журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ХРОНОГРАФ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2001

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Неоднозначна ситуація з державною підтримкою

Державні видавництва, що 10 років тому були великими й життєздатними, поступово "усихають", оскільки вчасно не було дозволено їх приватизувати. Найціннішими там були дві речі: кваліфікований колектив і напрацювання у певному напрямку книговидання. Тож коли це станеться, то чи залишиться в цих видавництвах щось, варте приватизування? Свої думки з цього приводу висловлює директор видавництва "Знання" Володимир Карасьов.

Я б не став наголошувати на конкуренції саме між державними та приватними видавництвами; існує вона й між першими, й між другими, а виникає через те, що ринок є досить вузьким, коштів у видавців – небагато, тож іде певна боротьба за їх розподіл при фінансуванні проектів за державними програмами. На початку 1990-х років державні видавництва мали значно більші можливості, оскільки в них були зосереджені кваліфіковані кадри; отже продукт, який вони виготовляли, був якісним. Перші приватні видавництва ніякої конкуренції не створювали: їхні книжки суттєво поступались за якістю. Крім того, із точки зору отримання коштів на розвиток, державні видавництва тоді також мали незрівнянно ширші можливості, оскільки держава спиралась, у першу чергу, на них. Зараз ситуація змінилась. Існує багато приватних видавництв, якість продукту яких є дуже високою. Найяскравіший приклад – "Основи". Пояснюється це тим, що свого часу висококваліфіковані кадри перейшли з "лежачих" державних видавництв до перспективних приватних, де поступово готувалися й власні спеціалісти, які відповідали вимогам часу. Таким чином конкурентна ситуація вирівнялась.

Інша проблема полягає в тому, що інколи держава допомагає державним видавництвам, а інколи – вона їх губить. Багато з них сьогодні були б у значно кращому стані, якби держава не "піклувалася" про них. Чого варта одна заборона приватизувати державні видавництва й видання відповідних законів – це погіршило стан багатьох із них. Великі видавництва, які випускали підручники для вищих навчальних закладів, мали пропозиції стосовно інвестування. Але хто ж буде вкладати гроші у видавництво, якому заборонено приватизуватися? У видавничому просторі жодної з розвинених країн не існує такої великої долі державних видавництв, як в Україні. У Росії також були певні обмеження щодо приватизації. Наприклад, велике видавництво, яке зараз "на плаву" і постійно нарощує темпи розвитку, – "Фінанси і статистика" – залишилось державним, бо його вважали стратегічно важливим. Сьогодні це – дійсно квітуче видавництво: випускаються величезні наклади, які просто приголомшують. Але та ж російська "Высшая школа", якій також було заборонено приватизуватися, перебуває в значно гіршому стані. Державними залишились і спеціалізовані видавництва, які самотужки вижити просто не могли, – такі, як "Мир", "Судостроение" тощо. Зараз у Росії прийнято рішення об'єднати подібні маленькі видавництва в одне велике, яке працювало б рентабельно. В Україні невеликі державні видавництва також потроху утискують, і вітати це не можна. Видавництво "Україна" переселили зі "смачного куточка" на вул. Десятинній до приміщення "Вищої школи" – вони тепер знімають там один поверх. Туди ж переселили й державне "Видавництво національних меншин", яке зайняло ще один поверх. Зрозуміло, що після цього технічні можливості видавництва "Вища школа" значно зменшились. Але, звісно, ніхто з них заперечити державних рішень не в змозі. Поки що тримаються на своїх місцях видавництва "Либідь", "Дніпро", книгарня "Знання", але, образно кажучи, вони весь час "ходять під сокирою" – бажаючих зайняти їхні приміщення вистачає. Приватні видавництва у цьому питанні є більш захищеними, оскільки оплачують приміщення, які знімають, за дуже високими ставками. Якщо площі знімаються на комерційних умовах, то все набагато простіше: і видавець за такі гроші, що він їх сплачує, може знайти поряд інше приміщення; і той, хто надає приміщення, не бачить сенсу в якихось переселеннях. Тобто, та перевага державних видавництв, що вони набагато менше сплачують за комунальну власність, є таким собі двосічним лезом.

Ситуація, яка склалася з державною підтримкою соціально значущих видань, є неоднозначною. Ми також звертались із цим до Держкомінформу, але поки що ніяких відповідей на наші листи немає. Можливо те, що в цій програмі більша увага приділяється державним видавництвам, є своєрідною компенсацією за ті утиски, що вони мають із боку держави. Зараз піднімаються питання про утворення акціонерного товариства "Книги України", про створення всеукраїнської мережі книгорозповсюдження, і з'ясувалося, що не існує відповідної юридичної бази, аби державні видавництва могли внести свою долю в цю загальну структуру; є певні обмеження, які не дозволяють їм розпоряджатися державною власністю. На сьогоднішній день це для них – непереборна проблема і ще один приклад того, як держава створює складнощі своїм видавництвам.

На жаль, можна констатувати, що, у порівнянні з початком 1990-тих років, державні видавництва втратили багатьох висококваліфікованих фахівців. Скажімо, колись жодне видавництво не мало кадрів такого рівня, як "Українська енциклопедія ім. М. Бажана" (раніше – "УРЕ"). І де сьогодні це все? Багато людей розійшлося. Краще за інших нині виглядає "Наукова думка", бо це – галузеве видавництво, яке належить Академії Наук України; тож певні кошти їм виділяються. До того ж, вони випускають частину комерційно успішних книжок – серйозних, але які користуються попитом на ринку. І коли держава надала кошти й доручила цьому видавництву випустити "Альбом Т.Г. Шевченка 1845 року", це зрозуміло, бо проект віддано в надійні руки. Інша річ, що іноді просто дивуєшся, що якась книжка потрапляє в державну програму. А щодо самого виконавця проекту, то, безумовно, найрозумнішим було б не дивитись, якою є форма власності видавництва, а зважати, наскільки воно здатне випустити якісний продукт. Наприклад, коли альбоми випускаються у "Мистецтві", яке також є державним, це ні в кого не викликає заздрощів, бо саме там сконцентровані найкращі фахівці цього напрямку. Або коли "Енциклопедія української мови" виходить у видавництві "Українська енциклопедія ім. М. Бажана" – це абсолютно нормально, бо ті співробітники, які ще лишились там, мають величезний досвід у створенні таких видань. На жаль, серед нових видавництв не з'явилося здатних опрацьовувати створювані енциклопедії на належному рівні.

Окрема тема – це видання підручників для загальноосвітніх шкіл. Антимонопольний комітет займався діяльністю провідних видавництв цього напрямку. Ця ситуація склалася років два тому, коли виявилось, що навіть у вересні неможливо купити деякі підручники, затверджені як основні. Це дуже складна сфера, в яку неможливо так просто потрапити. Хоча Міністерство науки й освіти обіцяє зробити співпрацю з видавцями більш відкритою, але жодних документів із цього приводу поки що немає. Ми розмовляли з деякими авторами – як саме підручник опинився в тому чи тому видавництві. Вони казали, що у Міністерстві їм просто дали вказівку укласти угоду з конкретним видавництвом. Тож автори, як люди мудрі, підкоряються. А іноді буває й так, що автори укладають угоди з декількома видавництвами майже на одні й ті ж тексти. І тут може виникнути великий конфлікт між видавцями. Адже видавництво – байдуже, державне чи приватне, – яке укладає з автором угоду, починає працювати з цією книжкою, вкладати гроші в її "розкрутку"; а потім з'ясовується, що через рік цей продукт випускає ще хтось – можливо, під іншою назвою і з трохи зміненим текстом. Не називатиму видавництва, але подібні речі трапляються з виданням шкільних підручників з історії – всесвітньої й української. Це ненормальна ситуація, автор має укладати угоду з одним видавництвом. З іншого боку, потім і видавці не бажають працювати з такими авторами. А відбуваються подібні речі тому, що не існує достатньої правової культури в суспільстві. Якби вибухнуло пару гучних скандалів із цього приводу й, зрештою, були виграні судові процеси, то поступово на ринку авторських прав усе стало б на свої місця.

У нас ще зі старих часів склалося так, що автори укладають строкові угоди. Навіть деякі юристи вважають, що безстрокових угод не може бути, а лише – на певний термін. Ми ж укладаємо з авторами угоди на весь строк дії авторського права (тобто, протягом життя автора) і ніколи не робимо цього на рік-два, бо в цьому немає сенсу. Можна випустити якусь книжку, а потім почути від автора: "Спасибі, тепер мене і мою книжку знають по всій Україні і будь-яке видавництво запропонує мені кращі умови, ніж ви, бо вони не витрачались на перший етап". У цьому плані страждають, передусім, державні видавництва, у яких є великі напрацювання творів, що видавались раніше. Буває, що більш спритні приватні видавництва забирають у них деякі книжки. Усе ж таки, з часом, ці процеси повинні відрегулюватися.

Зрештою, будуть розв'язані й питання стосовно приватизації багатьох державних видавництв, але ж втрачається час. Видавництва, що 10 років тому були великими й життєздатними, дещо "усохли" стосовно кількості працюючих. Можна взяти офіційну статистику Мінінформу і відстежити зменшення колективів у державних, особливо – регіональних, видавництвах. У кожному обласному центрі держава й досі має видавництва, але ж обсяги їх робіт значно зменшились. Зрештою, що можна приватизувати у видавництві, стільці й столи? Чи там були сучасні комп'ютери та видавничі системи? Найціннішими там були дві речі: кваліфіковані кадри і напрацювання у певному напрямку книговидання. Тож коли це питання таки постане на порядку денному, то чи залишиться там щось, варте приватизування? Особливо, якщо й приміщення не їхні, а орендовані. Я б не став ідеалізувати й Росію з цього приводу: там теж було зроблено багато помилок. Найшвидше цей процес пройшов у Польщі, де завдяки цьому сьогодні існують десятки потужних видавництв. Поляки вчасно приватизували навіть "Видавництво шкільне та педагогічне", умовно кажучи, їхню "Освіту". Сьогодні річний обіг цього видавництва складає 47 млн. доларів. Загалом там були приватизовані майже всі видавництва, і нині більш як 30 із них мають понад 2,5 млн. доларів річного обігу, а близько 10-ти видавництв – 4-6 млн. доларів. Цьому дуже сприяло залучення іноземного капіталу. Особливо у даному плані просунулись німецькі інвестори. Деякі польські видавництва стали частиною німецьких конгломератів, тобто працюють тепер під їхньою маркою.

В Україні іноземний капітал присутній лише в декількох видавництвах – "Юрінком-Інтер", "Консум" тощо. Чому інвестори не йдуть масово? По-перше, не йдуть і в інші галузі; а, по-друге, особливість цієї галузі – у тому, що вона малоприбуткова.

Однак, не дивлячись на всі ці фактори, хочу сказати, що українські видавці аж надто часто плачуться на умови роботи, які створила держава. Вони дійсно погані. Але, не менше з тим, ми бачимо організації, які розвиваються й збільшують свої обсяги. Скажу про наше видавництво "Знання": обсяг виробництва збільшився у 1,5 рази порівняно з попереднім роком, а в попередньому він перевищував позаминулий. У 2001 році ми плануємо його збільшення ще на 30%. І багато наших колег працюють не гірше. Зараз можна почути чимало нарікань із приводу розвалу книготорговельної системи. Державна – дійсно, розвалилась, але ж з'явилися потужні приватні структури, на кшталт А.С.К. Скарги та скиглення часто-густо виникають просто від невміння працювати колишніх "красних дірєкторов". Я не хочу узагальнювати, деякі з них чудово тримають свої видавництва і в нових умовах. Отже, будь-які гроші можна пустити за водою, а можна, отримавши копійки, організувати справу, яка даватиме прибуток.

Підготував В'ячеслав Доля

 
© агенство "Стандарт"