журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ПРОЕКТИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №1, 2003

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження

Не друковані досі твори Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)вийдуть незабаром в Україні заходами нещодавно створеної в Києві Фундації його імені

Напередодні 120-річчя від дня народження (яке було відзначено 2 січня 2003 року) видатного українського вченого-універсаліста, державного і релігійного діяча Івана Огієнка (митрополита Іларіона) у Києві створено Фундацію його імені. Про мету і завдання нової благодійної організації, її перші кроки і плани розповідає Голова Фундації, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, письменник, перший лауреат премії імені Івана Огієнка Микола ТИМОШИК.

– Миколо Степановичу, передусім хотілося б довідатися про мету створення організації, яку ви очолили.

– Насамперед – це продовження тієї багатогранної і результативної діяльності, яку все життя проводив Іван Огієнко щодо ствердження і захисту української мови, поширення українського друкованого слова, повернення в Україну та гідного представлення розсіяного в часі і просторі наукового, творчого доробку відомих і маловідомих подвижників української національної ідеї, житейський шлях яких з різних причин завершився на чужині. Це також відновлення миротворчо-благодійних та культурно-історичних традицій нашого народу.

Конкретним втілення цієї мети буде реалізація ряду видавничих, освітніх та наукових проектів.

– Як виникла ідея Фундації і хто стояв біля її витоків?

– Приводом до цього стала презентація моєї книги "Лишусь навіки з чужиною…: митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження", яка відбулася у вересні-жовтні 2000 року в дванадцяти містах Канади, де компактно проживають наші земляки. То був спільний проект київського науково-видавничого центру "Наша культура і наука" та Українського православного собору Св. Покрови з Вінніпега, громада якого фактично порятувала Огієнка-Іларіона від смерті після двох тяжких операцій у швейцарській Лозанні, зробивши йому восени 1947 року рятівний виклик для переїзду за океан. Книга ця, яка написана на основі опрацювання колосального архіву митрополита Іларіона у Вінніпезі, вийшла одночасно і в Україні, і в Канаді.

Під час численних зустрічей з її читачами на канадській землі і виникла ідея створити таку громадську організацію, яка б спеціально зайнялася передусім справою повернення величезної творчої спадщини Огієнка-Іларіона та його подвижників в Україну, оскільки всі спроби, що робилися досі, виявилися безрезультатними. До такої ініціативи передусім причетна Анна Фігус-Ралько – багаторічний співробітник і голова адміністрації найстарішого українського часопису в Канаді "Український Голос", перша жінка-президент видавничої спілки "Тризуб". Свого часу вона була співробітницею митрополита Іларіона в Консисторії Української православної церкви в Канаді та редакції газети "Вісник" і з початком 90-х років організувала висилку в Україну значної кількості книг, до видання яких був причетний митрополит Іларіон. Анна Фігус-Ралько нині є співголовою Фундації від Канади.

– З чого починалася Ваша робота і якими є її перші результати?

– Хотіли розпочати з повернення архіву і книгозбірні митрополита в Україну. (Про обсяг архіву, який досі, на жаль, не описаний, можна судити, якщо уявити перед собою сто величезних коробок на метр довжини і на вісімдесят сантиметрів ширини кожна). Адже, згідно з останнім заповітом його творця, юридично оформленим ще 15 квітня 1967 року, це його найголовніше надбання має бути обов'язково передане на Батьківщину за двох умов: коли Україна буде вільною і коли буде вільною її церква. Однак канадська сторона вважає, і, гадаю, небезпідставно, що умови для цього ще не настали. Скільки доведеться чекати "настання умов", сказати сьогодні важко. Це залежатиме, твердять канадці, від того, наскільки реальними в нас будуть декларовані на вищих щаблях влади демократичні цінності і свободи.

Тому ми прийшли до думки, що найкращим виходом у цій ситуації буде ознайомлення з невідомим Огієнком як українського читача, так і офіційної влади в Україні, яка, в особі її окремих повноважних представників, ще й досі з пересторогою ставиться до "колишнього ворога народу". Варто підкреслити, що моє перше офіційне звернення як ученого до вінніпезького Товариства "Волинь", якому митрополит Іларіон за життя передав авторські права на використання його друкованих і недрукованих праць, було ще у вересні 1997 року, коли на запрошення канадської сторони я опрацьовував цей архів і готував нову книгу-життєпис про митрополита Іларіона. Товариство такий письмовий дозвіл дало, але його потрібно було ще затвердити в Консисторії Української православної церкви в Канаді, де зберігається весь архів Огієнка. Це вдалося зробити аж через три роки – під час третьої поїздки до Канади, коли відбувалася презентація моєї книги. Приємно відзначити, що цього разу предстоятель Церкви владика митрополит Василій з розумінням поставився до цієї справи. З його благословення 30 жовтня 2000 року у Вінніпезі мені було передано копії семи недрукованих праць Огієнка-Іларіона (загальним обсягом 1635 сторінок), а також письмове повноваження бути упорядником і видавцем цих праць в Україні. Значну роль у позитивному розв'язанні цього питання відіграв також колишній учень митрополита Іларіона, багаторічний декан богословського факультету Колегії Св. Андрія Манітобського університету, знаний в Україні автор протопресвітер Степан Ярмусь.

Отож, маючи на руках ці рукописи, а також масив творів Іларіона-Огієнка, які в різний час виходили за кордоном, але й досі залишаються невідомими широкому читацькому загалу в Україні, можна було приступати до розробки першого видавничого проекту, який ми назвали "Запізніле вороття".

– Будь ласка, коротко розкажіть про цей проект.

– Зміст видавничого проекту "Запізніле вороття" складають дві серії: "Рукописна спадщина" та "Зарубіжні першодруки". Безумовно, найцікавішою є перша серія, оскільки досі про існування підготовлених до друку, але так і не виданих, праць Огієнка знало лише вузьке коло соратників автора та дослідників. Ще 1940 року, прийнявши чернечий сан, архієпископ Іларіон майже закінчує наукове дослідження про витоки і поширення на українських теренах феномену чернечого життя. Однак підготовлена до друку фундаментальна праця "Українське монашество" відтоді так і пролежала в рукописному вигляді. Вважаю, що своєрідною сенсацією в сучасному шевченкознавстві буде публікація результатів його багаторічного дослідження життя і творчості Кобзаря, яке так і називається – "Тарас Шевченко". Це також два твори, присвячені Івану Мазепі, – "Українська церква за часів гетьмана Івана Мазепи" та "Розп'ятий Мазепа". Огієнко зволікав з публікацією цих досліджень, оскільки в процесі опрацювання нових фактів, добутих, на відміну від Миколи Костомарова, не лише з московських джерел, у нього змінювалося своє ставлення до цієї величної і трагічної постаті української історії – від засуджуюче критичної (за ревне служіння Петру І) до позитивної оцінки діянь гетьмана, спрямованих на здобуття для України суверенітету. Тому він весь час доповнював рукописи новим матеріалом, редагував написане. Неабияку історичну цінність мають і такі готові до друку рукописи, як "Церковна хронологія", "Богдан Хмельницький" ("Незалежна Україна в політиці Богдана Хмельницького"). Досі не виданим є масив художніх творів – поетичних і прозових, з яких може вийти гарний том.

Що ж до другої серії, то це передусім твори, що вийшли у Варшаві, Парижі, Лозанні і Вінніпезі, але в Україні досі не перевидавалися. Виділив би найменш відомі нашому читачеві – "Легенди світу", "На Голготі", "Марія Єгиптянка", "Слово про Ігорів похід", "Українська патрологія", "Свята Почаївська Лавра", "Іконоборство", "Книга нашого буття на чужині"… Цей ряд можна продовжувати, бо маємо намір перевидати й "Історію українського друкарства", і "Дохристиянські вірування українського народу", й "Українську церкву за час Богдана Хмельницького", і "Кирила та Мефодія".

– Чи вдалося за цей час після повернення з Канади щось конкретне із задуманого там утілити в життя? Іншими словами, чи "запрацював" уже сам проект?

– Сьогодні Фундація разом з видавництвом "Наша культура і наука" (зауважу, що це назва нещодавно відновленого в Україні огієнкового видавництва) випустила в світ першу ластівку зазначеного проекту – "Історію української літературної мови". Цей твір Огієнка, виданий у Канаді 1949 року, в радянській Україні вважався особливо крамольним, бо через правдивий, доступний і переконливий опис митарств українського слова взагалі і друкованого зокрема повертав українцям найголовніше – пам'ять, глибинне усвідомлення мови своїх пращурів як душі нації, як стрижня у ствердженні своєї держави.

На стадії останніх версток – ще дві фундаментальні праці вченого – першовидання вже згадуваного "Українського монашества" та "Українська культура", яку автор створив ще 1918 року і яка за кордоном виходила тричі: раз у Польщі і двічі – в Канаді. Сподіваюся, що ці дві книги незабаром побачать світ. У комп'ютерному набору нині – рукопис "Тараса Шевченка". Всі книги видавничого проекту виходитимуть в гарному серійному оформленні знаного художника Євгена Муштенка.

– Без перебільшення, окреслений Вами видавничий проект "Запізніле вороття" видається амбітним з огляду на те, як непросто видавати нині в нашій державі українську книгу. Без спонсорської допомоги тут не обійтися. З якого боку ви її очікуєте?

– Так, сподівання на державу в цій справі будуть марними. Адже з прикрістю доводиться констатувати, що всі заходи, які організовувалися досі, скажімо, в Києві громадськими і науковими організаціями на пошану Івана Огієнка, проходили практично без участі високопосадових чиновників. Тим більше не буде серед них бажаючих давати чи шукати на цю справу коштів. Тому реалізовувати цей проект задумано на благодійних засадах. Шукаємо небайдужих людей, які, на щастя, ще не перевелися. Фундаторкою першого видання, скажімо, стала колишня активістка українських громадських і церковних організацій у Канаді Катерина Лабюк з містечка Канори провінції Саскачеван. "Українська культура" виходить за сприяння згадуваної вже Анни Фігус-Ралько з Вінніпега. "Українське монашество" фундує за благословенням святійшого патріарха Філарета братія Золотоверхого Михайлівського монастиря на чолі з настоятелем владикою Димитрієм.

У цьому контексті хотілося б процитувати слова самого Огієнка, звернені до потенційних меценатів українського друкованого слова, які спонукають до глибоких роздумів: "Кожна людина, яка багата не була б вона, має звичайний кінець, – вернеться в землю… І пам'ять про неї минеться. Не так буває з тими, хто прислужився розвиткові культури, цебто меценатами. Особливо рясно цвіло меценатство книжкове… Особи, які давно вже зійшли з цього світу, але їхні видання-книжки живуть ще і тепер житимуть вічно…"

– Реалізація "Запізнілого вороття" – не єдиний проект, який здійснює нині Фундація?

– Ні, не єдиний. На перспективу є цікаві задуми щодо освітньої, наукової діяльності. А поки що можу похвалитися вдалим першим кроком щодо повернення в Україну архівної спадщини Огієнка. Нещодавно на адресу Фундації надійшла з Монреаля велика коробка з рукописами вченого. Це те, що мало бути безповоротно втрачене, але, за щасливого збігу обставин, цьому духовному скарбу судилася інша доля. Йдеться про частину архіву митрополита Іларіона, який мандрував разом з донькою митрополита Ларисою Бідою-Огієнко її також непростими, як і в батька, житейськими дорогами. Останні роки мешкала вона одинокою у Сполучених Штатах, але, відчуваючи свою скору кончину, повернулася до канадського Монреаля, де працювала раніше бібліотекарем.

Лариса Іванівна померла 10 березня 1997 року в монреальському шпиталі. Її речі залишалися певний час в одному з чужих приватних помешкань. Після похорон власники того помешкання перенесли весь скромний пожиток її до гаража, де від вогкості воно стали пліснявіти. Восени 1997 року, довідавшись з преси про мою працю над архівами Огієнка у Вінніпезі, українська громада зініціювала мою поїздку до Монреаля з пропозицією переглянути папери Лесі Огієнко. Пропозиція виявилася вчасною, бо частину паперів слід було терміново сушити. А з обкладинок книг, серед яких – примірник лондонського видання Біблії перекладу митрополита Іларіона з дарчим надписом доньці, знімати немалий шар плісняви. Книги й листування Лесі з батьком я перевіз до Києва тоді ж, а архівна частина надійшла окремою посилкою пізніше. Цьому слід завдячувати багаторічному керівникові української недільної школи імені митрополита Іларіона в Монреалі Галині Змієнко-Сенишин, яка була подругою Лесі Огієнко, а також тодішньому настоятелю Собору Св. Софії в Монреалі УПЦ в Канаді отцю Ігорю Куташу.

– Глибоко символічно, що діяльність Фундації імені митрополита Іларіона розпочалася напередодні поважної ювілейної дати – 120-річчя від дня народження…

– …І Фундація докладе всіх зусиль, аби привернути увагу до цієї дати не лише громадськості. Перша презентація нашої програми відбулася в січні на батьківщині Івана Огієнка в Житомирі, де пройшла міжнародна науково-практична конференція з нагоди його ювілею. А напередодні вручення премії Івана Огієнка цьогорічним лауреатам презентація проекту "Запізніле вороття" відбудеться в Києві.

Інтерв’ю записав М. Фещук

 
© агенство "Стандарт"