журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ТЕМА НОМЕРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ГРИМАСИ РИНКУ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО НАДРУКОВАНОГО

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2002

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Альтернативний підручник: «Шукайте цензора в собі»

Про намагання освітян в прокрустове ложе оригінальність увібгати

Ларн или ликвидация аварийных разливов нефти larn32.ru/catalog/.

Міркування про альтернативний підручник витягли з моєї пам’яті слова, які приписують Єгорові Лігачову. Нібито цей радянський партійний діяч на зорі перебудови сказав: “Двох плюралістичних думок бути не може”. Напевне, немає нічого дивного в тому, що люди з укоріненим комуністичним минулим навіть поняття, які містять у собі значення свободи, вільного прояву, можливості вибору, намагаються підкорити певній схемі, обмежити їхнє семантичне поле. Відтак чи не всі дорослі тією чи іншою мірою – єгори лігачови. Не є винятком педагоги, освітяни-науковці, зокрема, автори підручників – як найсучасніших нормативних, так і альтернативних, експериментальних. Навіть наймолодших представників освітянської системи виховувало і навчало старше покоління, виплекане радянським часом. Тож шукаймо “цензора в собі”.

Cеред слов’ян Україна першою почала друкувати підручники. Так твердять фахівці, про це свідчать стародруки. Перша українська навчальна книжка – “Буквар” – з’явилася у Львові на межі 1574-1575 років стараннями Івана Федорова. “Буквар” давав змогу навчатися рідною мовою дітям українських міщан, магнатів, не лише на українських землях – швидше за все, загалом на литовсько-польських. За три роки однойменну азбуку було надруковано в Острозі. Острозький “Буквар” містив просвітницькі тексти староболгарською мовою, грецькі, церковнослов’янські азбуки...

Україна чи не єдина країна СНД (крім Росії), яка у пострадянський період системно працює над створенням підручників, прагне створити власний центр розробки і друкування навчальної книжки. Відтак цілком логічно, що цю ниву в Україні не обминає жодна світова тенденція, так чи інакше в процес підручникотворення вплітається будь-яка новація. Власне, українська дидактика йде шляхом усіх цивілізованих країн світу, тому поява альтернативних підручників, а на певному етапі – бум цієї альтернативи – явище цілком закономірне.

Альтернатива починається з визначення

Поняття альтернативного підручника тлумачать по-різному. Перше визначення альтернативним називає один з подібних, складених за єдиною навчальною програмою підручників. Кожний з таких підручників може деталізувати, доповнювати різні моменти, але при цьому відповідати єдиним програмним вимогам. “Альтернативний підручник для нашої школи – це вибір для вчителя, – говорить керівник маркетингових і рекламних програм державного спеціалізованого видавництва “Освіта” Тетяна Карбовнича. Вчитель орієнтується на рівень підготовки свого класу, на свій рівень і на ті вимоги, які він висуває до предмета. Дуже добре, що у нас є альтернативні підручники. Вони по-різному подають матеріал, розглядають твір, тобто структура їхня різна, матеріал абсолютно різний, розрахований на різний рівень підготовки учнів”.

Сьогодні існує по 2-3, а то й по 5-6 добре “розкручених” варіантів підручників для одного навчального курсу. А якщо врахувати ті навчальні книжки, що їх використовують лише окремі області, то деяких, як стверджують фахівці, набереться понад десяток назв.

Справа в тому, що у Радянському Союзі майже всі авторські ресурси було сконцентровано у Москві. Із здобуттям Україною незалежності постала потреба активізувати вітчизняних авторів. На кинутий українською освітою заклик відгукнулося багато педагогів і науковців з регіонів країни: освітяни різних областей побачили в цьому реальну можливість проявити, реалізувати, нарешті, власні фахові мрії та амбіції. Результат, до якого спонукала також програма держзамовлення та соросівські гонорари, перевершив найоптимістичніші очікування: Україна вкотре довела, що її поважне місце у процесі підручникотворення серед колишніх союзних республік, сусідів-слов’ян, а в недалекому майбутньому, можливо, і на загальноєвропейських теренах не є випадковим. Численні розробники підручників з різних куточків України на довгі роки закріпили за своїми дітищами право на першість – перевидаватися, принаймні, бути рівними серед інших, альтернативних підручників, які з’являлися пізніше.

Приміром, за словами генерального директора видавництва “Генеза” Олексія Дубаса, серед авторів перших їхніх підручників киян практично не було. Натомість – ціла плеяда викладачів регіональних закладів освіти – представників наукових педагогічних шкіл Запоріжжя, Львова, Луцька тощо. І сьогодні в “авторській скарбниці видавництва” поряд з академіками АПН України, професорами, молодими талановитими викладачами столичних вузів і шкіл, скажімо,

д-р іст. наук, професор, декан історичного факультету Запорізького університету Федір Турченко; канд. іст. наук , доцент кафедри всесвітньої історії Львівського національного університету ім. Івана Франка Олександр Бандровський, інші освітяни-науковці, які допомогли “Генезі” стати вітчизняним флагманом видання підручників з історії та біології.

Інше визначення альтернативного підручника акцентує увагу на відсутності у нього грифа Міністерства освіти і науки України. З’являючись на ринку, так би мовити, без офіційного “даху”, такий підручник намагається завоювати користувача завдяки іншим, суто власним перевагам. Адже не секрет, що наявність рекомендації Міносвіти сама собою не є показником реальної якості підручника. Звичайно, альтернативні у цьому розумінні навчальні книжки необов’язкові для користування, але здатні розширити інформаційно-методичне поле вчителя і учня. А що стосується викладачів вищих навчальних закладів, то фактор обізнаності з усіма існуючими підручниками (нормативними, альтернативними, експериментальними, пробними) з курсу, який читають, свідчить про рівень їхнього професіоналізму і серйозності стосунків із наукою. Цього ж викладачі вимагають від своїх студентів, особливо, якщо йдеться про підручники, розроблені різними науковими школами.

Як би не тлумачилося поняття альтернативності навчальної книжки, явище “підручника в асортименті” сприяє конкуренції між авторами і видавцями, вибору кращого і придатнішого викладачами, проведенню наукової апробації різноваріантних навчальних книжок. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості, індивідуальна орієнтованість навчально-виховного процесу, що передбачено Національною доктриною розвитку освіти України у XXI ст.

Гребінець – один на всіх?

Поспілкувавшись з видавцями, зрозуміла, що у практичній роботі – розробці та підготовці підручника до друку – термін “альтернативний” нівелюється. “Треба друкувати такі навчальні книжки, які користуються попитом, – почула від фахівців. – Найперший критерій – це тематика, нова чи ні, але яка і надалі залишатиметься актуальною”. Актуальність тематики – судячи з усього, найголовніша умова того, що видавництво береться друкувати конкретний підручник – як обов’язковий, так і альтернативний. Якщо він справді потрібний, і немає часу його грифувати, підручник виходить без офіційної рекомендації, а гриф отримує вже перевидання.

Важливою умовою виходу в світ навчальної книжки є ім’я автора: видавці надають перевагу співпраці з відомими в Україні особистостями, шанованими людьми і фахівцями. У видавництвах з багатолітнім досвідом роботи створюються авторські колективи з потужним ядром, до яких вливаються молоді талановиті вчені і практики. Відтак навіть так звані альтернативні підручники, як правило, добре розходяться, що засвідчили, скажімо, у видавництвах “Знання”, “Освіта”, “А.С.К.” (Київ), “Світ” (Львів). Цьому сприяє ретельний підбір кадрів і традиції виготовлення навчальної книжки, що збереглися з радянських часів. “Не все тоді було так погано, – запевняє Тетяна Карбовнича. – У підготовку підручника люди вкладали душу”.

Як повелося, пропонований підручник не пускається в друк без фахових рекомендацій. Видавництва обов’язково віддають його на рецензування, знов-таки, авторитетним освітянам-науковцям. Кожний новий підручник підпадає під 2-3 рецензії. Видавництва, які поважають себе, збирають відгуки вчителів. Нова література, не тільки держзамовна, але й видана власним коштом, проходить апробацію у різних регіонах України. З нинішнього року проведення апробації оплачують самі видавництва, тож їхня відповідальність за новодрук зростає.

Директор Видавничого центру “Просвіта” Василь Клічак навів приклад опрацювання рукопису альтернативного підручника “Українська мова. Навчальний посібник для старшокласників та абітурієнтів” донецької авторки Таїсії Лепехи: “Перед тим, як запропонований нам підручник було вирішено друкувати, він отримав схвальну оцінку відомих фахівців, зокрема, Івана Пилиповича Ющука, а також пройшов апробацію у школах – вчителі не заперечували, аби він використовувався у навчанні. Наклад у 10 тис. примірників “Української мови” Таїсії Лепехи продаємо вже 2 роки. У Донецьку він розходиться швидше, а в Києві, звісно, гірше, бо тут багато однотипних книжок”.

Безумовно, на те, щоб видавництво зголосилося надрукувати новий підручник, впливає фактор держзамовлення. Неважко здогадатися, що, коли мова йде про альтернативну навчальну книжку, мається на увазі перше значення цього поняття, тобто, один із низки підручників, створених за спільною програмою. Хоча останнім часом покладати надії на цю умову доводиться все рідше. Якщо за радянських часів усі підручники були держзамовними, то вже в роки незалежності багато книжок для навчання створено власним коштом і за власною ініціативою видавництв. Також не має значення, виконують держзамовлення спеціалізовані державні підприємства чи комерційні поліграфісти.

Приміром, у минулі роки більш як половина річного випуску “Генези” складало саме держзамовлення, а видавництво “Освіта” торік на замовлення держави видрукувало лише 5% літератури. Причому висновки робляться не за запланованою кількістю держзамовних книжок, а за реально профінансованою державою. А якщо згадати, що держзамовлення здійснюється здебільшого в кредит, який потім часто-густо виплачується роками (див. статтю “До школи без книжок, або Аварійне держзамовлення” у “Книжковому огляді” № 7-8, липень-серпень, 2002 р.), то видавці не дуже йому й радіють.

Значно більше радіють попередній оплаті або бодай частковому фінансуванню накладу замовленого підручника – байдуже, хто її робить: держава, автор, приватна особа чи підприємство. Вкладати власні кошти і розраховувати тільки на себе доводиться саме тоді, коли видавництво наважується випустити якийсь оригінальний негрифований підручник – альтернативний в усіх розуміннях, або ж підручник нового, “нерозкрученого” автора. Така навчальна книжка довго апробується – вивчається, як її сприйматимуть вчителі, діти. “Звичайно, ціна такого підручника досить велика, – зізнається завідувач відділу реклами та зв’язків з громадськістю львівського видавництва “Світ” Діана Карпин, – але ми вкладаємо свої кошти, і окупності чекаємо впродовж трьох років”. Проте, за словами видавців, вкласти власні кошти в усі підручники, що їх друкує видавництво, дуже важко, практично неможливо. У будь-якому разі видавці намагаються не робити відразу великих накладів: краще потім перевидати. А також зробити все можливе, аби замовник забрав якщо не весь наклад, то більшу його частину, щоб самим якнайменше опікуватися реалізацією.

Окремо потрібно сказати про специфіку роботи з альтернативним підручником книготорговельних фірм. Вони звертають увагу на всі умови, які важливі для видавців щодо друкування таких книжок. Але є особлива умова – наслідок обов’язків дистриб’ютора: у разі дистриб’юторської угоди з видавництвом реалізувати всю його літературу фірма, звичайно, бере у нього альтернативний підручник. “Тому, якщо видавництва “Гімназія” та “Ранок” разом видають новий підручник з фізики для 9-го класу, ми усіма силами намагаємося просунути його на ринку, – говорить комерційний директор дистриб’юторської фірми “ВОІР” Ірина Шергіна. – Якщо “Підручники&Посібники” видають новий підручник, який виникає спочатку як пробний і рік апробується на ринку навіть без санкції Міносвіти, коли викладачі намагаються за ним навчати, дають якісь поради і рекомендації видавництву, ми обов’язково беремо у цьому участь, бо вважаємо, що наша підтримка для видавців-партнерів дуже важлива”.

Нарешті, певно, всупереч самому терміну “альтернативний”, видавці у переважній своїй більшості обирають для друкування підручники з грифом або ж рано чи пізно, але намагаються-таки накласти на свою “особливу” книжку гриф.

Прибічники й антагоністи грифування

Кажуть, гриф певною мірою робить життя книжки тривалішим. “Ми не ризикуємо друкувати підручники без грифа”, – зізнається Наталія Коляденко, завідувач відділу реалізації досить молодого видавництва “Знання України”. “Випуск альтернативних підручників – це поодинокі випадки у видавництві”, – чую від директора “Просвіти” Василя Клічака. Менеджер відділу збуту видавництва “Знання” Віталій Зарицкий говорить, що на більшості своїх підручників вони ставлять гриф, нехай це буде вже перевидання. І пояснює, чому: вузи, для яких “Знання” переважно і друкує літературу, у залежності від рівня акредитації повинні мати певний відсоток рекомендованих і допущених Міносвіти або вченою радою цього навчального закладу (“гриф не для всіх”) підручників – десь 85%.

А у видавництві “Освіта” без грифа Міносвіти підручники “просто не виходять”, як, скажімо, і в “А.С.К.”. Головний редактор видавництва “А.С.К.” Анатолій Москалюк розповів, що тільки-но рада з маркетингу вирішує друкувати той чи інший підручник, поряд з підготовчими до друку роботами фахівці працюють над оформленням грифу. Взагалі ж можливі кілька варіантів: у видавництво приходить автор з новим, уже грифованим підручником, методичкою, зошитом; або отримання грифа планується одразу після виходу книжки у світ: або ж рукопис повертається на доопрацювання, при цьому передбачається паралельне його грифування.

“Освіта” – також одне з тих видавництв, яке не лише готує рукопис до друку. У ньому працює ціла лабораторія зі створення сучасного підручника. “Наші працівники дослухаються до зауважень всіх учасників процесу, – говорить Тетяна Карбовнича. – Найчастіше рукопис повертається на доопрацювання авторові. У цьому процесі удосконалюються і зміст, і структура книжки. Ми маємо враховувати не лише побажання автора, а й видавничі державні стандарти. Скажімо, вага підручника для початкової школи не повинна перевищувати 300 г. Тому спрямовуємо автора відповідним чином. Якщо книжка все ж вміщує досить об’ємний матеріал, ділимо її на дві частини. Так, цього року поділили підручники для початкової школи навпіл: кожна частина відповідає семестру”.

Проте намагання грифувати підручники все-таки не є тотальним. Буває, що навіть підручники, які видавництво вважає одними з найкращих (своїх та чужих), не подаються на отримання грифа. Такою, наприклад, на думку Віталія Зарицкого, є книжка “Всесвітня історія: dtv-Atlas”. У видавництві “Знання”, яке її випустило, переконані: маючи гриф, “Всесвітня історія” втратила б свою цінність, бо це не просто підручник, а наукова праця, що може стати в пригоді як науковцям, так і студентам, аспірантам, викладачам. Декілька інших необов’язкових підручників цього видавництва мають позначку “рекомендовано” Міносвіти або вченої ради якогось вузу. Втім, усі вони користуються попитом, бо написано їх лаконічно, вони доповнюють, поглиблюють основний підручник і необхідні студентам.

Ще більше здивування у цій суцільній гонитві за грифами викликає позиція поодиноких видавництв, які спеціалізуються на випуску альтернативних підручників. Видавництво “Астарта” – яскравий представник переважної меншості. Зокрема, воно друкує підручники зі шкільної математики Ісаака Кушніра, відомого вчителя-практика, володаря двох грантів фонду “Відродження”. “Мені здає-ться, те, що він знає про математику, невідомо нікому, – говорить директор “Астарти” Белла Лерман. – Усе життя він писав “у стіл”, лише у середині

70-х років видавництво “Либідь” випустило три маленьких його брошурки. Познайомившись з Ісааком Кушніром, ми зрозуміли, що його книжки необхідні усім школярам. Двохтомник “Шедеврів шкільної математики” містить 2200 задач з рішеннями і охоплює весь шкільний курс!”

Серед інших альтернативних підручників видавництва “Астарта” – “Английский для общения” Куліш, “Эконометрия” (математичне моделювання суспільств) німецького автора, який подарував видавництву права на переклад і видання цієї книжки. На думку Белли Герман, якби наші студенти, як і західні, вивчали економетрію, в Україні не було б проблем з економікою. Переважна більшість підручників “Астарти” не мають грифа Міносвіти. І не тому, що отримати його – часто тривалий клопіт, – працівники видавництва непідробно вірять у корисність своїх книжок, доцільність їхньої появи на українському ринку...

Ніколи видавництву не доводилося рекламувати їх особливим чином, дбати про те, щоб перебували на особливому рахунку у книготорговельних фірмах – було достатньо замовлень на звичайний продаж. З переходом школи на українську мову навчання “Шедеври...” Кушніра, видані раніше російською, стали розходитися трохи гірше, хоча 2 томи коштують лише 8 грн. Український варіант давно підготований, але самотужки видавництво надрукувати його не може, а кредитні ставки у бланках завеликі і “єдині як для книжок, так і для пива, борошна тощо”. Решта альтернативних підручників “Астарти” продається нормально. Якби було налагоджено торговельні стосунки із Росією – було б гріх скаржитися: книжки ці користуються попитом на Уралі, у Нижньому Новгороді тощо.

Взагалі, ринок книжок для навчання – ще один етап у просуванні їх до читача, на якому поняття альтернативності не те, що нівелюється – зникає...

Альтернатива в діі

...Тому що хороша книжка просуває себе сама. Якщо ж вона слабка, ані гриф, ані інші потуги Міносвіти нав’язати підручник саме цього автора не допоможуть.

Скажімо, букварі, підручники з рідної мови, історії, зошити з письма в Україні давно вже в асортименті, і здебільшого жоден з варіантів не залежується на складі, але розходяться вони по-різному в різних областях. Так, “Буквар” Луцика (видавництво “Світ”, Львів), який багато уваги приділяє розвиткові образного мислення у дітей, знайшов своїх учнів у Львівській, Харківській, Одеській, Донецькій областях. За виданими “Освітою” букварем Вашуленка, створеним за традиційною методикою, і спрямованим на розвиток спілкування підручником Хорошковської навчатимуть дітей як в цих, так і в інших регіонах, причому зовсім різні категорії вчителів. Цей факт підтвердила і працівник маркетингового відділу видавництв “Навчальна книжка” та “Форум” Ольга Лелиця.

Так само одні вчителі категорично підтримують підручник української мови Передерія, інші – з такою ж категоричністю підручник Ющука. Один і той же підручник з математики беруть і для поглибленого вивчення предмета, і для масової школи. Деякі альтернативні підручники продаються швидше, інші повільніше – це залежить від змісту: краще купують книжки масового характеру, підручники філософського змісту мають обмежене коло читачів. Втім, і ті, й інші варто випускати, але різними тиражами. Видавці кажуть, що новий “не розкручений” підручник накладом 10 тис. примірників реалізується в середньому півтора року. Щодо добре знаних навчальних книжок, то щороку ринок потребує їх 20-30 тис. копій.

У книготорговельних фірмах пояснюють: у нашому розумінні альтернативного підручника немає, у нас існує поняття “перші 50 позицій” (з 4-7 тисяч назв пропонованої літератури), які часто дають до 70% обігу. Якщо книжка вибивається в лідери, вона і “забиває” ринок. Буває, незалежно від наявності рекомендацій Міносвіти, підручник першим підпадає під створену програму, крім того, він досить дешевий і якісний, а відтак прекрасно продається.

У “ВОІРІ” мені розповіли про славнозвісний “зошит з тигриком” – зошит з друкованою основою для 1-го класу Л. Мечник, І. Жаркової “Я і Україна. Навколишній світ” (видавництво “Підручники&Посібники”, рекомендовано вченою радою Тернопільського держуніверситету): “На ринку він вже років чотири. І скільки його не продаєш – як починається сезон, його “метуть”. Який же він альтернативний – він просто діючий, дієвий”.

Якби книготорговельні підприємства брали під реалізацію всі варіанти існуючих в Україні підручників, навіть тільки по 1-2 примірниках, їм би місця не вистачило – ані на прилавках, ані у складських приміщеннях. Наприклад, ДВАТ “Укркнига” бере практично все, що друкують видавництва, які вже досить багато років, а то й десятиліть, спеціалізуються на випуску підручників: “Освіта”, “Вежа”, “Перун”, “Генеза”, “Навчальна книга-Богдан”, “Підручники&Посібники”. За рахунок широкого асортименту (скажімо, підручників зі всесвітньої історії – 5-6 найменувань) вдається задовольнити смаки користувачів різних областей. Але... “Коли держава обмежена в коштах, мабуть, не варто мати 10-15 назв одного підручника – максимум 2-3,

– говорить голова правління “Укркниги” Віталій Гуцало. – Краще працювати над їхнім удосконаленням, бо спостерігаємо еволюцію навчальної книжки. Гроші, які вдається вивільнити, спрямувати б на те, аби забезпечити підручниками всіх, адже не секрет, що їх не вистачає. Крім того, підручники не часто перевидаються і застарівають морально”. Справді, школи України сьогодні забезпечені підручниками в середньому на 80%. Хоча освітяни на сполох не б’ють, прикриваючись російським показником у 20%.

Підсумовуючи сказане, хотілося б зауважити, що розробники і кінцеві користувачі підручників перебувають дещо на різних полюсах. У той час, коли методисти отримують і намагаються виконувати найсучасніші вказівки згідно з положеннями освітньої Доктрини, коли автори прагнуть написати цікавий, оригінальний підручник, батьки, а часто-густо й самі вчителі обирають, по-перше, дешевші, по-друге, простіше оформлені навчальні книжки з традиційним викладенням матеріалу. Відчуваєте, хто знову залишився поза увагою? Відповідь вірна: учень.

Мені так і не вдалося почути від освітян, що дитина також має право вибирати, за яким їй підручником (підручниками) навчатися. Зрозуміло, що учень не бачить усієї картини навчального процесу, усіх його завдань. Утім, не запитувати школяра про його особисті уподобання і пріоритети – в корені знищувати основні принципи виховання, формування особистості. І фактично це закладено, зокрема, у Доктрині розвитку освіти. Навіть якщо дехто з дітей не зможе визначитися, залишиться байдужим – це також грунт для роздумів, певних висновків і подальшої роботи вчителя, турбота освіти загалом. Можливо, саме це буде першим, на жаль, невтішним результатом того, що з раннього віку дитині нав’язують одяг, їжу, дозвілля, стиль поведінки, які подобаються батькам, вихователям. Таким чином, людина, позбавлена права вибирати, не вчиться на власних помилках, зрештою, намагається перекласти вибір на плечі інших, не вчиться генерувати і відстоювати власні думки – не вчиться бути вільною. Засвоєні в дитинстві відчуття і дії людина переносить у доросле життя: вона або підкоряється, або підкоряє собі інших. Часто-густо відчуття “золотої середини”, гармонії з довкіллям залишається їй невідомим.

Так, врахувати всі побажання усіх учнів важко. Але поміркувати, що з того може вийти, корисно, бодай, на перспективу. Адже українська освіта, суспільство в цілому, напевне, прийде (чи-то повернеться) до думки, що вчитель – це не той, хто навчає, а той, хто допомагає дитині вчитися. Поки що навіть і найкращі підручники – обов’язкові чи альтернативні – не сприяють належним чином найголовнішому: навчити дитину вчитися. Бо ж відомо: не кількість засвоєних знань є цінною, а вміння знаходити потрібну інформацію і користуватися засвоєними знаннями на практиці.

Інколи мені спадає на думку, що педагоги, батьки просто не хочуть згадувати прикладів того, яких успіхів може досягти людина, яку навчили цього в дитинстві, котра, образно кажучи, мала змогу користуватися всіма можливими альтернативними підручниками. Чи, може, дорослі бояться виглядати менш розумними за дітлахів?..

Як би там не було, але саме таким нашим маленьким візаві під силу допомогти нам, дорослим, вичавити із себе рештки єгорів лігачових.

Олена Іващук

 
© агенство "Стандарт"