журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ПОДІЯ

ТЕМА НОМЕРА

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ХРОНОГРАФ

БІБЛІОТЕЧНА СПРАВА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2001

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

В'ячеслав Медвідь опрацьовує модель «гуманітарія-вбивці»

ФЕНОМЕН КУЛЬТОВОГО ПИСЬМЕННИКА

Коли про нього пишуть жінки, то звертають увагу на його очі, які нібито увібрали в себе весь космос; чоловіки ж бідкаються, що читаючи його твори, поступово відчувають себе арештантами закапелків його бездонної свідомості. Як і в кожного творця, у нього, либонь, є й вороги, котрі подекуди намагаються "поділити шкуру невбитого ведмедя". Що ж, нехай собі бавляться, бо здається, лише Євген Пашковський здатен змагатися з гостем нашої вітальні В'ячеславом Медвідем за "перше місце" серед українських письменників зламу тисячоліть.

"Книжковий огляд": Пане В'ячеславе, розпочнемо "ab ovo" - з початків вашої творчої кар'єри.

В'ячеслав Медвідь: Це, до речі, цікавий термін, маловживаний навіть зараз. Літературна кар'єра передбачає успіх і певний матеріальний достаток. Але термін цей є доречним навіть з точки зору народної світоглядності. Адже коли буваєш серед народу, і люди чують, що ти письменник, то часто запитують: "А скільки ж вам там платять?", не знаючи взагалі, що це таке - людина, яка пише, тобто особистість, яка має магічне, навіть сакральне значення для всіх тих, кого ми називаємо читачами, споживачами.

"КО": Можливо, до такої усталеної точки зору щодо письменників як "мазунчиків долі" призвів статус "радянського письменника"? Чи правда, що в ті часи автор за гонорар з виданої книжки міг купити автомобіль (причому, незалежно від того, купили її чи ні)?

В.М.: Усе було набагато складніше. Я оперуватиму, як кажуть, цифрою. Просто теперішня ситуація така, що ту дійсність сприймають як якусь міфологічну модель: письменник працював на замовлення держави, і вона йому за це платила. Якщо ж брати кожен окремий випадок, то ситуація була, можливо, набагато цікавіша, трагічніша, безглуздіша і комічніша, ніж вона є у вимірах незалежної держави України. Безумовно, Гончар, Загребельний, Стельмах (до речі, досить працьовиті письменники, які продукували "товсті" книжки) заробляли дуже добре. Звідси і ці уявлення про машини, про дачі і все решта. Звичайно, машину можна було купити. Існували певні ставки. Молодому автору за першу книжку платили 150 карбованців за один друкований аркуш, тобто за книжку в десять друкованих аркушів письменник отримував загалом близько 2 тис. карбованців.

"КО": Ваша перша книжка "Розмова" побачила світ 1981 року. Отже ці цифри безпосередньо стосуються і вас?

В.М.: Так, я отримав велетенські, як на той час, гроші - 2200 совєтських карбованців. Книжку складали зібрані новели, які писалися протягом попередніх 4-5 років. Я не згадую свій поетичний досвід, який цьому передував.

"КО": Тобто ви починали як поет?

В.М.: Так, але власне поетичну техніку я в собі змертвив. Особливо цьому сприяла моя праця в Закарпатті, в Ужгородській бібліотеці. Для мене, для українця з Полісся, який навчався у Києві, це був трохи незвичний побут, змішання архітектурних стилів, змішання рас. Мене оточували мадяри, чехи, русини (як називали місцевих українців), цигани...

"КО": Але ж начебто це повинно б сприяти поетичному розвою?

В.М.: Ні, сталось все зовсім по-іншому. Мені здається, що це був вплив моделі європейського побуту і взагалі життя. Бо Ужгород навіть на той час не був совдепівським містом. Це було щось екзотичне й незвичайне для мене - молодого хлопця, випускника бібліотечного факультету Київського інституту культури. Так чи інак, але поступово мої "повнометражні" вірші перейшли на дво-трьохрядкові поетичні афоризми. І раптово це перетворилось на прозу. Спочатку з'явилось кілька ліричних прозових експресій, а потім просто з підсвідомості вибухнули, як я називаю, "поліські новели". Очевидно, спрацював момент відстані, ностальгії. Це якась глибинна технологія творчості, яку сам письменник не завжди може простежити. І вже коли я повернувся до Києва, ще якийсь час з тими віршами начебто "носився", думав про них як про щось таке, що могло б скласти книжку. Але вже в 1978 році журнал "Ранок" надрукував мою першу новелу. Там тоді працювали всім відомий нині письменник Василь Шкляр, головний редактор Володимир Бурбан (дуже прогресивний видавець, а зараз - директор Республіканської юнацької бібліотеки). Це був єдиний журнал, який щороку публікував мої оповідання. "Товсті" журнали - "Вітчизна", "Жовтень" (тепер - "Дзвін"), "Дніпро", трохи пізніше - "Київ" - давали одкоша. Як я тепер розумію, це була на той час трохи незвична стилістика, скажімо, оповідання, написане суцільним діалогом, в якому немає жодної авторської ремарки. Роман Іваничук відписував мені зі Львова: "Прочитали Ваше оповідання. Ви пишете мовою, якої не існує в жодному кутку України. Це якась балаканина двох бабів ні про що..." і в такому дусі. На щастя чи на жаль, у мене редакційні відповіді подекуди зберігаються, й іноді я, щоб порозважатися, читаю їх. Здається, Микола Рябчук, вже значно пізніше, прочитавши перше чи друге моє оповідання, сказав мені, що здивований, що в українській літературі так можна писати, зовсім відмінно від інших. Павло Архипович Загребельний висловлювався екзотичніше: "Ось той бібліотекар, що пише без початку й кінця". Очевидно, я - незумисно - ламав визначені жанрами художні форми новели, повісті, роману. Мушу сказати, що дорікання тодішніх видавців, редакторів, письменників не були геть безпідставними. Я робив те, що хотів, ніде не поступаючись протягом двадцяти з гаком років, навіть ризикуючи тим, що деякі книги будуть "нечитабельними".

"КО": Давайте пригадаємо, як реагували на ваші книги літературні критики й читачі.

В.М.: Першу книжку, про яку ми вже згадували, сприйняли, здається, добре. На той час якщо з'являлась хоча б одна рецензія в українських радянських журналах чи газетах, цього вже було достатньо. Не забуваймо, що це був початок 1980-х, коли провідні поети-шістдесятники могли вже не писати про Леніна й про партію, але продовжували писати, могли вже не боротися з "буржуазним націоналізмом" і "бендерівщиною", але боролися. І от саме в цій ситуації я й постав зі своєю прозою, що була, як іноді в рецензіях називали, "безсюжетною", "антисоціальною", "безформною", "яка нагадує діалектологічні записи". Хоча загальне сприйняття було добрим. Микола Жулинський цікаво відгукувався, і не тільки про мене, а й про Василя Шкляра, Віктора Положія, Галину Пагутяк, багатьох інших, адже тоді з'явилось нове покоління письменників.

До речі, а перше моє оповідання похвалив ніхто інший, як Григір Тютюнник. Хоч стилістика була й надто далекою від його стихії творення, але він, кажуть, показував іншим цей твір зі словами: "Ось так треба писати". Напевно, сказано це було напівжартома, але загалом він ставився до мене дуже лагідно, з приязню.

Друга книжка "Заманка" (1984 рік) спричинилася до вужчих дискусій. Тоді "Літературна Україна" часто проводила різні дискусії - "Село і місто", "Герой (чи антигерой) в художній літературі" - наскільки це було можливим. Навіть я іноді брав у них участь. Про цю книжку літературознавець з Харківщини Ігор Михайлин у журналі "Прапор" (тепер - "Березіль") надрукував, як казав один мій колега, "розгромну" рецензію: "Твір аморфний, безсюжетний" і т. ін. Але той же автор у 1989 році, коли вийшла четверта моя книга "Збирачі каміння", розглядав цей роман уже в контексті світової літератури (Фолкнер, Джойс, Шервуд Андерсон), згадуючи принагідно й Галину Пагутяк. Отакі були цікаві метаморфози.

"КО": Тобто поступово, залежно від епохи, ставлення критиків до вас змінювалось?

В.М.: Можна сказати, що попереднє надто критичне ставлення вже не могло загрожувати письменникові. Ще б років 10 тому подібні присуди критики могли б означати для письменника, що його не друкуватимуть, заборонятимуть. Але як би тепер не дивились на той час, 1988 року, скажімо, вийшла постанова ЦК КПРС "О работе с молодыми писателями", і Спілка письменників заходилась запроваджувати семінари в Ірпені, до молоді почали виявляти шалену увагу. Я не кажу, що завдяки лише цій постанові, але за тої тоталітарної ієрархічної системи це все працювало, на відміну від теперішньої ситуації.

"КО": Але зараз в Ірпені також щороку провадяться подібні семінари. Здається, цим опікується видавництво "Смолоскип".

В.М.: Це є та давня совєцька традиція. Більшість письменників мого покоління там побували.

"КО": Все ж таки треба відзначити, що раніше на подібних зборах юних літераторів головна увага приділялась ідеологічним моментам творення, а нині - естетичним.

В.М.: Так. Взагалі, ці семінари і тоді багато що давали письменникам-початківцям. Я ж, на свій нахабний погляд, очевидно, внутрішньо відчував, що навряд чи зможу вже чомусь навчитися. Якби мені хтось сказав: "Напиши отак і так" - я все одно писав би по-своєму. Моя перша книжка у видавництві "Радянський письменник" готувалась до друку близько двох років. Редактори і так і сяк натякали мені, що треба попереду поставити хоча б одну новелку-"паровозик" з позитивним героєм, скажімо, головою колгоспу. Я дививсь на них нетямковито, створюючи враження, що не розумію, про що йдеться. У ті часи вже так було, що не дуже й примушували. Поети швидше надавалися до цього, бо щодо них тиск був жорсткіший: книжка поезій мала починатись обов'язково з вірша про партію, комсомол, про любов до поля тощо.

"КО": Кілька місяців тому на шпальтах газети "Література плюс", у дискусії стосовно Шевченківської премії, Євген Пашковський нагадав про комсомольські вірші Оксани Забужко середини 80-х, друковані в журналі "Україна". З іншого боку, критик Ігор Бондар-Терещенко в одній з публікацій зауважує, що "дивне слівце "БуБаБу" було вигадане на світанку "перебудови" трьома Молодими спілчанами-комсомольцями..." ("Кур'єр Кривбасу" № 139, 2001 рік).

В.М.: Треба говорити про письменника як про особистість, що мусить бути правдивою, відвертою. Мене найбільше дратує всіляке лукавство, містифікації і те, що я називаю відмовою від минулого.

Перший мій вірш, який я написав у шостому класі, був про Леніна. Вчителька замкнула мене і ще одного хлопця в класі з вимогою написати це до стінгазети. Я сів і швидко створив його, досі пам'ятаю першу строфу. Вірш від руки написали в стінгазеті, й про мене почали говорити як про шкільного поета. За цим віршем мене могли б зараз оголосити батьком постмодерну. Я тільки через багато років, згадавши, зрозумів це. Отже перша строфа була такою:

"Стоїть пам'ятник Ілліча

На гранітному обеліску.

Всім знайома постать ця

У проміннях сонячного блиску..."

Це просто було диво - в селі народилась дитина, поет. Земляки почали ставитись до мене дуже шанобливо. Але згодом я зрозумів, що пам'ятник не може стояти ще й на обеліску. Звідки взялась ця абракадабра?

"КО": Пригадую, як Володимир Дрозд видрукував у тому ж таки "Кур'єрі Кривбасу" добірку своїх юнацьких "авангардних" поезій під якоюсь відповідною назвою, на зразок "Зелена морква в жовтій авосьці" абощо.

В.М.: Це була радніш методологічна акція. Просто Володимир Дрозд хотів показати: хлопці, ми теж колись робили те, що ви зараз називаєте "постмодерном".

"КО":Повертаючись до вашого "пам'ятника Іллічу на обеліску", сподіваюсь, вас чи ваших батьків не викликали потім до себе "бійці невидимого фронту"?

В.М.: Ні, хоча, власне кажучи, це було спаплюження образу вождя. Я, звичайно, цього не розумів, але це могли розцінити як антирадянську агітацію.

Зрештою, все добре, що добре закінчується, але коли гортаєш журнали чи газети вже навіть другої половини 1980-х, то іноді наштовхуєшся на зовсім інші "перли". Для прикладу, у мене є збірка видавництва "Дніпро" - "Письменники Радянської України про мир, дружбу, працю і світле майбутнє". У цьому супервиданні можна знайти вірш Оксани Забужко про котрийсь парк, десь у Москві, в якому горить вічний вогонь, а поетеса стоїть біля нього сама серед ночі й думає про те, що поки він горить, то й ми вічні, і мир вічний. Це вже було після Чорнобиля. Це ж - кошмар. Тож коли письменник чи письменниця ніяково забуває про такі речі, це викликає взаємну неприязнь саме в літературних колах. Ми прийшли у вимір нової історичної держави, і якщо в житті письменника були якісь колаборантські моменти, то він не може обійматись, скажімо, з Юрієм Андруховичем, якого можна вважати власне породженням нового часу. Принаймні - за віком. Він просто в силу обставин не встиг написати "комсомольського" вірша.

"КО": Але на цю проблему можна подивитись і під іншим кутом. Нещодавно, спілкуючись з Євгенією Кононенко, я почув від неї історію життя французького поета Клода Руа, який у різні часи був і членом Комуністичної партії Франції, і маоїстом, а помер - буддистом. Тут можна згадати і нашого Леоніда Кравчука, який стверджував, що не змінюють своїх поглядів залежно від обставин тільки дурні.

В.М.: Подивимось на це з погляду сучасного досвіду. Я не почуваюсь незатишно через те, що є членом Національної спілки письменників України, почесним членом Асоціації "Нова література" і членом (чи напівчленом) Асоціації українських письменників. Так склалося, бо існують товариські стосунки, творчі плани, філософія, мистецькі жадання певного покоління чи групи однодумців.

До речі, спілка після останнього з'їзду ставила дуже категоричне питання, щоб члени АУП визначились "або - або", оскільки АУП вже заповідалась не просто як літугруповання, а як інша паралельна модель спілки. Зараз АУП має статус творчої спілки, тобто може претендувати на щось більше.

"КО": Але, не менше з тим, зі спілки вийшло не надто багато її членів.

В.М.: На з'їзді поклали свої посвідчення Андрухович, Цибулько, Рябчук, Римарук, Покальчук, може, ще кілька людей. Багато АУПівців ще формально є членами спілки, але вже не ходять туди.

Як я сказав, у цій ситуації я не почуваюсь незатишно. Проблема в іншому - у ставленні цих спілок та асоціацій до тебе. Наприклад, я спостеріг, що члени АУП, принаймні керівна чолівка, дуже ревниво і навіть агресивно ставляться до того, що я - ще й член приймальної комісії Спілки письменників, хоча це є дуже стомливе навантаження, за яке, зрештою ж, не платять. І так само в Спілці, цілком імовірно, дивляться трошки насторожено, що ця людина ж і в тій структурі, але тут сидить, мовби своя. Так приблизно можна означити ситуацію з цими творчими спілками.

А щодо "французької моделі", то тут ідеться, звичайно, про трошки інші речі. У нас сьогодні вже навряд чи можна назвати хоча б кількох письменників - членів КПУ. Натомість є дуже багато представників інших партій - Республіканської, НДПУ, КУНу і т.д. Дехто вже й відійшов від них, розчарувався. Це якраз оця демократична модель, яка асоціюється з післявоєнною ситуацією у Франції.

"КО": До речі, на той час саме в цій країні (з-поміж західноєвропейських) комуністичні ідеї набули неабиякої популярності, особливо - серед письменників.

В.М.: Так. Згадаймо прокомуністичного Сартра, який підтримував китайську революцію, або маоїстів, як ми їх називаємо. Альбер Камю відійшов від цього, зрештою вони стали суперниками й ворогами, хоча заповідалися як друзі й однодумці. З іншого боку, після війни вони створили ціле судилище над колаборантами. Відома доля Селіна.

"КО": Цікаво, що в 1934 році дружина Луї Арагона, Ельза Тріолє, переклала російською "Подорож на край ночі".

В.М.: Дійсно, до війни Селіна підтримували, намагались "піарити", але під час окупації він визначився як письменник-антисеміт.

"КО": Це сталося навіть раніше. Досить згадати його памфлет "Різанина через дрібниці", в якому він ось так трактував свою позицію (це був 1937 рік): "Я не бажаю воювати за Гітлера, це я вам кажу, але я не бажаю воювати і проти нього, за євреїв... Це євреї, і тільки вони, штовхають нас до кулеметів... Гітлер, він не любить євреїв, я теж їх не люблю... І немає сенсу хвилюватися через дрібниці... Євреї в Єрусалимі, трохи нижче, на Нігері, мені не заважають! вони зовсім мені там не заважають!.. Я б їм віддав все Конго! всю б Африку віддав їм!.. Ліберія, я знаю, це їхня негритянська республіка, вона страшно схожа на Москву. Настільки, що ви не повірите..." Дехто з читачів памфлетів Селіна навіть запідозрив: чи не є все це пародією, недоречним брутальним жартом. Андре Жід писав тоді: "Ну, а якщо це не жарт, тоді Селін цілковитий псих".

В.М.: Я думаю, що він ставився до цієї проблеми в конкретній ситуації як мислитель і політик.

Подібна до Селіна доля спіткала й Кнута Гамсуна, який також працював в окупаційній пресі. Після війни його - уже старого-престарого - віддали під суд. У цьому контексті можна згадати й українських письменників - Аркадія Любченка, Уласа Самчука, які друкувалися видавцями газет під егідою окупаційного режиму. Свого часу однією з причин неприсудження Юрію Шевельову премії Тараса Шевченка також були звинувачення в тому, що він якимось чином колаборував із нацистами. Натомість суду над справжніми колаборантами і злочинцями в нас не було. Згадаймо того ж Кагановича, одного з винуватців голодомору в Україні, який щасливо мало не до ста років дожив у Москві. Уся комуністична верхівка проживає собі, хтось – при ділі, хтось - на пенсії, ніхто нікого не осуджує.

"КО": Повернімось до вашої творчості. 1990 року в Москві вийшла книжка перекладів ваших оповідань "Тайное сватанье", після чого настав довгий період мовчання.

В.М.: Скоріше - невидання. Я був присутній у пресі й певному літературному процесі, але без книжки. Читачі знали, що є такий письменник, але що він пише - не знали, бо преса, в якій я друкувався, виходила в обмеженій кількості. 1995 року мені за допомогою Міністерства культури вдалося видати авторську антологію "Десять українських прозаїків/Десять українських поетів", семитисячний наклад якої розійшовся по бібліотеках. Перший несподіваний відрух у відновленні мене як письменника з книжкою стався в 1999 році. У видавництві "Український письменник" побачили світ мої щоденники та ece "Pro domo sua". 2000 року зусиллями видавництва "Кальварія" та АУПу (зокрема, її першого президента Юрія Покальчука) була започаткована прозова серія, де в числі книг інших авторів вийшла й моя книжка "Льох". Сьогодні йдеться про те, що ближчим часом у "Кальварії" вийде мій роман, який має десятилітню долю. Як колись сказав Пашковський, тривалість - це доля епічних романів. Перший, журнальний варіант назви цього твору – "Кров по соломі", хоча в книжці, можливо, доведеться її змінити - занадто багато з'явилось крові в найменуваннях (як трохи раніше дуже популярними були "ангели").

На сьогодні я міг би видати ще 3-томник есеїстики та інтерв'ю, є книжка моїх літературних мемуарів, яка частково друкувалась в журналі "Кур'єр Кривбасу", започатковано кілька романів.

"КО": Нині багато письменників-інтелектуалів створюють "ігрові" гостросюжетні романи з елементами детективу, трилеру тощо. Теоретично беручи, ви могли б написати щось подібне?

В.М.: Так. Можливо, це й не скоро буде, але я опрацьовую модель героя, який радніш буде не політиком, не спортсменом, не телезіркою, але людиною гуманітарної стихії. У мене навіть виникло таке означення цього типажу - "гуманітарій-вбивця". Принаймні, у XX столітті саме така людина якнайповніше втілювала всі суперечності часу. Це не означає, що йдеться про письменника чи вчителя. Мова йде про умовну структуру, яка мислить подібними категоріями, яка пройшла величезний шлях геноцидів, випробувань, мутацій, зрад, перемог. Яка саме в силу свого культурного, гуманітарного насичення, наснаження розуміє більше, ніж будь-який політик, усю складність світу і, як казав Юрій Липа, призначення України в ньому. Можливо, цей роман уже й пишеться в мені, тільки я не знаю, що це він.

Інтерв'ю провів Анатолій Лучка

 
© агенство "Стандарт"