журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ТЕМА НОМЕРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ХРОНОГРАФ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2001

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Жива легенда української літератури

Феномен культового письменника

На запитання "Книжкового огляду" відповідає письменник Юрій Покальчук

"Книжковий огляд": Пане Юрію, без перебільшення, ви є одним із найрезонансніших українських письменників кінця XX століття. Юрко Андрухович якось зізнався, що свого часу вчився на ваших перекладах латиноамериканської літератури. А як, власне, розпочиналась ваша творча кар'єра?

Юрій Покальчук: Починалось, як і у всіх: років у 14–15 я "творив", як не дивно, вірші під впливом російської поезії "срібного віку", а саме – Бєлого, Бальмонта, Сєверяніна, Гумільова. Я навіть написав кілька віршів й одне оповідання російською мовою.

Тут треба зробити невеликий відступ і сказати, що мій батько був аспірантом у Миколи Зерова, а в 1930 році його заарештували як керівника "Гуртка культури українського слова". Він не підписував жодних свідчень, і в 1932 році його випустили. Звичайно, ні про яку аспірантуру вже не йшлося, батько працював робітником, потім – у якійсь друкарні, і таким чином вижив. Згодом він потрапив до Полтави, де йому дозволили викладати російську і старослов'янську мови (це при тому, що аспірантом він досліджував творчість Т. Г. Шевченка). Там він познайомився з моєю мамою, яка була хрещеницею Дмитра Яворницького, а батько її – приятелем Іллі Рєпіна (він навіть є на славнозвісній картині "Запорожці пишуть листа турецькому султану") і членом Центральної Ради від Січеслава. У 1939 році мої батьки переїхали на Тернопільщину, народився я в Кременці і зрештою ми зупинилися в Луцьку, де жив мій дід по батькові. Батьки жили в страшенній нужді; тато викладав в інституті, його декілька разів знімали з роботи, не дали захистити дисертацію – загалом, трагічна доля.

І от, повертаючись до вашого питання, пригадую, як я показав батькові ті свої перші російськомовні спроби. Він відповів просто: "Пиши як хочеш, але цього я читати не буду…". І все. Якби він мене лаяв, то ефект був би менший. Більшої науки мені не треба було. Батько ніколи не читав довгих нотацій. Коли я скаржився, чому ж так мало пишеться по-українськи, він відповідав: "Подивись історично. Шевченко був кріпаком, потім українська мова 37 років була заборонена, далі – знищення УНР, голод 1933-го, репресії 1937-го, війна. Однак українська культура – жива, українська держава, нехай і паперова, – існує. Прогрес від Шевченка бачиш? Ми зробили все, що могли, тепер – ваша черга, робіть далі". І це є для мене заповітом, грунтом, на якому я виростав.

"КО": Тож як відбувалось ваше зростання?

Ю.П.: Вже будучи студентом, я одне за другим писав оповідання. Навчався я в Петербурзі на факультеті східних мов (індологія); загалом знаю 11 мов. Серйозну прозу почав писати у Києві, вступивши тут до аспірантури. Паралельно я перекладав індійські та індонезійські поезії, друкуючи їх у журналі "Всесвіт"; видав перекладену з англійської дитячу книжечку. Дисертацію захистив з літератури США. На той час мною опікувався Василь Стус; у нас були дуже гарні стосунки, я навіть був свідком у нього на весіллі. Треба сказати, що потім на літературу Латинської Америки мене перевели насильно, не дозволяючи займатися Францією, хоч я знав мову і цієї країни. Іспанську ж я вивчив самотужки, ще в часи студентського життя, спілкуючись у гуртожитку з кубинцями. Це надало мені можливість працювати і в цьому напрямку. Моїми першими перекладами з іспанської керував Г. Кочур. Це були поезії Х. Р. Хіменеса.

Ф.-Г. Лорку ми переклали спільно з

В. Стусом; власне, його знаменита назва "Палімпсести" пішла з моїх студій Лорки, бо це у нього є такий вірш. Потім я захопився Х. Кортасаром – причому, до нестями. У мене зберігаються його листи, але, на жаль, ми так і не побачились. Я друкував переклади його творів у журналах, вийшла й окрема книжка під назвою "Таємна зброя". Загалом побачили світ декілька видань моїх перекладів латиноамериканських авторів, у тому числі й М.-В. Льоси, і Ж. Амаду.

"КО": Повернімось до вашої авторської творчості. До речі, чому ви не втрапили до "когорти" шістдесятників?

Ю.П.: По-перше, вони таки були старші, а по-друге, переклад – це прекрасна школа мови, ніби ті гами, що грають піаністи. Усе ж таки моя волинсько-петербурзька молодість змішала мені мову, тож довелось багато працювати над нею. Перше власне оповідання я надрукував у альманасі "Вітрила". Але через свої політичні погляди я завжди мав проблеми, як було, скажімо, з уже готовою збіркою, до якої написав передмову Валерій Шевчук. Якби мене почали видавати на півроку-рік раніше, я потрапив би до якоїсь "обойми". Але, може, й на краще, що я залишився сам по собі. Пам'ятаю, як завідувач відділу прози в журналі "Вітчизна" Микола Олійник, коли я приніс оповідання, казав: "Юрко, ти пишеш якось не по-нашому. Напиши так, як всі, і ми тебе зразу надрукуємо". А я йому: "Як це – не по-нашому? Воно ж по-українськи". – "Та не по-українськи це". Я вийшов звідти, перехрестився і подумав: "Боже мене упаси, щоб я написав коли-небудь щось "по-вашому". Бог мене вберіг, і з тих пір я видрукував 17 книжок.

"КО": Окрім того, що ви є "культовим" письменником, ви зажили також слави "авантюриста", про вас ходить безліч легенд, одна неймовірніша за іншу.

Ю.П.: Взагалі, що таке авантюра? Це – пригода. І коли кажуть "авантюрний роман" – це добре, а от "авантюрист" – то вже якась сволота, яка десь крутиться, краде у когось гроші і всіх обманює в банках. Я належу до людей авантюрного складу, все життя любив пригоди. Почати з того, що в 17 років, маючи 30 карбованців (розподіливши їх – карбованець на день), я пішки пройшов увесь Крим, де до того ніколи не був, загалом – 320 кілометрів. Потім перебрався на Кавказ, бо дядько прислав мені ще 30 карбованців, і також облазив його весь, схуднувши на 18 кілограмів. Але це був тільки початок. На 5-му курсі університету я потрапив на так звану "практику" до Індонезії, де працював із нашими військовими перекладачем. Там мені пощастило пробути місяців вісім, після чого я поскандалив із нашим командуванням, бо порядки Совєтської Армії були мені протипоказані. Я виробляв там багато чого, перевдягався в індонезійця, шлявся ночами серед туземців тощо.

"КО": Наскільки мені відомо, вам доводилося і з парашутом стрибати.

Ю.П.: Уперше я стрибнув із парашутом ще в Луцьку, коли мені було 17 років. Десь у документах це було відображено, і мене забрали на перепідготовку до спецвійськ. Чотири рази по три–чотири місяці я проходив саперну, десантну, альпіністську підготовку, тобто вивчення на командира диверсійної групи. Скінчилася моя військова кар'єра тим, що під час таких зборів я, у відповідь на промову полковника з Генштабу стосовно того, що 20 років тому він на чолі радянських військ увійшов у Прагу, серед загальної тиші сказав: "Этого нужно стыдиться".

Коли почалась "перестройка" і мене випустили за кордон, я облазив багато країн Латинської Америки. Одного разу московський "дядя", який нами керував, сказав: "Вы хоть сообщайте, в какой вы стране – в Аргентине, Бразилии или Перу". Це окрема довга історія, яких у моєму житті було дуже багато.

"КО": Ваше особисте життя також є приводом для створення легенд. Відомо, що у вас було кілька дружин, нині ви одружені з парижанкою. Залишимо цю тему для журналу "Натали", але все ж таки, кого б ви назвали найкращою жінкою свого життя?

Ю.П.: Найулюбленіша жінка мого життя – моя донька Оксана, якій зараз виповнилось 15 років. Я можу пишатись тим, що ми з нею друзі, обговорюємо всі справи. Між нами не існує жодних таємниць, що дуже приємно. Це – те, що мені найбільше вдалося з моїх одружень.

"КО": Кінець 1990-х років став для вас як письменника визначальним у тому плані, що ім'я ваше з'явилось "у всіх на вустах".

Ю.П.: 1992 року в Луцьку вийшла книжка моїх поезій "Химери", а потім аж до 1998 року я не друкувався; часто перебував за кордоном, заробляв там, але видаватися власним коштом було якось соромно. Я писав і чекав свого часу. Почалося все з міста, яке я дуже люблю, – зі Львова (на моїх книжках значиться: живе і працює в Києві, Львові і Парижі, що є абсолютною правдою). П'ять років тому на запрошення поляків ми поїхали з виступами до Варшави й Любліна. Ми – це рок-гурт "Мертвий півень" і четверо Юрків: Андрухович, Іздрик, Винничук і я. Ми виступали на різних літературних акціях, а жив я в одному помешканні з солістом "Мертвого півня" Міськом Барбарою. І якось у нас виникла така ідея: я читав свої вірші, а музиканти створювали своєрідний "back". Ми записали кілька речей, а потім Маркіян Іващишин, директор львівського мистецького об'єднання "Дзига", сказав: "Візьми собі двох музикантів і створи групу". Це було великою несподіванкою для мене, бо я не співаю, це є рецитація, те, що називається "мелодекламація", дещо наближена до французької музичної традиції. Після деяких роздумів я запросив чи не найкращого бас-гітариста України Джона (Олега Сука) з "Мертвого півня", а також чудового музиканта з гурту "Плач Єремії" Юрка Дуду, і створив групу "Вогні великого міста". Нині це близькі мої друзі. Ми вже випустили дві касети, а незабаром виходить компакт-диск.

"КО": Паралельно з музичними проектами ви заприязнились із львівським видавництвом "Кальварія".

Ю.П.: Фактично я й вивів це видавництво "на люди". Вони ризикнули видати мою еротичну книжку "Те, що на споді", якою зробили собі ім'я. Потім ми з ними надрукували чудову книжку Грицька Чубая "Плач Єремії", а 2000 року в "Кальварії" вийшло декілька моїх видань. Ще одне видавництво, з яким я приятелюю – "Лілея-НВ" (Івано-Франківськ): там побачили світ моя книжка прози "Озерний вітер" та перекладений із французької роман Раймона Радіге "Диявол у плоті". І вже цього року, знов-таки у "Кальварії", вийшла книжка поезій "Інше небо", яка є ніби завершальною в цій епопеї, принаймні, на певний період. Хоча, звичайно, у мене є й інші ще не видрукувані твори, адже перед цим я 8 років нічого не видавав.

"КО": І нарешті ми дістались до вашої "міністерської іпостасі" (вислів В. Медвідя) у Національній Раді з питань телебачення і радіомовлення.

Ю.П.: Перед початком цієї діяльності я упирався, навіть не хотів. Великою мірою я завдячую цьому призначенню каналові "1+1" і особисто Олександрові Роднянському, який мене фактично умовив. Я завжди кажу, що найбільший українізатор нашого телерадіопростору – це єврей Роднянський. А друга людина, яка сприяла тому, що я погодився працювати на цій посаді, – Михайло Бродський. Я йому сказав, що у мене є два великих "недоліки": по-перше, я ніколи нічого не робитиму, якщо це хоч трошки іде проти української мови чи культури – категорично; по-друге, моя дружина живе в Парижі, і мені час від часу треба туди їздити, а тут же – постійна робота. Але Бродський відповів, що це все вирішується, а стосовно української культури зауважив, що він і сам з походження єврей, але за духом – українець. Я вже рік із ним контактую і ставлюся з великою симпатією, хоча скрізь підкреслюю, що радикальність позицій партії "Яблуко" не завжди однозначно відповідає моєму світобаченню. Я, наприклад, не погоджувався з ним стосовно бачення постаті Ющенка. Я нормально ставлюсь до людини будь-якого походження, якщо внутрішньо вона – за Україну.

"КО": У зв'язку з цим, як ви ставитесь до таких письменників, як Андрій Курков, та інших, що пишуть російською мовою?

Ю.П.: Якраз особисто до Куркова я ставлюсь дуже позитивно. Він народжений у Петербурзі і багато років прожив за кордоном. Головне, що він – хороший письменник. Він прекрасно говорить українською, просто "зсередини", з душі в нього виходить російська; шкода, але що поробиш. Я вважаю, що ми цілком могли би прийняти його до Асоціації українських письменників. Психологічно Андрій Курков є українським громадянином, і можна просто

висловити жаль, що така талановита людина не пише українською, проте закинути йому нічого. А негативно я ставлюсь до кожної особистості, яка не поважає мову і культуру цієї держави, незалежно, людина ця називається Петренко, Іванов чи Шмігельсон. Можна не вміти говорити по-українськи, але розуміти, з якої ти країни і цю країну поважати.

"КО": У чому полягає ваша робота в Національній Раді?

Ю.П.: Я переконався, що робота ця – дуже важка, але я витримую мовну політику, відповідаючи за програмне забезпечення всього українського телерадіопростору. У певному сенсі, "піді мною" – 781 організація, діяльність яких я контролюю. Ми вже змусили кілька FM-станцій, як-от "Наше радіо" чи "Super-Nova", виконувати умови своїх ліцензій щодо української мови. Це стосується усіх без винятку. Ми розглядатимемо під цим кутом усі ТРО України.

"КО": Наших читачів також цікавить питання, чому на телебаченні немає жодної програми на кшталт того, що робив колись на "1+1" Костянтин Родик, представляючи новинки українського книговидання.

Ю.П.: Національна Рада не має права втручатись у програмну концепцію телеканалів. Наша задача – контролювати їхню діяльність, нічого не нав'язуючи. Цього не дозволяє закон. Ми можемо лише порадити, але на жаль, ніхто з такими пропозиціями не звертається.

"КО": Наскільки нам відомо, подібний проект втілює керівництво видавництва "Фоліо" на телеканалі "Інтер".

Ю.П.: Йдеться про те, що п. Красовицький – "Фоліо" – "Інтер" великою мірою представляють російськомовну продукцію, в рекламуванні якої я особисто як український письменник і перший президент Асоціації українських письменників не зацікавлений. Україні потрібна реклама української книжки. Я знаю, що деякі плани стосовно цього є у Костянтина Родика, і спробую переговорити з різними телеканалами. Але умови такі, що я можу зробити це не по роботі, а лише базуючись на приватних стосунках. Логічно, така програма мала би з'явитись на УТ-1 чи, бодай, на УТ-2. Однак як про це говорити з п. Долгановим, який зараз більше переймається політикою і, зокрема, антиамериканськими виступами?

"КО": Наскільки ця робота дозволяє вам лишатися творчою особистістю?

Ю.П.: Я нічого не полишив – ні літератури, ні музики. Звичайно, моє життя стало набагато напруженішим, але я можу тішитись тим, що на цій посаді мені вдається робити багато позитивного для нашої культури, для нашої держави. Це, на мою думку, нормальна громадянська позиція письменника.

Інтерв'ю провів Анатолій Лучка

 
© агенство "Стандарт"