журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ВИДАВНИЧА ХРОНIКА

ТЕМА НОМЕРА: «КАЗКИ I РЕАЛЬНIСТЬ»

СУБ’ЄКТИ РИНКУ

МАРКЕТИНГ

ТЕНДЕНЦІЇ

ТЕХНОЛОГІЇ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ЦІНИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2002

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Як дістається перемога?

Творчий успіх Олександра Винокурова

Журналіст Олександр Винокуров встиг попрацювати майже в усіх київських ЗМІ, брав участь у літературних конкурсах ще за радянської доби. Останнім часом займався виданням історичних підручників для школярів у видавництві "Генеза", тепер працює над українськими календарями. Цьогорічний "Золотий Бабай" за роман "Сучі діти" для Олександра Винокурова – вже другий, першого він отримав 1999 року за детектив "Потворні ляльки".

"КО": Пане Олександре, як розпочинався ваш творчий шлях? Які злети і падіння супроводжують вас протягом життя?

О.В.: Писав я ще з шкільних років, а от друкували не завжди. В сімдесятих роках був лауреатом конкурсу, який організували Спілка письменників України та Управління пожежної охорони, з повістю "Прикрой меня, Алеша". На жаль, збірка з цим твором до читача так і не потрапила.

Були ще й прикрі моменти, як такий, коли відіслав рукопис у видавництво, а отримав рецензію на три з половиною сторінки. На трьох розповідалося про те, як правильно писати дитячі твори, а на половині аркуша йшлося про книгу, але я так і не зрозумів, про яку саме. Радили доробити. Але ж відомо, якщо сказано "доробити", то значить – відкласти й забути. З віршами була та ж сама історія, отримав три рецензії.

Одного разу зустрічаю свого земляка, поета, і питаю, чому ж він мені таку "гарну" рецензію написав. Він відповідає: "Сашко, то це був ти! Знаєш, хто ти для цього видавництва? Твого твору ніхто і не читав. Дали мені і ще кільком працівникам вказівку "зарубати" – от і маєш". Після того випадку я не тинявся по видавництвах довгі роки.

"КО": Чому ж вирішили податися на Національний конкурс гостросюжетного українського роману "Золотий Бабай"?

О.В.: Про конкурс мені розповіла дружина досить пізно, десь у жовтні. Я сам рекламу не дивлюся, і коли починаються рекламні блоки, вискакую на балкон палити. Але так сталося, що довелося цілими днями лежати на канапі і таки почути інформацію про "Золотий Бабай". До речі, мені було незрозуміло, що вимагається від авторів, що слід вважати гостросюжетним романом. Бо склався стереотип, що роман – це "Війна і мир" Льва Толстого.

Я взагалі вважаю, що літературні конкурси дещо суб'єктивні. Легше виграти в лотерею чи "Поле чудес". Адже є літредактори, у кожного – свій смак. Краще у цьому плані художникам: намалював картину, вставив в раму – готово, ніхто не домалює. А тут десь виправлять, а то й шматок викинуть.

Щодо "Золотого Бабая", то я вирішив спробувати. За листопад і грудень з переляку написав дві повісті: "Чи любите ви Сіменона?" та "Потворні ляльки". Вони увійшли до книги "Потворні ляльки". Насправді детектив – дуже серйозна річ, через цей жанр можна висвітлити цілу низку соціальних проблем. Для мене найкращим детективом залишається "Золотий ключик".

"КО": Багато хто вважає, що книга "Сучі діти" написана не без впливу Стівена Кінга. Що ви скажете з цього приводу?

О.В.: Я не читав Стівена Кінга. Навпаки, я намагався стримувати себе і описувати поменше жахів. Якби було бажання додати більше крові, то розтягував би такі епізоди на сторінки три, а то й чотири.

"КО": Після прочитання вашої книги я з острахом поглядаю на бродячих собак. Невже тепер так гостро стоїть питання щодо бездомних песиків?

О.В.: Така проблема справді існує, але я писав не про собак, а про людей. Лікар, філософ та мандрівник Парацельс на початку XVI століття казав: "Чим більше я приглядаюся до людей, тим більше я починаю любити собак". Усі нещастя, що має на сьогодні людство, воно саме й створило. Тепер модно заводити бійцівських собак: доберманів, боксерів... А що проти них бродячі пси? Вовк – і той, переважно, обходить людину десятою дорогою. Можна взяти підшивку газет за півроку – й волосся від прочитаного дибки встає. Наприклад, в Києві на зупинці доберман пошматував жінку, в Запоріжжі – хлопчика. Я все це веду до того, що 99% у книзі – це правда, й лише 1% – вимисел.

"КО": Чому саме Київ став епіцентром страхітливих подій, описаних у "Сучих дітях"?

О.В.: Тут я найбільше побачив бродячих собак. Коли я жив на Виноградарі, то зранку вставав і ввечері лягав під незамовкаючий гавкіт. На масиві розвелося стільки бездомних псів, що дружина просила провести її на базар.

"КО": Чи є у вас домашні тваринки, зокрема песик?

О.В.: Сам я дуже люблю тварин, але, на жаль, ні у мене, ні у дружини, адже обоє – журналісти, немає часу на те, щоб доглядати навіть акваріумних рибок.

"КО": З ким із героїв роману "Сучі діти" ви себе асоціюєте?

О.В.: Переважно з Капом. Але коли пишу – вживаюся в образ кожного героя, дивлюся на світ його очима. Коли починаю нову книгу, в мене ще немає ні прізвищ дійових осіб, ні плану, головне – почати.

"КО": Над якою книгою ви зараз працюєте?

О.В.: Я одночасно працюю над кількома творами, все залежить від настрою. Є багато рукописів по декілька сторінок, вони чекають натхнення. У "Роман-газеті" агенції "Зелений пес" планується видання мого детективу "Кафе "Георг". А от у "Золотому Бабаї" участі більше брати не буду, хоча колекціонувати "Бабайчиків" мені до смаку. Вже два маю...

"КО": Чи є у вас плани співпраці з іншими видавництвами?

О.В.: Поки що просто немає часу над цим подумати. До того ж, на видання книги потрібні гроші. Видавництва не дуже поспішають друкувати сучасних авторів. Приємніше працювати із класикою, померлими письменниками, яким не потрібно платити гонорари.

"КО": Кого з сучасних авторів ви могли б назвати прогресивними? Хто, на вашу думку, найкращий із цьогорічних лауреатів "Золотого Бабая"?

О.В.: Навіть не знаю, що сказати. Я читав досить мало творів сучасних письменників. Інше питання, де їх знайти. У нас просто засилля російської літератури. І молодці росіяни – вони закидали своїми творами не тільки Україну, але й загалом СНД. Якщо спалити всі російські книги, то українському читачу залишиться лише "Коза-дереза" і розмальовки.

Щодо лауреатів "Золотого Бабая", то ці сім книг по-своєму різні й цікаві. Тут уже постає питання: "Вибирати всіх, або нікого не обирати?".

Інтерв'ю провела Вікторія Падалко

 
© агенство "Стандарт"