журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЗДОБУТКИ І ПЕРСПЕКТИВИ

ЗАКОНОДАВСТВО

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

КОНКУРС ВИДАВНИЦТВ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ЯК СЛОВО НАШЕ ВІДГУКНЕТЬСЯ...

ГРИМАСИ РИНКУ

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО НАДРУКОВАНОГО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРОЕКТИ

IСТОРIЯ I СУЧАСНIСТЬ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2003

КНИГА I РИНОК

Автор – поняття віртуальне

У мене вийшла книжка. Словник, над яким я працював багато років. Але добре це чи погано – я ще не знаю, бо не маю жодної уяви, що шановний видавець видав.
Кілька років тому, коли в царині англо-українських і українсько-англійських словників було як виметено, я приніс до видавництва свій препринт (із зазначенням авторства на спілку з тодішнім моїм працедавцем, бо інакше й досі книжки часом не виходять) і спитав: “Ви хочете видати такий словник, – лишень виправлений та удвічі більший?” “Авжеж”, – відповіли мені, й ми уклали угоду на дві книжки: англо-український та українсько-англійський словники.

Домовилися за сміховинну – на нинішні гаразди – ціну в ім’я “справи”, як ще інколи кажуть. Звичайні термінологічні словники... Себто не дуже звичайні, бо йшлося про тип так званого словника перекладача. До словника перекладача здебільшого залучається не лише лексика для високочолих науковців, а й слова та вирази з нашого повсякдення, пов’язані з певною галуззю словосполучення тощо. Аби і студент, і дрібний підприємець, і газетяр, і перекладач, користуючись цим словником, змогли перекласти документ або поточну статтю з англійської на нашу мову й навпаки. Через це публікується чимало розмовної лексики, котру в академічних виданнях годі шукати. З академічними виданнями лише й того спільного, що нема ніякої транскрипції, бо словник такого типу – не для школярів молодших класів.

Видавець зобов’язався сплатити авторську винагороду в належні терміни, видати словники протягом року (для мене це основне, бо йшлося про пріоритетність), не вносити ніяких змін без відома автора тощо.

Минає півроку, і видавець самочинно вирішує проставити в обох словниках наголоси в англійських словах, причому з якогось дива поробив ці наголоси не між складами, як це звичайно чинять, а над літерами, спотворивши англійську мову, і довелось потім вручну їх прибирати. Ще за якийсь час видавець зажадав подати транскрипцію, хоч цього не було у вихідному словнику і не обумовлювалося угодою. Я спитав: “Яка має бути транскрипція? Така, якою послуговуються чільні американські видання?” “Так”, – відповів вершитель моєї долі. Коли роботу було зроблено, він сказав, що хоче не американської транскрипції, а такої, якою послуговувалася радянська школа і яка зручніша для викладачів пенсійного віку. Довелося заново усе перелопачувати. А час іде...

І наостанку, коли всі загати було подолано, примхливий видавець вирішив об’єднати два томи в один. Мої посилання на умови угоди і на логіку роботи (чималий том і носити з собою незручно, і користуватися в роботі не надібно, бо, перекладаючи, приміром, з англійської на українську, українсько-англійськими словниками користуватися не випадає) не допомогли. Тоді я спробував заперечити, що проблематика передмови до англо-українського словника одна, а до українсько-англійського – інша. Дарма. Те саме стосується й бібліографії.

Видавець вирокував: передмову напишемо, бібліографію укладемо, додавши, що видавництву до шмиги, дві книжки зшиємо в одну... Написали, уклали, додали, зшили й мені то все вирішили не показувати. Тому з приводу цього свого тому я ще й не знаю: радіти мені чи журитися.

Цю придибашку оповів я не випадково, – ви сьогодні можете віддати до видання одне, а видається трохи або й зовсім інше. Так, я домовився з одним американським світилом і з нашим видавцем про публікацію одного його матеріалу, що порушує надзвичайно важливі для культури питання. Світило відмовилось від грошової винагороди, а видавець... те викинув, те підкоротив, там поправив. Як мені тоте відсилати світилу – не знаю.

Я вже не кажу про щоденники чи щотижневики: там у кращому разі залишають ваше прізвище. І це попри попередні домовленості. Бо без тих домовленостей і потикатися шкода.

Чи є це обурливе свавілля якоюсь відмітною ознакою сьогодення? Мабуть, ні. У нашому краї так було і за радянських часів. І тоді навіть було набагато більше випадків, коли багатьом письменникам писали за грубі гроші романи, вірші, переробляли переклади. Цих чорноробів називали “літературними неграми”. Мені теж випало побувати в їхній шкурі. Але у більшості випадків усе обумовлювалося якоюсь видавничою чи джентльменською угодою, з автором “працювали”, і в кожному разі ви знали, що буде “в кінці коритару”. Але ж то були часи імперської сваволі...

Нині ж ніхто ні з ким не працює, угоди, якщо їх і підписують, то трактують як недоречний папірець. Особливо коли – як це здебільшого трапляється – грошовідмивальний видавець, за яким сіріють ближче не розпізнавані обличчя чи інтереси, представляє товариство з надзвичайно обмеженою відповідальністю. У цих випадках – навіть якщо ви схочете позиватися – працедавець клеїтиме з себе недоріку. Та й то правда, що, звертаючись до вітчинного суду, треба готувати паку грошей. Слід знаходити час, якого хронічно й без того бракує, і запасатися ліками від нервових і серцевих негараздів.

Я розумію, що новомодні видавці часто-густо трактують виболену книжку як продукт, а зміст періодичної публікації як умовний контент чи ідейно-естетичний напрям видання – як контентне заповнення певного обсягу. Розумію: авторові знічев'я кортить поволати у пустелі.

Чи є в моїй історії логічна помилка? Тепер розумію, що є. Сьогодні просто нема для автора принаймні більшого твору викруту, окрім як спочатку реєструвати свій доробок в аґенції захисту авторських прав, а вже відтак звертатись до видавництва і вести з ним якісь переговори. Проте для цього потрібні гроші, гроші і ще раз гроші. Задовго до одержання будь-яких віртуальних авторських винагород. Чи ж то є якийсь у цьому викрут?

Гадаю, що є. Усі угоди має обов’язково візувати юрист, а самі угоди повинні бути – як і колись – багатосторінковим всеукраїнським стандартним документом, котрий реґулюватиме непрості наразі стосунки між видавцем і автором. Бо цього останнього сьогодні інакше, ніж потерпілою стороною, не назвеш.

А може у вас, громадо, є якийсь інший рецепт?

Лесь Герасимчук

 
© агенство "Стандарт"