журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ТЕМА НОМЕРА

РЕНЕСАНС

ХРОНІКА ПОДІЙ

ЯРМАРКИ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №1, 2001

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Чекаючи на Шевченка: новорічна феєрія

"Цікаво було би подивитись, як у майбутньому який-небудь новий Ленотр перетрусить усю нашу брудну білизну, могили, репутації, події, акції, рахунки…"
Л.-Ф. Селін "Із замку до замку"

Іноді важко збагнути логіку французів або ж "хранцюзів", як у деяких перекладах подається пежоративна їх ідентифікація автором епіграфу. От, скажімо, вживаним є у письменницькому колі слівце "сакралка". Походить воно від французького "sacrй", яке може мати абсолютно протилежні значення: "священний" і "проклятий". А втім, чи такі вже й далекі ці поняття? Згадаймо, за яких обставин Ян Гус вимовив своє "Sancta simplicitas". Сакральну мить зміни тисячоліть мені разом із сотнями чи й тисячами ворохобників довелося зустріти у вельми несподіваному місці — під землею, так би мовити, заживо похованим у станції метро неподалік бульвару Шевченка. Ескалатори були вщерть заповнені галасливою і трохи схибленою в передчутті чи то апокаліпсису, чи то благої вісті юрбою клаустрофобів: за п'ять хвилин мало статися диво. Я вдивлявся в кишіння арахноподібних істот, що дерлися по балюстрадах, примудряючись тут-таки ссати шампанське, і згадував шевченкове: "Зібралися: старий, малий, убогий, багатий. Поєднались, — дожидають Великого свята".

Так з цією міфологемою і вийшов на Хрещатик нової ери. На Майдані з нагоди міленіуму буяв неймовірної краси і непотрібності феєрверк, але довго милуватися ним я не міг, бо ранком першого дня року збирався з Євгеном Пашковським на полювання. Тож, відфутболюючи порожні пляшки, якими був покритий Хрещатик, почвалав додому. На Прорізній, ніби ті гладіатори, що прийшли привітати Цезаря, святкуючі квапливо завертали у двір Держкомінформу, де, вочевидь, влаштовано було імпровізований WC.

Що ж, дійсно, інколи наш друг Педро аж ніяк не відповідає поняттю "наш друг Педро". Задивившись у блаженні хмільні очі перехожих, раптом відчув і в собі щось подібне до безтурботної радості — та на якусь тільки мить. Життя згаслими вогниками феєрверку валувало до ніг, осипалося попелом людських мрій, що з тих чи тих причин мали не відбутися. Тож треба було зупинятися, бо д'горі, посеред палахкотіння ракет снували вже небораки з гаслами "Рай — тут і зараз!". Вони зненацька виринали з темряви, а потім безмовно й упокорено складали крила й спадали за вітром, ледь затримуючись над Софією та ще якийсь час кружляючи навколо Володимира. Сливе за мить усі вони зникали в Дніпрі; а люди, що тинялися поблизу, тицяли пальцями і весело щось при тому вигукували, підстрибували, пританцьовували, споглядаючи, як ті-от бідолахи поступово ставали потопельниками. Зовсім нещодавно вони, ті, що зневірилися чомусь у своїх мріях, були ще поруч і, хто зна, може б треба було покликати їх і втримати, не відпустити, вберегти? Та де тепер вони? Грицькові Чубаю ще 1969 року бачилася сумна людина, яка лежить горілиць на березі річки і сама стає річкою поволі, вдивляючись, як над містом всю ніч пливуть двоспальні ліжка замість хмар, і промовляючи навпошепки:

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

коли до губ твоїх лишається півкроку,—

зіниці твої виткані із подиву,

в очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,

той шепіт мою тишу синьо крає!

І забуваю я, що вмію дихати

і що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається

і впевненість мою кудись відмає.

Неступленим півкроку залишається,

півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,

в очах у тебе синьо і широко…

Але до губ твоїх лишається півподиху,

до губ твоїх лишається півкроку.

1972 року від нього відвернулися чи не всі друзі й знайомі. Він дуже болісно переживав це й за 10 років згорів, як та "свіча на пиру". Залишився "Плач Єремії", залишився Тарас Григорович Чубай.

Я вирішив запросити на полювання Григорія Грабовича й Оксану Забужко. Євген чекає на Вільяма Фолкнера та Івана Тургенєва. Можливо, буде й Ернест Гемінгвей. На мою пропозицію покликати ще й Бориса В'яна він радо погодився, додавши, щоб той не забув прихопити свою джазову трубу.

Ранком Нового року ми всі, набравши горілки (Борис крім того мав справжній "арманьяк" 1900 року), взявши намети і, звісно, рушниці, їхали електричкою до Євгенового угіддя. Оскільки Григорій — американець, Оксана добре володіє англійською, а Іван Сергійович — франкофон, проблему "мовних бар'єрів" було розв'язано. "Нарешті, свято знову з нами", — поважно мовив Ернест, порушивши тим самим тишу, яка спершу завжди виникає в колі нових знайомих. "А propos, — куртуазно почав Борис, — перед самим від'їздом до Києва я був у редакції "Тemps moderne", і Жан-Соль Парт просив кланятися вам, Ежен, а також передати його вітання з приводу того, що вас висунуто на здобуття Шевченківської премії 2001 року. Крім того, ви ж знаєте, що він свого часу допоміг отримати пану Шолохову prix de Nobel, тож, вважаючи вас цілком достойною кандидатурою, збирається посприяти в цьому й вам. Тим більше, що у Стокгольмі вже знають про Україну завдяки поетові Роману Скибі. Так що готуйте урочисту промову, mon cher ami". Іван Сергійович, який до цього задумлено споглядав дефіляду краєвидів за вікном, також долучився до розмови: "Насколько пріпомню — понєже, нє всєво вас чітал і прідєржу свойо мнєніє на публічний случай — ви же Русь ісходілі пєшком, Євгєній! На Дону жилі! І даже імєлі там романтічєскую історію; так вот, скажу вам: рєгрєсівная наша молодьожь зачітиваєтся вамі, как когда-то, помнітє, моєй вєщіцей "Отци і дєті"; да, Євгєній, ви же художнік, ви же естет, зачєм вам ета політіка, ізмишлєнія, размишлєнія на поточниє тєми? Нєужто вашимі чувствамі руководіт історічєская обіда? А нинєшнєму сочінітєлю нужна отстраньонность і видєржка; зачєм нам ссоріть народи, рвать по жівому? От вас же столько завісіт, Женя! Простітє за фамільярность".

"Помілуйтє, Сєргєїч, — виблискує своїм поліглотством Євген, — помілуйтє! Кто посчітаєт рєчью нєсколько базарних викріков, что осталісь от вєлікого і могучєго? Всьо остальноє пошло на ринок; продалось, разбазарілось; економіка, знаєтє лі, ринковая…". "Ви прави, юноша, кругом базар і димократія! Добазарілісь, куда моєму Базарову! Давайтє-ка бросім всьо, любєзний, поєдем по свєту, пропаріжімся, сходім в гості к Борісу, єго мама, помнітся, отмєнно іграєт на фортепіано і пойот, в конце концов прокінємся по салонам в сторону Пруста; жизнь вєдь, повєрьтє, Євгєній, так коротка і чудєсна!"

Борис якраз пояснював Вільяму, Ернесту та Григорію, що популярність американської культури у звільненій від фашистів Франції відбилася не тільки на захопленні публіки джазом, але й у цікавості до важкодоступної в час окупації американської літератури, в тому числі й масової белетристики, яка приваблювала французів гарно закрученим сюжетом, суперменами і досить відвертими описами сексуальних і жорстоких сцен. Але я бачив, що він не так слідкує за ходом своєї думки, як позирає з великим інтересом у бік досі мовчазної Оксани. Вона це відчула і, граційно торкнувшись рукою сережки, підключилася до бесіди: "Любий Борисе, це пояснюється мейнстрімністю американської культури на той час, але все змінюється, нині вже й ми маємо підстави для оптимізму. В багатьох країнах з'являється нова генерація перекладачів з української, тобто виникає ніби нова реальність. Це люди, які в рік падіння Радянського Союзу ще були школярами. Річ у тому, що сьогодні з мейнстрімом уже все ясно і там нема чого сильно "пастися", тож перекладачі йдуть в китайські, албанські, українські, новогрецькі закутки і там шукають нові відкриття. Я думаю, що сьогодні прекрасно міг би прозвучати навіть у вашому кварталі Сен-Жермен-де-Пре Юрій Винничук з його гарною і модною прозою".

Цієї миті в Григорієві прокинувся вчений-структураліст і, знявши окуляри й спроквола протерши скельця, після невеликої паузи він делікатно додав: "Мені вже давно спадало на думку, що з погляду структурно-функціонального аналізу тексту ваші, Борисе, романи є досить близькі до Юркових; з однієї, сказати б, парадигми. Якщо не заглиблюватися у міфологічні моменти текстів, а розглянути лише мовленнєвий рівень, зокрема систему стилістичних засобів, себто топос тексту, то можна дійти висновку, що і в його, і у ваших творах відчуття абсурдності "зовнішнього" світу, який протистоїть індивідуальності, реалізується в мові, яка є систематичним відхиленням від норм народної мови та її функціонування. Ці відхилення я б розподілив на групи: неологізми; конкретні значення багатозначних слів замість їхніх більш абстрактних значень (буквалізація); заміщення необхідного слова його омонімом; розкладання сталих словосполук і повернення їхнім окремим компонентам первісних конкретних значень (буквалізація фразеологізмів); побудова ситуації на основі багатозначності слова; порушення стилістичних меж функціонування мови (перенесення слів з однієї сфери спілкування в іншу); парадоксальність. Ясна річ, тут ідеться про так звані "інтелектуальні" твори, а не про "чорні" та еротичні романи.

Що ж до Оксани, то відповідника її творчості у вашй літературі так одразу і не назвеш. Можливо, але з великою мірою умовності, тут можна згадати анти-романістку Наталі Саррот, яка насправді, коли не помиляюсь, була Тарасовою. На жаль, Оксана й досі як слід не прочитана в Україні; а професійні читачі, тобто критики, зазвичай застрягають десь на поверхневому рівні тексту, наповнюючи потім свої рецензії тривіальностями на кшталт: "Її прозу не читаєш — нею насолоджуєшся", "Забужко написала твір для історії української літератури", "То як, ти схвалюєш нову повість Забужко, чи ні?", "З давніх часів сприймав віршоване слово Оксани як прозу, але… у прозі тієї ж поетикальності не вловив". Тобто, пройшовши через вибір тексту, осмислення його символічних та ноематичних семем — це в найкращому випадку — читачі на цьому й зупиняються, не потрапляючи в ноетичне царство, не досягаючи того рівня прочитання, який Ролан Барт означив як "le scriptible", де факти мімезису починають сприйматися як носії не того змісту, який вони начебто передають. Адже якщо взяти навіть ваш роман "Піна днів", можна сказати, що його сюжет доволі банальний, зміст можна висловити однією фразою: чоловік кохає жінку, вона занедужує і помирає. Така собі love story плюс словесні екзерсиси. Але ж досить двадцяти сторінок, щоб раптом відчути зародження непояснимої тривоги. Гра виявляється не такою забавною, як очікувалося; мало-помалу трагедія підміняє комедію. Читач несподівано відчуває, який ризик приховано в Слові, ризик потрапити в пастку, влаштовану в Слові Богом. Тут починається таємне царство тексту".

Вільям, який щойно зайшов з тамбура, де палив свій улюблений вірджінський тютюн, зачувши останні слова Григорія, пожвавішав: "Ще Геродот сказав, що Гомер і Гесіод дали грекам їхніх богів. А українцям, наскільки я знаю, — Шевченко. Однак і до нас доходять чутки стосовно якихось суперечок, дискусій, а то й скандалів, пов'язаних з сучасними інтерпретаціями його творчості".

Ернест обійняв був Євгена за плечі і навпошепки, аби не почула Оксана, цитував себе, розказуючи про американок, мовляв, найпринадніші і найжорстокіші, скоро і тут такі ж будуть, і що жорстокіші вони стають, тим дужче м'якнуть їхні чоловіки. Після останніх слів Вільяма він перервався, замислено наморщив чоло, ніби щось пригадуючи, а потім і собі зауважив: "Так-так, коли ми востаннє полювали на лева у Веселих Боковеньках з вашим тезкою, Григорію, письменником Гусейновим, він розповідав, що дехто і в Україні, і в діаспорі, як тут називають емігрантів, гостро критикує й ваші, і пані Забужко дослідження, називаючи їх довільними та просто карикатурними щодо Шевченка інтерпретаціями в настирливих пошуках за модним сьогодні сексуалізмом дегенеративної, так і кажуть, західної субкультури. А старий Ортега-і-Гассет, з яким здибалися на тому тижні в одному із зброярських магазинів Буенос-Айреса, як завжди, почав філософствувати, щось казав про епоху "збунтованого панича", яка ніяк не скінчиться, про людей, що прийшли на світ, аби робити те, що їм забагнеться, і про якогось Бузину з Києва. Дізнавшися, що я якраз туди збираюся, просив принагідно передати йому буквально таке: "Vossa mercй irб a onde o levem", тобто "ваша достойність піде туди, куди поведуть", як кажуть папузі у відомій португальській байці".

Оксана саркастично посміхнулася: "Взагалі, про таких як Бузина у пристойних компаніях не згадують. А щодо критики, про яку ви говорите, то це просто-напросто багаторічна інерція політично-нормативних вульгаризаторських (щоб не сказати — фальсифікаторських) тлумачень. Зайвий раз опротестовувати спостульований іще 1939 року Шевченків "революційний демократизм" та "атеїзм" — сьогодні значить поборювати мертвого лева, зосереджувати ж увагу на Шевченковому "націоналізмі" — зрештою доволі проблематичному, коли розуміти під цим терміном одну з чільних політичних ідеологій XIX століття — а саме цим довгий час займалися західні вчені, від Смаль-Стоцького почавши, — означало б ув'язнювати себе в тому самому порочному колі "боротьби за Шевченка", в якому, наче гоголівський Хома Брут, десятиліттями тупцялася українська філософська думка, заклопотана не так власне пізнанням Шевченка, як більш або менш правдивим достосуванням його до реалій українського національного життя. Цим я аж ніяк не хочу сказати, ніби від традиції "функціонального шевченкознавства" можна відмахнутися, збувши її чистою й пустою негацією. Свого часу ваш приятель Ортега-і-Гассет вельми дотепно показав безвихідь, евристичну хибність усякого пустого "ні" або "анти-": "Той, хто заявляє, що він "анти-Педро", не робить нічого іншого, як заявляє, що він прихильник світу, де Педро не існує. Але якраз така ситуація існувала в світі, коли Педро ще не народився. Антипедровець, замість того щоб зайняти місце після Педро, займає місце перед ним і перемотує цілий фільм на минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Педро". Пан Григорій слушно заявляє, що вписування Шевченка в ті чи ті суспільно-політичні категорії "каже багато більше про стан українського політичного життя, його об'єктивної слабкості — тоді як і тепер, — ніж воно нам каже про самого Шевченка". А проте чи не буде, з гносеологічного погляду, таке легковажне винесення ідеологізуючого "функціонального шевченкознавства", сказати б, за дужки серйозної науки тим самим "перемотуванням фільму на минулу ситуацію"?

Усі чекали, що ж відповість Григорій. Але він мовчав, уважно розглядаючи рушницю, потім звів погляд кудись понад присутніми, ніби бачачи там і самого Кобзаря, і почав неголосно, якось навіть заповітно, трактувати: "Як ми взагалі пізнаємо Шевченка? Здається, що дуже своєрідно. Саме тому, що він є тим, чим він є — Батьком Тарасом, натхненним голосом цілого народу, пробудителем і Пророком — навіть наше пізнавання його і його спадщини, не кажучи при його резонанс на громадському рівні, забарвлюється святкуванням, ритуалом.

А найважливіша аксіома: пізнання суцільно визначають концепція, метод та інструментарій. Тобто які запитання, такі й висновки. В усіх тих настановах-ідеологіях, про які щойно згадувала пані Оксана, існує якесь зерно правди. Але як засоби пізнавання вони явно неспроможні — і тому, що їхній метод такий грубий і редуктивний, і що він у принципі бачить об'єкт дослідження лишень як сурогат політичного діяння… Кожний метод породжує власні відкриття, своєрідність бачення, і від такого розмаїття стає якось моторошно, бо кожен шукає стабільності, певності, хоч би ілюзорної, — а її не додасть думка про те, що об'єкт пізнавання, зокрема історичний, такий складний, як Поет, як Пророк, завжди "вислизає", його нема як схопити, між ним і нами завжди стоятиме стіна з нашарованих ідей, перцепцій і слів. І тому кожна, навіть найкраща, теорія буде неповною, і кожний, навіть найтонший підхід, — неостаточним. У тому їхня приреченість, але й історична сутність. Другий, тепер уже конструктивний висновок повищої аксіоми — те, що будь-яка теорія поезії та літератури, пізнавання їх, є теорією прочитання. Оскільки кожне нове покоління, як нова форма даного суспільства, покликане наново — своїм розумом і волею, а не старими шаблонами — відкривати себе і свою спадщину, нове прочитання канону, текстів, у яких закодовані люди, події та цінності, стає імперативом, основою нового буття. Поки що увиразнюються певні штрихи цього образу. Суцільний портрет, у якому можемо побачити і психологію Шевченка, і наше розуміння його — робота майбутнього".

Полювання було вдалим, хоча впольованих і не було. Вільям, Ернест та Борис обіцяли провідати Тараса і кланятися йому. Григорій десь там, у Гамериці дописує нову книжку "Шевченко, якого не знаємо, але хочемо знати". Оксанині "Польові дослідження…" успішно розійшлись в Угорщині, тож вона отримала замовлення на новий роман, який на початку вересня має вже віддати в роботу перекладачам. Після близького знайомства з Євгеном вона, здається, захопилася його творчістю. Принаймні, коли ми зустрілися днями за кавою, згадуючи ту шалену подорож поза часом і простором, таке собі "полювання короля Стаха", вона повідомила, що прочитала всього Пашковського, кайфуючи від його мови, оскільки він володіє набоковським даром називання предмета єдиноточним словом, яке блискавично викрешує картинку перед очима; а крім того у нього є рідкісна риса і дуже цінна — він бачить не тільки себе любимого, у нього справді є перейнятість чимось поза власною особою. Ось так.

Самого ж Євгена рідко побачиш у місті, на якихось "тусовках" чи презентаціях, серед загальної метушні. Адже він — письменник, мисливець, рибалка, дим вітчизни, один з невідомих графітових стрижнів, протяг в електричках. На наступний Новий рік ми знову поїдемо полювати.

Анатолій Лучка

 
© агенство "Стандарт"