полемістів так уже безнадійно попсований підокупаційними комплексами, але нині, читаючи декотрі наші часописи, насамперед одіозний львівський "Форма(р)т", я все частіше надибую "полеміку", котра своєю брутальністю й неадекватністю стократно перевершує запал ранньобарокових достойників. Здається, після здобуття Незалежности ми пробуємо починати історію нашої критики з "чистого листа", жодним чином не спираючись на доволі таки солідний напрацьований напередодні, у двадцяті роки минулого сторіччя насамперед, досвід.

Новітня критика: переважно в шатах туманного псевдоінтелектуалізму

Фактично повноцінної літературної критики нині ми не маємо. Заледве, після кількох років суцільної пустки, маємо бодай невеликий сплеск літературної журналістики, котрий наразі все одно ще не може заповнити вакуум. Рефлексійна суб’єктивність міркувань, евристичність викладу, "раціональна" довільність дібраних для рецензування книг – ось лише кілька рис цього жанру, які в газетному чи навіть журнальному форматі виглядають доречними, але на осмислення ширших овидів не надаються. Тим, що є, мусимо завдячувати насамперед часопису "Книжник-review", котрий узявся за непросту й невдячну справу: з позицій наполовину книжково-бізнесових, але здебільшого все-таки літературно-мистецьких оглядати наш зародковий ринок книгодрукування.

На моє абсолютне переконання, відрецензованою як мінімум у спеціальній періодиці мусить бути кожна книжка. Але на практиці це завдання досі виглядає неподоланним, навіть за нашої відверто мізерної кількости назв. Єдиний "Книжник-review" вже фізично неспроможний закрити собою всю нішу; до того ж, це комерційний проект, який закономірно має власні пріоритети, й до цього слід ставитися просто з розумінням.

Значною мірою зорієнтований на критику донецький неперіодичний альманах "Кальміюс" є взагалі проектом ентузіастичним і має змогу виходити значно рідше, ніж того хотілося б. Так, минулого року змогло з’явитися всього лише єдине його число. До того ж, "Кальміюс", завдячуючи фаховим зацікавленням і власним художнім пріоритетам автора цього проекту й головного редактора Олега Солов’я, насамперед відстежує сучасний аванґардовий дискурс і зорієнтований на літературу покоління дев’ятдесятників.

У "Критики", котра, очевидно, задумувалася власне як критичний часопис, так само спостерігаємо власні зацікавлення: вона відстежує не процес, а лише його окремі знакові явища – це дещо інша ніша. Здається, "Критика" – найбільш "корпоративний" часопис, що має своє напрочуд вузьке коло авторів-критиків і письменників, творчість яких відстежує, й виходити поза межі цього кола наміру не має. Не скажу, що це погано – елітарний дискурс ще жодній нормальній літературі не пошкодив. Це справді дещо інше, – тим паче, що останнім часом у часописі все менше літератури й усе більше чогось віддалено схожого на політологію. Гасло "від критики тексту до критики світу" вочевидь тут розуміють усе буквальніше, а тому я особисто починаю читати кожне число "Критики" з кінця, де література іноді присутня, й до початку доходжу все рідше…

Авторитетні "Сучасність" та "Кур’єр Кривбасу", а відтак і оновлений "Березіль" закономірно намагаються віддавати перевагу текстам над інтерпретаціями, – хоча саме тут час від часу з’являються посутні власне літературно-критичні статті. Дещо інші естетичні завдання, вочевидь, ставить перед собою й "окур’єрена" "Література плюс", але саме на її сторінках молоді дослідники усе частіше друкують справді цікаву критику.

А от "Літературна Україна", яка має всі можливості для відстежування процесу і на яку теоретично мала би працювати вся критична секція СПУ, на жаль, змаразматіла всерйоз і надовго. Спілчанські ж "товсті" часописи поки що лишень пробують піднятися з колін, і певні успіхи на цьому поприщі можна наразі констатувати хіба в "Києва". Решта ж "Форма(р)тів", вочевидь, іще марґінальніша… До того ж, у мене склалося стійке враження, що з-поміж нас, більшою чи меншою мірою дотичних до літератури людей, чимало тих, хто надміру перейнятий власним (і не тільки) місцем у літпроцесі. Вони плачуться над тим, скільки сил і нервів витрачають на "розвій рідного письменства"; вони до хрипоти дискутують над хронологією поколінь і, надсадно слинячи олівця (або ж проламуючи пальцями клавіатуру), поспіхом складають в рамцях цих поколінь власні "іконостасики" й "феноменчики". І це, мабуть, найпечальніше.

Звичайно ж, почасти "підставляє плече" періодика загальнополітична – ті ж "Дзеркало тижня" (Андрій Бондар), "День" (Ігор Островський) чи "Україна молода", – але, як видається, цього не досить. Тим паче, що в цієї періодики зовсім інші цілі й завдання, та й дописують про книжки до більшості газет (не тих, що названі) нерідко вкрай далекі від літератури люди.

Нарешті, критика – це все-таки література, котра, як і будь-яка інша література, вимагає талановитих особистостей. Мені щиро шкода, що знакові критики шістдесятих-вісімдесятих років, такі як Іван Дзюба чи Микола Рябчук, нині з різних, об’єктивних чи суб’єктивних, причин вдаються до цього жанру все рідше або ж відійшли від нього взагалі. Адже в якийсь момент нішу почали заповнювати або поети, що час від часу вдавалися до рецензування нових книжок своїх друзів (у тональності, котра цим друзям не може не сподобатися) чи ворогів (у тональності "Могила проти Саковича"); або ж дилетанти на кшталт Володимира Єшкілєва, вдягнуті в шати туманного псевдоінтелектуалізму, "концепції" яких варті хіба "літукраїнного" "Вишняка". Частина дезорієнтованої інтеліґенції подекуди навіть пробувала сприймати їх серйозно.

Вочевидь, із усього цього довколалітературного бедламу виразно виокремлюються лише два критики, котрі в цьому жанрі домоглися останнім часом певних успіхів – Євген Баран та Ігор Бондар-Терещенко. У кожного з них спостерігаються свої плюси й мінуси. Євген, зокрема, сильний скрупульозним відчитуванням самого перебігу літературного процесу, суб’єктивно-емотивним вчитуванням в художні тексти, але йому бракує вміння синтезувати інформацію, відсторонено поглянувши на ситуацію, виокремити зерно від полови. Ігор натомість проявляється вправним, навіть ефектним аналітиком і синтетиком, але він надміру зорієнтований на російські літературно-журналістські традиції, до того ж його нерідко зраджує почуття міри і схильність до провокативності.

Але – процес триває. З усе більшим задоволенням я читаю нові літературно-критичні статті Олега Солов’я, Ярослава Голобородька, Олександра Бойченка, Василя Костюка, Ростислава Семківа, Світлани Матвієнко, Анни Білої (якій, утім, таки слід позбуватися не в усьому адекватного впливу І. Бондаря-Терещенка), Юлії Ємець-Доброносової, Насті Богуславської, Дзвенислави Матіяш, Олега Кочевих… Сподіваюся, з’являться й нові часописи, де ці та інші молоді й ще молодші автори зможуть проявити себе на повну потугу.

Зрештою, критику як паразитування на літературі трактували ще від часів жовчного античного старця Зоїла, але коли вона з тих чи інших причин занепадала, приходило закономірне розуміння того, наскільки для нормального розвитку літератури її не вистачає. Вочевидь, нині маємо саме такий час.

Іван Андрусяк 

 
© агенство "Стандарт"