журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

КОНКУРС ВИДАВНИЦТВ

ПРОЕКТИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

IСТОРIЯ I СУЧАСНIСТЬ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2003

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

...Потрібна проста грамота?

Оргіястичні сплески безграмотності – типова риса сьогодення. Те, що ми часто-густо чуємо з зали Верховної Ради, віддавна стало – з мовного погляду – взірцем того, як не треба говорити. Коли промовець виступає по-українськи, то здається, ніби він краще володіє російською, а коли – по-російськи, то ніби краще виступав би українською. Тож виходить, що він не знає ні однієї, ні другої.

Четверта влада останнім часом пустилася берега і часом достоту плете банелюки. Передусім це стосується наших телеканальних спікерів, балакунів тобто. За "Інтером" 5 квітня о 12.00 я п’ять хвилин подивився якийсь непоганий навчальний англомовний історичний фільм. І почув: Маріус, Полібіус, генерал Варос, Біджін (тобто Пекін) тощо. А про систематичні помилки у наголосах шкода й казати.

Не пасе задніх і компанія "Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед", 51-й км Санкт-Петербурзького шосе, с. В. Димерка на Київщині. У попередній лінії свого продукту "Coca-Cola light" вона вигукувала на кольоретці: "Не зупиняйся! Освіжайся!" або "Запальні хіти! Відірвемось!" Далі йшов цілий уступ ахінеї з лексикону провінційної шпани.

Мова столичної реклами, радіопересилання, не кажучи про торохкотіння блатних каналів, котрі нас силують слухати в міському транспорті засилля українсько-російсько-англійського воляпіку вкупі з перлинами з жаргону босяків і волоцюг, – це те прикре тло, на якому формується сучасне українське мовлення. Не кажу вже про наших панів-літератів, які часом брак хисту компенсують пістрявим батькуванням.

І, звичайно, перше, що спадає на думку про винуватців такої пригоди з мовою – це провали в освіті, котра перебуває у стані вічного реформування. Передусім у шкільній освіті. Раз у раз переконуєшся, що за гучними рекламними вивісками не стоїть нічого.

Одначе то пеня не лишень шкільної освіти, але й книговидання. Я маю на оці те книговидання, котре можна назвати – до певної міри – масовим. Подвижників на цій ризі не рясно: зо два дитячих видавництва та жменька дорослих. А решта живиться ґрантами ріжного походження, датками чи видає мотлох з розрахунку на інтелектуальний рівень пані Сердючки. Ґранти й датки – справа благородна, але ж це видання лише для авторів, ґрантодавців і антикварів. Навіть фахівці таку книжку не завжди в стані придбати або хоча й побачити.

Про жменьку дорослих часто згадується у виданнях і акціях пана Родика. Власне, широкий читач із тих заходів здебільшого про них і довідується. А тому інколи конозить пана Родика випередити й згадати про якогось нового ринковика, який не став ще завсідником у його колах.

Так, нещодавно випало мені познайомитися з видавництвом "Грамота", що на Кловському узвозі в Києві (голова правління Людмила Чічановська, головний редактор Володимир Шкляр). Підприємство молоде, бо засноване доперва в 2001 році, однак уже випустило понад тридцять книжок, здебільша – української класики для школи. Крім того, підручники, посібники, наукова й науково-популярна література. Проте не книжки привернули мою першу увагу, а ті українські перелоги, що зовуться журнальною періодикою. Тут і практичний "Вісник Держкомнацміґрації", і колись такий любий для юнацтва багатокольоровий "Юний технік України". У кіосках я його, щоправда, досі не бачив, але наше здирницьке розповсюдження – окрема проблема. У планах "Грамоти", про що розповіло мені керівництво, розширення таких напрямків, як популярна література та словникарство. З тією популярною літературою взагалі сьогодні кінці вкрай, бо, як нема мецената, спонсора, букера, дилера, брокера, то видаються лише або твори для вічності, або дослідження про секс посеред поля.

А нам тепер на ґвалт потрібна проста грамота, доки Сердючка не стала ректором, а ще один марґінал – міністром, а українське письменство – музейним експонатом.

Лесь Герасимчук

 
© агенство "Стандарт"