журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ПРОЕКТИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №1, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Шевченко і претенденти на премію його імені

"Національна премія імені Тараса Шевченка. Українська реальність" – розмова під такою назвою відбулася нещодавно в українській студії радіо "Свобода". В ній взяли участь ведучий – відомий поет і журналіст Андрій Охрімович, професор Лариса Скорик, поет Володимир Цибулько, який теж номінується на премію 2003 року, літературний критик та ведучий популярної телепрограми "Остання барикада" Михайло Бриних.

А. Охрімович: – Архімед сказав: "Дайте мені точку опори і я переверну світ". Таку точку опори українці знайшли в постаті Т. Г. Шевченка, але чи спроможна премія імені національного генія стати такою ж точкою опори для перевертання у потрібний бік теперішнього світу української культури? Що думають панове з цього приводу?

М. Бриних: – Як на мене – трагічна інтенція. Тема – багато веселіша. Шевченківська премія давно стала обов"язковим елементом для світського обговорення на шпальтах бульварних газет. З одного боку, це дуже добре, з іншого – зле, бо свідчить про стрімке падіння її соціального статусу. За останні роки її фінансовий еквівалент суттєво підняли, проте нічого не зробили, аби повернути потужний "сталінський" камертон у звучанні. Треба помізкувати, як реально повернути їй звання Державної премії. Може, надати статус імені гаранта чи Конституції України… І відповідно "качати" з усіх засобів масової інформації відповідний імідж.

Л. Скорик: – Я зовсім не шкодую за сталінськими параметрами премії. І, потім, звідки ви взяли, що український "гарант" організує вам "державний камертон"? Тим більше сьогодні. Переконана, що більш сучасного митця ніж Шевченко знайти важко. А те, що все здрібніло… Інакше й бути не могло. Бо те, що починається фальшиво, обов"язково "сходить на пси". Якщо навіть "гривні" присудили премію Шевченка… Отому єгипетсько-вавилонському-навуходоносорівському стилю. Даруйте, за використання слова "стиль"… Не так давно нагородили премією двох поетів, котрі не тільки вправлялися у поетичній римі, але й своїх братів по цеху відправляли на тюремні нари. А ще ніяк не можу зрозуміти, чому Шевченківську премію присуджують у сфері музики та архітектури…

В. Цибулько: –Повторю думку професора Києво-Могилянської академії Сергія Квіта: "Українці повинні витискати з цієї держави все, що можуть". У даному випадку, якщо ця премія може служити певним важелем для подразнення суспільної думки, то чому б її не домагатися. Правда, вона має таку сумну спадщину бюрократичного тиску й механіки, що нехай там буде головою комітету хоч Іван Михайлович Дзюба…

Л. Скорик: –А як можна брати Шевченківську премію забрудненим рукам? Що стосується "падкості" нашого суспільства на розмаїті премії та нагороди… Це тоді, коли у цьому суспільстві інтелігенція опинилась на далеких маргінесах… І не стільки виживає, скільки доживає. Я не суджу їх за те, що вони прагнуть нагород. Інші потужно і гамузом посунули в політику. Мені здається, що і Шевченківська премія стала якимось гвинтиком політизації інтелігенції. З гнилуватим кар"єрським душком.

М. Бриних: –Ми якось намагаємось підтримати нашу розмову і послуговуємся такими словами, як "високе ім"я Шевченка". Насправді все дуже прагматично. Це "бабло". Для жебрацьких українських письменників відмовлятися від нього – позірне геройство. Нехай таким чином піднімається авторитет. Але втрачається реальна можливість підтримати пасок на штанах. Позаяк інших джерел підтримки немає. Отож засуджувати письменника, що він бере премію, а не ходить з баяном по метро, читаючи свої вірші, я не буду.

А. Охрімович: –Візьму на себе роль арбітра у білих лайкових рукавичках. І передам "мікрохфона" Володимиру Цибулькові. Адже він теж у списку номінантів.

В. Цибулько: –Я не згідний з Бринихом. Питання не в грошовому еквіваленті, а в тих важелях суспільного впливу, які можна використати після отримання премії. Як колишній державний службовець я знаю, наскільки ефективно можна вирішувати якісь справи і долучати до них чесних людей. Притім на сучасному рівні. У бюджетній графі Шевченківської премії є близько мільйона гривень. Їх можна використати на справу, а не на утримання комітету.

Л. Скорик: –Парадокс почався тоді, коли премію очолив Володимир Яворівський. Тоді були обрані такі претенденти і премія видана таким "пісатєлям", що я досі не можу вийти зі стану зачудування. Саме тоді статус голови комітету прирівняли до статусу міністра культури з усіма відповідними наслідками і "важелями". Але вважаю, що з приходом Івана Дзюби становище довколо премії і змінюється, і покращується. Може, тут потрібно запровадити щось схоже на орден почесного легіона. Давати одну символічну гривню. Ви ж знаєте, що за орден почесного легіона дають один франк. Але натомість честь і слава. До речі, у нас є багато величних постатей, які можна було б розділити по мистецьких "нішах", таким чином "розвантаживши" саму Шевченківську премію. Були ж у нас геніальні композитори: Вердель, Бортнянський, Березовський. А чомусь премій, вшанованих їхнім ім"ям, немає. А це було б справедливо. Я розумію, що Шевченко грав на скрипці. Проте "пришивати" музикантів до Шевченківської премії – то не є найкраще. Так само архітектура… Чи не тому, що Шевченко колись "накидав" шкіц хати, про яку завжди мріяв.

В. Цибулько: – Це називається створенням єдиного універсального героя для нації. Комуністичні ідеологи полюбляли малим народам нав"язувати комплекс "єдиного апостола". Мовляв, маєте одного, котрий "і швець, і жнець, і на дудці грець". Таким чином гальмували національний потенціал, не давали розкритися. Взагалі довколо постаті Шевченка творяться дивні речі…

М. Бриних: – Панове, я хотів би нагадати, що у нас тема розмови про Шевченківську премію, а не про персону поета. Хоча підозрював, що так і буде. Чомусь ніхто не говорить про те, що в українській літературі до чорта різних премій. Інша справа, що жодна з них не може дорівнятись своїм рейтингом до Шевченківської. Візьміть газету "Літературна Україна", там чи не в кожному номері перелік доброго десятка чергових лауреатів. Інша справа, що то за премії. Якраз ті, що мають в еквіваленті одну гривню.

Л. Скорик: – Безперечно, необхідно створити державну нагородницьку систему. Ось "королівська" премія у Великобританії. Вона має право бути присудженою у будь-якій галузі. Бо це є державна премія. Та й у нас всякого повиникало. І "чєловєкі года" і різні золоті "арфи-пера" і всякі інші "звірюшки".

В. Цибулько: – Залишається тільки позолотити бюстик Шевченка і вручати в галузі харчової переробки. Або чому б не запровадити військову премію імені Шевченка … А що? Хіба Шевченко не був солдатом добрих десять років? Сміх сміхом, але за ті ж десять років української незалежності ми понагороджували лауреатів. Але чи створили систему донесення їх творів у суспільстві? Може, ми видаєм їхні книги чи організовуєм виставки? Так і відбувається девальвація символу…

А. Охрімович: – Шевченко як частина загальноукраїнської параної…

М. Бриних: – Панове, мені здається, що ми говоримо трохи фальшиво. Самі лауреати жодним чином не намагаються пишатися тим, що вони є лауреатами премії Шевченка. Їхнє ставлення до грошового мішка і визначає громадську опінію. Те ж саме стосується комітету. Дуже часто обговорюють кандидатури, з творчістю котрих в комітеті обізнано відсотків десять. Ставлення "по-совєтскі". Тому дамо, а тому не дамо… Зрештою, я не про це. У моєму ставленні до літературних премій немає лірики. Як на мене, то можна зробити премію імені "сраного віника", а за належного піару розкрутити її. Прикладом є премія імені Букера. Спочатку була тільки англійською, згодом російсько-англійською і врешті-решт стала суто російською. Вважаю, що премія імені Шевченка є дуже хвороблива премія. Це ім"я заважає з легкістю нею маніпулювати і бути більш сучасною. Все, що пов"язане з ім"ям Шевченка, перетворюється на "консерву". Маю на увазі механізм визначення лауреатів і всю ту міфотворчість, котра існує довколо премії. Ніякі реформи та зміни тут неможливі. Але мені хочеться вірити, що колись закінчиться тотальна українська безграмотність і колись постануть не менш розкішні премії, власне реанімуються, імені Стефаника, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка…

Л. Скорик: – А я сподіваюсь, що відчуття непроминальної модерності Шевченка врешті буде усвідомлене і тими, хто цю премію вручає, і тими, хто претендує на неї.

Записала Уляна Глібчук

 
© агенство "Стандарт"