журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ТЕМА НОМЕРА

РЕНЕСАНС

ХРОНІКА ПОДІЙ

ЯРМАРКИ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №1, 2001

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Олесь Бузина: «Ми вирішили піти іншим шляхом»

Олесь Бузина, журналіст, автор книги "Вурдалак Тарас Шевченко", та Олександр Моісеєнко, директор видавництва "Прометей" відповідають на питання "Книжкового огляду".

"Книжковий огляд": Чим ви поясните популярність книжки "Вурдалак Тарас Шевченко"?

Олександр Моісеєнко: Тим, що люди хочуть читати правду. Олесь дуже багато працював у архівах і знайшов матеріали, які після революції 1917 року ніде не публікувалися. Тому це цікаво. Це по-перше. А по-друге, я скажу, що ця книжка — весела. Для читача найголовніше — цікаво чи нецікаво.

"КО": Що ж, цього не заперечував і Вольтер.

Олесь Бузина: Я написав цю книжку, тому що сам хотів її прочитати. Я взагалі починаю писати лише тоді, коли ніхто крім мене не може зробити щось подібне. Я, як читач, відчував потребу в такій книжці, тому що про Шевченка писали лише панегірики. Але оскільки ніхто такої книжки писати не наважувався, то я зробив собі приємність і написав її. До того всього вона ще й справді дуже кумедна й весела. Це — гумористична книжка. Навіть слово "вурдалак" там вжито в переносному значенні. Треба хоча б трішки щось сприймати не "в лоб". А оскільки наші читачі значно розумніші за секретаріат Спілки письменників, то вони із задоволенням все це читають.

"КО": Проте не всі надто задоволені. Я маю на увазі інцидент біля Подільського райсуду у Києві. Дехто вважає, що побили вас, власне, за те ж саме, до чого причетні і Григорій Грабович, і Оксана Забужко, і Ніла Зборовська, і Віра Агеєва, тобто за інтерпретацію творчості класиків.

О.Б.: Ці люди абсолютно помиляються. Ніяких паралелей між моєю творчістю і творчістю Грабовича чи Забужко проводити не можна. Ми працюємо зовсім по-різному. Я пишу дуже зрозуміло, доступно, народною мовою. Я — киянин. Попри те що я — носій української мови (в сім'ї завжди розмовляю українською), книжка — російськомовна, бо на вулицях Києва розмовляють російською. Це одна із запорук її успіху, але не найголовніша: її б читали й українською. Вона написана без "зауму", як це буває у вищезгаданих авторів, тобто по цей, а не по той бік ума.

"КО": А хто з українських письменників вам цікавий?

О.Б.: Передусім — Юрій Винничук і Володимир Цибулько. Мене цікавлять письменники, які намагаються сказати в Україні те, чого ніхто не каже. Чому я, наприклад, читав із задоволенням Винничука? Тому що те, про що він писав на початку 90-тих у "Пост-Поступі", було концептуально важливе. Це були перші в Україні: чорний гумор, еротика, спроби комерційної популяризації історичної есеїстики — на кшталт відомого есе "Малоросійський мазохізм". Це було цікаво мені як читачеві. Винничук, перебуваючи у середовищі консервативного Львова, висвітлював авангардні теми. "Пост-Поступ" існував наперекір тогочасній львівській владі, наперекір В'ячеславу Чорноволу, який був тоді мером. Дуже цікаво було також читати Цибулька, тому що, для прикладу, він першим назвав Спілку письменників "панове інваліди творчості". Взагалі, якщо людина щось каже першою, це викликає в мене повагу. Тут не можна не згадати й публіциста Олександра Кривенка, тому що він теж концептуал, який дуже багато зробив для становлення сучасного стилю української літератури. Так, ті спроби, які робить Василь Кожелянко в романі "Дефіляда в Москві", певною мірою навіяні "Пост-Поступом".

"КО": Дивно, що в цьому переліку нема Леся Подерв'янського.

О.Б.: Дійсно, він — дуже пристойний письменник, який руйнує табу на вживання української ненормативної лексики. Крім нього цього ніхто не робить в українській літературі — це вже заслуга. Завдяки цьому він широковідомий серед читачів. Як можна виступати проти читачів? Якщо я перед кимось і знімаю капелюха, то це — перед ними. І коли Подерв'янського люди дійсно читають і записують на касети, то це — найпереконливіша ознака пошани.

"КО": Повернімося до Тараса Шевченка. Яким чином ваші, за визначенням критики, "памфлетні тексти" вплинули на сприйняття творчості Кобзаря? Пригадую, один з таких нелюбих вам письменників-інтелектуалів, а саме В'ячеслав Медвідь, стверджував, що після публікації праць Соломії Павличко студентки почали неабияк цікавитися творами Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

О.Б.: Він має рацію. І читачам Бузини захочеться дізнатися більше. Вони почнуть більше читати Шевченка і висловлювати власну думку на основі прочитаного. Для пожвавлення цікавості до Шевченка, вважаю, я більше зробив, ніж вся Спілка письменників за всі роки свого існування. Вони видали такого мертвяка на постаменті, що його всі оминають десятою дорогою.

"КО": До речі, передаю вам побажання Андрія Середи з "Кому вниз": замість займатися некрофілією написати щось про "живих падлюк".

О.Б.: Я подумаю. Можливо, одного прекрасного дня напишу біографію Ірини Білик, від якої вона прокинеться вранці в холодному поту. Або, може, мені захочеться написати "Історію української розпусти" в 3-х томах. Це залежатиме від натхнення.

"КО": Пане Олександре, а яким накладом вийшла книжка?

О.М.: Це був невеликий інформаційний тираж.

О.Б.: Я поясню чому. Як у нас в Україні зараз випускають більшість видань? Просто для того, щоб розписати гроші грантів, благодійних фондів або державні гроші, які вдалося "вициганити". Книжка стає засобом витягти з когось гроші. Тому там пишуть, наприклад, тираж 5000 екземплярів. Але потім у кілька разів завищують вартість паперу, поліграфічних послуг, гонорар художнику тощо. І навіть гонорар письменнику виплачується в той момент, коли від когось надійшли гроші. А продано буде з 1000 екземплярів, можливо, якихось 100. Решта піде під ніж. Але все це називатиметься "підтримка української культури". Ми вирішили з Олександром Івановичем піти зовсім іншим шляхом. Видати тираж, продати його і далі постійно додруковувати, доки книжка продаватиметься. Оскільки продаж триває лише півтора місяці, то ще рано робити висновок. Можна сказати лише те, що на ринку є постійний попит на цю книжку. Якщо ми зараз і назвемо якесь число, то воно не відповідатиме дійсності вже за тиждень, бо збільшиться. Тобто ми виходимо з західної практики, за якої тиражу на книжці не зазначають. Вони це роблять, коли книжка продається десь рік чи два, наприклад: "Цієї книжки продано 1 мільйон 250 тисяч екземплярів". Або й таке: "Купуйте швидше! Приєднуйтеся до 1 мільйона 250 тисяч!". В американському стилі. Тоді ми скажемо, який тираж.

"КО": Скільки вже продано книжок?

О.М.: Зараз продано стільки, щоб повернути наші витрати. Ми збираємо замовлення на цю книжку, через що, власне, сюди й прийшли. (Йдеться про Міжнародний оптово-роздрібний книжковий ярмарок у Києві. — Ред.). Але тут мало народу, і ми не тішимося думкою, що матимемо на цьому ярмарку багато замовників. Отже робота триває, і коли замовлень буде достатньо, видамо економічно вигідний тираж. Наразі книжка вийшла, щоб показати тому ж Павлові Мовчану, який вже нічого не пише і якого ніхто не знає, тій же Спілці письменників, що ми можемо власним коштом видати твір, яким цікавитимуться. А не просити десь у черзі навколішках: "Ось дайте нам гроші і ми щось таке видамо, що всі одразу стануть дуже культурними і розумними".

О.Б.: А я дійсно хотів довести, що справжній письменник не може належати до спілки. Література — це творчість індивідуальна. Ні Пушкін, ні Шевченко ні до яких спілок письменників ніколи не належали. Крім того я довів, що можна писати й мати успіх у читача. На видання я не просив грошей ні в держави, ні в жодному фонді чи партії, тому що це, на мою думку, — ненормально. Книга є такий товар — якщо суспільство дійсно має в ній потребу, — який розійдеться без будь-якої допомоги. Треба просто вкласти в книжку гроші, і вони неодмінно повернуться.

"КО": Тож скільки вже повернулося, чи це також таємниця?

О.М.: Ви розумієте, ми дуже багато книжок роздали — близько третини тиражу. Переслали їх до Москви, Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя для того, щоб люди ознайомилися. Але ми знаємо, що ні ці книжки, ні гроші не повернуться. Спочатку люди повинні побачити видання. А коли ми зберем інформацію щодо потрібної кількості, знайдемо гроші — свої, не державні! — вкладемо їх і зробимо тираж.

О.Б.: Тоді можна буде говорити і про собівартість, оскільки чим більший наклад, тим вона менша. Насправді це з'ясується десь через рік.

"КО": Яка собівартість одного примірника з цього першого інформаційного тиражу?

О.М.: П'ять гривень.

"КО": На Петрівці ця книжка коштує 10 гривень, і, як кажуть продавці, у вихідний день розходиться близько 30 примірників.

О.М.: Так, додається націнка продавців. Автору вертається тільки частина, яка дає змогу компенсувати витрати. На цих грошах нового тиражу не зробиш. Треба заробляти кошти якось інакше і вкладати їх в цю книжку, для того щоб її "розкрутити" і далі, можливо, мати прибуток. Зараз така ситуація, що коли своє назад бодай повернулося, це вже добре. А наперед думати про зиск — погана прикмета. Вийде, скажімо, ще 1000 екземплярів — буде непогано.

О.Б.: Принаймні те, що проект не збитковий, це точно.

О.М.: Бачите, папір у книзі гарний, малюнки мені подобаються. Автору це коштувало немало. Ще й ліки довелося купувати. Сьогодні автор почувається не дуже добре, він зараз у відпустці. Йому завдано великих травм — і фізичних, і психічних.

"КО": Як відреагували на цей напад правоохоронні органи?

О.Б.: На нападників заведено кримінальну справу, ведеться розслідування.

"КО": І хто ж вони?

О.Б.: Оскільки я давав підписку про нерозголошення таємниці слідства, то не можу про це говорити.

"КО": Вони, сподіваюся, не письменники?

О.Б.: Важко сказати. Можливо, серед них були й письменники. До цього я не знав нікого з них. Але доки слідство не поставить крапку, я нічого коментувати не можу.

"КО": Тобто, ви є прихильником суворого дотримання правових норм?

О.Б.: І книжку свою я писав у правовому полі. Жодного українського закону не порушено — принципово. Можна написати дуже відомий, резонансний, навіть скандальний твір, при цьому не порушуючи законів. Я це зробив. І коли секретаріат Спілки письменників позиває мене до суду, то постає питання — з якої причини? Що вони хочуть? Я ніколи не писав заяви, щоб вступити до СПУ, я не просив ніякої допомоги. Я завжди чесно писав свої статті про те, ким члени СПУ є насправді. Адже вони не протестували в 70-ті роки, наприклад проти того, що Василя Стуса тримають у в'язниці. Правда? Вони тоді отримували від радянської влади подачки, квартири, ордени — і сиділи й мовчали. А зараз відчули потребу, як вони кажуть, захищати Україну. Від кого? Від українського патріота Олеся Бузини захищати? Вони не Україну захищають, а обстоюють своє право нічого не робити, скиглити і постійно вимагати подачок — у партій, фондів і перш за все у держави. Тоді, коли пенсіонери отримують копійчані пенсії, витягти у держави 600 тисяч гривень на видання кількох десятків книжок, як на мене, це безсовісно. І ніхто не може згадати, а що ж там таке видали. І це не спричинилося до потужного зростання читацького інтересу. Я ж на свою книжку ні в кого грошей не просив, я вклав у неї свої журналістські гонорари. За 8 років професійної діяльності я зміг зібрати необхідні кошти, оскільки не палю, не споживаю спиртного, не граю в карти і не кручу рулетку, а веду абсолютно здоровий спосіб життя.

"КО": Пане Олесю, ви назвали себе українським патріотом. А кого ви взагалі вважаєте патріотом? Патріотом України, Франції чи Німеччини?

О.Б.: Я взагалі про це привселюдно говорю вперше. Тепер в Україні героєм і патріотом є той, хто займається бізнесом, хто дає робочі місця, хто не висить на державному бюджеті. Хто не грабує державний бюджет , начебто через необхідність "щось піднімати". Зараз патріотом є той, хто будує. Часи, коли треба було бігати з прапором, закінчилися 1991 року. Зараз у такий спосіб уже нічого не зробиш. Скажімо, коли у Львові постає питання, якою мовою зробити напис на пам'ятнику польським солдатам на Личаківському цвинтарі, то в цей час на польському телебаченні йде ролик про виступ українських радикалів. І польський бізнесмен, який це дивиться, нізащо не вкладе гроші у Львів. Тож це місто і далі перетворюватиметься на руїну. Оце є правда як наслідок діяльності тих, хто називає себе патріотом. Насправді зараз уже нецікаво, що було у XVII столітті або в 1917 році. Зараз важливо робити так, щоби в Україну стікалися гроші, інвестиції. А для цього не треба створювати імідж України як держави "відморозків". Україна повинна бути державою людей, які вміють працювати, які готові співпрацювати з Заходом — перш за все. А не тих, що, прокидаючись, думають: "Що я зробив для перманентної революції?".

Інтерв'ю провів Анатолій Лучка

 
© агенство "Стандарт"