журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ТЕМА НОМЕРА

КНИЖКОВИЙ РИНОК

РИНОК ПОЛІГРАФІЇ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

З ІСТОРІЇ КНИГОДРУКУВАННЯ

IСТОРIЯ I СУЧАСНIСТЬ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2002

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Тихе слово про потаємного Шевченка

Спогади дитинства у кожного свої. З ними потім живеш. Навіть не так – за ними потім живеш. Як за стіною, намагаючись відтворити те почуття безпеки і затишку, яке було таким всеохопним у дитинстві.

Діти люблять будувати з різного несподіваного матеріалу замкнутий простір для себе, хатки і фортеці, де вони, відокремлені від цілого світу, чують себе королями і царівнами, де цікаво ховатися, а ще цікавіше – боятися.

У моєму дитинстві найдоступнішим будівельним матеріалом були книжки. Вибиралося, звісно, найбільші фоліанти, стійкі до хатніх землетрусів і необережних рухів мешканців дорослого світу. Фаворитом був Кобзар Шевченка 1964 року – величезна, сірого кольору Книга, яку заледь можна було зняти з полиці, де її завбачливо ховалося від знаних дитячих забав. Не допомагало. Вона щоразу виявлялася наріжним каменем у архітектурних спорудах або їх несучими стінами. Коли стояла розгорнута, мені, неписьменному ще дівчиську, відкривалася досконалість Шевченкового вірша, наразі тільки у зовнішній формі поетичного стовпчика.

Потім була приказка-попередження бабці Катерини "А хто матір забуває – того Бог карає", що уявлялося, як стояння десь на колінах у кутку перед тим же дідом-Богом, або як немилосердне позбавлення очікуваного пакунка від св. Миколая. Підліткові комплекси повнуватої дівчинки якось компенсувалися сентиментально-надривним читанням "Лілеї" на майже нелегальних шевченкових вечорах у школі, а світовідчуття зрілої жінки озвучую його ж таки, Шевченковим "ми восени такі похожі, хоч крапельку, на образ Божий. Звичайно, що не всі, а так, хоч деякі".

Це мій потаємний Шевченко

Нещодавно у "Львівській газеті" , а ще раніше у московському виданні "Русский журнал", знаний "політолог, культуролог, політичний технолог" що мешкає у Москві, Андрій Окара оприлюднив твердження про те, що "режим Леоніда Кучми боїться тіні великого поета". Йдеться, звичайно, про того ж Шевченка.

Віддавши належне не просто "головному" поету, а власне "автору України" – з чим важко не погодитися, бо таки Він задав парадигму цьому народу – політолог вдається до історії й точно зауважує, що "усі цензурно-видавничі пригоди Шевченка дуже чітко відображають підсвідомість того чи іншого політичного режиму в Україні". Цілком слушно, що за купюрами в "Кобзарі" можна вивчати історію. Як і перебіг людського життя за любленими у різну його пору співзвучними рядками.

Власне приводом до написання статті пана Окари послужила доля започаткованого у 1998 році дванадцятитомного академічного видання Шевченка. Видрукувані перші два томи, за словами політтехнолога, є "мало не шедевром видавничого мистецтва: великі – кожен важить більше кілограма, розкішні, у яскравих суперобкладинках, набрані витонченою гарнітурою, з більш-менш адекватними коментарями, майже ідеальні в текстологічному плані" (даруйте за розлогу цитату, але краще ніж очевидець цього дива не скаже ніхто). Так от – надруковані у 2001 році заявленим накладом у 7 тисяч екземплярів, ці книги стали примарами: їх немає у жодній книгарні, "у видавництві "Наукова думка" їх теж не дістати", їх навіть не дарують на помпезних офіціозах поважним гостям. Щоправда, тут виникає природне запитання: де ж побачив їх Окара? Але залишмо автору право на комерційну таємницю. Бо він бачив навіть відповідний Указ президента України від 1 серпня 2000 року про це видання.

Заінтригувавши такими фактами, Окара робить патетично-романтичний висновок: книги "лежать де-небудь у якому-небудь підвалі", бо "діюча влада боїться Шевченка".

Погоджуючись концептуально з автором статті, водночас хочу заперечити. Діюча влада давно не боїться Шевченка, бо є абсолютним духовним спадкоємцем влади попередньої, тоталітарно-антиукраїнської, яка зробила все, щоб Шевченка дійсно спершу звести до "безглуздої карикатури", а далі – до всенародного забуття.

Може, ризикую бути звинуваченою у маніакальному песимізмі і антипатріотизмі, але скажіть на милість, навіть якщо ці два томи будуть лежати на полицях книжкових крамниць, чи будуть їх купувати? Запитайтеся у книгарнях, на Петрівці – чи користуються попитом значно дешевші "Кобзарі"? Чи бачили ви де-небудь промоцію, презентацію нового видання Шевченка? Чи надибували ви школяра, який за порадою чи вимогою вчителя шукає повний текст "Гайдамаків", а не вдовольняється прочитаним нашвидкооко (у кращому випадку) хрестоматійним скороченим файлом? А багато ви знаєте вчителів, які викладають Шевченка не формально, а перечитавши напередодні курсу не тільки шкільний підручник, але й наприклад, Грабовича, Забужко тощо?

Заздалегідь низько вклоняюся тим Педагогам, які сподвижницьки, крок за кроком, вакцинують молодь шевченкознавстом і поетолюбством. Вони, звичайно, є, але їх дуже небагато. На мізерну вчительську зарплатню погоджуються лише ті, хто не зумів більш вдало влаштуватися у житті, і їм не до високих матерій, тут би вижити і рвонути далі.

Так, "головний український поет потребує нового іміджу", в основі якого буде "нове прочитання". І не тільки на сторінках "віртуальних" академічних видань, яких ніхто не бачив. А щоденним, наполегливим наверненням до Шевченкового тихого слова, починаючи з найпростіших дитячих книжечок-розмальовок. "Нове прочитання" мусить хтось прочитати. Інакше ця влада, чи наступна, не буде боятися не тільки Шевченка, а взагалі нікого і нічого. Що, властиво, вже майже сталося.

А видані два томи лежать десь у підвалі зовсім не тому, що влада їх боїться. Все, мабуть, значно банальніше. Якийсь десятий помічник сотого державного службовця просто не знає, що з ними робити, або бракує якогось нікчемного підпису, або просто про них забули.

Однак ще вірогіднішим виглядає інше припущення. З отого заповіданого семитисячного накладу видрукували лише якихось 50 -100 примірників і продемонстрували їх на показушному збіговиську у Міністерстві культури або Українському домі. Один з цих раритетів-обманок і бачив шановний пан Окара. Решту грошей, виділених на реалізацію престижного національного видання, просто відмили. Класична схема нашого сьогодення, блискуча ілюстрація до історії України епохи занепаду режиму Кучми, що не боїться не лише Поета, але і власного сумління. Книжок-примар немає, бо їх просто не друкували.

У "Заповіті" кожне покоління відчитує найістотніше для себе. Совітська ідеологія залюбки експлуатувала "В сім'ї вольній, новій", ура-патріоти – "…як понесе кров ворожу у синєє море…", войовничі атеїсти "…а до того - я не знаю Бога…".

І якось майже ніхто не чує отого "…Не забудьте пам'янути незлим, тихим словом". Тихим. Словом. Не вересками-закликами біля недолугих пам'ятників і не кон'юнктурними ситуативними політичними гаслами. А Словом – Тихим і Незлим.

Марта Філь

 
© агенство "Стандарт"