журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2001

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Ірен Роздобудько: «Фантазуватиму так, щоб хтось, читаючи, спалив чайник»

естественная и искусственная вентиляция
"Книжковий огляд": Пані Ірен, досі ви були відомі як прониклива поетеса й чудова співрозмовниця українських жінок, оскільки працюєте редактором розділу "Життя" в журналі "Натали". І раптом ви створюєте трилер "Пастка для жар-птиці" і стаєте лавреатом II премії конкурсу "Коронація слова". Що це, ваше "alter ego"?

Ірен Роздобудько: Я зіграла свою гру, і вона мені сподобалась. Почалось усе з того, що відвідуючи Петрівку в пошуках улюблених М. Павича чи М.Льоси і мимохіть поглядаючи на московські "детективчики", я замислювалася: Боже мій, такі шалені гроші йдуть у іншу державу, а у нас подібної літератури просто не існує, це – незайнята ніша. Тож я спробувала створити роман у цьому жанрі.

"КО": Як ви поясните популярність цього одного з персонажів вашого роману: "людям немає чого їсти, зарплати не платять, а їм дай тільки про щось жахливе почитати"?

І.Р.: Я дуже люблю елітарну літературу й обожнюю поезію "вісімдесятників", знаю цих людей і шаную їх. Але ж майже кожен із них влітку обов'язково бере з собою пачку детективів – для розвантаження мізків. Те ж саме можна сказати і про широкий загал. Тобто причини популярності такої літератури у нас дещо інші, ніж у американців, які бісяться з жиру.

"КО": Якими є взаємостосунки між вами і героями роману? Автор "…Буржуя" Юрій Рогоза з цього приводу каже, що на певному етапі підпадає під владу своїх персонажів.

І.Р.: Загалом, я хотіла назвати роман "Мерці" – всі герої були мені неприємні. Але щось, можливо, й "alter ego", змусило мене зробити твір світлішим, аніж це було в задумі. Зрештою я не змогла вбити головну героїню: вона виявилася сильнішою і залишилася жити.

"КО": Чи є у персонажів прототипи?

І.Р.: Ні. Я думаю, що це великий гріх, коли письменник викликає із небуття справжніх злодіїв. Нещодавно демонструвався фільм із серії "Кримінальна Росія", де розповідалось про директора дитбудинку – маньяка. Порівнявши сюжет роману Дашкової "Розплідник" з цією історією, можна побачити, що то є її охудожнений варіант. Я вважаю, що література – це гра з читачем, яка захоплює й автора. І будувати її на реальних подіях мені не цікаво. Я не хочу викликати монстрів з потойбіччя.

"КО": Проте не важко здогадатись, хто така – скандально відома журналістка Луїза Задова на прізвисько Луза. А один з небагатьох світлих персонажів Стас чимось дуже нагадує Олеся Ульяненка.

І.Р. Щодо першої, то вона в романі з'являється на якусь мить, тож я дозволила собі погратися з тим, що мені не подобається. Олеся ж я дуже добре знаю. Не можна сказати, що він є прототипом, але щось у цьому є, не заперечую.

"КО": За винятком сюжетної лінії Віра – Стас роман пригнічує безпросвітним мороком людської натури. Це пояснюється законами жанру чи вашим особистим світосприйняттям?

І.Р.: Річ у тому, що я сама – людина доволі темна й сумна. У всьому я бачу й негативну сторону, і коли трапляється щось гарне – знаю, що швидко воно закінчиться. Крім того, я, звичайно, не відьма, але, скажімо, дощ викликати можу. Обожнюю дощ із грозою, громом та блискавкою, і коли я кажу: Зараз почнеться злива" – то так воно й буде.

"КО": Як і Коваленко-Буржуй, ваша Віра наділена багатьма плебейськими рисами.

І.Р.: У нашій державі важко вести мову про шляхетність чи аристократичність. Чи не всі люди, що займають чільні посади, вийшли з плебсу.

"КО.": Але ж, напевно, до кола друзів і знайомих вашого чоловіка, відомого поета Ігоря Римарука, належать і "аристократи духу"?

І.Р.: Так, але це – особисте життя, і я його в романі не змальовую. А сама я – з провінції. Колись доводилося спілкуватись і з наркоманами, і з крадіями, принаймні бачила їх. Якийсь час я жила в селі. Не хочу казати високих слів, але селяни – це прекрасні люди, симпатичніші за багатьох інтелігентів.

"КО": Тобто ви симпатизуєте нижчим прошаркам суспільства?

І.Р.: Так. Я люблю відвідувати "злачні місця". Де б я не була, мені краще піти до якоїсь задрипаної задимленої кав'ярні, ніж до шикарного ресторану.

"КО": Ваша героїня Віра маленькою дівчинкою зачинялась у своїй кімнаті, вмикала старенький програвач, мріяла, що вона балерина – попри жахливі умови існування, відсутність батька і напівприсутність химерної матері-двірнички. Ці епізоди виписано чи не найкраще в романі. Чи є в них щось автобіографічне?

І.Р.: Це мої власні мрії, хоча я ніколи із цією героїнею себе не ідентифікую. Мені легше сказати "так", аніж "ні", а потім мучитися від цього. Але коли я потрапляю в екстремальну ситуацію, завжди знаходжу спосіб вийти з неї якщо не переможцем, то принаймні не "уніженной і оскорбльонной". А щоб збувалися мрії, потрібно вірити в себе і що б не трапилося – не впадати ані у відчай, ані в амбіції.

"КО": Ви досить яскравно змальовуєте подорож Віри за кордон, зокрема в німецьке містечко Гарц, де вона вперше вдихнула повітря свободи, яке "мало запах дорогих цигарок і доброго, старовинної марки, пива". Ви щойно повернулись із США та Голландії, де брали участь у міжнародних семінарах, присвячених попередженню торговлі жінками. Яким вам видалось те "повітря"?

І.Р.: Як це не дивно, найголовніше враження – Америка як Америка. Люди живуть і страждають так само, як і тут. Тобто ніякого культурного шоку не сталось, навпаки, я не змогла б там жити. У лютневому числі "Натали" за цей рік іде мій репортаж з Вашингтона й Амстердама, про те, як наші жінки стають секс-рабинями і що з ними потім відбувається. Напевно, ніхто, крім найближчих родичів, не може заборонити дівчині податися в іншу країну за своїм примарним щастям. Та й сама дівчина переконана, що саме вона, така гарна, розумна й талановита, ніколи не потрапить в погану історію. А попрацювавши у багатій і ситій країні, зустріне там свого принца – мільйонера. Або, принаймні, благополучно повернеться додому на власному мерседесі. Такого, на жаль, не відбувається. Хоча б тому, що легальної роботи в іноземних країнах для представниць України поки що немає. Натомість вони потрапляють переважно до секс-клубів, де їх б'ють, не дозволяють вийти на вулицю, ледве годують і змушують обслуговувати по 10-15 клієнтів на день. Якщо комусь із них і вдається повернутись із того пекла додому, вони відчувають, що життя їхнє – закінчене.

"КО": Колись В'ячеслав Медвідь закидав нашим письменницям-феміністкам, що вони порпаються у стосунках Лесі Українки та Ольги Кобилянської, але жодним чином не реагують на оцей жахливий, як він сказав, "експорт якісного жіночого українського м'яса". У вас немає бажання написати на цю тему художній твір?

І.Р.: Ні, радніш це будуть публіцистичні твори. Після першої статті "П'ять розвіяних ілюзій" до редакції надійшла величезна кількість відгуків, напевно, такою ж резонансною буде й друга – "Дорога в нікуди".

Що ж до художніх творів, то я навряд чи висвітлюватиму цю тему. Я фантазуватиму так, щоб хтось, читаючи, спалив чайник.

"КО": Вам це вдається вже зараз. "Пастка для жар-птиці" читається на одному подиху. І найважливішим моментом у творі є акцентування на необхідності створення й культивування сильної особистості, яка здатна осягнути своє земне призначення й самореалізуватися, знайти, як значить Ж.-П. Сартр у праці "L'Etre et le Neant", сенс своєї екзистенції.

І.Р.: Так, хотілося б, щоб всі люди зрештою цей сенс знаходили, а крім того виховували в собі дух переможця. Якщо мрієш про автомобіль, купи сьогодні ролики.

"КО": Передусім люди мріють про особисте щастя. Ви вірите, що можна знайти себе в іншому? Кінець твору доволі оптимістичний, але чи будуть герої щасливими?

І.Р.: Я – не оптиміст. Вони будуть щасливі, але їм буде дуже страшно жити разом, дуже важко. Напевно, з мільйону закоханих лише одна пара насправді може бути щасливою, але це величезна праця. І не всім посильна.

"КО": Як це не дивно, але у вашому трилері мені було чутно не лише стогони й зойки, але – і це найбільш вражає – шурхіт пурпурових вітрил.

І.Р.: Це моя особиста дитяча мрія. Незабаром вийде моя стаття "Обручка Грея", побудована на автобіографічному матеріалі Жінка має жити з відчуттям обручки Грея на пальці. Я вірю в це, і в моєму житті все трапилось саме так. Наприкінці 1980-х я привезла до Києва рукопис поетичної збірки, хоча знала, що видати книжку в столиці – майже нереально (тоді я жила в Донецьку). Відповідь була банальною: "Треба попрацювати над текстом". І раптом через рік я отримую листа: "Шановна Ірен, чи не здається вам, що праця над рукописом дещо затягнулась?.." Випадок – один з тисячі: адже особистих знайомств у мене не було, у Києві бувала рідко, лише на сесіях. Я тут-таки зібрала рукопис і надіслала його. А ще через півроку він уже був у роботі, і тільки тоді я особисто зустрілась із редактором, який так по-людськи до мене поставився. Тепер це – мій чоловік. Отже спочатку було Слово, а потім – чого тільки не було: нескінченні перельоти та переїзди заради короткої зустрічі, жах від неминучих розлук, подорожі автостопом по Україні та Прибалтиці, величезні оберемки троянд, десятки листів, нічні таксі і той найщасливіший день, коли у нас нарешті з'явився дах над головою. Не обійшлося й без містики. Коли ми познайомились, у Ігоря якраз вийшла книга "Упродовж снігопаду". І якось він зовсім несподівано приїхав до мене в Донецьк. А в день, коли він відлетів до Києва, раптом повалив лапатий сніг. Це був кінець квітня…

"КО": До речі, і відома співачка Марійка Бурмака якось зізналася, що улюбленим письменником її, як це називають фразцузи – "le bon dieu", є Олександр Грін. На "Червоних вітрилах" вона виховує і свою маленьку донечку.

І.Р.: Я б хотіла, щоб і моя дочка обожнювала Грея, але вона в це не вірить. А я проводжу з нею довгі бесіди, наводячи свій приклад. Якщо вірити у своє щастя, воно неодмінно прийде.

"КО": Треба ще й (а, на жаль, це буває не завжди) опинитися в потрібний час у потрібному місці.

І.Р.: Це дійсно так. А тим, хто ще не знайшов себе чи своє щастя, хочу сказати: у людини на день випадає двадцять один шанс змінити своє життя.

Інтерв'ю провів Анатолій Лучка

 
© агенство "Стандарт"