журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
РЕДАКТОРСЬКА КОЛОНКА

ВИДАВНИЧА ХРОНIКА

ТЕМА НОМЕРА

РЕКЛАМА

СКАНДАЛ

СКАНДАЛИ

НАПРЯМКИ

МАРКЕТИНГ

ТЕНДЕНЦІЇ

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2002

СКАНДАЛ

Дебати навколо «Книжки року»

У березні брати Капранови надіслали усім видавництвам, з якими вони співпрацюють, лист, в якому висловили обурення з приводу продажності та некомпетентності "Книжки року", зокрема, відвертого ігнорування провідних видавництв, нагородження в номінаціях "Красне письменство" та "Вершини" збірок листів та щоденників, вручення премії Черномирдіним. Також згадувався прейскурант цін на позитивні та негативні рецензії, який газета "Книжник-Ревю" розсилала видавництвам. Крім того, була прикладена копія листа братів Капранових до організатора "Книжки року" і головного редактора газети "Книжник-Ревю" Костянтина Родика з проханням "не брати до уваги наших книжок при складанні Ваших "хіт-парадів", "рейтингів" та інших "об'єктивних" і "незалежних" оцінок".
Я звернулася до обох сторін із проханням детальніше роз'яснити ситуацію.

Брати Капранови про "Книжку року-2001" І украЇнську критику

Віталій Капранов: Почнемо з того, що ми чудово розуміємо, що кожна людина і кожна організація мають право давати премії, відзнаки, статуетки, грамоти – тому, кому вони вважають за потрібне. Ми самі даємо премії і абсолютно не криємось, що це чистісінький суб'єктивізм. Наш "Золотий Бабай" – це конкурс серед наших же книжок, ми проводимо його за своїми правилами, і у нас на це діло повний карт-бланш. Але коли ми говоримо, що це, грубо кажучи, наш особистий конкурс "Золотий Бабай" – то одне, або коли хтось оголошує свою премію…

Дмитро Капранов: Нобелівську, наприклад...

В.К: Правильно, Нобелівська премія – Нобель собі захотів і оголосив свою іменну премію.

Д.К.: Зовсім інша річ, коли хтось оголошує рейтинг.

В.К.: По-перше, не просто премію, а рейтинг, а по-друге, він всього-на-всього називається "Книжка року". Такі заявки накладають величезну відповідальність. Якби люди сказали, що вони вручають особисту премію Толстоухова, чи премію Черномирдіна, чи премію Родика або когось іншого, то ніхто не мав би ніякого права на жодні претензії. Але рейтинг – це не просто так…

Д.К.: Рейтинг перш за все претендує на об'єктивність.

В.К.: І відповідно, ці люди мають брати до уваги вимоги цієї об'єктивності. Система підведення підсумків, система нагороджень – усе має відповідати уявленням людей про об'єктивність. Абсолютної об'єктивності не буває – ніхто про це й не говорить, – але буває об'єктивність відносна. Йдеться саме про відносну об'єктивність. Власне кажучи, тому ми давно і прискіпливо спостерігаємо за цією премією. Нас дивує, чому "Книжка року" ігнорує такі провідні видавництва, як, наприклад, "Веселка". Обійти на книжковому ринку "Веселку" ніяк не можна.

Д.К.: Або "Школу". За обсягами продажів такі видавництва, як ми чи, наприклад, "Кальварія", не порівняти зі "Школою".

"Книжковий огляд": Перепрошую, а які конкретно книжки "Веселки" і "Школи" ви маєте на увазі?

В.К.: "Тореадори з Васюківки" "Веселки" так продаються, як жодна книжка не продається, хіба окрім "Гаррі Поттера".

Те, що Малкович є лідером серед дитячих видавництв – це очевидно. Ясно, що "Аліса" чи "Снігова Королева" гідні отримати перше місце в рейтингу, але ж не всі три місця. Малкович усе-таки не єдиний. І енциклопедії для дівчат і хлопців "Школи" шалено розпродуються.

Д.К.: І книжки донецького видавництва "БАО".

В.К.: Коротше кажучи, нам давно вже не подобається ця історія з "Книжкою року", а цьогорічна "Книжка року" вже трошки, так би мовити, всі межі перейшла. Ми б не хотіли з цього робити якоїсь акції, але оскільки ваш журнал ніби "для своїх", тобто практично не виходить за межі видавництв і книжкової торгівлі, то ми в такій собі м'якій формі можемо висловити свою крайню стурбованість і подив щодо ситуації, яка виникла навколо цього. По-перше, формула дуже далека від об'єктивності. (Формула, яку застосовували організатори "Книжки року" для визначення рейтингу видавництв. – І. В.) Навіть методологія опитування людей, так зване "Vox populi", викликає у нас безліч питань. Ми трошки знайомі з методологією маркетингових опитувань і з теорією експертних оцінок, і ми були б раді, якби й організатори заходів, подібних до "Книжки року", іноді звертались до таких матерій – книжок на цю тему, дякувати Богу, вистачає. З невеликої висоти свої знань заявляємо, що опитування проведено абсолютно неправильно і є абсолютно неадекватним. Не можна питати людину "в лоб", які книжки вона любить, бо люди схильні відбрехатися, назвати щось таке "інтелектуальне", чого вони насправді не читають. Це все має виглядати зовсім інакше: непрямі питання і таке інше...

"КО": Як кажуть, соціологи люди недовірливі, але й люди не довіряють соцопитуванням…

В.К.: Нехай, але соціологи мають бути професіоналами, елементарно розумітися на тому, що вони роблять, інакше навіщо вони потрібні? Коли людині підсовують якийсь список, ясно, що вона просто навмання тицяє на знайомі прізвища. Тому й виходить, ніби відвідувачі Петрівки найбільше читають Данте, Шевченка, Загребельного, Стуса і кого там ще… І про експертів... Ми теж були експертами: сидимо в "Бабуїні", нам приносять список із двадцяти книжок, з яких ледве 8 ми вважаємо гідними бути в цьому списку. Багато хто з експертів половину тих книжок ніколи не бачили, і нам не дали можливості з ними ознайомитись.

Д.К.: Обов'язково має бути кореляційний аналіз висновків експертів, бо якщо між ними немає кореляції, то що це за експерти?

В.К.: І кожен експерт може бути експертом тільки в своїй номінації, а не в усіх відразу. І щодо номінацій – не знаю, як я можу складати в одну купу і порівнювати Москальця з Кононенко чи Кожелянком – кому перше, а кому друге місце. Бо, скажімо, на поезію організатори "Книжки року" виділили окрему номінацію (тут, до речі, напевне, можна погодитись, що "Кальварія" є фаворитом), а от художню літературу вони спокійно поєднали з публіцистикою, чи-то пак з есеїстикою. І теж нагородили лише "Кальварію". Серед претендентів на ту номінацію, до речі, були й "Польові дослідження…" Забужко, а це навіть не перевидання, а просто чи не вп'яте додрукували тираж. Частина книжок, що їх віднесли до 2001 року видання, були так само просто додруковані у 2001 році.

"КО": Може, вони вирішили, що коли з одного боку "дослідження", а з іншого боку "секс" – то виходить публіцистика разом із художньою літературою, "два в одному"? Але, наскільки я зрозуміла з вашого листа, ви висловлювали сумніви більше щодо чесності організаторів "Книжки року", ніж щодо їх професійної компетентності. Стосовно роздачі премій "своїм".

Д.К.: Уявіть, що ми з вами прийшли в ресторан і нам не сподобалися подані страви. Ви можете сказати, що рецепти невдалі, я можу сказати, що невмілий кухар, а він може сказати, що поганий ресторан – причин можна знайти багато, а результат один.

В.К.: Непідкупність, неупередженість – це напівутопія. Кожен рейтинг є в якомусь розумінні упередженим і до чогось тягне, й "свої" завжди знайдуться. Нехай "Кальварія" і "Книжник-Ревю" мають спільне джерело фінансування – Толстоухова. Річ не в тім. Просто до "Книжки року" має бути фаховий підхід, цей захід треба було б організувати на належному рівні. Крім Костянтина Родика, ніхто в Україні серйозно цим не займається, і він є єдиною людиною, котра могла б організувати реальний рейтинг "Книжка року" – такий, яким він має бути. І саме тому нам дуже прикро – не можна ж так продаватися... Видавництвам і українській книзі справді дуже потрібен реальний рейтинг, і ми готові за це платити гроші. А так усі ці призові місця, нагороди – нікому не потрібна бутафорія. Сказали б відверто: "Хлопці, дівчата, ми хочемо класно погуляти і протринькати гроші".

"КО": Гадаю, що такого ніхто й ніколи не скаже.

В.К.: Ото ж бо й воно, що не скажуть, а назвуться "Книжкою року"...

Д.К.: От і виходить, що українська література – то самі листи і щоденники "чайної троянди".

В.К.: Правильно, бо видавництва на цей рейтинг взагалі не дивляться, а люди, хоч трохи обізнані з сучасною літературою, також подивляться, почудуються і забудуть. Але громадськість сприйме це як реальний факт. І журналісти, і депутати, які взагалі нічого не читають, навіть свої закони. Депутати беруть інформацію з газет, і на що вони насамперед дивитимуться? На "Книжку року". Або приїдуть люди з-за кордону, з Росії там, з США – їх уявлення про українську книжку також складеться через "Книжку року". Ніхто, зрозуміло, не буде доскіпуватись, як уся ця каша варилася і як воно є насправді. Знаєте, що нам часто відповідали видавництва?

"КО": Передусім, що вам відповів Костянтин Родик?

В.К.: Пан Родик був саме з тих небагатьох, хто нічого нам не відповів. А багато видавництв відповідали приблизно так: чого це ви вдаєте з себе піонерів-відкривачів? Адже із самого початку всім все було відомо, це у них на лобі було написано, так було завжди, і всі це знають – то чого це ви раптом здіймаєте галас, влаштовуєте сварки між "своїми" і таке інше. Бо зрозуміло, що з боку це має виглядати, ніби знову "хахлы" не поділили якийсь приз, або як піарний скандал.

Але коли "Книжка року" абсолютно спотворює образ книжкового ринку чи книжкової справи, нам це не може бути байдуже, для нас дуже важливо, якими нас бачать.

Д.К.: А якими нас можуть бачити, коли "Книжка року" починається із вручення Черномирдіним премії за російську книжку, видану в Україні – "Духу і Літері" за твори Аверінцева і Булгакова. Безперечно, "Дух і Літера" – прекрасне видавництво, а Булгаков і Аверінцев взагалі дуже "кльові чуваки", ніхто з цим не сперечається, але як можна з цього починати "Книжку року"?!

В.К.: "Це все одно, що на з'їзді УПА вручити премії найкращим стукачам від НКВД" (цитата з листа Капранових до видавництв – І. В.). "Все свои люди". Могли б спокійно вручити цю премію в посольстві.

"КО": А щодо факсів із цінами за "позитивну" і "негативну" рецензію у "Книжник-Ревю" "за підписом відомого культуролога" – ви особисто отримували такий факс?

В.К.: Аякже. Телефонує мені Леонід Фінкельштейн з "Факту" і розповідає, що от таке до них прийшло. Я кажу: "Та не може такого бути, це напевне якийсь "прикол", нам цього не присилали". А потім справді – й мені оце приносять.

"КО": "Відомий культуролог" – це Костянтин Родик?

В.К.: Напевне, я так думаю, хто ж ще? Хоча там прямо цього не писали. У мене іноді складається враження, що критики як такої в нас не існує. "Книжник-Ревю" і "Критика" чомусь упевнені, що критики без слова "парадигма" не буває. Деякі автори тупо нагромаджують терміни – ну, скажімо, "архетип", "амбівалентність", "катарсис", "сублімація", "еманація", "емпіріокритицизм", "картезіанство", коротше, що завгодно – і то виглядає дуже смішно, бо весь зміст статті – це "ви тільки погляньте, які я слова знаю!". (Пан Дмитро показує мені блокнот, в який вклеєно комічний приклад такої "серйозної" рецензії. – І. В.) Рецензія – це часто не більше як непряма реклама. Від багатьох рецензій "Книжника-Ревю" за кілометр чути, що вони куплені. Деякі автори вже починають маскуватись, бо коли прямо будуть співати дифірамби, то всі зрозуміють, що то куплена рецензія, і вони, наприклад, починають статтю з критично-обурливих сентенцій на кшталт "таке зараз пишуть, таке пишуть…", а потім плавно підходять до того, що "дуже цікава книжка, раджу прочитати".

Д.К.: Коли вийшов "Кобзар 2000", то почали нам дзвонити журналісти – питали, що їм про це писати. Я кажу: "Панове, до вас єдине прохання: ви тільки прочитайте, будь ласка, книжку, – а після того вже пишіть, що хочете".

В.К.: Наша Роксана Гедеон вже синя від критики, незважаючи на те, що роман "Адель" розходиться просто прекрасно. Кожен критик має бути критиком тільки в своєму жанрі і хоч трохи знати закони цього жанру.

Наостанку брати Капранови показали мені лист від вдячного читача, що висить у них на стіні, взятий в рамку, і сказали, що це для них – найкраща премія.

Інтерв'ю провела Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"