журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ТЕМА НОМЕРА

КНИЖКОВИЙ РИНОК

РИНОК ПОЛІГРАФІЇ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

З ІСТОРІЇ КНИГОДРУКУВАННЯ

IСТОРIЯ I СУЧАСНIСТЬ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2002

З ІСТОРІЇ КНИГОДРУКУВАННЯ

Зведення книги

Українські стародруки створювали ретельно, довго, розкішно. Як зводили храми.

"Не дерево, а с листочками; не кладка, а с дощечками; не царские палаты, а золотом и каменьями переливается". Можливо, саме так звучала відома російська загадка за життя рукописної книги та стародруків...
Аби "зрозуміти Пушкіна" (читай: процес виготовлення стародруку), услід за Юрієм Лотманом намагаєшся не лише дізнатись про все, що було відомо Пушкіну, але й забути все те, про що він не знав і не міг знати. Стосовно друкування перших українських книг це не дуже виходить. Хоч як напружуй уяву, перед очима - комп'ютерна верстка, поліграфічне обладнання Man Roland чи Heidelberg і в угоді - максимум тижневий термін друкування накладу. Та найнезбагненніше - для чого наші пращури робили книжки такими ошатними?

Порівнювати справжнє мистецтво з іншим справжнім мистецтвом - це як вирішувати, що краще - червоне чи квадратне? Говорячи про початок книгодрукування на теренах України, порівнювати новонароджену українську книжку з друками, що їх давно вже виготовляли країни Західної Європи, справа невдячна: будь-яка книжка на той час була справжнім мистецьким витвором. Єдине, про що слушно вести мову, так це про перлини друкарського, граверського досвіду. Технікою виконання українські стародруки - видання київські, острозькі, стрятинські, крилоські - були не гірші від західно-європейських зразків. Хоча загалом, як твердять дослідники, культура західно-європейських стародруків вища за художнє оздоблення, зміст і форму української книжки. І надруковано перших було значно більше.

Відмінне і схоже у часі і просторі

Якщо аналізувати слов'янську книгу, то можна сказати, що українські, білоруські стародруки були дещо цікавіші в плані художнього оздоблення, ніж російські стародруки того періоду, і задавали піонерсько-авангардні настрої і в художньому оздобленні, і в технології друкарського процесу. Проте зріз стану всієї друкарської продукції тієї доби свідчить про певні стандарти у книгодрукуванні початку ХУІІ ст. З одного боку, українські стародруки, як і решта слов'янських, повторювали елементи західно-європейської традиції, хоча, безумовно, кожна територія мала власні особливості. Водночас українські друки вбирали у себе традиції української рукописної книги і вирізнялися певними особливостями в оздобленні.

Щодо зовнішніх впливів на наші стародруки, то в Європі на той час вже 100 років за палітурку правила картонна обкладинка, вміщена у шкіряну оправу. А за виготовлення українських книжок до початку ХІХ ст., особливо у ХVІІ-ХVІІІ ст., дуже широко використовувались дерев'яні дошки, які оправлялися у шкіру. У виробленні західно-європейської книжки така техніка у цей період вже не зустрічається.

Скажімо, творче використання зразків західноєвропейського оформлення книги, багатство книжкових оздоб є характерною рисою заснованих Федором і Гедеоном Балабанами друкарень у Стрятині й Крилосі, що діяли у 1604-1606 рр. Саме у крилоському виданні - "Євангеліє учительне", 1606 р. - вперше в практиці східнослов'янського книгодрукування з'являються сюжетні ілюстації. Хоча існує думка першою сюжетною ілюстрацією вважати канонічне зображення євангеліста Луки у першій датованій українській книзі - "Апостолі" (Львів, 1574) Івана Федорова. Потім з'являлися малюнки, що ілюстрували події біблійних текстів, Нового, Старого Заповітів, приміром, "Повернення блудного сина" та багато інших. Певні речі копіювалися із західних зразків, інші вирізалися вже самостійно.

Відносно внутрішнього оздоблення книги, то ми також маємо певні традиції, сформовані на території України не на порожньому місці: традиція заставок, кінцівок, ініціалів. Деякі з них повторюють елементи польських, німецьких, італійських стародруків, але водночас виникає власна традиція - вносити до візерункових вставок елементи рослинного характеру, які використовуються в рукописній книзі. Цими прийомами славні польські, українські, білоруські, російські друки.

Не можна обійти мовчанням кириличні шрифти, які мали не просто класичні форми, а певне художнє забарвлення, зокрема, округленість форм, нетрадиційний нахил літер - і це також відрізняло українську книгу того періоду від книг західно-європейських.

На традиції книгодрукування наклалися також традиції рукописної книги. Безумовно, друкарні відрізнялися від рукописних майстерень тим, що вони були продуктивніші - могли дати більшу кількість книжок, також цікаво оздоблених, як і рукописні, і потребували для цього менше часу. Про "верхній одяг" друків дбали майстри-палітурники, які "собаку з'їли" на рукописній книзі. Між тим, конкретно для зовнішнього оздоблення книжки, була вона рукописна чи друкована, потребувався однаковий час.

Краса із глибини віків

Як свідчать історичні джерела, конструкція книжки у вигляді паперових блоків, прошитих нитками і склеєних у корінці марлею, з'явилася десь у VІІ-ІХ ст. Техніка ручного оправляння книг відпрацьовувалася впродовж віків: розширювався асортимент інструментів, велися пошуки матеріалів, створювалися дедалі раціональніші конструкції палітурок і способи їх скріплювання з книжковим блоком. Оправа з'являється одночасно з книгою, зробленою у формі "кодексу", в перші віки нашої ери, й у подальшому вони ділять долю на двох.

Основним призначенням оправи було збереження рукописної книги від пошкодження, оскільки книга становила в давні часи величезну цінність. Із появою можливостей друкування її шанували такою ж мірою, та й виготовлення друків стало справою коштовною. Процес створення та оздоблення книги був трудомісткий, тому найголовніше завдання майстрів книжкової справи полягало в тому, щоб забезпечити їй тривале "життя". Час показав, що книга саме у формі "кодексу" є найпридатнішою для зберігання та повсякденного використання інформації, яку містять її сторінки.

Українські стародруки успадкували принципи оправи від рукописної книги: до блока прикріплювалися дві дощечки, які обтягувалися шкірою або тканиною (парчею, оксамитом, шовком). Часто шкіра покривалася не тільки певними лаками, але й розфарбовувалася. Навіть у той час бувало, що книжка робилась у двох варіантах: простіша і, як би зараз сказали, подарункове видання, коли використовувалося більше оздоблювальних елементів, що, звісно, було дорожче (також книги зберігалися у незшитих зошитах). На звичайних виданнях шкіра була рівною, на цінних - з гравіруванням та тисненням. Причому тиснення робили не лише на кришці (лицьовий бік та ребра, поволочені шкірою), але й на корінці. Дошки напрестольних євангелій оздоблювалися золотом, срібними або мідними наріжниками й середниками. Іноді їх покривали металевими оправами, прикрашали коштовним камінням, чеканкою, литтям, фініфтю. До нижньої дошки прикріплювали "жуки" (ніжки). Книга мала застібки, зав'язки, що оберігали дошки й сторінки від пошкодження й у закритому стані стягували книжковий блок, жорстко фіксуючи аркуші.

Крім зовнішнього оформлення, в якому проявився неабиякий хист майстрів прикладного мистецтва, українські стародруки відзначаються високим рівнем художнього оздоблення текстової частини, зокрема, гравірування. Працюючи над острозькою "Біблією" (1581 р.), скажімо, Іван Федоров замовив за кордоном - у Кракові - гравюри для неї, Але, на жаль, цей проект не було доведено до кінця: Біблію оздобили просто заставками і кінцівками. Здебільшого в оформленні стародруків брали участь досвідчені українські майстри - Д.Сінкевич, Н.Зубрицький, О.Тарасевич, Г.Левицький, І.Щирський, А.Козачківський. Вони робили гравюри на міді - мідіорити або вирізали дерев'яні кліше - дереворити, які коштували дуже дорого і використовувалися в багатьох виданнях. Завдяки їм мистецтво книжкової гравюри в Україні досягло високого рівня.

Таке багате оформлення характерне, насамперед, для книг церковного вжитку, але, в принципі, дуже гарні елементи оздоблення зустрічалися і в книжках нелітургійного, нерелігійного змісту. Майстри-палітурники нерідко створювали дивовижні витвори палітурного мистецтва, такі, як книжка-кошіль і книжка-сумка із замком, книжка-"серце" і книга-валіза, потрійна книжка в одній оправі. Центром мистецтва оправи вважалася майстерня Києво-Печерської лаври.

Надрукувати книжку - не поле перейти

Ще в глибоку давнину в монастирях поряд із переписувачем обов'язково працював палітурник. Перекази донесли до нас ім'я одного з найдавніших палітурників - ірландського монаха Дагеуса, який жив у VІ ст. (Можливо, саме він і винайшов "кодекс".) Звичайно, праця і переписувача, і палітурника оплачувалась якимсь чином, проте вироблення книжок ще не було виробництвом у відомому сенсі. З виникненням друкарства книга залишилася витвором мистецтва, але книговидання набуло ознак великої мануфактурної справи, і вимагало залучення численних професійних сил, об'єднання зусиль багатьох спеціалістів.

Слід назвати кілька груп людей, які залучалися до створення, виробництва книжки. Перша група - автори, коректори, читаємо - редактори книг (Іван Федоров - людина історична для українського книгодрукування, Петро Мстиславець та інші), друга - люди, які фінансували книгу - меценати, чи видавці (Київське братство, Львівське братство, володарі земель, гетьман Ходкевич, князі Острозькі тощо), і третя група - ті люди, які займалися безпосередньо друкарством й усіма підготовчими процесами (Іван Федоров, Памбо Беринда, Невежа та інші). Останні - сьогодні ми б назвали їх поліграфістами - вибирали і купували папір, фарбу, інші витратні матеріали, лагодили друкарське приладдя, зокрема, верстати, а також замовляли і готували шрифти.

Після підготовки тексту майбутньої книжки, узгодження фінансових питань, передовсім бралися за шрифти. Вироблення шрифтів було складною, кропіткою і дорогою роботою. Аби виробити шрифт, треба було вирізати так звані пуансони, елементи, з яких потім виливалися форми літер. Уже в ХVІІІ ст. більшість друкарень мали власні шрифтоливарні.

Міцні барвники - червона фарба з буроватим відтінком, або кіноварь, і чорна на основі сажі і певних лаків, - що їх використовували за вироблення стародруків, ще й зараз викликають захоплення своїм свіжим виглядом. Друкарська фарба вироблялася як з місцевих ресурсів, так і з імпортних інгридієнтів.

Папір, на якому друкувалися українські книжки, теж головним чином був місцевого виробництва. Папірня вперше згадується в 1522 р. Вона діяла у м. Янові на Волині. У ХVІІІ ст. в Україні працювало близько 20 друкарень і понад 50 папірень, останні здебільшого на теренах сучасних західних земель. До другої половини ХVІІІ ст. призначений для книгодрукування папір відрізнявся міцністю, еластичністю, добре вбирав фарбу. Відбитки літер і гравюр виходили чіткими й виразними (кожна папірня обов'язково ставила на аркушах свій знак - філігрань - зображення герба засновника папірні або міста, села, в якому діяла папірня, чи якийсь інший умовний знак). Технологічним секретом було, скажімо, те, що друк проводився на папері, змоченому теплою водою - він ставав не мокрий, а лише трохи вологий (згадаймо техніку створення фресок).

На одному аркуші друкували 4 або більше сторінок, їх розрізали, певним способом складали. Потім аркуші пресувалися, сушилися, складалися у зошити, або зшитки. Коли вже книжку надруковано, вона певний час повинна була полежати в зошитах. Їх вичитували, часом знаходили якісь помилки, і/або застосовували нову редакцію, доробку. Тоді ці листочки передруковували. А потім до справи ставали палітурники, які зшивали книгу в блок. Ця вельми кропітка робота потребувала фахових навиків: способів шиття і кріплення блока до кришок відомо багато.

Далеко не все робилося вручну. Були певні пристрої, преси, аби зшивати книжку, лещата, що затискували зшитки, завдяки яким доводили блок до того стану, аби на нього можна було накласти дошки. З цією ж метою корінець відбивався молотками, щоб отримати шляпкоподібну форму.

Після зшивання та оброблення корінця майбутня книжка обрізалася, полірувалася, покривалася яєчним білком, клеєм з червоною глиною, потім на обрізи наносилося золото. З цим до блоку кріпився каптал, що його виплітали із різного матеріалу і який міг мати простий або вишуканий вигляд. Виготовлені теслярами кришки, зовнішню поверхню яких обтягували шкірою, прикріплювали до книжкового блока. Завершальна стадія виготовлення друку - оздоблення покриву оправи.

Процесс друкування відбувався з багатьма проблемами, складнощами. Виявляється, що треба було відразу набрати всю книжку, необхідно було дуже багато шрифту, аби надрукувати лише декілька сторінок. Водночас майстер мав пронумеровати аркуші, розмістити текст на сторінці. В основній своїй масі книжки цієї доби не мали наскрізної нумерації - було багато зошитів, скажімо, по сто сторінок, але навіть за тих обсягів друкарям було доволі важко виконати все гарно, витончено і без помилок.

Національний внесок

В числі того, що внесли українці в історію книги слов'янської, - поява у стародруках початку ХVІІ ст. поважних титулів, присвят, передмов і післямов. Можна сказати, що це була дуже прогресивна новація у порівнянні, скажімо, з правилами оформлення російської книги того періоду. Певні елементи післямови і присвят започаткував Іван Федоров, потім це розвивалося в українській книзі.

Титул готувався з декількох форм. Вирізалася загальна шапка титулу, а середник залишався вільним, бо титул використовувався багаторазово. В середнику писалися вихідні дані книги: хто, що, коли і де її надрукував. І в такий спосіб можна було отримати певні відомості про друкарню, які були характерні для тієї чи іншої території.

На звороті титульного аркуша часто друкувалася присвята, тобто, чиїм коштом і на чию честь видання зроблено, інколи панегірики - хвалебні вірші. Траплялося, що титульні аркуші передруковували, тому що змінювалися правителі, королі, й треба було вносити іншу інформацію.

Важливість передмов і післямов показав Іван Федоров. Друкуючи церковні тексти, майстер мав сміливість в алегоричній і неалегоричній формі розповісти про друкарську справу. У його післямовах до львівського "Апостола", до острозької "Біблії" з'являються автобіографічні елементи - це було вперше у слов'янській літературі взагалі і, безумовно, стало цінним для історії. До того ж, передмови і післямови вміщували початки спілкування з читачем. До основного тексту додавалася інформація про те, як працювати з книжкою, як допомогти собі не загубитися у "книжкових нетрях". Таке шанобливе ставлення до читача було необхідним: взаємини книговидавця, друкаря і "мовчазного співавтора" робилися довірливішими. Згадаймо слова: "Возлюбленный читатель!" - напевне, коли до читача так звертаються, він прагне відповідати тим же.

Нарешті, українські стародруки стали одними з перших слов'янських продуктів книгодрукування, на яких почали з'являтися друкарські знаки: друкар ставив на книзі власне вирізане кліше. Нам відомий друкарський знак Івана Федорова.

Коли 2 >50000

У той час траплялися книжки як великоформатні, так і малоформатні, з великою і з помірною кількістю сторінок. Утім, і великі, і маленькі, і середні книжки вимагали досить тривалого часу, аби їх написати і "народити".

Над одним виданням працювали фактично десятки людей. Книга під наглядом майстра переходила від одних співробітників до інших. Тобто, в межах одного власника відбувалась загальна, гуртова робота. Цікаво, що навіть у той час у виробництві книжки спостерігалася міжнародна кооперація: друкарі, палітурники, гравери були людьми різних віросповідань, різної національності і з різних країн, так само, як витратні матеріали, верстати і комплектуючі - не лише українські, а й французькі, німецькі, італійські, польські.

Зробивши певний технічний погодинний аналіз, можна сказати, що одна книжечка вироблялася мінімум три місяці. Незважаючи на те, що багато процесів відбувалося паралельно: коли книжка друкувалася, вже робили заготовки під дошки, під металеві оздоби, виготовлялася шкіра, барвники тощо.

А частіше робота над друком, саме друком - не оздобленням, однієї книжки могла тривати від декількох місяців до року і більше, і це було ознакою продуктивності. Скажімо, Михайло Сльозка, який протягом 30-ти років видрукував 40 книжок, на той час був дуже продуктивним друкарем. Тим більше, що всі ці проекти вимагали неабиякої організації, технічного забезпечення, крім того, не всі виробничі процеси на всі 100% були неавтоматизовані. Втім, чомусь спадає на думку, що 1-2-3 назви книжок, що їх кілька століть тому впродовж року друкували наші попередники – це набагато продуктивніше, ніж 50 тисяч найменувань, на які ми ледь спроможні сьогодні, у ХХІ ст.

У середньому наклади нараховували від кількох сотень до кількох тисяч книжок, не більше. Якщо говорити про продуктивні книжки початку книгодрукування, то найбільший наклад, мабуть, мала Нюрнберзька хроніка. Відносно українських книжок, то, як правило, наклади становили 800-1200 прим., хоча бували і менші, і більші. Є архівні документи, які показують, скільки книжок було видано у той чи інший період, а також скільки продано, якою була застава.

... де слово наше відгукнеться

Друкарні були своєрідними просвітницькими центрами і надавали книжки навчальним закладам. Важко сказати, який відсоток накладу йшов на просвітництво, але завжди у своїх установчих актах, документах друкарі це зауважували, і їхня мета полягала в тому, щоб дати книгу навчальним закладам. І в усіх замовних документах, які отримували братські друкарні від патріархів чи від єпископів, замовники писали, що, безумовно, хотіли б дати освіту своїм парафіянам. Зрештою, книжка йшла й у братську школу, і в семінарію тощо.

До 1917 р., вказуючи наклад наприкінці книжки, видавці обов'язково відзначали, яку кількість примірників передано бібліотекам. Ці речі сьогодні зустрічаються у репринтних виданнях. Крім того, треба було віддати по примірнику-два у бібліотеку сенату, інші установи архівного призначення. З одного боку, то були елементи цензури, а з іншого - діяв закон, який нині має назву "Про обов'язковий примірник...". Наприклад, у книзі "Памятники из законов. Часть седьмая", видрукуваній у Санкт-Петербурзі на початку ХІХ ст., читаємо: "Печать позволяется с тем, чтобы по напечатании до выпуска из типографии представлены были в цензурные комитеты: один экземпляр сей книги для цензурного комитета, другой для департамента Министерства просвещения, два экземпляра для Императорской публичной библиотеки, один - для Императорской Академии Наук". Хто знає, можливо, саме один з цих примірників допоможе науковцям краще зрозуміти тих, хто жив до нас.

* * *

Якщо вам стало тепліше, чи не означає це, що разом з авторами статті Вам вдалося побувати на будівельному майданчику, де зводиться Книга. Відчули, що золото на ній - не сусальне, камені - не підробні?.. Можливо, колись Вам пощастить прочитати цю Книгу від дошки до дошки…

Словничок стародавнього палітурника

Кодекс - старовинний рукопис в оправі.

Середники - накладні елементи, різноманітні за формою (овальні, прямокутні) та технікою виконання (лиття, просічка, гравірування тощо), що кріпилися в центрі верхньої кришки оправи.

Наріжники - накладні елементи, різноманітні за формою (трикутні, овальні, прямокутні) та технікою виконання (аналогічно до середників), що розміщувалися в кутах кришок оправи. Могли кріпитися як на верхній, так і на нижній кришках.

Жуки (жуковини) - невеликі за розміром металеві накладні елементи у вигляді напівсфери, гвіздка, потовщення на стрижні, які найчастіше розміщувалися в кутах кришок оправи.

Фініфть - емаль, що застосовувалась за художнього розпису металевих виробів.

Іван СОРОКА, Олена ІВАЩУК
У статті використано дані досліджень з технології вироблення стародруків, зокрема Івана Огієнка, авторського колективу Державного музею книги і друкарства України, Тараса Луківа.

 
© агенство "Стандарт"