журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

КОНКУРС ВИДАВНИЦТВ

ПРОЕКТИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

IСТОРIЯ I СУЧАСНIСТЬ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2003

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Видавничі дивовижі, або Дезінформування як маркетинг

Не стверджуватимемо, що нинішня Україна – країна суцільних дивовиж. Підстав для цього чимало, але кожна індукція завжди неповна. То ж не поспішатимемо узагальнювати. Але й не заплющуватимемо очі на дивовижі у сферах, що нас цікавлять. От хоч би в книговиданні.
Песиміст одразу поставить питання руба: а хіба ж така сфера ще існує в Україні? Хіба не задушена вона податками, зарубіжними конкурентами, торгівцями папером? Коли щось і вислизає з-під цих пресів, то здебільшого сіре й недолуге.
Оптиміст також заперечить: український видавець нині приходить до тями; ось уже вчетверте здійснюється всеукраїнський конкурс "Книжка року", українські ятки на книжкових ринках "Петрівка" і "Квадрат" зовсім не світять голими полицями. М. Стріха навіть констатує "дедалі повноводіший потік книжкових новин" (Критика. – 2002. – Ч. 1-2. – С. 15).
Щодо "- водішої" окрема розмова. А так визнаємо, що обидва мають рацію чи принаймні добру її частину. Частину хоч би тому, що обидва обходять таку делікатну царину, як культура видавничої справи.

Про що йдеться? А про різне. Беремо книгу Т. Возняка "Тексти та переклади", видану славетним харківським "Фоліо": від помилок різного калібру й характеру аж в очах мерехтить, хоча за книгою рахується двоє видавничих коректорів. Здається, книга була відзначена на одному з недавніх видавничих конкурсів. Цікаво, чи гортали її експерти?

Беремо до рук виданий 2001 року Інститутом історії НАН України збірник "Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу". Книга україномовна, тією ж мовою друковано заголовок, зате місце видання – мовою, що претендує на статус другої державної або бодай офіційної, – "Киев". Харківський національний університет ім. В. Каразіна вніс свою лепту в українізацію Слобожанщини, видавши 2001 року книгу С. В. Євтушенко "Примітив": хоча текст видання від початку і до самого кінця російськомовний, зате титульний лист і обкладинка – державномовні. І курйози такі трапляються не так вже й рідко.

Детальніше опишемо ще одну дивовижу. Київське видавництво "АРТЕК", до речі, недавній лауреат конкурсу "Книжка року", вже кілька разів додруковувало наклад, а недавно опублікувало другим виданням книгу М. Поповича "Нарис історії культури України". Вона в контексті затіяної тут розмови привертає увагу вже тим, що приречена на перевидання. Приречена і присудженою за неї високою державною премією, і маєстатичністю постаті автора, і видавничим "брендом" "Освіта ХХІ..."

Перше перевидання відбулося. На титульній сторінці зазначено, що це не просто друге, а й виправлене видання.

Оскільки при знайомстві з першим виданням "Нарису" не можна було не завважити, що виправляти в книзі є що, кортіло довідатись, що і як саме виправлено. Виявилось, що ... ніщо.

"Не може бути!" – не повірять ентузіасти української видавничої справи. Достоту, видавництво вибивається в лауреати, автор – з незаплямованою репутацією. То ж – ще і ще раз! – не може такого бути...

На жаль, може і є. Не будемо висловлювати припущень, кому – видавництву чи авторові – прийшла до голови та щаслива думка, щоби позначити видання як "виправлене", а насправді вкотре додрукувати наклад. Здається, що відповідальність лежить передовсім на видавництві.

Та мова не стільки про відповідальність, скільки про приховану видавничою дезінформацією низьку культуру видавничої справи.

А тепер про все, як мовиться, по порядку. Безперечно помітна книга М. Поповича – і це ще одна дивовижа нашого культурного життя – рецензентами помічена не була. Наскільки вдалося встановити, автор – коли не рахувати коротких відгуків в "Українській культурі" та кількох газетах – дочекався єдиної більш-менш фахової рецензії від О. Гриценка (див.: Український гуманітарний огляд. Вип. 3. – К., 2000). Рецензія дуже прихильна, але й вона містила певні зауваження, на які мали б зважити як автор, так і видавництво, не бажаючи з автором розставатися. Зважати, звісно, не означає погоджуватись з усім і невідкладно коригувати текст прорецензованої книги. Авторська воля безсумнівно суверенна.

І хоча рецензент зауважив лакуни в історико-культурному дискурсі М. Поповича, в тім числі відсутність огляду культурних подій доби Хмельниччини і Руїни, то автор не мусив негайно заповнювати цю прогалину. Адже така справа вимагала певного часу й зусиль, що могло розходитись з особистими планами М. Поповича. Зрештою, той назвав свою працю "Нарисом", і це надавало йому карт-бланш щодо певної пунктирності здійснюваного ним дослідження.

Досить переконливими – попри делікатність формулювань – здаються зауваження О. Гриценка щодо "прорадянських" (чи "ретрорадянських") смислових акцентів у розділі "Україна в другій світовій війні: культурно-політичні перспективи" (не говоритимемо про трохи несподівану як для історії культури тематизацію), проте і цей розділ передруковано без жодних уточнень. Хоча, якщо йдеться не про неточності, а про авторську позицію, то хіба хтось може зобов’язати автора вносити у неї корективи?

Мав автор право не прислухатися до сумніву рецензента щодо коректності маркування культури пограниччя як маргінальної. Рецензент опирався на традиційне відчитування в цьому терміні негативної оцінної семантики, а автор міг наполягати на його нейтральному, тобто нетрадиційному, власне авторському артикулюванні. І мав рацію чи – повторимось – добру її частину.

Але є серед зауважень О. Гриценка і менш дискусійні. Наприклад, рецензент зауважив, що М. Попович сплутав Гадяцьку угоду з Андрусівською (див. с. 189). Що ж, трапляється. Помилятися – людська річ, але навіщо впиратися у такій помилці? А це місце, як і всі інші подібні, залишилось без жодних коректив.

Які інші? Та хоч би ще зауважені О. Гриценком: Баугаус так і залишився у Мюнхені (див. с. 609), хоча мав бути в Десау, куди, між іншим, був свого часу переведений із Ваймара, а не з Мюнхена; І. Дніпровський залишився розстріляним (див. с. 702), хоча рецензент спростовував цю інформацію, а УЛЕ повідомила, що цей літератор помер 1.12.1934 р. в Ялті, а похований у Харкові.

Звісно, О. Гриценко не міг та й не хотів викладати в рецензії все зауважене. То ж продовжимо невеликою часткою зауваженого нами.

Погодьмось: автор має право ставити під сумнів будь-які речі, навіть загальновизнані. Проте, якби у "Нарису", який народився із лекцій і адресується передовсім студентам, був науковий редактор, то навряд чи б українське бароко фігурувало в лапках (див. с. 267) і супроводжувалось не менш скептичним, ніж лапки, слівцем "так зване". Загалом, скептичні чи іронічні лапки – не рідкість у книзі. При обговоренні діяльності громад їх використано при виразі – свідомі українці. Складно судити, чому саме: чи тому, що громадівці вважали тих, кого вони підтримували, свідомими українцями, хоча ті такими достоту не були; чи то українці в нормі мали б бути несвідомими, а їх амбітність, претензії на "свідомість" спонукають автора дистанціюватись від них іронічними лапками? Якось не віриться, щоби автор "Нарису" вдавався до "вуличної" семантики цього виразу, дістаючи його з того ж патронташа, де напоготові "аціонально стурбовані", "патріотичні" і т. ін.

Редактор мав би виявити недоречність іменування "СРСР-івських" показників заангажованості у військове змагання "нашими" (див. с. 660-661) в українському науковому виданні 2001 року. Поміркувати над тим, наскільки коректно характеризувати певний нурт в естетиці суто політичною наліпкою "національно-демократичний" (див. с. 519). Він же не допустив би, щоби майже поруч фігурували різні показники населення України: на початку 10-сторінкового підсумкового розділу – 55 млн. (с. 715), а наприкінці – 50 млн. (с. 724).

Львівська "Правда" визначена у книзі як "літературний місячник" (с. 445), тоді як починала вона виходити щодекадно, відтак була тижневиком, виходила і двічі на місяць, а 1884 року була "річником", до того ж ніколи суто літературним.

М. Євшан фігурує серед учасників "Молодої музи" (див. с. 505), між іншим, дивовижно переміненої відтак у "новомузівство" (с. 507), ще й охарактеризоване як "наслідницьке". Але ж цей знаменитий критик був радше опонентом "молодомузівців": одну з кількох присвячених їм статей він назвав "Поезія безсилля"; варто також пам’ятати, що перші критичні публікації 18-річного М. Євшана побачили світ 1909 року, а це рік, в якому "Молода муза" припинила існування.

Прикро у книзі, яку видавництво віднесло до серії "Освіта ХХІ ст.", стикатися з термінологічною недбалістю на зразок "процеси в театральному, музичному, мистецькому житті" (с. 601); а хіба театральне і музичне – не мистецьке? Або: фільм побудований на "реалістичному" сюжеті (див. с. 713); а чи не на реальному часом?

Комусь із видавничих співтворців книги – редакторові, коректорові – належало "зочити" чимало інших авторських "проочень", що вільно перекочували у "виправлене" видання. Редактор мав би спостерегти, що відомий москвофільський діяч І. Наумович перейменований в "Науменка" (див. с. 257); що Амазонка чомусь стала текти Північною Америкою (див. с. 399), а створення Народного дому у Львові датовано стома роками пізніше (с. 347). Заголовок розділу "Політична культура епохи Хрущова" (див. с. 665), який мимохіть асоціюється з "епохою Пугачової" зі старого "антибрежнєвського" анекдота, також мав би зупинити погляд редактора. Останній, мабуть, не повинен був залишити опис джерела у посиланні на с. 599 у такому вигляді, що для читача стало загадкою: книга це чи стаття; якщо книга, то коли й де видана; коли ж стаття, то де вміщена? Адже все це в інших описах є.

Коректор мав би забрати зовсім не потрібні лапки із псевдонімів на с. 320-321, 499, 506, 510; усунути дивовижну дієслівну форму "було вжито було" (с. 678); виправити помилки, якими рясніє текст; вкажемо тільки окремі сторінки із заключних розділів – с. 609, 611, 612, 636, 681, 688, 717, 719 та ін.

Як бачимо, у багатьох названих (та й неназваних) випадках могла б зарадити звичайна – бо оплачувана передусім покупцями видавничої продукції – сумлінність працівників видавництва.

Недавно довелось ознайомитися з наріканнями на відсутність наукового редагування і прикрі наслідки такої відсутності, що ними після прочитання українського видання книги Н. Дейвіса "Європа. Історія" поділилася К. Лащенко (див.: УГО. – Вип. 6. – К., 2001. – с. 105-106). І в нашому випадку ще раз варто пошкодувати за тим, що не працював з рукописом книги науковий редактор. Авторська редакція – річ загалом-то непогана вже хоч би тому, що вона здешевлює видання. Але ж скільки здебільшого від такої відсутності втрачає читач!

А щодо видавничих дивовиж, то чи не став би додатковим стимулятором для видавців – запозичмо досвід кінематографістів – конкурс "Антикнижка року"?

Іван Лисий, доцент кафедри філософії та релігієзнавства НАУКМА, кандидат філософських наук

 
© агенство "Стандарт"