журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ТЕМА НОМЕРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИЖКОВI НОВИНИ

ГРИМАСИ РИНКУ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО НАДРУКОВАНОГО

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2002

ТЕМА НОМЕРА

Українська поліграфія: волання у натовпі

Нам просторо від наших можливостей. Коли стане тісно від здобутків?

“С бумагой в стране напряженка...” Слова, якими прохоплюється героїня Ірини Муравйової, щоразу, коли переглядаємо “Москва сльозам не вірить”, повертають у радянську поліграфічну реальність. Адже у папір “брудного” кольору і “грубого помелу” загортали не лише одяг після хімчистки, а й розкішне книжкове видання на подарунок. А хто з тодішніх дівчаток не колекціонував коробочки, фантики, етикетки від імпортних цукерок та жувальної гумки... Проте чи вищі позиції посідає продукція української поліграфії – галузі, що вже понад 10 років є “громадянкою” незалежної держави?

Поет – і у натовпі самотній... Збагнула, що це також доля практично всіх галузей української економіки, які так чи інакше мають стосунок до мистецтва, культури, духовного розвитку людини. Наших поліграфістів держава не чує і, здається, не хоче чути (хоча, хто “держава”? – ми самі). Разом із бібліотекарями, музейними працівниками, педагогами, зрештою, тими, хто переймається проблемами розвитку “зеленого” туризму в Україні, вони волають у натовпі. Українська поліграфія, яка спроможна живитись внутрішніми “соками” і самостійно знаходити “життєдайні джерела” зовні, замість підтримки, зазнає утисків з боку власної держави. Як на мене, поводячись таким чином, держава не розуміє, що є тюремником, ув’язненим за ґратами контрольованої ним в’язниці...

Нашим гідом по цій все-таки небезнадійній поліграфічній “в’язниці” погодився бути віце-президент Української асоціації виробників поліграфічної продукції, директор Поліграфічного комбінату “Україна” Анатолій Шевчук.

На одному крилі і майже без палива

Як кажуть, є поліграфічна галузь і є поліграфічна галузь. Іншими словами, всередині вона неоднорідна. Відтак не можна говорити про злет або падіння динаміки розвитку української поліграфії загалом.

В останні роки найдинамічніше поліграфічна галузь розвивається в напрямку виробництва пакувальних матеріалів. У радянській Україні цей напрямок був дуже занедбаний, точніше, він був надто бідний, особливо у порівнянні з розкішною книжково-журнальною продукцією на той час. За словами Анатолія Шевчука, такого злету упаковки не могло бути, скажімо, у Німеччині, Франції чи Швейцарії. Пояснення прозаїчне: у цих країнах не знають, що таке загорнутий у газету оселедець, або “Докторська” ковбаса, “сервірована” у папір сумнівно-коричневого кольору. Жителям цих країн не спало б і на думку, що ми замовляли поліетиленові пакети знайомим, які їхали у гості чи відрядження до Москви, Прибалтики, надто – за кордон. Проте нікому, певно, не спадало також на думку інше: якщо Україна по-справжньому щось робить добре, воно може і повинно бути найкращим.

Стрімке поліпшення якості і збільшення обсягів виробництва пакувальної підгалузі поліграфії демонструють вітчизняні горілчані напої, пиво, вина, тютюнові вироби, упаковку для яких виготовляють у Києві, Черкасах, а споживають, окрім нашої держави, у Росії та інших країнах. Ще років 5-6 тому коробки й етикетки для кондитерської промисловості завозилися з Польщі, Чехії, Туреччини – сьогодні упаковку такого ґатунку для українських солодощів виробляють в Україні. І продукція ця нічим не поступається імпортній, а інколи навіть краща. Ми давно вже надаємо перевагу вітчизняному виробнику – і за якістю харчового продукту, і за поліграфічним оформленням, творчим наповненням “одежини” горілки, пива чи цукерок.

Пакувальна підгалузь української поліграфічної сфери, як твердять фахівці, є цілком конкурентною. Під конкурентоспроможністю її продукції розуміють і якість, і швидкість виконання замовлення, і надійність партнерських стосунків, і, звичайно, ціну. На прийнятність останньої впливає низький рівень оплати праці на українських, зокрема, поліграфічних підприємствах, а також те, що весь технологічний комплекс виготовлення поліграфічної продукції під конкретного замовника беруть на себе спеціалізовані підприємства різної форми власності, яких останніми роками

в Україні з’явилося чимало. Заплативши гроші, замовник чи споживач уникає митних процедур, пов’язаних, скажімо, з ввезенням витратних матеріалів з-за кордону; фахівці гарантують йому оптимальний вибір фарб, паперу; створення оригіналу, затвердження дизайну, виготовлення продукції – весь комплекс робіт відбувається в одному місті. У більшості випадків це дешевше і зручніше, ніж виконувати окремі операції самотужки, а тим більше за межами України.

Так звана класична поліграфія – виробництво книжок, журналів, газет похвалитися успіхами може частково. Скажімо, книжкове виробництво за якістю у багатьох випадках залишається зразковим, чимала кількість сучасної журнальної продукції є високоякісною і високохудожньою (на думку експертів, журнальне виробництво в Україні пройшло шляхом всіх цивілізованих країн і вийшло на європейський рівень якості), переважна більшість газетних друкарень перейшла з високого друку на офсет, аби бодай якимось чином задовольняти смаки замовників і читачів преси. Втім... Незважаючи на певне зростання з 2000 р. тиражів і кількості назв виданих в Україні книжок, стан книжкової справи в нашій державі продовжують називати “бібліоцидом”. Бути конкурентоспроможною журнальній продукції заважають малі обсяги виробництва, спричинені низькою платіжеспроможністю потенційних покупців. Та й виробникам газет до успіху, який би задовольнив їх самих, ще далеко, адже, якщо і мають офсет, та все ж “не той”, особливо в невеликих районних друкарнях. Детальніше про це – нижче.

До успіхів української поліграфії (хоча, як переконаємося далі, не абсолютних) перший заступник голови Держкомінформу України, президент Української асоціації виробників поліграфічної продукції Михайло Онуфрійчук в одній зі своїх статей відніс створення у галузі потужного конкурентного середовища, де поряд з державними структурами все краще працюють підприємства корпоратизовані, приватні, колективні, спільні. Не секрет, що у ринкових умовах державним підприємствам стало важко, практично неможливо, утримувати часто величезну інфраструктуру, виконувати обов’язки державних і одночасно отримувати прибуток. Тому стараннями Асоціації проведено корпоратизацію 30-ти державних полірафічних, видавничих, постачальницьких і книгорозповсюджувальних підприємств та організацій. Об’єдналися вони під дахом Державної акціонерної компанії (ДАК) “Укрвидавполіграфія”. Власне, існування в Україні Асоціації виробників поліграфічної продукції, яка нараховує 118 членів (а це – понад 20 тисяч працівників поліграфічних підприємств, газетних і книжкових видавництв, навчальних і науково-дослідних закладів, організацій, що здійснюють матеріально-технічне забезпечення), апріорі є позитивом. Адже ця громадська організація і в уряді, і в парламенті лобіює інтереси не тільки вітчизняних поліграфістів, а, за великим рахунком, усіх споживачів поліграфічної продукції в державі.

Серед тенденцій поліграфічної галузі передовсім варто відзначити дві, певно, найголовніші – внутрішню і зовнішню. Остання пов’язана із бажанням України за всіма показниками державного розвитку інтегруватися до європейського співтовариства. “З нашою продукцією в Європі нас ніхто не чекає, – говорить Анатолій Шевчук. – Якщо ми хочемо освоїти європейські ринки, потрібно, аби, за високої якості наших товарів, скажімо, продуктів харчування, мала місце висока якість пакувальної продукції”. Переважна більшість товарів, з якими Україна може вийти до закордонного споживача, потребують поліграфічного оформлення – від надміцної гофротари до акцизної марки. Вихід на читача українських книжок, газетно-журнальної продукції за кордоном – теж неабияке, за підрахунками фахівців, джерело поповнення держбюджету України. В це вигідно і престижно вкладати кошти – переконані як представники влади, так і бізнесмени. Ринок поліграфічної продукції вважається одним з найдинамічніших і найперспективніших напрямів розвитку економіки держави. І євроатлантичний вектор української державної політики чи не найперше впливає на його стрімкий розвиток в Україні.

Внутрішнім чинником сплеску у поліграфічній сфері є перспектива економічної стабілізації. “Ми, за всіма прогнозами, перебуваємо на порозі тиражного буму газетної та книжково-журнальної продукції, – говорить Михайло Онуфрійчук. – Адже потреба інформаційного забезпечення зростатиме із тенденцією до стабілізації усіх виплат населенню”. На прес-конференції у рамках “Книжкового світу-2002” Держкомінформ озвучив сподівання, що невдовзі книжкова справа в Україні стане однією з 5-ти найприбутковіших галузей нашої економіки (цікаво, чи мається на увазі також тіньовий її сектор?). Фахівці-поліграфісти і чиновники, які опікуються галуззю, ставлять собі логічне запитання: а чи готова до такого значного збільшення обсягів продукції поліграфічна база України?

Анатомія поліграфічних проблем

Нещодавно корифеї поліграфічної видавничо-поліграфічної сфери звернулися з відкритим листом до прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха. У цьому листі під назвою “Захистити і зберегти для держави!”, який зокрема було надруковано у журналі “Друк&книга” (вересень 2002 р.), главі уряду пропонувалося розглянути пропозиції фахівців щодо подолання кризової ситуації у галузі. Забігаючи наперед, скажу, що про реакцію на звернення запитала у віце-президента Асоціації видавців поліграфічної продукції Анатолія Шевчука. “Публічно прем’єр-міністр обіцяє підтримку уряду видавцям і поліграфістам”, – почула у відповідь. Між тим, не так швидко справа робиться...

Основні причини кризи, а відтак найболючіші проблеми поліграфічної галузі наступні:

- слабо розвинена сировинна база;

- повільне впровадження у виробництво сучасних технологій;

- технічна зношеність поліграфічного обладнання;

- відсутність коштів на придбання нових машин та сучасних матеріалів;

- економічно і політично невмотивований податковий тиск на видавничо-поліграфічний комплекс.

Книжчине пекло

Останній фактор – чи не найперше, що гальмує вихід галузі з кризи, і відверто руйнівним чином позначається на книжковому виробництві. Один тільки Поліграфкомбінат “Україна”, який за радянської доби стовідсотково був книжково-журнальним, протягом доби друкував продукції на 100 тисячах тонн паперу. Сьогодні, за припущенням Анатолія Шевчука, вся українська поліграфія не використовує стільки паперу впродовж місяця. Падіння обсягів книжкової продукції за останній десяток років настільки грандіозне у порівнянні з тим, що було, що різниця вимірюється десятками разів. І у сьогоднішніх рейтингах країн щодо кількості щорічного випуску книжок на одного мешканця країни наша держава більш як пасе задніх: у Росії цей показник дорівнює 3-4 книжкам, у Білорусі – 6-7, у західних країнах – 10-12, а Україна на одного свого мешканця не випускає нині і однієї книжки! За даними авторів відкритого листа, з-поміж держав Європи в Україні на книжку накладено чи не найвищі податки. Наприклад, в одинадцяти країнах ПДВ не стягується взагалі, а в державах Євросоюзу – не перевищує п’яти відсотків. У Росії літературу протягом останніх шести років фактично звільнено від усіх податків, у тому числі – від податку на прибуток. Тож неважко підрахувати, що книжка, надрукована у РФ, об’єктивно на 40-45% дешевша за українську. Саме тому вітчизняна книжка не може конкурувати з нею на нашому ринку. “Звичайно, в Україні має бути україномовна книжка, але це не означає, що українські видавці повинні випускати тільки україномовні книжки і лише книжки українських авторів, – напевне, Анатолій Шевчук висловлює цими словами думку багатьох. – Якби вся та продукція, яка продається на Петрівці, видавалася в Україні, то це якраз би становило 3 книжки на одного жителя України. І це був би грандіозний успіх!” Звичайно, під цим маються на думці також додаткові податки до державної скарбниці, додаткові робочі місця для наших громадян і т. ін. Але поки що ситуація, котра склалася, робить видання книжок в Україні або збитковим, або призводить до цін, за яких книжка стає недоступною для більшості населення нашої країни, тобто, не є конкурентоспроможною саме за ціною, тоді як решта показників – на висоті: наявність авторів, кваліфіковані видавці, гарне друкарське обладнання. А також, попри засилля відеопродукції та Інтернету – невщухаючий інтерес до читання.

Юшка з сокири

Отже, виробник як книжки, так і решти поліграфічної продукції в Україні не захищений ані прямо, ані опосередковано. Лише Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат (ЖЦПК) виробляє целюлозу, причому лише один її вид – целюлозу високого виходу. За словами Анатолія Шевчука, не виготовляються в Україні фарби для багатокольорового друку офсетним способом, немає вітчизняного якісного паперу для друкування книжок, відсутні свої палітурні матеріали. Все потрібно завозити з-за кордону – з Росії, Швеції, Німеччини, Фінляндії. А оскільки українські видавці і поліграфісти не мають відповідних пільг на ввезення відсутніх в Україні витратних матеріалів (враховуючи те, що не провадиться вкрай необхідна політика протекціонізму), то дуже багато і книжок, і журналів друкують сьогодні за межами нашої країни, особливо, якщо це прикордонна область, – у Польщі, Словаччині, Білорусі, Росії.

Без сумніву, на заваді забезпечення поліграфістам сприятливого законодавчого поля стоять чиїсь, вельми високі, політичні та економічні інтереси. Інакше як пояснити всілякі перешкоди на шляху збільшення вдвічі частки вітчизняного газетного паперу на ринку України? Кому невигідно, аби потоки в Україну імпортного газетного паперу зменшилися майже на 30 млн. доларів? (див. статтю “Швейцарський” проект Жидачівського ЦПК” у “Книжковому огляді” № 10 (46), жовтень, 2002 р.). Так, Асоціації виробників поліграфічної продукції з іншими громадськими організаціями та Держкомінформу кілька років рому, коли ще частка жидачівського паперу для друку газет становила 18% від потреб українського ринку (а Жидачівський ЦПК, як відомо, є ексклюзивним виробником газетного паперу в Україні), вдалося зупинити зростання ціни на цей вид паперу на 4,5 тис. грн. за тонну і у спосіб політичних рішень примусити цю цифру зменшуватися. Але сьогодні, коли Україна здатна забезпечити потреби ринку газетного паперу більш як на 60 відсотків, ціни на нього в Україні досягли свого “дна”: імпортний папір українським поліграфістам пропонується за ціною, меншою за собівартість жидачівського продукту – по 2,40-2,45 тис. грн. за одну тонну! Вітчизняного виробника всіма силами виживають з його власного ринку, ведеться безпрецедентна демпінгова політика, а держава, судячи з усього, обрала позицію стороннього спостерігача!

Досягти рiвня... 30-х рокiв

Ще одна суттєва обставина: від імпорту значною мірою залежить не лише матеріальне, сировинне забезпечення нашої поліграфічної галузі, але й технічне. Як висловлюються фахівці, в нових ринкових умовах серед вітчизняних підприємств поліграфічного машинобудування зміг вистояти лише “Київполіграфмаш”. В основному це акціонерне товариство випускає устаткування для післядрукарських процесів, нещодавно випустили флексографську шестифарбову машину для пакування. “Перш за все успіх підприємства я пов’язую з особистістю керівника – пана Максименка – талановитої людини, яка дивиться на перспективу, – говорить віце-президент Української асоціації виробників поліграфічної продукції, голова правління ВАТ “Видавництво “Київська правда” Іван Ковба. – Небагато, але ми теж купуємо їхні машини. Я втішаю себе надією, що завдяки цьому нам вдасться відродити хоча б те, що було на зорі радянської влади, у 30-ті роки, коли Україна випускала друкарську машину “Піонер”. На жаль, сьогодні Україна не випускає жодної друкарської машини, бодай найпростішої, не тільки газетної – взагалі”. Проте від інших виробників преси довелося чути, що їх ані машини, ані плани “Київполіграфмашу” не цікавлять – аби бути конкурентоспроможним, сучасний ринок потребує поліграфічного обладнання значно вищої якості і в значно більших кількостях, порівняно з тим, що може запропонувати вітчизняний виробник.

Неважко зрозуміти, що у найближчі п’ятдесят років Україна і не запропонує устаткування бажаного ґатунку як внутрішньому, так і зовнішньому споживачеві, у тому числі офсетної друкарської машини. Анатолій Шевчук каже, що не Франція, не Італія, а саме Німеччина спеціалізується на виготовленні цього обладнання і є визнаним лідером у світі. Сьогодні навіть мріяти не можна, щоб вийти на рівень німецьких машинобудівних підприємств, які працюють для поліграфічної галузі. Це гіганти, у які впродовж десятків років вкладалися мільярдні інвестиції, на яких склалися традиції ведення справи, і яким багато в чому допомагає наступність бізнесу, на яких щодня ведуться наукові розробки, втілюються найновітніші технології. На думку експертів, нам і не потрібно гнатися за світовими виробниками полірафічного устаткування: щоб користуватися ним, варто створити, знов-таки, належні податкові, митні умови вітчизняним поліграфістам, а у сфері машинобудування для поліграфічних потреб знайти власну нішу.

Замкнене коло

Несприятливість умов для ввезення в Україну імпортного обладнання поглиблює одну з найболючіших проблем поліграфістів: зношеність обладнання на потужних поліграфічних підприємствах сягнула критичної межі – 80%. Переважна більшість з них входить до ДАК “Укрвидавполіграфія”, тобто 100% акцій кожного з ВАТ утримує держава, а відтак є повноправним господарем цих товариств. Їхні потужності в середньому завантажено на 40-60%: замало замовлень з причини загальної невигідності друкування класичної поліграфічної продукції – книжок, журналів, газет, а також внаслідок невдоволеності замовників пропонованим рівнем якості. Видавці, які наважуються за існуючих умов щось друкувати мізерними тиражами, обирають для цього поліграфічні підприємства недержавних форм власності, які здатні надати якісніші і дешевші послуги. Як констатують автори відкритого листа прем’єру, намагання підприємств України за власні кошти вирішити комплексно питання переоснащення марні, тому що за існуючої податкової системи та економічного стану всього народного господарства вишукати для цього кошти практично неможливо. Скажімо, вартість однієї ролевої машини для газетно-журнальних виробництв – $1,8-2,0 млн., для районних друкарень – в межах $120-150 тис. За даними Держкомінформу України, лише для заміни зношених ротаційних машин державних газетно-журнальних видавництв необхідно близько $100 млн.

Утім... “Я не пам’ятаю, щоб за останні роки хоча б одному підприємству було виділено державою кошти на придбання сучасного поліграфічного обладнання”, – зізнається Анатолій Шевчук. Замість того, щоб допомагати, держава, здебільшого, відбирає. Українським поліграфістам легше знайти спільну мову із закордонними колегами. Мій співрозмовник навів вбивчий приклад.

Минулого місяця Поліграфкомбінат “Україна” ввозив в Україну німецьку друкарську машину вартістю 2 млн. євро. Перший внесок склав 300 тис. євро, решту домовилися виплатити частками без нарахування відсотків упродовж 2-х років. Але, щоб обладнання опинилося на території комбінату, покупцеві довелося заплатити 20% ПДВ від всієї вартості машини, а також оплатити митні процедури, тобто одномоментно викласти державі близько півмільйона євро! “А ми цього року купуємо обладнання на 3 млн. доларів, тож державі доведеться віддати ще чи не мільйон, – не може погодитися з такою політикою директор ПК “Україна” Анатолій Шевчук. – Чому б державі принаймні з кожної частки виплати не брати відсотків, я ж ще жодної копійки не заробив на щойно придбаній машині!” Більшість підприємств, а члени ДАК – чи не всі, працюють майже на рівні собівартості, потерпають через дефіцит обігових коштів, неплатежі, і, навіть якщо мають підтримку, певні поступки з боку зарубіжних партнерів, їм важко працювати ефективно. А ентузіазм, надто – в умовах ринку, має свої межі.

Не можуть державні видавництва та друкарні і банківський кредит узяти. По-перше, їхні керівники не розпоряджаються майном підприємств – вони не мають права віддати під заставу, скажімо, якусь друкарську машину, аби на кредитовані кошти придбати ще одну, як це можуть зробити власники приватних підприємств. А держава не дає жодних гарантій банкам стосовно повернення кредитів навіть державними-таки позичальниками. А по-друге, кредитні ставки просто здирницькі (крім того, не робиться ніякої різниці між тими, хто потребує кредиту, – виробник друкованої продукції чи сантехніки). “Для мене й моїх колег незрозуміло, чому при інфляції гривні у 3,5% облікова ставка Нацбанку України становить майже 21%. Це сигнал, що Нацбанк не вірить національній валюті, чи це збагачення банків – що за цим приховується? – м’яко кажучи, дивується Іван Ковба. – Потрібно відпрацювати ази кредитної політики в державі.

Я за те, щоб ми могли брати кредит, як у всьому цивілізованому світі за стабільної валюти – а гривня наша вже стала стабільною – за 6-8, максимум за 10%. Таким чином, ми поповнимо свої обігові кошти і зможемо взяти довгостроковий кредит. Сьогодні я можу розраховувати щонайменше на 20% – Київське обласне відділення “Укрсоцбанку” йде назустріч. Але і 20% – це велика кабала”. А на думку Анатолія Шевчука, підприємства державної форми власності влаштували б, певно, на початковому етапі ставки у розмірі до 10% у валюті і до 15 – у гривнях. Що стосується підприємств районного, обласного рівня, малих і середніх, то вони перебувають у справжньому замкненому колі: кредит їм ніхто не оформить, а якби й оформили, то місцева друкарня за нинішніх умов ніколи б його не віддала, бо товарної продукції виробляє не більше як 50-100 тис. грн. на місяць – це навіть не сума прибутку.

Працівники поліграфічної галузі сходяться на єдиному висновку: без фінансової допомоги з боку держави та комерційних банків технічне переоснащення малих регіональних підприємств неможливе. Голова Держкомінформу України Іван Чиж переконаний, що цілком достатньо для області мати 5-7 потужних друкарень, решта – нехай будуть цехи. Для ось таких цехів підійде так звана “мала техніка”, надійна і водночас дешева, здатна забезпечити випуск місцевих газет, друк іншої поліграфічної продукції, реалізація якої дасть змогу невеликим підприємствам піднятися на ноги. До речі, розробку цієї “малої” техніки в Україні міг би взяти на себе той же “Київполіграфмаш” – це і є реальна ніша для вітчизняних машинобудівників. Такої думки дотримується Анатолій Шевчук, а Іван Чиж неодноразово на прес-конференціях наводив приклади того, що, зокрема, офсетний друк в областях “не витримує ніякої критики”.

Коли відповідальність і влада в одних руках

Питання, котре гостро стоїть і перед малими державними підприємствами, і перед гігантами, – перехід на інші форми власності; керівники вільніше почуватимуться в ухваленні рішень, не обмежуючись часто-густо недолугими вказівками майже віртуального господаря, а внутрішніх інвестицій, на думку експертів, в Україні достатньо. На виставках “Поліграфія-2002” і “REX-2002” жоден з комерційних газетних видавців не сказав, що його підприємство неуспішне (напевне, це можна вважати досягненням, попри факт “подвійної бухгалтерії”, адже за належної податкової політики він не матиме місця; крім того, “нетіньова” частина бухгалтерії приватних підприємств максимально прозора і зручна для замовника, а умови роботи більш як прийнятні для працівників таких підприємств). Приміром, газети і журнали європейської якості, зокрема, у Києві, випускають видавництва “Інтерпресдрук”, “Юнівест Принт”, “Новий друк”, “Бліц-принт”, “Такі справи”; у регіонах – “Донеччина”, “Донбас”, “Бланкиздат” (Донецьк), “Високий Замок”, “Експрес”, “Армія України” (Львів), “Фактор-друк” (Харків), “Кераміст” (Запоріжжя), а також державне видавництво “Преса України”. А заступник директора ЗАТ “Бланкиздат” Сергій Саленко, який об’їздив у справах усю Європу, вважає, що за продуктивністю роботи, обсягами продукції і якістю друку газет Україна випередила не лише Росію, але й багато європейських країн – Швецію, Фінляндію, навіть Німеччину.

Незважаючи на те, що виробництво високохудожніх журналів може бути рентабельним лише за умов значних обсягів продукції, чого в Україні ще немає, деякі поліграфічні підприємства купують високопродуктивне обладнання для друкування саме журнальної продукції: “Бліц-принт”, “Преса України”, “Новий друк” (на двох перших, за нашою інформацією, стоять машини журнального друку фірми “Гейдельберг”).

Дедалі привабливішим для українських бізнесменів стає створення компаній, які постачають, монтують і здійснюють сервісне обслуговування імпортного поліграфічного обладнання. Завдяки добре і чітко налагодженому сервісу та ефективній фінансовій програмі лідерство сьогодні тримає “Українська поліграфічна група”, ядром якої є фірма “Поліграфімпорт”. Серед інших успішних фірм на п’яти “УПГ” наступають “Гейдельберг Україна” і “Прес-сервіс”.

Застосовуючи сучасні технології і використовуючи сучасні матеріали, українські поліграфічні під-риємства починають зі своєю продукцією виходити на зовнішні ринки. Поки що таких підприємств мало – Анатолій Шевчук назвав зразкову друкарню “Бліц-Принт” ЗАТ Холдингова компанія “Бліц-Інформ” і Поліграфкомбінат “Україна”. Останній, приміром, має постійних замовників у країнах СНД (виготовлення поштових та акцизних марок більш як на 1 млн. євро).

За великим рахунком, форма власності підприємства вирішально не впливає на його потенційну успішність. Чого не скажеш про виважену, грамотну політику держави стосовно галузі. Гадаю, прочитавши все вище написане, ніхто не вважатиме парадоксом те, що розвиток конкурентного середовища у нашій поліграфічній галузі позитивно не позначився на ціноутворенні. Завдячуймо, зокрема, “поліграфічно кастрованому” Закону України “Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування”, який втрачає чинність з 1 січня 2003 р. І не дуже покладаймося на проект Закону “Про підтримку книговидавничої справи України”, який, у разі його ухвалення Верховною Радою, з нового року відкриє нову книжкову еру в незалежній Україні. Адже – як би книжковій справі не стати одинаком серед інших напрямків поліграфії...

Коли б Україна залучила всі потужності, якими володіє, для своїх потреб, то випускала б 10 книжок на одного свого громадянина, а обсяги друкованої преси щонайменше зросли б у 2-3 рази. Крім того, українська поліграфія могла б забезпечувати не лише власні, а й потреби інших країн, зокрема, у книжковій продукції. Так вважають експерти.

Забезпечити умови для належної роботи поліграфістів так само складно, як переключити увагу українських читачів з читва, що заполонило книжкові ятки, на серйознішу літературу. Втім, важливіше, напевне, зрозуміти інше: добробут видавничо-поліграфічної сфери – це не лише показник економічного розвитку країни, а і стан суспільної свідомості.

Олена Іващук

 
© агенство "Стандарт"