журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ТЕМА НОМЕРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ГРИМАСИ РИНКУ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО НАДРУКОВАНОГО

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2002

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Сучукрліт як текстова мавпа сучукржиття

Огляд львівських літературних журналів

Львівські літературні журнали є маргінальними навіть для львівських і станіславівських (івано-франківських) читачів, не кажучи вже про Київ та інші міста, в тому розумінні, що їх практично нема де придбати і дуже важко дістати, якщо ти не належиш до невеличкої когорти галицьких навкололітературних тусовщиків.
Я, львів’янка, наразі знаю у Львові тільки три “точки”, де можна придбати деякі з цих недешевих журналів (на останній номер рідко можете сподіватися): це мистецьке об’єднання “Дзиґа”, “Українська книгарня” і магазин “Рідкісна книга”. Також їх продають на Форумі видавців і на презентаціях, що інколи проводяться. А так час від часу перехоплюєш якісь позаторішні номери, що їх хтось якось роздобув і великодушно пустив циркулювати серед зацікавлених знайомих. (Дякувати Богові, що матеріали культурологічного журналу “Ї” тепер друкуються в Інтернеті – раніше “Ї” також лише зрідка до нас щасливо долітав).

Виходить, що більшість українських прозаїків, драматургів, поетів та критиків існують і пишуть самі для себе. Часом почитаєш котрийсь з таких журналів – і аж дивно стає, що їх, виявляється, так багато… а ти ще начебто вважав себе освіченою людиною. Олександр Гордон, редактор журналу “Форма[p]т” якось писав про “малоформатність” української літературної еліти. Та нема чого казати, ніби попит задовольняє пропозицію, на деякі з цих журналів таки існує справжнє полювання. Наприклад, після презентації на Форумі видавців літературного проекту Андруховича і Ко під назвою “Потяг 76”, перший номер журналу в “Українській книгарні” розкупили за лічені дні. У Львівській обласній дитячій бібліотеці (якій дуже пощастило з працівниками, бо вони невтомно “вимолюють і випрошують” у видавців книжки для своїх читачів) є один номер “Четверга” (за 2000 рік!), і, за словами однієї бібліотекарки, “дітиська” з літературної студії “Джерельце”, що працює при бібліотеці, ходять за ним “як по свячену воду”. Взагалі усі літературні журнали можна переглянути тільки в академічній бібліотеці ім. В. Стефаника, в інших навряд чи знайдеться навіть один-два номери.

ФОРМА[p]Т

Альманах “Форма[р]т”, який з усіх згаданих журналів є найбільшим раритетом, видає львівське видавництво “Сполом”. Альманах поділено на такі розділи: “Формат поезії”, “Формат прози”, “Формат критики” і “Формат перекладу”. Оригінальною рисою “Форма[р]та” є те, що більшість його авторів належать до одного з двох літературних угрупувань, західного й східного: галицького, тобто львівського і станіславівського (Олександр Гордон (редактор альманаху), Володимир Єшкілєв, Микола Ільницький, Євген Баран) та ХаДЛИ, тобто Харківсько-Донецького літературного альянсу, що групується навколо часопису “Кальміюс” (Ігор Бондар-Терещенко, Анна Біла, Олег Соловей). Це дає гарну можливість проводити паралелі, а ще, певне, символізує соборність української літератури.

Почнемо з критики, якої в журналі найбільше: критика є цінним джерелом інформації про книжки. Але, на жаль, найчастіше вона виступає “зіпсованим телефоном” між книжкою та читачем, і дуже рідко щось дійсно відкриває в творі. Зараз літературна критика майже збігається з розвідками з філософії, соціології, культурології. І це з одного боку дуже добре, тому що літературознавці використовують новітні методології аналізу і прочитання тексту, але, з іншого боку, оці терміни і концепції для багатьох слугують чудовим засобом писати ні про що. Коли мудровані “-изми” чи імена Гадамера, Гайдеггера, Гуссерля, нерозлучної парочки Лакана і Деріди тощо включаються як лампочки на дисплеї світломузики або висять як ялинкові прикраси на тексті, і коли письменників тупо ототожнюють одне з одним, і коли кожен письменник як не бренд, то, принаймні, дискурс – то така критика когось засмучує, а когось звеселяє. Ігор Бондар-Терещенко чи, як його називають, ІБТ в “Сонячних клярнетах” пародіює означений стиль письма, римуючи “проппа із попером” “пуризм і харизм”, і, врешті, “хотабича з хоткевичем”. Також він пише про сучасну критику: “В якості принципів маркирування культурного простору і ціннісного виокремлення і досі приймається метод рутинної музеїфікації літератури… Інтерпретація “пам’ятників” - головне завдання сучасної філології. Тому основним методичним засобом залишається безпечна аналогія, себто – симуляція семантичного паралелізму. Це добір “паралельних місць” офіційної дидактики до вже “дозволеного” тексту, а також подальше їхнє сплетіння у певний наратив. “Чижевський і Білецький”, “Багряний і Блакитний”, “Забужко як Забіла” і “Грабович як Грабовський” – все це номінації ціннісних конвенцій або групових символів, не більше, а зв’язок між ними – найпростіший механізм дисертаційного “відбору”.

Щодо перемудрованості критики, то навіть таких цікавих і оригінальних критиків, як, скажімо, Володимир Єшкілєв раз у раз, на мою думку, “заносить”: “В сучукрліті (сучасна українська література на сленгу сучукркритики – І.В.), скажімо, з’являється бренд “Олесь Ульяненко” як дзеркало і текстова мавпа Пашковського. Для жертв радянської освітньої системи пояснюємо: “мавпа” – це не образа Ульяненкові, якого глибоко шануємо, боронь Боже, а притча: Адам – мавпа кабалічного Деміурга, Голем – мавпа Франкенштайна, література – мавпа сакрального передання тощо”. Справжнє-таки пояснення “для особливо тупих”, хто сприймає мавпу як мавпу чи мавпування, поза контекстом притчі про кабалічного Деміурга. Але і за те вам дяка, бо інші критики взагалі не сходять з небес задля подібних поблажливих пояснень.

В “Форматі поезії” і “Форматі прози” трапляються цікаві твори, а в “Форматі перекладів” – дійсно якісні переклади Рільке, Мілорада Павича, Чеслава Мілоша та багатьох інших. Але часом трапляються й перекладацькі проколи, як наприклад, переклад з німецької уривку “Нічної пісні мандрівника” Гете, зроблений головним редактором “Форма[р]ту Олександром Гордоном:

Спочивають гори

Вітру тихий плин

Не розбудить звори

Лісових вершин

Сплять усі листочки,

Не кричать птахи…

Так колись із почтом

Відійдеш і ти.

Гарний переклад – крім двох останніх рядків. Наскільки мені відомо, у Гете наприкінці вірша серед незворушного спокою природи мирно засинає людина. Лермонтов («Из Гете») переклав тільки другу частину цього вірша – так само зробив і Олександр Гордон – і саме Лермонтов вклав у вірш Гете відтінок вічного спокою, смерті: “Подожди немного, отдохнешь и ты”. Але вже “відійдеш із почтом” тут, пробачте, “нє катіт”.

Втім, закінчую я набридливим “раджу почитати…”

“Четвер”

Здається, найпопулярнішим і найдорожчим дотепер лишається 13-тий номер “Четверга” 2001 року – той самий, що в ньому роман Любка Дереша “Культ”, за яким іде “Синопсис станіславівський необов’язковий” Мордехая Еренпрайса. Коли ви раптом не знаєте, що таке “гудок”, “втик”, “бичарня”, “баян”, “бурбулятор”, “бабські відмазки”, “драбадан”, “катлєта”, “лабати”, “неодупа”, “овца”, “попандос”, “розвод”, “снаряд”, “скотинка”, “тьорла”, “чікса”, “чікєт”, “фішка”, “шалала” або “яйцетряска”, неодмінно почитайте “Синопсис” для понту чи для “общего развития”. Також ви познайомитесь з багатьма станіславівськими персонажами з одною-двома прикметними рисами (на кшталт “кадр століття” або “виродок, який ненавидить всіх і все, дрочить в кулак, розглядаючи розвішані в себе в кімнаті еротичні картинки з фільму “Без чувств”), кафе, барами, готелями, і, нарешті, парашею прикарпатського університету.

У “Четвергові” навколо визнаних алхіміків слова мошвою дзвенять літературні дебютанти, яких тут називають “бамбіні”. Ви тільки уявіть, що в “Четвер” за “непідробну щирість” пускають навіть графоманів. Тобто взагалі-то їх всюди пускають і всюди вітають, всі дороги і двері перед ними відкриті, саме вони правлять бал на шпальтах більшості видань, але де ви бачили, щоб ці видання про це офіційно оголошували? “Вірші Олесі Смоли – це щонайсправжнісінька графоманія” – а в наступному вже реченні маємо сакраментальне продовження, в якому годі виокремити іронію від “чистої монети”: “В той же час маємо перед собою зразок неусвідомленого постмодернізму, де гра з образами модерної літератури виникає в нетрях граматичних неоковирностей і семантичної затемненості". Ось приклад творчості, через яку редактор розродився такими словесами:

“Любовний трикутник, трикутник кохання,

Як часто стрічаєм його:

Він кохає її, вона – іншого.

Не минуло це щастя і Тебе, Марусю,

Любовний трикутник Тебе теж спіткав.

Не знаю, за що Ти кохала Гриця,

Іван Іскра Тебе кохав…

Гриця чомусь Ти дуже кохала,

Він лиш любив Тебе,

Через нього Ти смерть заподіять хотіла,

Іван рятував кохання своє.”

Важко сказати, чи існує взагалі вид, чи жанр, чи форма літературного штукарства, які не представлені в “Четвергу”, де є все: від романів до трьох букв, від фігурних алфавітних віршів а-ля Семенко до реклами препарату “Ностальгін”, від перекладів на українську до перекладів з української, і ретро- та порно- світлини, й карикатури з вмонтованим текстом, і навіть інтерв’ю та листи російською (!) мовою! А підсумувати все те можна уривками з вірша Сергія Жадана & Михайла Барбари:

“ …Мистецтво – генетичний код Землі

В найдальшому чукотському селі

Чи навіть в африканськім Сомалі

Це знають навіть дикі москалі

Які сидять у злому у Кремлі

Мистецтво – генетичний код Землі

Це знають і кумедні рагулі…

…І льотчики з тризубом на крилі,

І олігархи з зіркою в чолі

…Ковбої, що тусуються в сідлі

Мале дитя пустивши дві соплі

…Плекаючи стеблину коноплі

Забивши косячину при столі

І вгледівши прекрасне ув імлі

…затямте ви міністри королі

банкіри що рахуєте нулі

Митець – ось вища цінність на Землі

(а відповідно на такому тлі)

мистецтво – генетичний код Землі!!!”

“Дзвiн”

“Дзвін” є часописом Національної спілки письменників України…

і цим вже, певне, майже все сказано. Навіть присутність всюдисущих літературних кумирів, як-от Віктор Неборак, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, якось зовсім не робить погоди. Я, звичайно, не стверджую, ніби зовсім неможливо віднайти жодної цікавої публікації, та загалом усе це вкрай зануджує. Художньої прози в “Дзвоні” дуже мало – переважно щоденники, листи, спогади, а також політико-публіцистичні та критичні статті.

Прикладом спогадів є щоденник Ніни Матвієнко. Один із спогадів є про те, як в музеї Павла Тичини, де обговорювався бій під Крутами, біля портрету молодого Тичини, “розгойдана красою Поета, наче вперше бачила його (красиве завжди вперше), Ліна Костенко чомусь розхвилювалась, налилась рум’янцем. Усі вмить біля неї принишкли, помаліли, люди ждали такого, чого ніхто не скаже. І вона сказала, возвеличила своє слово і нас в ньому: “Держава – це я, це ви. Не ганьбіть себе в ній! Бій під Крутами – це злочин, а ви, Миколо Григоровичу, сказали тут, що це подвиг…” Це була мить неповторної геніальності Ліни Костенко” – хто б сумнівався?

Прикладом критики є сентенція Ярини Сенчишин, коли вона, відзначивши прозорість, лаконічність, притягальність і наркотичність прози Прохаська, закінчила тим, що: “за фахом автор – біолог, знавець найзвичайнісіньких і найекзотичніших рослин”.

“Гітом” журналу є уривки з книги Володимира Яворівського “Що ми за народ такий?” У “Відповіді шовіністам” автор вступає в суперечку з якоюсь дописувачкою, котра стверджує, що кожен російський політик має свій крилатий вислів, а в “жолтоблакитников слабо с мозгами”. Яворівський обурено відповідає на цей закид, ніби “Хотели как лучше, а получилось как всегда” – це переклад нашого “Маємо те, що маємо”, і до того ще наводить цілу серію власних афоризмів. Серед перлів, які мають репрезентувати мудрість українців, є такі: “Сьогоднішня Україна – крик душі і мовчання розуму”, “Старший” і “менший” брати. Гаразд. А хто ж їхня мама?” (Гадаю, як не Київська Русь, то, певне, Одеса), “Тарас Шевченко помер на східцях своєї петербурзької майстерні, простягнувши руки до України…”, “Катерина Білокур не малювала, саморобним пензликом вона змітала з природи все буденне”, “Які фізичні закони діяли на попіл спаленого Альберта Ейнштейна, коли його розвіювали?”, “На тім’ї Леніна в кожному східноукраїнському райцентрі відпочивають і розмножуються горобці” – якщо вони при цьому ще й гидять на нього, то це прикмета, що він щасливий.

Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"