журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2001

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Культ переможця/апологетика мазохізму: Рубікон сучасного літпроцесу

Метушня і мазохістичне скиглення: "нікому наше слово не потрібне" – саме цим наповнене життя багатьох українських письменників нині. Звісно, тут ідеться про тих неборак, які, написавши перший склад слова "письменник", відчувають – і то не гіпотетично – справжнісіньку еякуляцію (привіт М. Бриниху, який першим відкрив цей феномен і назвав його "комплексом ді Капріо").

Багатющу інформацію до роздумів з цього приводу пропонує читачам газета "Літературна Україна". Статті деяких авторів є чудовим матеріалом для такого напрямку літературних студій як "психокритика". Експеримент полягає в накладанні різних текстів того самого автора з метою виявлення асоціативних зв'язків на лексичному рівні. Усім зацікавленим радимо звернути увагу на рубрику "Миттєвості літературного процесу", а особливо – на рефлексії активного дописувача Олександра Ярового. Заняття вельми корисне. Переконуєшся в цьому на прикладі поета Сергія Жадана, який під враженням розвідки вищеназваного автора "Постмодернізм не пройшов. Крутіть, хлопці, назад" створив сценарій блок-бастера "Оні сражалісь за Родіну-2": "Героїчна панорама оборони бухти. Члени правління Спілки (письменників) в пропалених на грудях тєльніках і з затиснутими в зубах матроськими лєнтами, з наповненими коктейлем Молотова пляшками в руках тримають кругову, не пропускаючи вперед Андруховича – Сороса – Постмодернізм, оскільки відступати їм немає куди, позаду них Батьківщина – Берегиня – Водохреща, і навіть президент країни поклав на них і не пришле ніякого тобі ні панцирника, ні тушонки. Так що, відбивши чергову атаку кіборгів, члени правління Спілки повертаються на базу…" (Цит. за "Книжник-Ревю" № 3 2001 року). Вже бачиш, як стомлені бійці спускаються в кают-компанію, тобто в "Еней", і смакують більш або менш пісну їжу, слухаючи читця прози Олеся Гончара. Та одного разу трапилося напередбачуване. Читець цей у вільний від бойових дій час потайки від секретаріату Спілки почитував "Польові дослідження…" Оксани Забужко. І треба ж такому статися, коли всі зібралися на трапезу, він переплутав книжки і почав декламувати щось із її твору. Бідолаха так зачитався, що не відразу помітив, до якого катаклізму спричинився. Багатьом стало зле, хтось кричав: "Храни нас, Боже, від таких прозрінь!", когось вже виносили, знудило. Найбільш загартовані хором волали: "Геть! Геть! Геть звідси!" Читець, бачачи, що втрачати вже нічого, дико зареготав і вигукнув: "Ось ми зібралися тут, такі як є, щоб поглинати їжу і пити для підтримки свого дорогоцінного існування, а в цьому існуванні нема ніякого, ну зовсім ніякого сенсу! Це кажу вам я, Жан-Поль Сартр!".

Якщо комусь це нагадає метафізичний невроз, то я додам, що на власні очі бачив щось подібне зовсім нещодавно – на вечорі Юрія Канигіна в СПУ: спілчанським дідусям, здається, не сподобалися висловлювання автора "Шляху аріїв" стосовно РУН-Віри; тож його затюкали і ледве не стягли в зал за петельки. Такий-от "антропологічний феномен" (може, й за Р. Вільямсом).

Отже, метушня й мазохістичне скиглення: чи є цьому альтернатива в нашій культурі і літературі – зокрема? А може, таке потрактування гіперболізоване і герої-переможці таки існують у творах сучасних українських письменників? Свого часу, а саме наприкінці 1999 року, мені довелося бути одним з упорядників (разом з Григорієм Гусейновим та Василем Габором) антології прози "На добранок, міленіум!", дещо неоднорідної, але вельми репрезентативної. Було представлено твори 51 автора різних поколінь: від Емми Андієвської до юних Мар'яни Савки й Андрія Кокотюхи. Вже у критиці на це видання пролунали закиди про "брак у суспільстві такого поняття як "герой нашого часу" … і то не тому, що знецінився, знігілювався дух геройства, звитяги, справжньої чоловічої сили". Чи справді це так? Отже, якими є герої цієї збірки? В. Медвідь у своєрідному трактаті про літературну творчість "Імперія Ludens" зазначає: "...бо промовляння від сонму давно збожеволених, як і від триваючих у безчассі безглуздих і запланованих жертв є ще одне визнання знемічнілості, а що будь-яке висповідування цього закуйовдженого просторовиська і найвникливішою здогадливістю прирікає на супокійливе визнання, що писемний чин, все прагнучий бути мудрішим від життя, цього разу розсковзується ратицями на слизькому, кров то чи слизисті сцяки, бо кожне писемне повчання "…" починає сприйматися з затамованими криками ненависті…" Словами самого ж автора його писання можна пойменувати як "нерозпізнаність чоловічої волі з подоби батьківства, зачумленого неправедними бойовиськами". Герої Ю. Покальчука та С. Процюка плачуть від безсилля чи жаху золігофренілості; помирають, так і не збагнувши, для чого жили, персонажі О. Ульяненка та О. Лишеги; В. Назаренкові здається, що "якби більшість "нормальних" людей зникла, то питання про "ненормальних не стояло б так гостро"; віртуальними, а часом – і цілком реалістичними рефлексіями щодо марності буття виповнені твори В. Трубая, М. Скаліцкі та І. Ципердюка; перипетії нещасливого кохання змальовують Ася Олінь, В. Палинський, Мар'яна Савка, Г. Цимбалюк, Леся Демська; М. Бриних описує нерадісні будні наркомана (на жаль, його "… ді Капріо", попри мої апологетичні спроби, до антології не потрапив), М. Рябчук та А. Кокотюха – прихильників "зеленого змія", герой В. Кашки систематично підглядає у вікна будинку навпроти, коли там купають малюка, весь час страждаючи, бо своїх дітей не має; Оксана Забужко зображує (і то – на високому рівні психологічного обгрунтування) лесбійське кохання; О. Жовна переймається нещасною долею колишнього зека, додаючи ще й трохи містики; фантасмагоріями лякають В. Яворський та В. Кожелянко; намагаються поєднати філософію та літературу Галина Пагутяк, Іздрик, В. Ляхевич, А. Щербатюк… Здається, лише твори двох, причому абсолютно не схожих за творчою манерою та світосприйняттям, авторів залишають по прочитанні враження, що маскулінність таки присутня в сучасній українській прозі. Маю на увазі Є. Пашковського та Ю. Винничука. Критик І. Бондар-Терещенко з приводу відсутності справжніх героїв цілком слушно зауважує, що більшість авторів антології травмовані тоталітарним досвідом, а нова реальність вимагає від сучасного автора казок нового типу і, відповідно, нового способу їх розповідати.

Саме з метою пошуку нових казкарів було запроваджено конкурс "Коронація слова" і виявилося, що створювати сильних, спроможних до активної дії героїв намагається вже нове покоління літераторів, а ті, хто належать до середнього покоління (серед них і деякі автори згадуваної антології, як-от Галина Пагутяк чи Я. Павлюк) або старшого – не потрапили й до десятка лавреатів. Одним із романів – переможців конкурсу 2000 року є "Пастка для жар-птиці" Ірен Роздобудько. Героїня – відома тележурналістка Віра виросла в інтернаті і всього в житті досягла самотужки. Власне, до 13 років Віра жила з матір'ю, досить химерною жінкою, яка закінчила філософський факультет університету, але змушена працювати двірничкою, щоби був свій куток та ще й у центрі міста. Як це не дивно, але одним з найживіших персонажів твору постає саме ця жінка, на момент початку дії – вже покійна: "Її краса була незвичайною в тому розумінні, що інколи вона здавалася потворною, якоюсь вичавленою, як лимон – і при цьому ще красивішою. А ще – мати була справжньою жінкою. Справжня жінка – це руйнування. "…" Вона ніби фантом накопичувала енергію, розросталася, як хмара перед дощем, яскравіла своєю мінливою красою і раптом якоїсь миті, через певний проміжок відносного спокою, енергія виходила за межі і починала спалювати все навкруги". Мама здавалася Вірі незбагненною, неземною, легендарною гоголівською героїнею. Одного разу серед ночі, прокинувшись і зазирнувши у материну спальню, де горів нічник, маленька Віра побачила, як накривши голову обома подушками, мати звивається на ліжку. Часом дівчинка вважала маму "дурною", а коли запитувала, чому вона працює двірничкою, та незрозуміло пояснювала: "Я стомилася ходити колами. Коли в житті немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?" Якби виокремити цю героїню і звести історію її життя до самодостатнього твору, то він чудово вписався б в ідеологічні засновки (або, якщо хочете, у відсутність таких) антології "На добранок, міленіум!". Однак маємо до діла з народженням героїв нового типу, і то не від "раціоналістичних поглядів", а саме від "душі й серця", від людської психології. Отже Віра має за ідеал – зауважимо, сама будучи під впливом виховання матері відлюдькуватою і нерішучою, – має за об'єкт дитячого обожнювання сусідську дівчинку Саламандру, старшу за неї на п'ять років. Прикметно, що мати була проти її дружби з Саламандрою начебто з тієї причини, що колись ця дівчинка стрибнула з вікна, прив'язавши до рук шматки фанери на кшталт крил. Саме в листах її до Віри – філософська квінтесенція твору чи, радше, формулювання нової ідеології української людини, поки що безсилої і безпорадної в умовах нинішніх, незвичних і навіть аморальних les conditions humaines: "… зараз ти – Попелюшка, донька двірнички. Але це все минеться. Тільки не стань такою, як ті дурнуваті лолітки ... – це мерці, непотріб, який має змогу начепити на себе діаманти та з ніг до голови облитися французькими парфумами… Ми з тобою – з іншого виміру, пам'ятай це. … З тебе виросте незвичайна жінка". Автоматично відзначивши з'яву ніцшеанських постулатів, без яких, хочемо того чи ні, формування насправді сильної особистості є досить проблематичне, в наступному й останньому листі потрапляємо вже й на гендерний грунт: "…Третій день мене готують до операції. … Але зізнаюся тільки тобі – я не вірю в успіх. Моє серце зламалося ще під час мого народження … Мале – ти моя велика любов, ніколи не думала, що закохаюсь у дівчисько". Цього листа Віра отримала саме тоді, коли тіло Саламандри привезли додому.

Взагалі, темпорально роман побудовано на постійних перетинаннях синхронічного плину часу з діахронічним, реальність перетікає у спогади, болючі намагання пригадати своє минуле; живіші за живих людей образи матері й особливо Саламандри весь час переслідують Віру. Змушує замислитися творча перемога І.Роздобудько саме у змалюванні небіжчиків, а порівняння Віриної матері з "гоголівською героїнею" здається невипадковим. Принаймні виникає низка іманентних інтерпретацій. Колись Розанов – невтомний інтерпретатор, а водночас і ненависник Гоголя – наполягав на зв'язку метафізичної загадки "втраченого сонця України" та його мертвих персонажів зі статевою сферою. "Цікавою є статева загадка Гоголя… – зазначає Розанов у другому "коробі" "Опалого листя" (1915). – Він безперечно "не знав жінки". Що ж було? Дивовижна яскравість пензля скрізь, де він говорить про небіжчиків… Скрізь небіжчик у нього живе подвоєним життям, небіжчик – ніде не "мертвий", тоді як живі люди навдивовижу мертві… Адже жодного чоловічого покійника він не описав, ніби чоловіки не помирають". Тут варто додати, що й у романі І. Роздобудько також помирають лишень представниці прекрасної статі (загалом – сім жінок та один транссексуал), хоча жодних далекосяжних висновків, пов'язаних зі статтю, ми не робимо (а тим більше – з тим смертним гріхом, на який натякав вищезгаданий достойник).

Відправною точкою роману, з якої, власне, й проростають усі сюжетні лінії, є насильницька смерть старої напівфранцуженки Алоїзи Абелівни, яка тричі на тиждень займалася з Вірою іноземними мовами. Якось, прийшовши на чергове заняття, дівчинка побачила стару, що сиділа в своєму улюбленому кріслі, одягнувши на голову якусь "чудернацьку пурпурову чалму" і дрімала. (Привертає увагу певна "естетизація смерті"; мимохіть пригадується, що І. Роздобудько є також авторкою двох поетичних збірок).

Після того як Вірину матір заарештували й звинуватили в скоєнні тяжкого злочину, дівчинка потрапила до лікарні, потім – до інтернату. По закінченні навчання на неї чекала порожня двокімнатна квартира у престижному районі столиці, непевне майбутнє виснажливе безсоння. В той час, коли героїня ще не є тією, якою стане, цілком природно виникають асоціації з "Аве Марія" Ю.Покальчука, а особливо – з "Бар'єром" П. Вежинова. Доротея з названого тут останнім твору так само, як і Віра в дитинстві, любила зачинятися у своїй кімнаті й мріяти, проживати евантуальне життя. Проте Доротея була – і годі заперечувати, що саме в цьому ми знаходимо її принадність, – дитям природи й абсолютно не була здатною до боротьби за вимріяне, за те, що любиш, кого любиш, що зрештою могло закінчитися лише відмовою від існування в цьому світі. А що ж Віра, яка маленькою домріювалася навіть до того, що вона – Саманта Сміт, і теж писала листи – політикам, акторам, спортсменам? Та ось так страшно у 13 років закінчилося дитинство. Вже в інтернаті вона дізналася, що мати повісилася у в'язниці. Що було до того, Віра майже не пам'ятала, як не пам'ятала й двох мов, які вивчила майже досконало – англійську й французьку. У першу ж ніч Віра зрозуміла, що коли лишиться у цій квартирі, безсоння й напади божевілля, від яких її ледве вилікували, знов повернуться. Наступного дня вона вже складала план свого майбутнього дорослого життя: поміняти квартиру на будь-яку маленьку, але з доплатою, а гроші пустити на вступ до університету. Вона й справді виборсалася, закінчила університет з червоним дипломом, вже з третього курсу працювала в столичній газеті… А потім життя стрімко закрутило її у своєму вирі, який, власне, й складає сюжет цього трилера, я б навіть сказав – ліричного трилера. Зрештою вона стала тим, ким прагнула стати, – самостійною і незалежною діловою жінкою, але не тільки. Завершення роману є до того ж безперечно негативною відповіддю на феміністичні апеляції до чуттєвих взаємостосунків чоловіка й жінки (як-от мовиться у Т. Гундорової: "Сенс жіночої вільної любові не в тому, щоб "мати чоловіка", а в тому, щоб бути вільною".).

"Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог із тобою, Мале! І прощавай" – легкий мінливий силует Саламандри розтанув у повітрі…

На її місці вже сидів Стас – реальний, коханий, живий".

А де ж чоловік-переможець?

Читайте інтерв'ю з Ю. Рогозою.

Анатолій Лучка

 
© агенство "Стандарт"