журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ТЕМА НОМЕРА

ТЕНДЕНЦІЇ

МАРКЕТИНГ

КРУПНИМ ПЛАНОМ

ПРОЕКТИ

IНФРАСТРУКТУРА: КНИГАРНІ

ЦІНИ

ВИСТАВКИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2001

КРУПНИМ ПЛАНОМ

Дитина хоче розмовляти з «Соняшником»

Ідея створення "Соняшника" виникла 1990 року – на хвилі того духовного злету, коли ми повірили, що ось-ось здобудемо незалежність, і захотіли дати нашим дітям зовсім новий журнал: незаідеологізований, сучасний, цікавий і, передовсім, український. Цей часопис мав об'єднувати українських дітей України й діаспори. І вона, діаспора, нас підтримала. Перші ж числа "Соняшника" розійшлися блискавично. Адже в той час було лише кілька "офіційних" дитячих та юнацьких журналів – по одному для дошкільнят, жовтенят, піонерів і комсомольців. А тут з'являється наш "Соняшник" – цікавий, барвистий, на чудовому папері... Атож, ми не збираємося виховувати з наших дітей жебраків. Мовляв, розумієте, діточки, Україна бідна-нещасна, тому й журнальчик наш благенький, на жовтому папері, з чорно-білими ілюстраціями... Ні! Діти мусять знати: український журнал – найкращий. Як і те, що вони нічим не гірші за своїх ровесників у Канаді, Англії чи Росії. Адже найстрашніше – прищепити дітям комплекс меншовартості. Це стосується, ясна річ, не лише художнього оформлення, а й текстів.

Ми намагаємося донести до читачів цілий пласт нашої культури, історії, друкуємо легенди, перекази, розповіді про дивовижні події, розповідаємо на сторінках журналу про храми України, народні свята, звичаї. І це зовсім не повторення текстів із підручника, а оригінальні, захоплюючі оповіді. Можливо, через це "Соняшник" називають дитячим культурологічним журналом.

Прикро, що часто слово "українське" сприймають лише в історичному контексті, ніби Україна – це музей. Діти мусять знати: культура й історія України – не обов'язково щось давно минуле, не тільки фольклор і етнографія. Тому наш часопис залюбки друкує детективи, пригоди, фантастику, комікси – ті жанри, що їх найбільше люблять діти. Найголовніше, щоб дитині було цікаво, щоб вона відчувала, що її люблять, сприймають як людину, котра може самостійно мислити, а не розтлумачують їй прописні істини.

Звісно, простіше мати справу з дітьми, котрі мислять стереотипами. Бо вони керовані такими ж зашореними дорослими. Ми ж хочемо, щоб малюк не соромився бути не таким, як усі, прагнув стати особистістю.

Отримуючи багато листів на черговий конкурс, я жартома кажу, що знову розбурхали некеровану стихію. Якось ми зважилися втілити давню мрію братів Капранових – відомих в Україні продюсерів мистецьких та літературних проектів: зібрати й видати книжку українських прозивалок (востаннє щось подібне зробили українські фольклористи на початку XX ст.), й оголосили конкурс на супердражнилку. Бачили б ви, які вони кумедні, гарнющі, дотепні – їх сила-силенна! Діти отримали можливість вихлюпнути свою фантазію, і це чудово! А ще завдяки нашому виданню вони дізнались, як колись дражнилися-розважалися наші пра-прадідусі й пра-прабабусі. Отже, традиція жива, вона має своє органічне продовження.

Або конкурс під назвою "Міс Няв та містер Гав". Нам хотілося трохи покепкувати з усіх отих помпезних шоу на звання різних "міс" та "місок" і водночас вчити дітей любові до всього живого, заохотити їх пильніше придивитися до своїх чотирилапих (дзьобатих, хвостатих) друзів. Адже ми й справді відповідаємо за всіх, кого приручили. І щочисла "Соняшник" і досі друкує чудові, наївні, безпосередні розповіді малих читачів про їхніх домашніх улюбленців.

Так, "Соняшник" ніколи не буває дидактичним, не повчає зверхньо і не нав'язує дітям своєї думки. Не можна навчити любові до України за допомогою гасел і закликів. Дитина має прийти до цього сама. Звичайно ж, з нашою допомогою. І коли ми отримуємо листа з так званого російськомовного регіону, де практично немає українських шкіл, і дитина пише до нас російськими літерами, але по-українськи, – це для нас вже перемога. Бо дитина хоче розмовляти з "Соняшником" рідною мовою.

А не сприймають "Соняшник" ті, хто хоче, аби наші діти виросли тупими й безпорадними, оскільки ми даємо читачам можливість не тільки розважатися, а й дізнаватися про щось нове, мислити, творити. Є багато прикладів, коли в країнах Східної Європи – у Польщі, Чехії, Словаччині – прекрасні дитячі видання скуповували західні "інвестори" заради того, щоб перетворити їх на порожні "розважалки" або й просто знищити, замінивши тиражованими копіями американських "лякачок". Дитячі журнали не можуть збагачуватися за рахунок розміщення реклами, як це роблять дорослі видання. Вони збиткові в усьому світі, тому найчастіше живуть за рахунок державної підтримки. Може, й нам час про це подумати, а не звинувачувати бозна-кого в тому, що діти нічим не цікавляться?..

Хочеться вірити, що врешті-решт ми дослухатимемося й до пророків на своїй землі, й чиновники, від яких залежить доля україномовних видань, зрозуміють, що і їхні діти виростуть ущербними, якщо не матимуть повноцінних книжок, газет та журналів рідною мовою.

Леся Воронина, головний редактор журналу "Соняшник"

 
© агенство "Стандарт"