журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2001

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Юрій Рогоза: «Щоб «українське» означало – досконале, сучасне, європейське»

На запитання "Книжкового огляду" відповідають письменник Юрій Рогоза та генеральний директор компанії "Живе кіно" Сергій Чеканов.

"Книжковий огляд": В одному з інтерв'ю ще влітку 2000 року ви зазначали, що продовження серіалу "День народження Буржуя" вже от-от запустять у виробництво, а крім того написано ще декілька сценаріїв, що їх вже можна знімати.

Юрій Рогоза: Все йде, як воно і повинно йти. Те, що я казав, – абсолютна правда, і якраз сьогодні офіційно святкуємо закінчення зйомок. З 20 лютого починається трансляція першої, вже знайомої глядачеві частини, щоб він пригадав те, про що йшлося, а ті, хто не дивився з тих чи тих причин тоді, могли це зробити зараз. Тим більше що фільм ітиме не о 23 годині (а це досить незручно для людини, яка працює), а о 20 годині, в праймівський час. Потім, після короткої перерви для обговорення і, я сподіваюся, нового спалаху емоцій, буде показано наступні 15 серій.

"КО": Тим часом ви не хочете розголошувати жодних нюансів цього продовження?

Ю.Р.: Не те що не хочу, а мене навіть обурило, що актори в інтерв'ю дозволяють собі розголошувати якісь деталі сюжету, хоча це дуже нерозумно напередодні показу серіалу. Адже він містить не лише лінію, скажімо, сентиментальну, але й пригодницьку, таємничу, і розкривати карти завчасно – нечесно, передусім стосовно до глядача, який чекає гостроти емоцій.

"КО": Сьогодні вашою книгою є телевізор, тобто телебачення дає можливість вам як письменнику творити не "в шухляду", а для мільйонів.

Ю.Р.: Так, і головне не те, що телевізор є для мене книгою, а те, що він так само є книгою для багатьох наших співвітчизників. Як ви розумієте, тут декілька чинників: і невеликі тиражі книжок; і ціни, які для когось є відчутними; і звичка людей отримувати інформацію переважно з екранів телевізора… Більшість українців вибирають зараз поміж книжкою і телевізором останній. Я не хочу сказати, що це добре, але це так; і я не можу не брати цього до уваги, бо це було б нерозумно.

"КО": З іншого боку, за вашими ж словами, великим щастям для вас було писати "Високосні міста" – авторську художню прозу; це було значно приємніше, легше і більше захоплювало вас. Чи означає це, що вашій творчості властива антитеза: комерційний сценарист/вільний художник?

Ю.Р.: Якщо йдеться про мій внутрішній стан, то мені, дійсно, було набагато приємніше писати авторську прозу, не буду цього заперечувати. Я не можу сказати, що це робота вільного художника, бо цю книжку мені було замовлено, як, слава Богу, й усе, що я пишу. Але сам процес кардинально відрізняється від написання сценарію серіалу, це правда. Адже якщо пишеш книгу, особливо від першої особи, – це монолог, який може бути дуже приємний для психіки. Сценарій – це зовсім інша річ бо ж ти керуєш діями і перетворюєшся на одного, другого, третього персонажа і надвечір відчуваєш легке божевілля. А зранку треба все починати спочатку.

"КО": Деякі пильні читачі й критики, аналізуючи першу частину "Буржуя", знаходять там навіть шекспірівсько-фройдівські пристрасті, досліджують, кому ви більше симпатизуєте – Кудлі чи Буржую, і доходять несподіваних висновків, що саме перший з цих двох є вашим "латентним" улюбленцем.

Ю.Р.: Мої уподобання, по-перше, не мають великого значення, а по-друге – їх дуже важко сформулювати. Ось ви запитали, і я сам замислився: а кому ж я більше симпатизую? Річ у тім, що я вигадую дуже мало, лише до певної межі, коли мої герої вже оживають і з'являються в паралельному світі. Після цього вони живуть своїм життям, і я не можу легко змінити їхні характери: зробити того ж Кудлу більшим покидьком, а Буржуя – ще більшим інтелектуалом. Вони такі, які є. Інколи ти замислиш одне, а герої поводяться по-іншому. І ти – лише фіксатор цієї дії. Це не поза й не фокус, а абсолютна правда, і це мене приємно дивує. Бо коли герої тобою керують, значить твір виходить, значить із глини задуму щось ліпиться і зрештою – народжується паралельна дійсність. Тому щодо вподобань мені важко відповісти. Для цього треба подумати як глядачеві; я, на щастя, не втратив здатності бути читачем і глядачем, незважаючи на те, що сам пишу і творю для екрана.

"КО": Хто вам до вподоби із сучасних українських письменників?

Ю.Р.: Мені дуже імпонує поезія Володимира Цибулька – чиста, могутня, а водночас розумна й зворушлива. Чув про резонансну й навіть скандальну книжку Олеся Бузини. Її читали майже всі й, звичайно, мені також слід це зробити.

"КО": У січневому числі "Книжкового огляду" Оксана Забужко з приводу цієї книжки зауважила, що це – звичайне хамство.

Ю.Р.: Я ніколи не складаю власної думки, не прочитавши твору чи бодай не продивившись його. Мені, вибачте, біль-менш байдуже, що кажуть інші. Я можу оцінювати реакцію інших людей і так чи так до неї ставитися після того, як у мене буде власне враження від твору. Тобто спочатку я прочитаю книгу Бузини, а потім відгуки на неї у вашому журналі.

"КО": У письменницькому середовищі України наразі склалася парадоксальна ситуація: більшість пише небажані твори, а подібних до вас звинувачує у пропагуванні, образно кажучи, "сосиски зі смаком поролону", тобто чужих культурних цінностей і зрештою – в захисті карикатурного суспільства, в якому ми живемо.

Ю.Р.: Якщо дозволите, я відповім паралельною історією, яка, мені здається, коментує цю ситуацію. Задорнов хотів "підколоти" свого знайомого, засновника групи "Білий орел" Жечкова за пісню "Как упоітєльни в Росії вєчєра". Мене особисто не зворушують російські пісні, але цю залюбки слухаю навіть у машині. Вона, звичайно, казкова, бо ми ж знаємо, які в Росії ті вечори дуже різні і часто-густо зовсім не "упоітєльниє". Це фантазія людини, яка б хотіла бачити свою країну зовсім не такою, якою вона є. Мені це дуже зрозуміло. Там є такий рядок: "… і вальси Шуберта, і хруст французской булкі…". Так от Задорнов і каже: "Слухай, а Шуберт взагалі вальсів не писав. Ти, мабуть, Шопена мав на увазі". (Хоча у Шуберта є декілька вальсів, але він не тим знаменитий). На що Жечков – і я його за це ще більше поважаю – сказав: "То його проблеми". Я нікого не звинувачую, я пишу казки. Якщо комусь це не подобається – то їхні проблеми.

"КО": Вам не здається, що раніше казкарі були гуманнішими, ніж сьогодні?

Ю.Р.: Так, "Синя Борода" – гуманна казка, я б навіть сказав – ніжна.

"КО": Французька традиція жорстокості в літературі – це тема "а part". Згідно з її стандартами людина значно простіше уподібнюється до манекена, тобто людину цю можна убити досить просто і жартома, як це робили три мушкетери. Щось подібне відбувається й у вашому творі: Кудла бавиться з жертвами, як із ганчірковими ляльками, а читачі й глядачі більше переймаються долею невинно убієнного кота.

Ю.Р.: Якщо я й відповідаю за сприйняття людьми жорсткості таким чином, то опосередковано, а не прямо. Можливо, жорстоким людям дуже приємно дивитися на це. Я, наприклад, кожну смерть описував з болем у серці. Що стосується кота, то я свого також колись утратив. Його не вбили, він помер від хвороби. І тоді я пообіцяв собі, що одного дня я примушу націю плакати за моїм котом. Його також звали "Рудий", як і в серіалі. Це – суто мої внутрішні справи. Коли помер мій кіт, я, мабуть, плакав так само як тоді, коли помер мій батько. Хоча, звичайно, важко порівнювати такі втрати, і, може, хтось вирішить, що я божевільний. Але це правда, сліз було, мабуть, стільки ж, бо того я любив як тата, а того – як дитину. Взагалі, людська смерть для мене – це менш за все щось повсякденне, щось незначуще. Це не так. Але це мої особисті справи, а для Кудли люди – це ті самі ляльки, які не варті уваги, а тим більше жалості. Проте це він, а не я.

До речі, ви згадували про шекспірівсько-фройдівські пристрасті. Фройд чомусь вважається апологетом цинічно-спрощеного ставлення до гуманних цінностей. А в Шекспіра кров ллється рікою, але в нього немає іміджу такого собі літературного "бабайки". Інколи мені здається, як би дивно й зухвало це не прозвучало, що я – одна з реінкарнацій цього англійського письменника, що в якомусь минулому житті це все творив саме я. Надто мені зрозуміле все те, що він робив. Він – мій улюблений письменник.

"КО": Насправді Шекспіра не існувало.

Ю.Р.: Ви щодо беконістів? Я переконаний, що він існував, бо я його відчуваю. І доки не доведено, що його не було, давайте просто вірити в нього. Коли я єдиного разу був у Лондоні і стояв біля "Глобуса", то відчував, що колись там уже бував.

"КО": Відомо, що Флобер, описуючи сцену отруєння Емми, мало сам не помер. У такому самому стані перебував Вольтер на кожні роковини Варфоломіївської ночі. Чи відчуваєте ви щось схоже, коли створюєте епізоди, пов'язані зі смертю?

Ю.Р.: Коли я описую такі ситуації, мене звичайно трусить або, на молодіжному сленгу, "ковбасить". Не можу сказати, що я тоді близький до смерті, бо вже трохи загартувався, описуючи численні екстремальні ситуації. Але в такі моменти я стою на певній психологічній межі, це так. Але якщо в тобі немає цього вогню, цього страху Божого, то годі й сподіватися, що він з'явиться у читачів чи глядачів.

"КО": Гаразд, повернімося від смерті до життя. Ви неодноразово підкреслювали, що можна робити сучасні твори мистецтва, які підтримували б той патріотичний потенціал, що є в молоді. Чи плануєте ви працювати в цьому напрямку?

Ю.Р.: Мені важко відповісти одним реченням, це тема для окремої довгої розмови. Наразі я скажу, що такі задачі мають існувати на найвищому державному рівні. Скажімо, те ж ЦРУ займається вихованням американської нації, а це дуже важко, бо вона величезна і дуже неоднорідна за уподобаннями, релігійними поглядами, всіма іншими чинниками. Але це робиться ненасильно, приховано, так, що людина, навіть працюючи на пропаганду, не помічає цього. А саме для того й існують, якщо хочете, відповідні відділи секретних служб і аж ніяк не для того, щоб хапати людину за критику уряду чи за анекдот. Там кожен може сказати: "Клинтон – козел", але без жодного примусу щороку 4 липня прилаштовує американський прапор біля свого будиночка. То ціла програма, і навряд чи під силу одному автору чи навіть кільком, якщо вони об'єднаються в якусь патріотичну гільдію, це відтворити. Бо дуже вже великий насильницький момент існує сьогодні в так званому патріотичному вихованні. Воно ж має бути, як хірургія під загальним наркозом, – абсолютно непомітне: людині легше, але вона не розуміє, чому не відчувала болю. Люди, на яких впливає пропаганда, не повинні навіть здогадуватися, звідки те чи те почуття з'явилося. Ми – шамани ідеології й душі – повинні за це відповідати. А починатися все повинно, знову ж таки, на державному рівні. Я сподіваюся, ще за мого життя Батьківщина дійде до необхідності створення такого апарату.

"КО": Критик Вікторія Стах під враженням від російських фільмів із серії "Брат" писала, що просто заздрить тамтешній молоді, оскільки наші кіномитці й досі є доволі "загумінковими" стосовно цього питання. Російський підліток, подивившись цей фільм, таки дійсно відчуває себе росіянином.

Ю.Р.: Я абсолютно з нею згоден. І ще я згоден з тим політиком – зовсім не проросійського спрямування, – який сказав: "Росія все робить чудово, але вона робить це для себе". Я хочу, щоб Україна працювала на себе російськими методами. Візьмімо російську школу хокею – вона передова. Якби ми її розвинули і обійшли росіян, це було б чудово. Замість того, щоб казати: "От це чужа школа, нам треба свою…".

"КО": Але ж ми створили свою футбольну школу.

Ю.Р.: Однак якщо в хокеї та школа сильніша, давайте візьмемо її, але доведемо до такого рівня, щоб ми їх били – і на своєму полі, і на їхньому. Так, з точки зору молодіжної пропаганди "Брат-2" – чудове кіно. Воно проти нас, але я об'єктивно оцінюю історичного суперника. Нам би так зробити!

"КО": Сказане вами не зовсім відповідає висновкові наприкінці "Високосних міст", де герой вашими вустами переконує "Чехії-Голандії і всілякі там Польщі" "присохнути" й боятися Росії. Отже висловлюється таки проросійська позиція.

Ю.Р.: Ні, це не проросійська, це російська позиція. Адже найжахливіше те, що росіяни не соромляться оцього іміджу – "русского чєловєка" за кордоном, який там б'є посуд, дає всім по писку і взагалі скрізь почувається головним. Вони пишаються цим. Це жахлива позиція. Я бував у декількох іноземних державах і в мене не виникало бажання бути там якимось "русскім мєдвєдєм" на відміну від переважної більшості російських туристів. Цей надто емоційний фінал у "Високосних містах" має просто налякати кращу частину російських читачів: подивіться, якими ви є, чим ви пишаєтесь. Тим, що стоїте під знаком "Стояти заборонено"? Так, можна знести Чехію. Я думаю, що на російських військових картах прохід через Чехію визначається швидкістю танка, а не її опором. Вони взагалі думають, що воювати можна з Америкою, Німеччиною, Англією, а чудові народи, які живуть поміж цими державами, для них ніби не існують. Для мене, наприклад, відвідини Латвії, яку я обожнюю ще з радянських часів, – завжди свято; хочеться побувати в Польщі, щоб скласти своє враження, бо дуже багато суперечностей у тому, що розповідають; існує чудова країна Чехія. І взагалі – багато маленьких, але цілком самодостатніх цікавих держав. І Росія реально може їм загрожувати. Пригадую, коли я був на літературному семінарі комерційних авторів у Румунії, де були присутні представники фактично всіх молодих демократій і не було росіян, то там панувала абсолютна рівність. Легенькі "вибрики" дозволяли собі хіба що поляки, а решта – румуни, чехи, словаки, українці – в моїй особі – спілкувалися на рівних, якогось психологічного чи іншого домінування не те що не існувало, воно просто не могло виникнути. А коли десь з'являється "русскій чєловєк" в найгіршому своєму варіанті, він одразу намагається порушити рівновагу, яка там існує. Певно, це закладено на генному рівні. І мені б хотілося, щоб той фінал сприймався не як гімн, а як застереження. Не сумнівайтеся, найбільш інтелектуальна, найбільш приємна частина росіян (а саме це ті люди, з якими я контактую) так до цього й ставляться. Вони відчувають певний комплекс, пов'язаний з поведінкою своїх співвітчизників за кордоном і взагалі з їхнім ставленням до іноземців. Це пішло з давніх давен. Росія, яка ще в лаптях ходила, вже зневажала "немчуру" чи ще когось, тобто держави, які за всіма показниками стояли на вищому щаблі розвитку.

"КО": З цього приводу у росіян є пісня: "Хороша страна Болгарія, но Россія лучше всєх". Особливо вони полюбляють її співати саме в Болгарії.

Ю.Р.: Для росіян Росія краща за всіх, я згоден з ними; а для українців – Україна краща за всіх, де б я не був, з насолодою повертаюся додому, бо люблю свою країну. Мені хочеться, щоб Україна була найбільш заможною і могутньою державою, хоча й дратує її пасивність. Я не професіональний політик, тож кажу як громадянин. Але хотілося б, щоб і в мене, і в мого народу було більше підстав пишатися своєю державою. Та для цього всім треба бути активнішими.

"КО": Дослідники відзначають, що в українській культурі, і зокрема в літературі, фактично відсутній культ активної людини, переможця; натомість процвітає осанна переможеним. У вас начебто робиться спроба створити героя, який перемагає.

Ю.Р.: Що значить робиться!? В мене всі – "winner'и", а не "loser'и", і це дуже потрібно для нашої країни. Бо що б не робили з нашими людьми, вони все одно залишаються спокійними і покірними. Я розумію – минуле дається взнаки, українців нищили Петро, Катерина, інші царі-батюшки аж до більшовиків включно, які добили решту. І ми, власне, вже є нащадками людей, які змирилися й схилили голову. Про це страшно думати, але ж відродження все одно має наступити. А тому зараз активна, і я б навіть сказав – по-розумному агресивна позиція нам просто необхідна в усіх сферах: у спорті, промисловості, військовій та зовнішній політиці, в усьому. Мені дуже імпонують ті лідери в будь-якій галузі, які формулюють цю ідею і намагаються її втілити. Їх повинно ставати дедалі більше.

"КО": Ви не вважаєте, що культ переможців зрештою призводить до дегуманізації суспільства?

Ю.Р.: Я думаю, що тільки активна людина, яка прагне перемоги і таки перемагає, тільки вона й може бути справді спокійною, впевненою, а тому – гуманною і доброю. А добро стає міцним лише в боротьбі зі злом. Повернімося до "…Буржуя": тільки долаючи Кудлу такого, яким він є, можна стати сильною і доброю людиною. Слабка ж людина, яка навіть і сповідує добро, не багато здатна зробити. Лише той, хто пройшов через якийсь вогонь – у кожного він свій, – знає, що таке біль, страждання і смак перемоги.

"КО": Як ви сприймаєте відому сентенцію Ніцше стосовно слабкої істоти, яку необхідно штовхнути, аби допомогти їй підвестися?

Ю.Р.: У мене дуже неординарне ставлення до Ніцше. Я почав його читати в 17 років і кожні два-три роки перечитував. Мушу сказати, що останнім часом вже не наважуюся цього робити, бо він – чаклун, він заворожує. Ти відчуваєш, що не можеш відірватися і, хочеш ти того чи ні, це входить у тебе, стає твоєю часткою – та прірва, яка в тебе вдивляється. Я відчуваю гріховність цього і намагаюся його просто уникати. Я просто ховаюся від Ніцше. Кажуть, що сатанинська брехня може бути привабливішою за добро, якого ми всі прагнемо. Можливо, це той самий і дуже яскравий випадок. Отже я намагаюся зараз не читати цього філософа й поета, бо це дуже небезпечно.

"КО": Відомі постаті книжкового ринку України, відповідаючи на запитання "Книжкового огляду" стосовно бестселера 2000 року, серед головних називають "День народження Буржуя". Скільки примірників книжки було продано?

Ю.Р.: Слава Богу, я позбавлений необхідності за цим стежити. Відповісти на це вам зможе генеральний директор компанії "Живе кіно" Сергій Чеканов. По-перше, він зробить це краще за мене, а по-друге – якби я займався ще й цим, то мені було б дуже важко потім повертати свою психіку до того напіврухливого стану, в якому вона має перебувати, щоб я міг писати дуже багато, швидко, ефективно, як, сподіваюсь, я роблю.

Сергій Чеканов: Я думаю, що було продано не менше 50 тис. екз., принаймні стільки було задекларовано. Але, гадаю, цю цифру можна сміливо подвоїти. В деяких кіосках ще й досі ця книжка продається. Упродовж першого показу серіалу, коли стався справжній бум, її розкуповували, як гарячі пиріжки. Та оскільки всі видавці – не телепні, то, певно, додруковували книжку неодноразово. Зараз вони попросили й отримали право на друк наступної книжки, на продовження "Буржуя". Під час демонстрації серіалу книжка з'явиться на прилавках.

"КО": Який буде наклад видання?

С.Ч.: Мова йшла також про 50 тис., але скільки буде в підсумку – це вже залежить від видавців.

"КО": Чому ви обрали саме видавництво "Фоліо"?

С.Ч.: Воно – одне з найоперативніших видавництв, дуже гарно відчуває український ринок, а також тісно співпрацює з російськими видавництвами, тобто тримає руку на пульсі часу. Тому його представники прийшли до нас одними з перших.

"КО": Наскільки успішно книжка продавалася на російському ринку?

С.Ч.: Річ у тім, що книжка була випущена до показу серіалу на каналі "НТВ", а на російському ринку щомісяця з'являються десятки новинок. Тому вона спочатку якось загубилась, але потім продавалася непогано. Частина накладу "Фоліо" з успіхом розійшлася в Москві.

Ю.Р.: Я хочу додати: переконаний, хоча я і не фахівець у цій галузі, що були ліві, так звані "піратські" видання. Бо біля Печерського торговельного центру, поряд із жінками, що торгують ковбасою і сиром, якісь дівчата продавали копію російського видавництва – навіть кольори на палітурці були інші. Безглуздо було мати якісь претензії до дівчат: що їм привезли, те вони й продавали. Я далекий також від того, щоб у чомусь звинувачувати Олександра Красовицького, директора "Фоліо", бо він не причетний до цього. Сучасні технології дозволяють копіювати книжки дуже легко і просто. Доповнюючи відповідь Сергія, скажу, що коли видавали першого "… Буржуя", я не був особисто знайомий з паном Красовицьким, але мені дуже імпонує його манера працювати. Він надзвичайно енергійна людина. Це яскрава ілюстрація того, яким має бути сучасний українець, – що б він не робив.

"КО": Пане Сергію, наскільки рентабельний книжковий варіант "…Буржуя"?

С.Ч.: У період демонстрації серіалу книжка продавалася, в залежності від рівня націнки, від 10 до 18 грн. У "Фоліо" практикується й "Книга – поштою". Ціна другого "… Буржуя" з поштовою доставкою складатиме 11 грн. А собівартість видання – 3-4 грн.

"КО": Зараз у Франції, Швейцарії, Німеччині доволі популярними є твори Андрія Куркова. Пане Юрію, ви ще не думали стосовно перекладів ваших творів?

Ю.Р.: Так, і Сергій впритул займається цим; але йдеться передусім про "Високосні міста", бо ця книжка є дружнім застереженням не лише росіянам, але й невеликим європейським державам – нашим сусідам і товаришам у такій проблемі як існування поряд із супердержавою. Можливо, з'являться чеські, польські, угорські переклади, але будемо розмовляти про успіх тоді, коли він буде.

"КО": Які перспективи вашої подальшої творчості?

Ю.Р.: Власне, мені легко відповісти, тому що я весь час працюю. Зараз ми починаємо новий проект, який зветься "Краще не знати". Це дуже захоплююча низка історій про правду, яка страшніша за казку. Не хочеться розкривати всіх карт, давайте заінтригуємо читачів і глядачів, але я натякну. Річ у тім, що я довідався (тобто це не просто мої фантазії) про існування побутової містики, яка використовувалася секретними службами Радянського Союзу. І після розпаду більшовицької імперії, в загальній метушні, багато цих містичних технологій було втрачено, викрадено, продано тощо. Тобто чорна сила стала товаром і блукає по нашій державі та ще по Росії, Монголії… Це дуже небезпечно й страшно, і, наскільки нам відомо, сучасні спецслужби намагаються навести тут лад, аби контролювати те, що діється. А нові господарі не дуже сумлінно це роблять, скажімо так. Це – проблематика нового проекту. Сюжет побудовано на містичних таємницях, які з рук нехай не дуже чистих, але професійних перейшли до невмілих рук того, хто був здатний украсти чи заплатити. Порівнювати з "Х-files" мені не хочеться, бо це – набагато реальніше, ближче до нас і страшніше. Коли я довідався про деякі факти, то сама собою виникла й назва проекту. До цього я був спокійнішою людиною, – краще б я цього не знав. Пілотна серія готова до запуску у виробництво. А поки справа розвивається, я пишу принципово нову роботу під назвою "Дух землі". Це – суто національний проект, я маю на увазі, що це український замовник, українське втілення і все відбувається на нашій землі. Проблематика "… Буржуя" інтернаціональна, бо такий персонаж міг жити і в Петербурзі, і в Москві, і в Києві. А "Дух землі" – це український матеріал, і мені хочеться, щоб "Духові" були притаманні відчування саме нашого народу, хочеться відобразити неповторні риси українців.

"КО": Розмірковуючи про американців, ви наголосили на їхній неоднорідності – і релігійній, і світоглядній. Проте такими є й ми, українці. Яким особисто ви бачите й відчуваєте наш народ?

Ю.Р.: Коли я кажу "українці", я маю на увазі не українців за походженням, за кров'ю до 25-го коліна і з козацьких родів, а всіх людей, які вважають себе дітьми цієї землі, причетні до її проблем і перемог. Пам'ятаю, відповідаючи на запитання когось із росіян: "Как там русскіє в Украінє", я відповів, що у нас немає росіян, у нас є українці, власне українського та ще російського, польського, єврейського, болгарського, татарського та іншого походження. Вони були не те що обурені, вони ошаленіли. Але я це сприймаю так і переконаний, що так воно і є. Бо всі ми тут живемо і дружимо з людьми не з якихось етнічних причин, а зовсім інших – людських. У мого шкільного товариша Михайла Мєшкова батько й мати – росіяни, але скажіть йому, що він росіянин, і він дуже здивується, бо народився в Києві і є часткою цієї держави. Я вже не кажу про таку політично активну постать як Мартиросян, що був засуджений за український буржуазний націоналізм, хоча й не був ані українцем за походженням, ані буржуа. Це приклад з радянських часів.

"КО": Та навіщо далеко ходити, у цьому році одним із номінантів Шевченківської премії є письменник Григорій Гусейнов, батько якого був азербайджанцем.

Ю.Р.: Це ще одне підтвердження того, про що я кажу. Тобто я не погоджуюся, що Україна – багатонаціональна держава. Бо я не можу сказати, що люди з російськими прізвищами, що живуть в Україні (наприклад Сергій Чеканов, який працює поряд зі мною), є носіями якихось там "вологодських" рис. Це походження. Давайте тоді йти до скіфів, дізнаватися, хто є арій, а хто – ні, хто тоді був чабаном, а хто – воїном. Це дуже далеко, давайте виходити з того, що є. Мені ближча людина, яка по-узбецьки каже, що жити не може без України, бо це її Батьківщина, ніж українець, який чудово володіє мовою але може щохвилини продати цю Батьківщину за двадцять тугриків.

"КО": Ви згадали про аріїв. Що ви думаєте з приводу праці Юрія Канигіна "Шлях аріїв"?

Ю.Р.: Для мене набагато важливіше, щоб українець сьогодні, у 2001 році, виглядав добрим і сильним європейцем. Щоб у нас, даруйте, світло не вимикали, як у якійсь туземній державі; а не те, щоб довели, що Атила – це козак Гатило, який усіх по Європі дрючком ганяв. Що нам до цього? Я хочу, щоб у нас справно працював водогін, щоб був газ, щоб людям платили зарплату, щоб не стояли заводи. Зрештою, щоб усе, що ми робимо, вирізнялося, було найкраще. От я пишаюся чим? Ми зробили "…Буржуя", і не тільки наша країна, але й уся Росія його дивилася і купувала книжки. І хтось уже пише, що я поїхав до Москви, бо йому дивно, що ми живемо в Києві, ми – українці і створили щось нормальне, якісне. Це все залишки імперського мислення, за одне покоління воно не зникає. Отже найважливіше нині є те, щоб "українське" означало досконале, сучасне, європейське, А чи був Атила засновником Києва, чи ні – це вже питання сто двадцять восьме для мене. До речі, перебуваючи в Римі, я дізнався, що історія про Ромула і Рема – абсолютна легенда. Навіть античні римляни не казали, що то правда. Що з того, що ми є нащадками колись дуже впливового могутнього племені? Тим соромніше нам сьогодні бути державою, яка не може дати собі ради.

"КО": Тобто ви погоджуєтеся із тезою Селіна, що солдати, вбиті під час Столітньої війни, для нащадків – лише безіменні непотрібні люди, більш чужі, ніж останній атом якогось прес-пап'є, ніж те, що лишається вранці у WС?

Ю.Р.: Селін, на мою думку, ставив собі за мету висловитися епатажно. Я не можу як людина цивілізована й віруюча сказати, що мені байдужа смерть моїх навіть античних предків, але наші сучасні змагання і перемога важливіші хоча б тому, що тих людей уже немає. Давайте пройдемо з вами 100 метрів по Хрещатику і порахуємо, скільки там стоїть голодних старих людей. І якщо ми не дамо їм по 15-20 копійок, вони сьогодні не повечеряють. І ніякі арії, ніякі Атили не переконають мене, що ми – велика нація, доки в нас є голодні люди.

Інтерв'ю провів Анатолій Лучка

 
© агенство "Стандарт"