журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

КОНКУРС ВИДАВНИЦТВ

ПРОЕКТИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

IСТОРIЯ I СУЧАСНIСТЬ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2003

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

Від самвидаву – до інтелектуального журналу

Навряд чи хтось з молодого покоління видавців, читачів чи авторів докладно знайомий з таким анахронічним явищем, як самвидав. Правда, якщо подивитися на сучасні видання і умови їх випуску з точки зору повної відсутности самоконтролю за якістю змісту та форми, а також з позицій вседозволености публікацій будь-чого, будь-ким і будь-де, то на наших книжкових полицях-ятках майже всуціль – сам-видав. Тут є сенс говорити про нову проблему, яку можна було б назвати "сам–прочитав", бо за словами Юрка Андруховича, у світі з’являється все більше людей, які пишуть, і все менше людей, які читають.

Отже, про самвидав знають лише те, що він існував як супутник дисидентства. Однак, окрім політичного, був ще й інший самвидав, так званий "професорський", що виник свого часу наприкінці совкової імперії у ситуації майже повного текстового вакууму україномовних філософських та культурологічних текстів. Попри найбільшу близькість до західного кордону "союзу нерушимого" Львів, та й уся Україна, були безнадійною совковою провінцією. У тодішньому Ленінграді люфту було більше, філософські книги у російському перекладі вряди-годи, а таки з’являлися, і оригінал видання одразу множився-ерився (пригадуєте такого предка сучасного ксероксу, як великовагову машину "Ера"?). Якісь відголоски такого аскетичного, забороненого інтелектуального бенкету доходили і до Львова, але про українську філософську перекладну книгу не йшлося взагалі. На цьому голодному пайку і виплекалося кілька молодих небайдужих інтелектуалів, що вирішили найпримітивнішими, доступними їм засобами заповнити існуючу текстову порожнечу, дати поживу молодим умам, що прагли рідною мовою долучатися до світового інтелектуального дискурсу. Так народився журнал "Ї"(www.ji-magazine.lviv.ua).

Тепер у всіх інтерв’ю, при усіх без винятку перших знайомствах з редакцією рано чи пізно виникає питання про назву журналу. Тепер уже, після 14 років існування часопису, є красива романтично-патріотична легенда про унікальність літери "Ї", про її двокрапковість, що означає багатогранність. А тоді все було простіше і, чесно кажучи, страшніше. Бо тоді, у 1989-му, вжити у назві слово "Український журнал", чи ще щось подібне означало автоматичне включення до списку неблагонадійних, що тягло за собою явні і неявні способи кагебістського перевиховання, впливу, тиску. Літера "Ї" виявилася найбільш нейтральною, більше схожою на артефакт, аніж на титул самвидавного журналу, вона присипляла пильність недремлючого ока спецслужб своєю роздвоєною крапкою (може, випив забагато?) і це дало змогу журналу вижити. Повірте, небагато самвидавівських видань може похвалитися такою тяглістю існування, до того ж успішного.

Мало того, журнал, за словами його головного редактора Тараса Возняка, став не просто друкованим виданням, а швидше середовищем, навколо якого колами різного діаметру крутяться інтелектуали ( а кожен, хто прочитав бодай одне число журналу, дав труду своїй голові відволіктися від телевидовищ та масового чтива і проробити – саме так! – кілька статей журналу, той без сумніву інтелектуал) не лише України, але й Польщі, Німеччини, Росії. Журнал став тим рефлектором, який показує Іншу Україну – не нашу, і не вашу, а ще не народжену, яка тільки брунькується десь у головах наступних поколінь.

Тематика чисел "Ї" найрізноманітніша, і це також певний видавничий феномен. Скажімо, гебрейське число давно стало раритетом і назване маленькою гебрейською енциклопедією. Балканське число вийшло у розпал югославських подій, кілька польських чисел висвітлюють різні проблеми тисячолітніх українсько-польських стосунків, до десятиліття Незалежності вийшло число під промовистою назвою "10 років проекту Україна". Не цурається редакція і "легших" тем, наприклад гендерної проблематики (хай простять за "легкість" усі феміністки, адже для них війна статей не менш кривава, аніж будь-яка інша). Як бачимо, тематичний зріз багатовекторний, майже як наша зовнішня політика, а іронія, філософія і контраверсійність дозволяють журналу говорити про найважливіші речі нашого буття мудро, глибоко і багатомовно (окремі числа виходили чотирма мовами: німецька, польська, французька, українська).

Важко хотіти від культурологічного часопису якої сьогоденної актуальності, але журналу "Ї" важливі і теми, які сьогодні є болючими для українського суспільства. Напевно, не буде перебільшенням сказати, що останні кілька місяців проходять у напруженому чеканні на перебіг відзначень 60-ї річниці кривавого українсько-польського конфлікту на Волині у 1943 році. Уже готовий до друку номер "Волинь 1943. Боротьба за землю", що стане чи не єдиним і, мабуть, одним із найповніших збірників статей та документів, присвячених цій події. Редакція журналу не знає і не дає однозначних відповідей на поставлені історією запитання, але і не хоче, аби ми, українці, йшли у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідом. Унікальність таких видань у тому, що вони не ставлять крапку, а лише розпочинають велику громадську дискусію навколо болючої теми, яка може тривати не один рік, але яка конче має відбутися, бо не проговорена, не відрефлектована проблема гноїться зсередини і завжди буде ризик, що колись прорве знову і спричинить до нової біди.

Ось так, із самвидаву, що робився на горищі і тираж возився у наплечниках, вийшов журнал, що зайняв унікальну нішу на журнальному ринку України. Це досвід, який свідчить, що не варто опускати руки, а треба просто щось робити, крок за кроком, помиляючись і програючи, але все ж іти уперед. Бо під лежачий камінь і інвестиція не потече.

Марта Філь

 
© агенство "Стандарт"